Олег Гуцуляк: Американизм / Americanism

 Собственно американизм представляет собой учение о политической природе человека и о том обществе, которое возникнув в Древней Греции, затем переместилось в Рим, потом в Италию эпохи Возрождения, потом в Англию XVIII века и, наконец, в Америку.

 Исходные компоненты американской  парадигмы таковы: по своей природе человек, в сущности, существо политическое; его природа требует, чтобы экономически независимые граждане принимали непосредственное участие в управлении обществом, тем самым творя и выражая свою уникальную природу, учреждая и поддерживая добродетельную республику.

Творец американизма Томас Джефферсон (1743-1826)  исходил из того, что самой идеальной политической структурой для этого является «демократия непосредственного участия в управлении округом (wards)» (т.н. «окружная демократия», «демократия малых республик»), аналогичная древнегреческой полисной демократии.

Классическая «демократия участия» не только развивает ума и сердца граждан, но и препятствует вырождению государства в тиранию. Представительная демократия же есть лишь естественным продолжением окружной демократии. 

Олег Гуцуляк: Історія як продовження геополітики іншими засобами

Для нашого дослідження є важливим аналіз статті політолога, професора Університету «Хазар» Раміза Юнуса «Украдена історія: Як історична пам’ять перетворилася у зброю сучасної геополітики» [Юнус Р. Украденная история: Как историческая память превратилась в оружие современной геополитики // Мезоевразия. – 2026. – 29.06. – https://mesoeurasia.blogspot.com/2026/06/blog-post_762.html], що дає нам потужний концептуальний інструмент. Автор описує зміну самої природи міжнародних конфліктів у XXI столітті, де головним театром воєнних дій стає не суходіл чи ресурси, а інтерпретація минулого. Нижче наведено тезисний виклад її змісту та обґрунтування її фундаментальної важливості для нашого історіософського проєкту.

Тезисний переказ статті Раміза Юнуса

Зміна парадигми конфліктів у XXI столітті: якщо в XIX столітті держави воювали за території та ресурси, а в XX столітті – за ідеології та моделі світоустрою, то в XXI столітті ключовим ядром протистояння стає боротьба за інтерпретацію минулого.

Смерть «академічної нейтральності»: історія остаточно перестала бути кабінетною чи університетською дисципліною. Вона вийшла з архівів і перетворилася на простір дипломатії, санкцій, парламентських резолюцій та міжнародних криз.

Історія як продовження політики іншими засобами: держави борються не лише за поточний геополітичний вплив, а й за те, як саме світ повинен пам'ятати вчорашній день. Минуле більше не є завершеною реальністю – воно переписане, рухоме й підкорене інтересам сьогодення.

Контроль над майбутнім через монополію на минуле: контроль над історичними наративами стає елементом стратегічного впливу. Той, хто отримує право визначати сенс історії та легітимізувати власну версію подій, неминуче отримує важелі для формування майбутньої архітектури безпеки та світопорядку.

Перетворення пам'яті на лінію фронту: коли історична пам'ять інструменталізується державами як політичний ресурс і зброя тиску, вона перестає бути живою спадщиною, перетворюючись на мінне поле, де у глобальному підсумку програють усі сторони, оскільки руйнується сам простір для порозуміння.

Цей текст є блискучою політичною та історіографічною констатацією того, що ми намагаємося вирішити на метафізичному рівні. Стаття Раміза Юнуса легітимізує та робить критично необхідною нашу методологію «Літературної археології історії» з кількох причин:

Олег Гуцуляк: Как произойдет распад России

Логика Истории

 То, что кажется наиболее невероятным, то и свершится - такая логика Истории. 

Ну да, чертили в Африке границы как попало (вернее, по древнему индоевропейскому методу - до того места, пока загнання лошадь / корова  не здохла, а в случае колонизаторов - до того места, куда дохотил колонизационный отряд) -  линии по линейке, абсолютно игнорируя ландшафт и живую этнополитическую ткань.

