Олег Гуцуляк: Південний Руський каганат в орнітологічному аспекті

Академік О. М. Трубачов, будучи видатним славістом та іраністом, намагався обгрунтувати «південне (автохтонне) походження» Русі, але не через наївну слов'янську етимологію (яка нівелюється за законами індоєвропейського вокалізму), а через давній іранський (скіфо-сарматський) субстрат Середнього Подніпров'я та Приазов'я [Трубачев, 1981; Трубачев, 2013].

О. М. Трубачов чудово розумів, що вивести Русь із слов'янського Ръсь/Рось фонетично неможливо. Тому він припустив, що сам гідронім Рось (Ръсь) та приазовський етнонім Rhos / Rous мають не слов'янське, а давньоіранське походження. Він пов'язував ці назви з іранським (осетинським) коренем *roxs- / *ruxs- «світлий, білий, блискучий» (пор. сучасне осетинське рухс «світло», ім'я Роксана «світла», та етнонім роксолани «світлі / білі алани»). 

За цією логікою, річка Рось первісно означала просто «Світла річка» (іранський гідронім), що для степового та лісостепового прикордоння, де століттями кочували іраномовні скіфи й сармати, є абсолютно природним.

О. М. Трубачов також спирається на сирійського хроніста Псевдо-Захарія Ритора (555 р.), який згадує північніше Кавказу, в районі Приазов'я, народ «Hros» або «Rhos» (в грецькому написанні – ῥῶς). Також фіксуються топоніми з коренем рос- (Rossofar, Rossoca, Rossa, Casale dei Rossi) в Криму (Тарханкутський півострів), на Тендровській косі, в Приазов'ї (біля гирла Дону і на південь від Азова) [Талис, 1973; Талис, 1974].

О. М. Трубачов доводив, що цей азовський народ Rhos – це залишки іраномовного (алано-роксоланського) населення. Назва цього народу походить від того самого іранського кореня «світлі» (roxs). Оскільки цей корінь в іранських мовах мав природне коливання голосного (і міг давати звуки, близькі як до рос-, так і до рус-), це, на думку О. М. Трубачова, знімало суворе слов'янське лінгвістичне обмеження.

Поділяв даний погляд Д. Т. Березовець, вважаючи, що слово Рос-  було іменем іраномовних носіїв салтово-маяцької культури, які займали басейни Дону, Сіверського Дінця та Осколу [Березовець, 1970].

О. С. Галкіна ототожнює Подоння салтово-маяцької культури зі згадуваним у мусульманських, візантійських та західних джерелах у IX столітті «Руського каганату»:

Олег Гуцуляк: Олень - Stag - Стах / Євстахій - Станислав

 Англійське означення оленя власне підкреслює  шляхетну особливість тварини – stag «олень-самець», ісл. steggr «самець-провідник» < дв.-англ. stagga «олень-самець», дв.-ісл. steggi «самець звіра або птаха» / нім. steigen «підніматися, сходити вгору» < пра-герм. *staggijaz «той, хто крокує попереду; той, хто підіймається (на самку або на гору); самець у розквіті сил» < пра-і.-є. *steigh- «крокувати; підніматися; сходити; стирчати» (пор. з англ. stairs «сходи» та санскр. stigh «сходити, підійматися», дв.-грец. stachys (στάχυς) «колос», «зерно», «те, що міцно стоїть», «сходить, виростає вгору»; цей же корінь дав початок словам, що означають «стояти нерухомо»,  «стовп»; англ. stay, stake) [Kroonen, 2013, p. 473; Skeat, 1882, p. 586]. Жорсткий звук «гг» у прагерманській формі підкреслює маскулінну, вольову природу цієї істоти. Це не лагідна лань, а потужний звір, що «пробиває» простір.

Коли західні слов’яни (поляни) асимілювали германське населення на теренах сучасної Польщі, вони сприйняли престижний мисливський та сакральний термін. Часто германські слова, що стосувалися соціальної ієрархії та сакральних символів, переходили в слов’янську мову, змінюючи фонетичну оболонку, але зберігаючи «силовий» контекст. Отже, прагерманська форма *staggijaz (вимовлялося з глухим придихом наприкінці або твердим «г») зазнала слов’янської адаптації: у слов'янській фонетиці того часу запозичені германські слова з кореневим -g- часто трансформувалися або сприймалися через призму власних коренів. Форма могла виникнути як скорочена, гіпокористична форма «Стах» (як «Влах» від «Walhaz») [Мартынов, 1963, с. 112-118; Taszycki, 1958, s. 210-215].

