Борис Харчук: Історіософія України Бориса Харчука

 Історіософія України Бориса Харчука (13.09.1931-16.01.1988) – видатного представника українського шістдесятництва та класика «малої» і великої прози (автора тетралогії «Волинь», романів та повістей «Майдан», «Хліб насущний», «Кревняки», «Межі і безмежжя», «Подорож до зубра» та ін.) – розгортається як глибока, екзистенційно-трагічна та водночас пасіонарна рефлексія над долею українського селянського космосу як тримача національного архетипу. На відміну від соцреалістичних догм чи пізнішого постмодерного скепсису, Б. Харчук трактує українську історію крізь призму запеклої, майже метафізичної боротьби Кордону (людини землі) проти руйнівних хвиль чужинських імперій – польської, російської, радянської. 

В основі його історіософської системи лежать кілька ключових констант:

Земля як абсолютний Сакральний Простір: для Б. Харчука українська земля (і символічна Волинь зокрема) – це не просто територія чи засіб виробництва, а жива метафізична матриця. Вона є джерелом етнічної моралі, мови та внутрішнього суверенітету. Поки українець тримається за цей ґрунт, він залишається автентичним суб'єктом, здатним переплавляти у своєму горнилі будь-які історичні катастрофи.

Трагедія відірваності та розколу: історичний рух України у XX ст. письменник бачить як тотальну екзистенційну драму, де колективізація, війни та депортації намагалися вирвати коріння народу, перетворивши його на безлику масу (манкуртів). Його проза фіксує момент, коли традиційний селянський космос насильно стикається із жорстокою, бездушною механікою модерних тоталітарних систем.

Незламність «тихого» етнічного ядра: попри трагізм історичного мартирологу, історіософія Б. Харчука не є капітулянтською. Він стверджує, що під шаром зовнішнього підкорення, руйнації та чужинського гніту завжди зберігається реліктове, підземне кипіння національної сутності. Його герої – це часто вперті, мовчазні тримачі свого суверенного берега, які передають прадавній код волі з покоління в покоління не через гучні політичні декларації, а через саму форму свого щоденного буття та збереження внутрішньої гідності.

Історіософія Бориса Харчука повертає нас до першовитоків нашого ландшафту. Б. Харчук показує, як цей самий пасіонарний вогняний субстрат Свободи проявляє себе внизу – на рівні долі звичайного українського хлібороба, котрий вріс у свою землю настільки глибоко, що жодна імперська завірюха не здатна його звідти викорчувати. Його тексти – це заземлення нашого метафізичного проекту, нагадування, що серцевина Скіфії-Русі-України тримається на міцному корінні автохтонної культури.

У 1968-му він підписав «Лист 139-ти» з вимогою припинити незаконні політичні судові процеси в СРСР. Далі - відмови видавництв, розгромні рецензії, звинувачення у «сумнівних ідейках». Цензура вирізала уривки, перекроювала розділи. Роман «Межі і безмежжя», написаний 1966 року, за його життя так і не вийшов.

Олег Гуцуляк: Історіософія Олени Теліги-Шовгенів

 Історіософія Олени Теліги-Шовгенів (1906-1942) – ще однієї яскравої постаті «Вісниківської квадри» та українського націоналістичного модернізму – це експресивна, волюнтаристична концепція, що розглядає історичний процес не через призму економіки чи соціологічних законів, а як простір вияву максимальної життєвої енергії, естетики чину та вогненної пасіонарності. Для О. Теліги історія твориться не пасивним очікуванням сприятливих обставин, а безкомпромісним наступом духовної еліти на ницість повсякдення. Її історіософське світобачення тримається на кількох наріжних ідеях:

Естетизація Чину та подолання «рабизму»: О. Теліга вважала найбільшою трагедією українського історичного поступу століття бездержавності, які виплекали в нації психологію жертви, комплекс провінційності та тужливе хуторянство. Її антиколоніальний пафос спрямований на внутрішню деколонізацію. Вона пропонувала протиставити колоніальному сну концепцію «гранітного шовку» – поєднання абсолютної залізобетонної твердості духу з витонченою європейською культурою та стилем.

Історія як виплід «Ордену» пасіонаріїв: державу та націю, згідно з її баченням, зводять на ноги не безликі маси, а нова якість людини. О. Теліга конструювала архетип українського пасіонарія – відважного, безкомпромісного, закоханого в життя і готового до смерті ради ідеї. Це «орденський» тип мислення, де кожен крок є свідомим служінням історичній місії нації, а особисте щастя безперечно інтегрується в державницький чин.