 Но все же с1960-х гг. Африка разделена по нацквартирам, в большей части  оказались коммунальными. Постколониальные элиты, едва получив независимость, совершили акт коллективного транса — зафиксировали эти безумные границы как священные и неприкосновенные (принцип uti possidetis ОАЕ), понимая, что попытка пересмотреть хотя бы одну линию обрушит весь континент в бесконечную войну. Результат: фасад - европейский (модерновые государства), суть - племенная и клановая, запертая в чужих стенах. Отсюда постоянные драки в «общей кухне».

Реальность регионалистского успеха в России

В России же ситуация перевернута с ног на голову. То, что внешнему наблюдателю (особенно западному) кажется «этносепаратизмом», на поверку оказывается лишь удобным политическим камуфляжем. Реальный мотор тамошней истории - это территориально-номенклатурный феодализм, который вызревал десятилетиями.

В России давно все "устаканилось" в границах областей и краев и свои элиты еще с 60-х гг. полной мере хозяйствуют. Хрущев даже хотел этот процесс возглавить,  сломав жесткую вертикаль всесильных московских министерств («ведомственность») и передать управление на места. Но это было не столько дарованием свободы, сколько попыткой центра подчинить экономику через новые укрупненные экономические районы под присмотром лояльной Центру партии. Региональные элиты (союз местных первых секретарей обкомов и директоров промышленных гигантов) быстро поняли, что в этих новых границах они теряют прямые выходы на ресурсы или, наоборот, вынуждены делиться с соседями. Возник так называемый «местнический патриотизм». В итоге «директорат» и партноменклатура на местах тихой сапой саботировали реформу. Они хотели быть полновластными хозяевами в своих очерченных, привычных границах областей и краев. Брежнев, придя к власти, просто зафиксировал их победу, вернув министерства, но де-факто оставив региональным баронам их «кормления».

«Устаканившиеся» с 1960-х годов границы областей и краев — это и есть настоящие, созревшие политические реальности, и будущий транзит или распад этой системы пойдет не по искусственным этно-национальным лекалам, а именно по линиям административно-хозяйственных вотчин. Там, где политологи ищут «пробуждение угнетенных народов», реальный тектонический сдвиг совершат условные «союзы губернаторов и крупного промышленного капитала». Уральский, Сибирский или Дальневосточный «цеха» имеют куда более мощный экономический и ментальный фундамент (заложенный еще советским Госпланом и обкомами), чем абстрактные проекты конструирования новых наций. Когда «верхний мир» этой системы окончательно закостенеет и оторвется от реальности, хаотичный «нижний мир» региональных интересов просто проступит сквозь него, как настоящие контуры материка сквозь тающий лед. И это «невероятное» региональное обособление станет очевидным фактом.

Олег Гуцуляк: Новітня еліта проти "нових облич"

Щодо інтерв'ю Богдана про «нові обличчя», то заледве чи 15 процентів з нинішніх кандидатів на різні рівні депутатства виявляться гідними людьми.

Бо в Україні не існує іншої політичної культури, крім корумпованої. В депутати йдуть, щоб щось "порішати", "вписатися" та з бюджету отримати / «випиляти». Плюс тотальна клановість у всіх сферах життя (див. спецдослідження про неї В. Єшкілєва).

А формування справжньої політичної еліти максимально тормозилося,  негативні ж прояви при цьому (як закономірне явище будь-якого соціального процесу) роздувалися до несусвітніх маштабів…

В результаті, в умовах «демократії з новими обличчями» (а насправді – влади охлосу) та за спрямування коштів не на нагальні економічні та соціальні проекти, а щоб безглуздо розбазарити в ім’я міфічних ідей (побудови офісу президента, перенесення столиці, запровадження регіональних мов, проведення псевдо-реформ в освіті і медицині, «країна у смартфоні»),  обиватель перенасититься кадровим дефолтом, перенесеними в реальність «Сватами», некомпетентністю і чварами «нових політиків», бізнесменів, артистів і топ-менеджерів, буде роздратований до крайнощів калейдоскопами та сенсаційними вибухами  компромісів і западла з боку «нових облич»…

Свого часу в Алжирі в такій ситуації президентський палац Бен Белли танками протаранили ветерани-«моджахеди»…

В Україні ж інверсійний вибух ненависті, який змете з влади «нові обличчя», реалізує себе через стиль і технології особливих «способів вираження». Яких? Передбачити навряд чи можливо…

На жаль, тільки після цього (і в наслідок цього!) запуститься процес формування справжньої політичної еліти, яка виступить формотворчим агрегатом для громадянського суспільства. Але для цього буде необхідна політична воля, і дуже часто – окремої особистості. 