Цікаво, що А. Знамєровський зауважує, що олень у польській та чеській геральдиці (герби «Брохвич», "Любич", "Корибут", "Чернінове", "Палффі", герб и міст Любеч,  Попрад) з’являється саме в тих регіонах, де слов’янське населення найтісніше взаємодіяло з германськими міфами про «священне полювання» [Znamierowski, 2004, с. 92-94]. Герб Самбора - це зображення «Оленя, враженого стрілою»  як іконографічна фіксація сакрального вбивства. Стріла тут – не знак полювання, а інструмент жертовного переходу. Олень помирає, щоб нагодувати світ своєю енергією енергією [Лабінцев, Щавінська, 2005, c. 12-15, 28-30, 45-52].

Слов'янами  «Стах» сприймався як «міцний», «той, що стоїть» (від праслов’янського *stati, з коренем *sta- «стати, стояти міцно» того ж праіндоєвропейського кореня), що ідеально наклалося на германське значення «того, хто піднявся / стоїть на височині». 

Олег Гуцуляк: Обряд "священной весны", готская Сикамбрия, карпатские гуцулы и нартский Кавказ (мифо-эпические параллели)

Легендарное бегство Энея с горящей Трои — это осуществление обряда «священной весны» (ver sacrum) в честь богини Афродиты Урании, когда из этноса выделялось юношество, которое на правах отдельного этноса (клана) двигалось на колонизацию новых земель.Именно так, по Геродоту [1], скифы отделили («у-краяли») от себя молодых скифов, которые в плавнях Меотиды (Азовского моря) нашли племя амазонок, прибывших из Малой Мидии (Атропатены) к Танаису-Дону, и в браке с ними создали новый народ — сармат (др.-иран. saoromant «опоясаный мечом»), славой и происхождением от которых гордился в своих универсалах самодержец Руси, генеральный капитан (гетман) христианской милиции Запорожья  Зеновий (Богдан) Хмельницкий. Сарматские всадники (аланы) дошли к крайнему Западу, переправились в Ирландию («племена богини Дану») и через Гибралтар. Они стали родоначальниками европейского рыцарства с его культом Грааля, которому прислуживают воинственные девы. Сарматки славились среди современников своей воинственностью и верховой ездой на  ряду с мужчинами.

Однако наиболее интересным является еще одна этногенетическая легенда. Готский историк Иордан в своих «Деяниях готов» сообщает, что готы изгнали из своей среды воинственных женщин-ведьм (haliurunnae) и те, выйдя из болот Меотиды в леса (Цезарий Гейстербахский указывает, что изгнанные ведьмы блуждали именно в лесах), от "лесных духов" (quos Faunos Ficarios vocant) родили народ гуннов [2].
Таким образом, приазовские амазонки Геродота, родившие от молодых скифов сармат, — это готки-ведьмы Иордана, пришедшие в Приазовье с берегов Балтики. А Адам Бременский сохранил предание о  том, что живущие на берегу Балтийского моря амазонки рождают детей от чудовищ с собачьими головами – «кинокефалов» [3].  Так на Солийской карте («Карте Генриха Майнцского») конца ХІІ – нач. XIII вв., где река Танаис-Дон непосредственно соединяет северный океан с Черным морем, кинокефалы помещены в Северном Причерноморье («Здесь живут мерзкие люди Грифа, кинокефалы»). Эбстфорская карта помещает их согласно более старой традиции в Индии и песьеглавец вооружен луком и стрелой, рядом значится легенда: «… Кинокефалы зовутся так, потому что у них песьи головы и личина; одеждой им служат звериные шкуры, а голос их — собачий лай».   Херефордская карта следует обеим традициям и помещает кинокефалов и в Индии, и в Причерноморье возле Меотийского озера (Азовское море). В русской традиции известен Полкан – былинный богатырь, обладающий песьей головой (враг / побратим Бовы-Королевича).

Олег Гуцуляк: Лицарі святого Бьолля, або "Мандрований град" в сучасному українському літературному процесі

“Патріарх Бу-Ба-Бу” Юрій Андрухович пропонує всім українцям (“ще не добитим”)   відкриття «лицарської Слави» своєї країни, слави “мандрованого лицаря-філософа”, “визволителя Панни” (архетип “Персей”) [1]. Цим він повторює західноєвропейського патріарха літератури Генріха Бьолля  (“Очима паяца”, 1963 р.), який не знаходить для свого “лицаря-принца” іншого шляху, крім карнавально-циркового (знаменно, що один із перших романів Бьолля “Потяг прибув вчасно” початково мав назву “Від Львова до Чернівець”). Надалі романи Юрія Андруховича “Рекреації” та “Перверзія” явно перегукуються з такими романами Бьолля “Чим закінчилося одне відрядження” та “Груповий портрет з дамою”.