Радість життя як політичний фактор: унікальний внесок О. Теліги в історіософію правого модернізму – це заперечення похмурого, аскетичного фанатизму. Вона доводила, що справжня історична сила народжується з надміру життєвих сил, з оптимізму й «буйної радості». Тільки та нація має історичне майбутнє, яка вміє сміятися в обличчя небезпеці й сприймає боротьбу за свободу як найвище свято, а не як важку повинність.

Жінка як активний суб'єкт історичної драми: О. Теліга рішуче переформатувала роль жінки в національному міфі. Жінка в її історіософії – це не плакальниця на руїнах і не просто пасивна помічниця чоловіка. Вона є самостійним соратником, «амазонкою», яка вливає свою гарячу енергію в загальний державотворчий казан, тримаючи баланс між суворою дисципліною меча та духовним натхненням.

Зрештою, Олена Теліга зафіксувала свою історіософію не лише в публіцистиці, а й власним життям і загибеллю від куль гестапівців у Бабиному Яру у 1942 році. Для неї історія – це суворий суддя, де виправдання отримують лише ті, хто зумів перетворити свої переконання на безумовну, дієву і красиву реальність.

Олег Гуцуляк: Історіософія Павла Мовчана

 Історіософія Павла Мовчана (1939 р. н.) – видатного поета-шістдесятника, громадського діяча та багаторічного голови «Просвіти» – розгортається як надзвичайно напружена, майже герметична космологічна драма українського Логосу та Землі. Павло Мовчан – це філософ глибинного прадавнього Коріння, вологого Чорнозему, Пам'яті води та звуку.

Для методології літературної археології та психоаналізу культури історіософська модель Павла Мовчана є унікальною точкою, де український етнокосмос зустрічається з онтологією мови та суб'єктивним переживанням Історії.

1. Земля як Жива Пам'ять (Космологічний палімпсест)

Для Павла Мовчана історія не є сухою хронікою подій чи кабінетною політикою. Історія – це те, що записано на біологічному та метафізичному рівнях у самому українському ландшафті.

Чорнозем і глина: у його поезіях земля є субстанцією, яка буквально дихає, пам'ятає кожне покоління, кожну краплю пролитої крові та поту. Це прямий відголосок перед-вісьового «космологічного світу» (за Еріком Фогеліном), де людина, природа і космос об'єднані в єдине пульсуюче тіло.

Розкопування смислів: Павло Мовчан працює як археолог не металевого меча, а насіння та коріння. Історична пам'ять у нього проростає крізь зерно, траву, коріння дерев. Забуття цієї пам'яті для поета є онтологічною катастрофою – висиханням життєдайних соків, що веде до депресивного омертвіння душі (світ уельбеківського відчуження).

2. Мова як Лаканівське «Символічне» та Оселя Буття

Павло Мовчан – один із найбільш «мовоцентричних» українських мислителів. Його історіософія тримається на переконанні, що українська мова є первісним пра-кодом буття, який утримує саму структуру нашого всесвіту.

У термінах Жака Лакана, П. Мовчан здійснює тотальну деколонізацію нашого Символічного реєстру. Він вириває українське слово з імперських дзеркал та симулякрів «меншовартості». Для нього кожне слово – це не просто засіб комунікації, а сакральний інструмент, яким пращури колись назвали і цим самим створили світ навколо нас. Втратити мову або дозволити її уніфікувати в глобальному цифровому симулякрі – означає втратити здатність мислити суверенно. Нація жива доти, доки говорить своєю прамовою, заломлюючи крізь неї світло вічності.

3. Гаунтологія Мовчана: Голоси з глибин

У творчості Мовчана чітко простежується деррідівська гаунтологія (онтологія привидів). Але його привиди – це не жахливі монстри, а тихі, наполегливі голоси предків, які вимагають відновлення справедливості в лінійному часі. Поет постійно чує шурхіт минулих епох у шелесті листя, у течії води, у голосі вітру. Минуле у П. Мовчана ніколи не минає – воно присутнє тут і тепер, коригуючи наші щоденні кроки. Він бореться за те, щоб привиди нереалізованого українського Минулого нарешті набули голосу й тіла через сучасну культуру та державне будівництво.