Так, наприклад, після революційної вакханалії «демократії нових облич»,  створив справжню політичну еліту Наполеон, що керує ось Францією понад два століття…

Тому так верещить на всіх ток-шоу Пальчевський про «фюрера» як загрозу демократії (але як філософ ставлю Пальчевському «двійку» за логіку, бо якби Порошенко дійсно був фюрером, його опоненти давно зогнили б в концтаборах)…

Тому так зараз всіляко «попускаються» в політику і на телеекрани «промовляючі голови», як «старі» (від Медведчуків і Портнових до Литвинів, Вітренків, Германів, Клюєвих і т.п.), так і дико  маргінальні (Кива, Співак, Піховшек, Пальчевський), видаючи їх носіїв за «повноважних» експертів, «істинних» представників істеблішменту, а функція у яких одна – «вішати всіх собак» на «минулу владу», оббріхувати та цькувати («Ату-ату їх!») будь-які аргументи з боку опонентів, витоптувати будь-які паростки громадянської еліти…

Олег Гуцуляк: О новом революционном классе пролетариев и его миссии

1.

Нынешние марксисты соглашаются с тем, что рабочий класс на протяжении ХХ века претерпел трансформацию.

Если предшествующая революционная теория отмечала, что рабочий класс является самым передовым и революционным классом, призванным ликвидировать господство капитала и всякий эксплуататорский строй, осуществить социализм и коммунизм, и определила его как руководящий класс, как главную силу революции, то ныне все значительно изменилось: и социальная обстановка, и классовые отношения, и положение рабочего класса.

Во второй половине ХХ века по мере взлета научно-технического прогресса и наступления эпохи информационных технологий изменялись жизненные основы рабочего класса, ускорялся процесс технизации и интеллектуализации труда. С начала XXI в. резко возрастает число трудящихся, занятых в сферах технического, интеллектуального и умственного труда, по сравнению с людьми физического труда. происходит переход от фордизма к тоётизму, тупые исполнители-функции больше никому не нужны, нужен бакалавр по своей специальности, нужно владеть азами програмирования, английского, быть рационализатором. Это уже совершенно иной рабочий, в том числе обычно такой и принадлежит к среднему классу и отождествляет себя с ним, так называемый «обуржуазившийся пролетариат». По своему классовому составу рабочие превращаются в интеллигентов. Вместе с этим капиталистическая идейная культура оказывает пагубное сковывающее влияние на рост классового сознания рабочего класса, повышение его сознательности и революционности. Это показывает, что отнюдь нельзя отождествлять рабочий класс современности с рабочим классом периода промышленного капитализма или пролетарской революции.

Хельги Сакхофф: Преданная Американская Революция: от классического республиканизма – к извращенному

1.

Классический республиканизм представляет собой учение о политической природе человека и о том обществе, которое возникнув в Древней Греции, затем переместилось в Рим, потом в Италию эпохи Возрождения, потом в Англию XVIII века и, наконец, в Америку.

 Классический республиканизм в Европе представляют Аристотель Стагирит, Марк Туллий Цицерон, барон Шарль-Поль де Монтескье, Джеймс Харрингтон (Гаррингтон) и др.

 Аристотель истолковывает понимание «добродетели» (arete) собственно как «моральную добродетель» (ethike) – действие по принципу «золотой середины»: быть благородным (т.е.  равно далеким и от скупости, и от расточительности) и остроумным (т.е. равно далеким от глупой невоспитанности и от фиглярства). Познание моральной добродетели требует  практического дружелюбия и гражданственности, т.е. участия в общественной жизни. Это. в свою очередь, требует экономически независимых граждан, чтобы их политическая активность имела своей целью общее благо, а не частные экономические интересы.

Римская концепция добродетели, изложенная Цицероном, несколько отличается от греческой.

