Олег Гуцуляк: Те, що не ввійшло в остаточну редакцію роману “АДЕПТ”

Прадавні кургани Степу, що самі вже забули свої імена, вітали вечірню зорю Леліву. Волога огорнула їхню присутність, що була такою доречною серед квіту опійного зілля й червоного маку, і збитим шляхом зтікала за обрій. Ліс, що цнотливо приховував у глибинах яруг ручаї прохолоди, никнув у таїнстві неминучих віщань. Лишень ледь-ледь шурхотів вітер стежинами змій, шукаючи наніч сховку… З-за хмар виплив Місяць-князь, вітаючи свою зорю-королівну. Схожий він був на міцний печенізький лук, неначе стрілу, накладав свою владу на ніч. Здавалося, часом дбайливо кидав погляд на древні боввани і сумував, коли переконувавсь в їх старечій неоковирності, а потім торкався тихого плеса. де ніжились діви-мавиці… Якесь створіння здійняло на ньому бризки і зникло… Втекло у хашчі й велике сімейство лисиць… Вони вийшли на своє полювання… Запищало зайча, наразі затихло.

Вершина кургану залилася вогнем – і звідти чкурнув наляканий вовк. Те сяйво для нього загрозу несло якусь мить, а жаху сіра істота набула надовго. І не дарма. Від того багаття дух смаленої шерсті торкнувся вовчого нюху. Вдарило тіло в дрож – і тільки зашуміло гілля від важкого бігу.

– Ось, внучку, і прийшов час повечеряти. прийміть, душі, цю пожертву і не будьте злостиві, – дідуньо вкинули до вогнища запашний шмат вепрятини. Той радісно заярів і вибухнув у темінь безліччю різнобарвних іскор. Духи степу, напевно, втішилися жертві.

Дідуньо Славут вже були старим воївником. Багряні шрами на обличі та тілі свідчили про їхні звитяжні роки і удатну силу. Недарма бували вони і князем роду, і витязем на ігрищах. Та й тепер меч завжди при них на боці – меч вережений, з побережним знаком тиверських ковалів. З ним дідуньо виходили на борню і на хижого степового обрича, і билися з золотошоломим ромейським солдатом, і карали хазарського іудея-харцизяку, що під шовковим халатом купця ховав зтруєний ніж.

Але в теперішнім віці сили були нерівні. Струсили Степ нові корокоти, бо надто багато дущ волало про помсту. Надто багато злих чар вилила Заздрена на землю. І шум з них вже досягає небес!..

Внучок, одинадцяти років хлопчик, не переймав свою душу думами статечних мужів. Він був упевнений, що оберега предків, задобрених димом пожертви, і магічний меч дідуня вбережуть їх в цю ніч від почвар. А там і могутнє Ладове Око зійде…

– Дідуню! – хлопчик заговорив, не відриваючись від смачного м’ясця, – а звірі теж розмовляють7

– Розмовляють, розмовляють, авжеж, – засміявся Славут. – Але по-своєму, по-звіриному. Колись, щоправда, мої мама казали, що вони говорили по-людськи. Але людина першою сказала олжу. Звірі ж брехати не можуть. Тому зі встиду забули мову, заговорили по-звіриному…

– А мені мама розповідали, що всі люди говорили однією мовою. І хазари, і ромеї, і булгари, і німаки, і слов’яни… І мали тоді вони одного царя, – хлопчик був жвавим до розмови.

– Так, так, – знову посміхнулися дідуньо. – Моя невістиця тобі правду казали, хай їй у Вирії буде щасно. І мені те моя мати розповідали, а матері – їх мати… Отож, везу тебе до бабусі, щоб постригла тебе втроян і розповіла переказні роду, – воївник лагідно потріпав хлопчину за довге волосся.

Малий пам’ятав і любив свою прабабцю. Якось вони, коли ще були живі тато і мама, разом їздили для других постригів (а сповнилося хлопчаті тоді сім літ) у далеку вить на Жетяні. Там була одна вже беззуба і мудра жриця Семарглова капища, до якого приходили поклонятися навіть всіма родами касозькі мужі з дивними чубами на голо вибритій голові. Подейкують, що праматір тих касогів була сестрою полянського родоначальника. Але чи правда те – не знав вже ніхто, а касоги приносили в жертву ідолові щорічно дороге узороччя, котре так полюбляють слов’янські жінки.