Павло Мовчан дає українцям глибинне психологічне та мовне коріння. Його історіософія нагадує Людині: перш ніж діяти в океані зовнішнього світу, ти мусиш міцно триматися за свій суверенний Логос – свою Мову та свій Сакральний Ґрунт.

Павло Мовчан показує, що деколонізація починається з повернення до чистоти первісного Слова. Тільки повернувши собі контроль над власним Символічним простором, ми здатні здійснити той самий вольовий Чин у Реальному, який запустить Непередбачуване (L'Imprevu) і змінить хід нашої Історії назавжди. 

Олег Гуцуляк: Історіософія Олеся Гончара

 Історіософія Олеся Гончара (1918-1995) – класика української літератури ХХ століття, автора романів «Собор», «Тронка» та «Прапороносці» – розгортається як неоромантична, глибоко гуманістична та водночас пасіонарна візія незнищенності національного Духу, вкоріненого в ландшафти Великого Степу та Подніпров'я як прадавніх сакральних колисок українського етногенезу. 

У своїй художньо-філософській оптиці О. Гончар долає залізобетонні догми радянського соціоцентризму й вибудовує тривку вертикаль історичної пам'яті, де козацька доба, козацькі могили та реліктові архітектурні пам'ятки виступають живим субстратом сучасної національної ідентичності. 

Його історіософська система тримається на ключовому архетипі Собору – символі духовної архітектоніки нації, соборності людських душ, культурної спадкоємності та морального абсолюту, що чинить відчайдушний, майже метафізичний опір руйнівним силам технократичного безпам'ятства, бюрократичного нігілізму («володьківщини») та імперської уніфікації. 

Для О. Гончара історія України – це не лінійний мартиролог, а драматична епопея випробування людини на автентичність, де збереження свого суверенного «Берега» та прадавнього етичного коду (любові до землі, поваги до праці й предків) є єдиним способом порятунку від глобальної гуманітарної та екологічної катастрофи. 

Тексти О. Гончара проголошують телеологічну неминучість відродження України через очищення її духовних першоджерел, стверджуючи, що під попелом будь-яких історичних нищень завжди пульсує вогняна пасіонарна воля народу до свободи й високої культури.

Андрій Поцелуйко: Станіславський феномен як інтелектуальна територія: Олег Гуцуляк, Володимир Єшкілєв і народження українського літературно-філософського постмодерну

 Коли наприкінці ХХ століття в українській культурі заговорили про Станіславський феномен, передусім ішлося про появу нового покоління письменників Івано-Франківська, які радикально змінили уявлення про можливості української літератури. Вони відмовлялися від застарілих канонів, руйнували межі між високою та масовою культурою, активно використовували іронію, гру, цитатність, постмодерну фрагментарність і створювали тексти, що відчутно відрізнялися від попередньої традиції. 

Проте з часом стало зрозуміло, що Станіславський феномен був не лише літературним угрупованням чи локальною мистецькою модою. У його середовищі сформувався значно ширший інтелектуальний простір, де художня творчість поєднувалася з філософією, культурологією, релігієзнавством, історією ідей та осмисленням цивілізаційних процесів. 

Найбільш послідовно цей вимір розвинули Олег Гуцуляк і Володимир Єшкілєв, завдяки чому Станіславський феномен набув характеру літературно-філософського явища.

Особливість цього покоління полягала в тому, що воно прийшло в літературу в момент історичного зламу. Розпад радянської системи відкрив доступ до величезного масиву заборонених або маловідомих текстів — від західної філософії до езотеричних учень, від сучасної антропології до праць із історії релігій. Для багатьох українських інтелектуалів 1990-х років це було відчуття раптового розширення культурного горизонту. Література переставала бути лише сферою художнього письма і ставала способом орієнтації в новій реальності. Саме тому в середовищі Станіславського феномену виникло прагнення поєднати естетичний експеримент із пошуком нових світоглядних моделей.

Володимир Єшкілєв

став одним із найяскравіших представників цього інтелектуального повороту. Його творчість важко звести лише до художньої прози, адже вона постійно виходить у простір есеїстики та філософського коментаря. У його текстах культура постає як складна система символів, міфів і знаків, що формують людське бачення світу. Єшкілєва цікавить не лише сюжет, а й прихована логіка культурних процесів: чому одні міфи виживають століттями, як змінюється уявлення про духовність у добу постмодерну, яким чином масова культура поглинає й переосмислює сакральні смисли. Його проза насичена алюзіями на європейську філософію, християнську традицію, герметизм, модерністську та постмодерну літературу. Читач опиняється в тексті, який вимагає не лише емоційного співпереживання, а й інтелектуальної співучасті.