Олег Гуцуляк: Лицарі святого Бьолля, або "Мандрований град" в сучасному українському літературному процесі

“Патріарх Бу-Ба-Бу” Юрій Андрухович пропонує всім українцям (“ще не добитим”)   відкриття «лицарської Слави» своєї країни, слави “мандрованого лицаря-філософа”, “визволителя Панни” (архетип “Персей”) [1]. Цим він повторює західноєвропейського патріарха літератури Генріха Бьолля  (“Очима паяца”, 1963 р.), який не знаходить для свого “лицаря-принца” іншого шляху, крім карнавально-циркового (знаменно, що один із перших романів Бьолля “Потяг прибув вчасно” початково мав назву “Від Львова до Чернівець”). Надалі романи Юрія Андруховича “Рекреації” та “Перверзія” явно перегукуються з такими романами Бьолля “Чим закінчилося одне відрядження” та “Груповий портрет з дамою”.

Не слід перейматися тим, що ідея “лицаря-визволителя Панни” є смішною та споріднена із замилуванням Дон Кіхота лицарською славою раннього Середньовіччя. Не забуваймо, що якщо на крайньому Заході Європи  лицар серця Дульцінеї втілював незалежне існування на “окраїні” суспільства та звільняв каторжників, то на крайньому Сході Європи  лицар Святої Покрови здійснював той же “момент” буття – жив на “окраїні”, звільняв каторжників із турецьких галер… Але якщо ідальго Алонсо Кіхано – герой-меланхолік, то гетьман (генеральний капітан) християнської міліції Сагайдачний – герой-холерик,

Олег Гуцуляк: Царский дом Дадиани-Чиковани

Дом Дадиани-Чиковани - владетельных князей Са-Мергело, Са-Липартиано, Рача и Лечхуми, также некоторое время властвовал в Абхазии и Сванетии.

Са-Мегрело (Мингрелия, Мегрелия) – одно из древнейших государств планеты - если исходить из традиции, согласно которой эта небольшая горная страна – преемница Колхиды. Считается давно утвердившейся академической весрией – то, что мегрельское селение Накалакеви – это античный Эа, в позднеримских анналах известный как Археополис, - столица колхов, город, где побывали Аргонавты. В ознаменование этой преемственности на гербе Дома Дадиани – Дракон, охраняющий висящее на дереве Золотое Руно.

Княжество Мингрелия упразднено в 1867 году, после более чем 500 лет признанного державами всего мира суверенитета, вопреки воле последнего владетельного князя и правительства, в нарушение многих прежде заключенных договоров, будучи включено в состав Кутаисской губернии Российской Империи.

Дочь владетельного князя Мингрелии Саломе Дадиани была замужем за внучатым племянником Наполеона Ашилем Мюратом. Позже их семейная пара переехала жить в Зугдиди.

Олег Гуцуляк: Фамилии – это национальное достояние

Имя предков - это не только повод для фамильной гордости, для самовозвышения; это - НАЦИОНАЛЬНОЕ ДОСТОЯНИЕ. Дворянские фамилии - и вообще исторические - это такая же ценость, как картины и статуи. И исчезновение фамилии - это национальная трагедия. Поэтому - согласно корпоративному кодексу чести, самому его духу - потомки, последние из рода - ОБЯЗАНЫ принимать имена пресекшихся фамилий. Это - ДОЛГ перед Отечеством, а не вопрос личного тщеславия.

Есть опыт эммиграций, там майоративность не считалась препятствием: была задача просто сохранить старые имена так же, как сохраняли реликвии, произведения искусства. архивы.
Например, князья Катковы-Шаликовы. Они до сих пор так именуются, своей волей приняли титул уже в эмиграции; или титул графа Строганова, где последняя из рода умерла в 1944 году и титул сейчас носит ее внучка Елена де Людингузен-Вольф Строганова.

Поэтому те многие потомки, что сейчас отвергают свой титул, герб, память о происхождении - из скромности, или благодаря современным воззрениям, - по сути, наносят ущерб историческому наследию своей страны. Так же - как если бы жгли доставшиеся от предков картины или выбрасывали фамильные драгоценности - на том основании, что носить их нескромно и из моды они вышли.