Не слід перейматися тим, що ідея “лицаря-визволителя Панни” є смішною та споріднена із замилуванням Дон Кіхота лицарською славою раннього Середньовіччя. Не забуваймо, що якщо на крайньому Заході Європи  лицар серця Дульцінеї втілював незалежне існування на “окраїні” суспільства та звільняв каторжників, то на крайньому Сході Європи  лицар Святої Покрови здійснював той же “момент” буття – жив на “окраїні”, звільняв каторжників із турецьких галер… Але якщо ідальго Алонсо Кіхано – герой-меланхолік, то гетьман (генеральний капітан) християнської міліції Сагайдачний – герой-холерик,

Олег Гуцуляк: Данпарстад - готське місто на Дніпрі

У германській "Пісні про Аттілу" згадується столиця гуннів Данпарстад (Місто-на-Дніпрі), а біля нього ліс Мірквід (maere - "славний", kwid - "білий"). У пісні про Хльода та Анганта мовиться, що у володіннях Хейдрика в Гуналанді був знаменитий ліс Мірквід, а біля нього - священні для готів могили та знаменита скеля в Дан(с)парстаді. Ліс ототожнюємо з урочищем Білгород на правому березі річки Ірпінь (сучасне село Білогородка Києво-Святошинського району), де для оборони Києва із заходу було побудовано у 991 р. велике місто Білгород. Син Хейдріка Хльод підступно виманив у спадок священні могили та скелю і внаслідок цього отримав верховний титул правителя Гуналанду.

Саме ім'я Хльод вказує на його носія як на власника священних могил предків: дв.-ісланд. hlid, гот. hlaiv "могила", латин. clivus, ст.-грец. kleitys, литов. slaitas, дв.-сакс. hleo < індо-європ. * kloiuo "схил".

Одночасно ім'я Хльод може бути титулом правителя міста, що юридичний свій статус набував внаслідок заволодіння особливими священними місцями біля міста: рос., сербо-хорв. хлуд - "жердина, кийок, коромисло" чеськ. chloud "палка", польск. chled "палиця, посох", литов. sklandos "кіл", uzklanda "засув", латис. skanda(s) "частокіл" (звідси - Скандинавія , тобто "земля частоколів" - "віків"), дв.-інд. khandas "кусень". Порівняймо з літописною згадкою про те, що "сидіння на Галичиній могилі" рівнозначне поняттю княжіння в Галичі.

Можливо, тут у київському володарі Хльоді "Киї" слід бачити ведичного героя Сканду, бога війни, який як власне божество був включений у пантеон на межі християнської ери і ім'я його зазнало в Індії народноетимологічного "випрямлення" вже через незрозуміння індусами значення кореня khand-. Він - син Агні і Свахи (або шести дружин мудреців, тобто Плеяд).  Другим ім'ям Сканди є Кумара "Хлопчик", що ми співставляємо з етнонімом "кіммерійці", носіями якого був таємничий пра-індоарійський етнос степів України. Вважається, що на сучасній карті України згадки про кіммерійців засвідчені топонімами Жмеринка, Ківерці (Кімерці) та Чемерин. У словниках В. Даля та Б. Грінченка наявне слово "чемер" зі значенням "чуб, вихор, хохол".

Згідно з ведичними легендами, Сканда-Кумара народився саме для того, щоб перемогти демонічного Тараку. Останній - це нiхто інший, як скіфський родоначальник Таргітай, ототожнений Геродотом із Гераклом, від якого дніпрова Діва-Єхидна народила скіфських царів. В сенсі ідеологічного протистояння індомовних кімерійців та іраномовних скіфів цілком ймовірно відбиття цього факту в міфологічних генеалогічних легендах. Інший ворог Кумари Краунча - це ніхто інший, як слов'янський Горинич.