Олег Гуцуляк: Історіософія Ігоря Калинця

 Історіософія Ігоря Калинця  (9 липня 1939 – 28 червня 2025)., автора збірок «Вогонь Купала», «Пробуджена муза», «Невольнича муза», «Терновий колір любові», «Слово триваюче» та ін., повісті «Молімось зорям дальнім», постає як унікальний феномен міфопоетичного опору та безкомпромісної консервації сакрального Логосу в нелюдських умовах тотальної табірної несвободи. 

У його поетичному космосі історія України та її буття мисляться не як лінійна хронологія втрат чи політичних поразок, а як глибокий, тисячолітній палімпсест, де перший і засадничий рівень – Археологія Кореня – сягає праслов'янських, дохристиянських міфологем, солярних культів, образу Світового Дерева та первісної сакральності української землі.

На другому рівні – Стратиграфії Палімпсесту – І. Калинець віртуозно нашаровує на цей архаїчний субстрат пласти княжої доби Русі, козацького бароко, вертепної традиції та релігійного християнського міфу, перетворюючи свій текст на живий архіпелаг тривких національних смислів, які чинять опір радянській ідеологічній ентропії. 

Зрештою, на рівні Екзистенційного зрізу його табірна творчість стає маніфестом, де відмова від компромісів із тоталітарною системою та відхід у глибоку герметичність міфу виступають як найвища форма інтелектуального Чину. 

За ґратами поет не просто фіксував рани епохи, а діяв як істинний «археолог духу»: він рятував і консервував автохтонний код нації, доводячи, що внутрішня свобода, вкорінена у тривкий культурний Логос, є абсолютно незнищенною і здатною перетривати будь-які геополітичні катастрофи й цивілізаційні зсуви.

У Кракові сплюндровано могилу Богдана Лепкого

Автор знаменитої пісні реквієму «Журавлі», що стала символом туги за рідним краєм, став черговою жертвою антиукраїнської істерії, що охопила Польщу.

У ніч проти 5 липня на Раковицькому кладовищі в Кракові невідомі сплюндрували  могилу українського письменника, науковця та професора Богдана Лепкого. З надгробку видерли  барельєф із зображенням митця. Про це на брифінгу повідомив речник Міністерства закордонних справ України Георгій Тихий, передає агентство «Інтерфакс Україна». «Розцінюємо цей акт вандалізму як свідому провокацію, спрямовану на подальше розпалювання ворожнечі між Україною та Республікою Польща», – заявив дипломат. За його словами, Генеральне консульство України в Кракові вже звернулося до поліції, адміністрації Раковицького кладовища та міської влади із закликом провести розслідування, встановити всі обставини злочину, виявити причетних до його вчинення, вжити невідкладних заходів для повернення або відновлення викраденого барельєфа, а також забезпечити належну охорону місця поховання.

Олег Гуцуляк: Історіософія Богдана Лепкого (1872-1941) – видатного українського письменника, мислителя, класика та одного з найяскравіших творців нашої історичної прози (зокрема, грандіозної епопеї «Мазепа») – розгортається як глибоко гуманістична та безкомпромісно державницька концепція історії, заснована на культі культурного Логосу, національної солідарності та легітимного суверенітету. 

Б. Лепкий рішуче відкидає рабський, провінційний народницький смуток і трактує історичний процес України-Русі не як безладний мартиролог принижень, а як трагічну, але величну боротьбу європейської нації за свій соціокультурний і політичний Берег. 

У центрі його історіософської оптики постає драма втрати та віднайдення державної суб'єктності, де ключовим рушієм історії є не сліпа стихія анархічного бунту, а свідома, раціональна та шляхетна воля еліти (реліктового аристократичного ядра), здатної консолідувати народ навколо великої Ідеї. 

Аналізуючи добу Руїни та Гетьманщини, він з хірургічною тверезістю деконструює імперські симулякри сусідніх Левіафанів і показує, що найбільша трагедія українського простору – це внутрішній розкол («багатовладдя» і козацький популізм), який століттями перемелював здобутки державників. 

Ландшафт Батурина чи Полтави у Б. Лепкого – це лімінальний простір катарсису, де через поразки та попелища загартовувався незнищенна народна Тривкість та Пам'ять. 

Письменник пропонує виразно культуроцентричний погляд на минуле: держава для нього є міцною лише тоді, коли вона спирається на високу європейську освіту, законність і християнську етику. 