Настоящим наследникам известных родов как по отцовской, так и по материнской линии куда к чести принимать имена предков, чем права на самонаименование у гг. Лопухина, Киркорова, Гиацинтова, Кобзона, Розенбаума, Бари Алибасова и тд., которые при случае именуются князьями, графами, баронами на том основании, что им эти титулы пожаловали Джуна, Николай III, княжна Мария Владимировна, Бугаев-Понятовский, Павел-Эдуард Шабадин и прочие.

Олег Гуцуляк: Масони-ілюмінати

Вважається, що антицерковна позиція засновника ілюмінатів Вайсгаупта була породжена шоком, який виник внаслідок заборони в 1773 р. папою римським Климентом (під тиском монархічних урядів Франції, Іспанії та Португалії) ордену Ісуса (єзуїтів), ревним членом якого він був (у Франції аналогічний "шок" викликав дещо інше явище — феномен "чудовиська з Живодану", таємничого хижака, який винищував в сільській місцевості жінок та дітей як покарання Франції за гріхи). В 1786 р. ілюмінати як агенти і симпатики Сполучених Штатів Америки були заборонені баварським урядом за підготовку скинення усіх європейських монархій і Ватікану. Багато ілюмінатів перейшло у просвітницьку організацію „Німецька Єдність” або емігрувало у північноамериканську католицьку колонію Віргінію (майбутній штат США Вірджінія), дезаснували ложу, секції якої розкинулися по всіх інших штатах, а самі північноамериканські ілюмінати прийняли ім’я „якобінців”. Згідно з переданням, саме Адам Вайсгаупт був автором ескізу печатки США та піраміди зі „всевидячим оком”, Фенікса та прапора із 13 полос і 13 зірок.

Обращение к монархистам Украины!

Украинцы на протяжении двух веков – были лишены государственности, и само существование нации было под сомнением. Тем более злободневен для Украины: 1) поиск сопричастности — по закону и по духу — Традиции, непрерывно длящейся сквозь тысячелетия; и решающе важно — 2) обретение доказательств прямого и равного родства украинской Державы с христианской цивилизацией, с Европой.

Самый ясный, осязаемый символ родовой сопричастности Истории и кровного родства – это символы монархического устройства: Корона и Династия.

И по многим другим параметрам монархическая власть на Украине представляется нам наилучшей.

Свидетельством тому служат политические события последнего десятилетия. Очевидно, что современные украинцы слишком свободолюбивы, и потому не смогут снова отдаться единопартийной или единоличной власти политического диктатора. И при этом слишком нуждаются в покое и упорядоченности бытия – почему и не удовлетворяются суетной и зыбкой парламентской республикой.

Олег Гуцуляк: Украина - это суб-континет

По существу, выборы-2010 г. в Украине чётко подтвердили утверждение украинского писателя Павла Загребельного, что У краина является "цивилизационным суб-континентом" (по аналогии с Индостаном), где практически сложилось две нации ("этнократоны"). И размежевание между ними происходит по древней границе Киевской Руси - границе лесостепи и степи, старой, материнской (Запад и Север), и новой, колонистской (Юг и Юго-Восток), областью. В Украине существует две нации - украЙИнцы (самоопределение - "свидоми", "щыри") и укрАинцы (самоопределение - "новоросы", "малоросы").

Для обеих их "национальная религия" воплощена в языке (соответственно - украинском и русском) . Содействуют этому также " места исторической славы" (Lieux de memoire), которые сакрализируются, превращаются в "теменосы", где человек "входит в ландшафт как субъект".

Олег Гуцуляк: Трансформация России: от Империи к государству-нации

Москва и её «торгово-теремной менталитет» («москальство») трансформировали Россию — вначале неявно, а со времени царствования Александра ІІІ и открыто — из Империи в этнонациократическое государство под лозунгом «обрусения», «России для русских», отнесение прилагательного «русские» только к великоросам и т.д.:

«…Деятельность славянофилов, по существу своему, была революционной, ибо она ниспровергала освященные временем и традициями основы имперской жизни … Она хотела превратить инородцев, иноплеменников из подданых Российского Императора в подданых русского народа. И этим, при внешнем монархизме славянофилов, Реакция в действительности извращала самую идею монархии, а также и идею всероссийской Империи» [Мейер Г. Славянофильство и революция // Посев. — 2005. — №12. — С.12].