Олег Гуцуляк: Галиат Иронский и нартский род Алагата

Аул Галиат (на тагаурском диалекте Гальятц), одно из древнейших селений, находится в кавказском ущелии Уаллагком осетинской Дигории (Ирафский район Республики Северная Осетия — Алания). Галиатская администрация включает три селения: Дунта — 17 семей, Камунта — 6 семей и Галиат — 2 семьи (из иронских фамилий в последнем живут только Бессоловы, Арсаговы и Едзиевы.). Местные жители говорят, что когда-то галиатцы могли ходить друг к другу по крышам: крыша одного дома был двором другого. Сейчас вы попадаете в призрачный мир древних каменных развалин, среди которых сохранилось несколько жилых строений. Укрепленные полуразрушенные дома напоминают средневековые крепости. Сложенные, в отличие от сторожевых башен, не на известковом, а на глиняном растворе, многие из них были разрушены еще в начале XX в. Их не ремонтировали, так как на смену им из России пришли другие строительные традиции. Сохранились старинные фамильные башни, склепы, древние каменные межевые сооружения. Автобусное сообщение до Галиата прекращено, ближайшая остановка находится в 6 км вниз по склонам. В селениях имеется 12 автомобилей, хотя состояние грунтовых дорог в горах очень плохое. Большая часть этих узких и разъезженных дорог проходит над обрывами в несколько сот метров, поэтому езда с местными жителями на машине — ощущение очень острое. Для горца, как для горной серны, жизнь над обрывами — обычное явление.

Олег Гуцуляк: Богатырь Дунай, Настасья-поляница и их Сияющий Светом сын: евразийские параллели

В былине о богатыре Дунае рассказывается о том, что Дунай имеет тайную связь с дочерью некоего короля Настасьей (или Марьей)-поляницей. Он победил её в поединке (вариант: героиня сбрасывает богатыря с лошади и принуждает к браку) . Также она выкупает героя из рук палачей и отпускает домой в Киев.

Когда он второй раз приезжает в её царство и сватает её сестру Апраксу за киевского князя Владимира, оскорбленная его невниманием, переодетая Настасья-поляница преследует героя и вызывает его на поединок во время свадьбы князя в Киеве.

Дунай убивает стрелой соперника. «Вскрыв ей утробу», он узнает, что она беременна сияющим светом младенцем (или даже двумя сыновьями-близнецами). Дунай бросается на своё копье и умирает рядом с Настасьей. Из их крови образовалась великая река Дунай.

Несчастный ребенок становится

Олег Гуцуляк: Сарматы и гунны - дети амазонок

У древних был обряд т.н. "священной весны" (ver sacrum), который, например, греки посвящали богине Афродите Урании: из этноса выделялось юношество, которое на правах отдельного этноса (клана) двигалось на колонизацию новых земель.

Именно так, по Геродоту ("История", IV,20, 117), скифы отделили ("у-краяли") от себя молодых скифов, которые в плавнях Меотиды (Азовского моря) нашли племя амазонок и в браке с ними создали новый народ — сарматов, славой и происхождением от которых гордился в своих универсалах самодержец Руси, генеральный капитан христианской милиции Запорожья  Зеновий (Богдан) Хмельницкий. Сарматские всадники (аланы) дошли к крайнему Западу, переправились в Ирландию ("племена богини Дану") и через Гибралтар, прошли  сквозь пески Мавритании. Они стали родоначальниками европейского рыцарства с его культом Грааля, которому прислуживают воинственные девы.

Но и это ещё не все! Иордан в своих "Деяниях готов" рассказывает

Олег Гуцуляк: Гуцулы - сарматского рода

Происхождение.

Название «гуцулы» происходит от осетинского (сарматского) «гыццыл» — «малый, младший», и зафиксировано письменными источниками как "гыццыл чизг/языг" — название части языгов - сарматского племени Прикарпатья и Галиции первых веков н. э., которые остались вместе с готами-грейтунгами ("малыми готами", по Иордану) и гепидами в Галиции и не приняли участие в походе сармат-алан в Европу.

В VI—VIII вв. языго-готы вошли в раннеславянское государственное образование, известное как "белые хорваты", но после отхода большинства славян этого союза на юг, на Балканы, языго-готы вошли в симбиоз с соседними пастушескими валашскими племенами, противостоя аварской и венгерской экспансиям.

В Х—XI вв. гуцулы значительно ассимилировали кочевое племя печенегов, которые были изгнаны сюда со Степи половцами (куманами), и центром которых был ныне гуцульский город Печенижин.

В 1919 г. существовала независимая Гуцульская республика.

Олег Гуцуляк: Інтровертний та екстровертний аспекти української ментальності

В статті розглядається наявність в українській ментальності двох аспектів – «буддисько-інтровертного» («аполлонічного») та «лицарсько-екстровертного» («фаустівського»), носіями яких є відповідні локуси – «село» та «місто», «культура» і «цивілізація». Дані аспекти не ворогують між собою (як вважають представники традиційного просвітянсько-заповідального дискурсу), а діалектично  взаємодіють один з одним як принципи «інь-ян» («ха-тха») і власне внаслідок цієї взаємодії етнос розвивається психологічно, будучи спроможним давати відповіді на виклики історії і породжуючи «нову  діалектичну якість» буття. Також розглядається генеза протистояння інтроветного та екстровертного аспектів через призму домінування різних сенсорних типів світосприйняття і показано можливість для українського етносу взяти участь у місії здійснення їх «примирення» шляхом інтимної діалектики цисцендентного (людина) і трансцендентного (буття).

