Як на нас, проявом такого “заспокоєння” є намагання поєднати тенденції в україно- та російськомовних макрогрупах (общинах) громадян України за аналогією до того, як “об'єднює” частини острова Британія верховний суверен Сполученого Королівства: в Англії він належить до єпископальної церкви, а у Шотландії – до пресвітеріанської.
Тобто наш пан Президент на Східній Україні говорить російською мовою та відновлює День Радянської Армії, а на Західній – розмовляє українською та шанує національні святощі: “… не може ж бути так, щоб їх пов'язувала єдина державна символіка !”; “… спроби привести всі регіони до спільного знаменника здатні, навпаки, розділити країну”; “… соборна Україна може будуватися тільки за принципом “єдність у різноманітності”…”; Зібрати Україну в кристал !” [1].
Але чи надовго вдасться витримувати такий паритет ? Думається, що соціальне зубожіння та люмпенізація середнього соціального стану аж ніяк не сприяє тривалості такого проекту.
Також досвід російськомовної групи саме на Західній Україні, яка, як правило, органічно зуміла об'єднювати у собі (і через змішані шлюби, і через просто дружбу, співпрацю та сусідування) тенденції обох макрогруп України, на жаль, не стає досвідом для решти російськомовної частини громадян України (більшість з якої усвідомлює себе як “украинцев”, з наголосом на “а”), які почуваються без україномовної макрогрупи самодостатньо. Як вдало підмітила професор із Сімфірополя М. Новікова, відбувається затвердіння у “етнічні кланові кристали” – та чи інша макрогрупа громадян України “самоідентифікуються”, переходить з кількості в якість, з демографії у “духографію” [2]. Сприяють цьому також т.з. “місця історичної слави”, що сакралізуються, перетворюються у “теменоси”, де людина “входить у ландшафт як суб”єкт” [3]. Для українців – це Софійський Собор, Золоті Ворота, Хортиця, Великий Луг, Карпати; для росіян – Севастополь, місця слави російської зброї, Донбас і той же Софійський Собор…
Також слід пам’ятати застереження Вяч. Липинського, що “… коли почати грати на почуттях, на емоціях, на “національній вірі”, то на Україні переможе завжди “Союз русскаго народа”, а не “Союз українського народу”…” [4].
Певною мірою українська макрогрупа ще не “затверділа” у “етнічний кристал”, а перебуває у стані “розпорошеності”, “внутрішньої діаспори” (“Внутрішньої Монголії”). З причини наявності такої ситуації неможлива (на благо олігархів !) т.з. Народна Революція за Справедливість та Демократію: “… вольовий імпульс однієї національно-культурної складової блокується вольовим імпульсом іншої національно-культурної складової” [5]. Неможливий інверсійний вибух, яким от був таран танками алжірських ветеранів – моджахідів воріт палацу першого президента Алжіру Ахмеда Бен Белли. Надія на свій власний аналог алжірського “покоління 1965 року”, проте, може виявитися оманою, як свого часу масова свідомість обманулася , коли поставила знак рівності між Піночетом та Марчуком (у Росії, відповідно, останнього замінив Лєбєдь), між Бен Гуріоном та “шабат-гоєм” (*) Ющенком, між “Уоттергейтом” та “справою Гонгадзе”.
Можна навіть передбачити, що відбудеться те, що має місце у Канаді: постануть дві політичні н а ц і ї, як відповідно існують англоканадці та франкоканадці ( окремі нації від англійців та французів), але також не єдина нація “канадці”, а “громадяни Канади” (чи вірніше – канадські піддані британської корони). Парадокс той, що в Україні можуть (а чи не вже існують ?) чотири нації: українці (= “англійці”), росіяни ( = “французи”), малороси ( = “англоканадці”), “”русоукраинцы» ( = “франкоканадці”). Суто за Є. Маланюком:
…І замість цих скалічених Україн
Рослинами зростатимуть народи.