Благо, и идеологи находятся: «… для Николая Полевого [Н.П[олевой]. Малороссия; ее обитатели и история // Московский телеграф. — 1830. — №17-18. — С.80, 86, 224-225, 256, - О.Г.] малорусский миф был лишь мифом, вину за создание которого он возглавлял на Карамзина… Полевой..., предлагал признать, что Малороссия никогда не была «древним достоянием» России (опять слова Карамзина): эту страну завоевали — как англичане Шотландию и Ирландию.

Олег Гуцуляк: Гламур і "туга за жахом"

Міфологізація притаманна й сучасному "демо-ліберальному" суспільству ринкової економіки- міфом стає образ "золотого віку добробуту, вічної молодості та еротизму" (гламур), який ним, начебто, вже реалізований. Пропагується "масовий гедонізм" (уявлення про те, що тільки у стані радості, вдоволення, добробуту, естетизму (насолоди красою) людина тільки і є сама собою). Начебто в теперішню епоху "злиття виробництва та насолоди" (за Г. Маркузе) знімаються всі перешкоди для принципу задоволення та припиняється пригнічення "тваринних потягів людей", індивідові й надалі байдуже, що на "вищому рівні" цивілізації він перебуває в стані "відчудження від своєї буттєвої сутності". Демо-лібералізм породжує "нового люмпена", який орієнтується тільки на споживання і який не знає вищих вимірів буття, який немає жодних обов'язків перед історією та культурою.

Міф демо-лібералізму закликає примиритися з реальністю, зображаючи можливість "Великого Виходу" з існуючого стану речей у багаточисельних серіалах типу "Район Мелроуз" або "Під сонцем Сен-Тропе".

За Козачий Присуд!

Сайт, присвячений козацькому нацiональному руховi Дiнщини та його сучасному провiдниковi Петровi Молодiдову, за походженням зi старовиного запорiзько-черкаського роду, легендарному командировi 96 Дiнського полку. Зараз Петро Молодiдов перебувае у росiйській в'язницi. Дiн, Кубань i Терек будуть свобiдними. За Козачий Присуд! Слава Героям!

http://molodidov-cossacks.com/

Олег Гуцуляк: Особливість українських нових правих в умовах глобальної кризи культури

Примордіальна  Традиція соборна, в ній людина розглядається як макрокосмос, що тимчасово розташований у тварному мікрокосмосі, а істинне знання Традиції осягається через творчу інтуїцію як одкровення Абсолюта.

Носії цієї філософії — "нові праві" —  володіють цілісним баченням переходу від буття наявного до буття реального. Завдяки цьому вони сформулювали концепцію, що породжує політичну волю здійснити цей перехід.

Нові праві ставлять завдання на перетворення безликої маси  обивателів — виборців та податкоплатників на у народ, що складається з вольових "я". На наших очах постає такий тип суспільства, котрий стає за визначенням недержавним та позадержавним ("дезетатизація"). Чи, вірніше, можна говорити про зміну державою свого характеру у напрямку до "трансцендентального", "органічного" характеру, який є традиційним для народів Євро-Атлантичного регіону, зокрема українців.

Олег Гуцуляк: Особа та етнос: соціопсихологічний аспект

 

Основним поняттям націології француза Гюстава Ле Бона (Лебона) є “ДУХ РАСИ”, “ДУХ НАРОДУ” та “ІНСТИНКТ НАТОВПУ”. На відміну від етнопсихологів націопсихологи типу Ле Бона розглядають особистість  не як індивідуалізоване вираження культури, а як пасивну частину натовпу, котри, у свою чергу, є носієм “духу раси”. Останній реалізується в інстинктивній, безсвідомій поведінці натовпу, а людина “найбільш за все керується у житті двома категоріями уявлень: уявленнями вродженими… або такими, що виникли  під впливом почуттів, та уявленнями  набутими чи розумовими” (Г. Ле Бон). Перші уявлення – це спадок раси, що сприймається та застосовується безсвідомо, інші не мають важливого значення у поведінці людини та стають дієвими тільки після того, як переходять через ряд поколінь у сферу безсвідомого. З того, що різні народи, а також і класи мають кожен свій “дух”, то представники різних етнічних та соціальних спільнот неоднаково розуміють одні і ті ж речі з причини різної спадковості та, отже, як стверджує Ле Бон, взагалі неспосібні зрозуміти один одного.