Ключові слова: інтровертність, екстровертність, менталітет, буття, сенсорика, аполлонічна культура, фаустівська культура, ментальність, менталітет, психологія етносу.

Задаючись проблемою  пошуку відповіді на пояснення причин кризового становища сучасної України, як правило, «цапом-відбувайлом» стає притаманна українцям  ментальність — «архетипна соціопсихологічна характеристика етносу» [32, 6], тобто сукупність готовності, настанов та наперед відданих переваг діяти, мислити та сприймати певним чином, «своєрідна соціокультурна програма напівусвідомленої, а тому значною мірою автоматизованої поведінки індивідів, груп, етносів [35, 60].  Конкретніше — її інтровертний (варіанти: інтровертивний, інтроверсивний; від ad intra «всередину») тип. Йому притаманна зосередженість особи на фактах і проблемах внутрішнього, особистісно-індивідуального світу  [7, 94].

Олег Гуцуляк: Україна священних могил

Україна священних могил і Золоте царство богів та героїв: порівняльно-міфологічний аналіз

1.

В архаїчних цивілізаціях люди уявляли землю у формі кола (orbis terrarum, heimskringla, niwf), а в його центрі вони розташовували себе, свій рід (плем'я), свою територію, країну, огороджену з усіх боків водами, лісами та горами. Коло було символом, ідеограмою самообмеження себе у своїй обмеженості та поодинокості. Воно було світлим і приємним, що протиставлялося чужому та сумнівному оточенню. Етнологія цей феномен визначає як “коло трайбаліста” (від англ. tribe “племя”, “клан”, “компанія”; пор. з церковно-слов. “требище” – “приятельство”). Коло обмежує внутрішній кінечний простір, але коловий рух, який утворює цей простір, потенційно безкінечний. Більш повне втілення ідея кола знаходить у часовому плані (хронотопі) – циклічній концепції часу. Добовий та річний колообіг сонця поєднав циклічність часу з циклічністю простору

Олег Гуцуляк: Сарматы в кельтской традиции

Сарматы от начала появления на европейской арене славились как умелые воины. Овидий, который наблюдал сарматов непосредственно в дельте Дуная, говорил о том, что между ними нет ни одного, кто бы не носил бы лук и синих от змеиного яда стрел [Овидий, V, 7, 12-20]. О "бросающем огромное копье сармате" пишет Валерий Флакк [Флакк, "Аргонавтика", VI, 162], об их воинственности — Либаний: "народ кровожадный и посвященный Арею, который считает спокойствие за несчастье". "Сарматы не живут в городах и даже не имеют постоянных мест проживания, они вечно живут лагерем, перевозя свое имущество и богатство туда, куда привлекают их лучшие пастбища или заставляют … враги; племя воинственное, свободное, непокорное и к том у же жестокое и безжалостное, что даже женщины воюют наравне с мужчинами" [Помпоний Мела, III, 33] [см.: Ковалевская В. Б. Кавказ и аланы: Века и народы. — М.: Наука, Гл.ред.восточ.лит-ры, 1984. — С. 78-79]. Кроме того, как замечает Иордан, у сарматов был обычай носить именно германские имена [“Getica”, 58], а сарматки славились своей воинственностью и ездой верхом рядом с мужчинами

Олег Гуцуляк: Руська земля за Шеломянем

В науковій думці не вщухають дискусії довкола питання про таємничу “Шеломянь” у “Слові о полку Ігоревім”, за якою перебуває Руська земля.

“Словарь – справочник” “Слова”[i] повідомляє, що “… шеломя – холм, гора, цепь холмов… Шеломя может означать также дальность или вісоту горизонта”. Підтверджується це і цитатами з давньо-руських билин, де гора називається “шеломя”[ii] та фактами інших слов'янських  мов: хорват. sleme – “вершина гори”, “горб”; словен. sleme – “гірський хребет”; чеськ. slemie – “гребінь гори” тощо.

Спершу і автор цих рядків поділяв дану інтерпретацію, запропонувавши лише версію про іншомовне походження самого слова “шеломя”[iii],  а саме від угорського solyom (вимовляється тепер як “шойом”) – “сокіл”