Або ( “З варягів”, 1926) :
… А люд – ні еліни, ні скити –
З цих візантійських україн…
Як їх надхнути, розбудити,
Щоб став їм Даждьбогом – Одін?
Постає навіть візія П. Загребельного, що Україна – це “континент”, аналогічний Латинській Америці, але, на відміну від останнього, на ньому – не незалежні країни, а єдина унітарно-утилітарна “профа – нація”.
Україна, отже, йде шляхом Канади, а не Швейцарії, котра, як дивувався один з авторів націоналістичного концепту ХІХ ст. Е. Ренан, з її трьома мовами та двома релігіями – нація.
Також можна говорити про єдину націю, яка складається з національностей (пор.: один радянський народ – сто національностей). Проте постає небезпека через те, що за націю буде взято не “українство”, а “російство” . Як зазначає філософ С. Грабовський, “… у 1996 році проявили себе, а 2000 – 2001 стали самоочевидними зовсім інші речі … - в переважно російськомовних регіонах потужно проявила себе фундаментальна відмінність між різними групами російськомовного ж населення (і навіть між регіонами)… Отож – три групи. Властиво українці, совєтські люди і креоли… політично креоли у теперішній час у переважній більшості – незалежники, аж до фанатизму, інколи з суто прагматичним ракурсм (як одесити…), але культурно вони завжди, без винятків, орієнтовані на Москву” [6]. Не дивно, що Олена Мазур, секретар Комітету Верховної Ради України з питань промислової політики, відверто заявляє: “… Я часто произношу слово «русский». Русские – это люди, которые живут на русской земле. У нас более ста национальностей и все мы русские» [7]. Відомий художник – традиціоналіст І. Глазунов не перестає стверджувати: “Той, хто любить Россію, той русскій”. Свого часу один із російських “класичних євразійців” П. Біціллі писав: “...ясно, что русская нация и пространственно, и духовно есть нечто неизмеримо более широкое и многообразное, нежели её этнический субстрат – великорусская народность..." [8].
Якщо “рашизм” раніше був прерогативою лівих партій та популістів типу “Соціально-Ліберального Об'єднання” (СЛОн) В. Гриньова, то з появою “Русскаго блока” (О. Свистунов, голова партії “За Русь єдину”, І. Симоненко, партія “Русско-Украинский Союз”) ,”За Украину, Белоруссию , Россию!”(ЗУБР) (О.Чародєєв, член партії “Світло зі Сходу”) і новоявленної "Родіни" проблема переходить у значно іншу площину, претендуючи на духовне обслуговування теперішньої, ринково-буржуазної моделі цивілізації.
* В єврейській традиції «шабат – гой» - це неєврей, який наймався для роботи в суботу, головним чином для догляду за худобою (єдиним статком “шабат-гоїв” були стада свиней).
1. Кучма Л. Про найголовніше. — К.: АТ “Книга”, 1999. – С. 171, 174, 175, 198.
2. Новикова М. “Мы» и «Я» // Зарубіжна література. - Київ, 1999. - №. 36; див. також: Бичко А.К., Бичко І.В. Російська інтелігенція: Ментальна альтернатива Україні // Філософські обрії. – 1999. - № 1-2. – С. 28 – 42.
3. Див.: Магістеріум. - 2000. - №. 3. - С. 74.
4. Хроніка-2000. - №. 39-40. - С. 719]
5. Дугин А. Демократия против Системы // Элементы. - 1993. - № 5. - С. 11.
6. Грабовський С. Україна наша креольська // Універсум (Львів). – 2001. - № 7 – 10. – С.9, 19; див.також: Грабовський С. То скільки ж Україн містить Україна? // Сучасність. – Київ, 2002. - №7-8. – С.52 – 53.
7. Цит.за: Карпенко В.Держава без ідеології, що судно без лоції //Універсум. - Львів, 2001. - № 11-12. - С. 9.
8. Цит.за: Челышев Е.П. Евразия: Проблемы культурного синтеза // Вопросы филологии. – Москва, 2002. - №1 (10). – С.10.
Комментариев нет:
Отправить комментарий