Через половину століття після Гюстава Ле Бона це ж постулює Мартин Гайдеггер.

Романські народи (італійці, португальці, французи, іспанці, аромуни, ромуни, молдавани, галісійці, каталонці тощо), на думку Ле Бона, заздрісні, честолюбиві, не прагнуть до свободи, можуть бути сильними, коли їх очолять великі люди (Цезар, Карл Великий, Ізабелла, Наполеон, Дракула). Тому вони “кохають сильну державу”. А для англосаксів ідеал полягає в тому, щоб “роль держави звести до мінімуму, а роль кожного громадянина звеличити до максимуму”. Для африканців характерні “невиліковна лінь, тупість і … небезпечні худоб'ячі нахили”, котрі “роблять їх не гідними в цивілізованій країні” (Г. Ле Бон).

Визначенню ХІХ ст. “дух раси” відповідає визначення ХХ ст. “ПСИХОЛОГІЧНИЙ ТИП”, що є іманентним комплексом певних характеристик, своєрідним гештальтом, тобто стабільною конфігурацією ознак та характеристик. У кожному етносі є свої домінуючі “психологічні типи”. Хоча люди народжуються володіючими великим розмаїттям генетично та конституціонально зумовленими темпераментами та психорисами, більшість з них розвивається у відповідності з вимогами домінуючих у кожному конкретному суспільстві “психологічних типів”, що забезпечить появу “нормальних” особистостей.

Олег Гуцуляк: Не рівність, але свобода: соціобіологічний конспект

Суть нашої проблеми лежить

у питанні формотворчої,
будівничої правлячої касти.
Дмитро ДОНЦОВ

Основним законом демократії вважається рівність можливостей. Люди повинні бути забезпечені суспільством рівними можливостями, щоб виразити свою геніальність або тупість, процвітати або бідувати. Цей закон прагне реалізувати будь-яке суспільство, що претендує на справедливість. Але виконання його є нереальним. Не може бути рівних можливостей для нерівних особистостей: якщо планку ставлять на середню висоту, то для низькорослих це вже неподолана межа, зумовлена природою їхніх геніальних задатків. Програму освіти, як знаємо, завжди розраховують на середніх людей, але вона недоступна для слабких. Якщо суспільство буде розраховувати на слабших, то воно деградує та вимре. Такі закони природи та процесуального розвитку.

Олег Гуцуляк: Нація як Велика Пригода та її Ворог

Ті, хто не заангажований на передновітньому стані (передМодерні), на пошуці “чистого” або “свого” фундаменту, на “поверненні до архаїчності”, власне утворюють, за британським творцем “філософії процесу”  Альфредом Н. Уайтхедом, націю.

Нація, за  А.Н. Уайтхедом, отже, є разюче неісторичною, а відзначається умоглядністю, жагою до ризикованих  пригод (“авантюр”), прагнень до нового. Націоналістом є той, хто розуміє, що незмінне збереження досконалості неможливе

Олег Гуцуляк: Революция среднего класса невозможна

Часть национал-демократически, либерально и либертарно настроенных мыслителей, соглашаясь с утверждениями о революционной неспособности пролетариата и «низшего класса»[1], будучи вдохновленными проектом «иранской революции» 1979 г., движущей силой трансформации считают «средний класс» общества[2], способный расторгнуть сделку по продаже гражданской души капиталистическому или социалистическому «государству-мефистофелю» (мефиц – "разрушитель" + тойфель – "лжец" на древнееврейском). Эта сделка называлась "обмен демократии на благополучие". Но благополучия, «потребительского рая» в «осажденной крепости», в которую Россия превращена «неодворянской» хунтой агрессивно-импульсивных параноиков чекистско-службистского пошиба (а в Украине господствует такая же «банковско-медиакратическая» хунта), не получается.