Зрештою, історіософський вектор Б. Лепкого позбавлений капітуляції й спрямований у майбутнє; він служить суворим уроком і водночас пророцтвом: попри всі історичні катастрофи, українське аристократичне коріння неминуче проросте Новим Відродженням, щойно нація подолає внутрішній хаос і повернеться до свого питомого, шляхетного Логосу.

Олег Гуцуляк: Історіософія Ігоря Римарука

Історіософія Ігоря Римарука (1958-2008), автора поетичних збірок «Висока вода», «Золотий дощ», «Діва Обида», «Сльоза Богородиці», «Божественний вітер» та ін., – це трагічний і водночас аристократичний маніфест буття нації на історичних протягах, де час мислиться не як лінійний поступ, а як апокаліптичне коло, що повсякчас повертає людину до вихідної точки цивілізаційного зламу. 

Поет відмовляється від сухих архівних хронік на користь метафізичного зрізу епох, де ХХ століття з його кривавими війнами та концтаборами безпосередньо римується із біблійними катастрофами, середньовічною демонологією та химерними снами бароко. 

У його поетичному всесвіті історія постає не парадом переможців, а величними руїнами, крізь які проростає «золотий дощ» сакрального слова, а сама Україна — це межовий простір між європейським Логосом і хаосом євразійського степу, вічна «зона транзиту», де кожен поет приречений бути не так літописцем, як останнім чатовим на попелищі імперій. 

Суб'єкт римаруківської історіософії – це глибоко самотній інтелектуал, який обирає позицію гордого відчуження від фальшивих медійних та політичних театрів сучасності; його відповіддю на цинізм і ентропію світу стає абсолютна вірність стилю та мові як єдиній тривкій субстанції, котра здатна вберегти людську гідність від остаточного розчинення в історичному небутті.

Для того щоб продемонструвати нашу методику (тобто дати покроковий, майже лабораторний зразок того, як лопата й щіточка філософського аналізу знімають шари з конкретного тексту), нам потрібна постать із виразною, але складною архітектурою художнього слова. Для цього тест-драйву обираємо поета Ігоря Римарука та його знакову збірку «Діва Обида».

Чому саме він і саме цей текст? Це ідеальний полігон з кількох причин:

Тут є Корінь: сам образ «Діви Обиди» веде нас у дотекстові, міфічні глибини «Слова о полку Ігоревім» та праслов'янської демонології – це чиста Археологія Кореня.

Тут є Палімпсест: на цей архаїчний образ Ігор Римарук накладає криваві пласти катастроф ХХ століття, воєн, Чорнобиля та травми «пост-імперського транзиту».

Тут є Чин: Поетика Ігоря Римарука – це витончений, майже єретичний для радянського/пострадянського ужитку аристократизм, де порятунок від ентропії відбувається через герметичність стилю.

Тож, застосуємо нашу методику (покрокову технологію «розкопок») до міфопоетичного всесвіту Ігоря Римарука, взявши за основу його ключовий історіософський вузол – концепт «Діви Обиди».

Об'єкт експертизи: міфопоетичний простір збірки Ігоря Римарука «Діва Обида».

Олег Гуцуляк: Історіософія Наталени Королевої

Історіософія Наталени Королевої (Кармен-Альфонса-Фернанда-Естрелья-Наталена Дуніна-Борковська-Гакгаманіш,1888-1966) – це унікальна для української думки християнсько-універсалістська, неоромантична концепція, яка розглядає всесвітню історію як єдиний, зумовлений Божественним Промислом рух людства до духовного очищення та абсолюту. Н. Королева, маючи європейсько-аристократичне походження та глибоку класичну освіту, рішуче вивела український історичний роман із рамок етнографізму й козацького побутовизму, перенісши фокус уваги на античність, раннє християнство та європейське Середньовіччя. В основі її історіософського бачення лежать кілька потужних ідей:

Універсалізм та єдність світового культурного процесу: для Н. Королевої не існує ізольованих історій. У своїх творах (як-от «Во дні они», «Легенди старокиївські», «Без коріння», «Quid est veritas?», «Сон тіні. 1313») вона доводить, що всі великі цивілізації пов'язані невидимими духовними нитками. Давній Єгипет, Римська імперія, середньовічна Західна Європа та княжа Русь-Україна є частинами одного грандіозного макрокосму. Україну вона мислить не як провінційну окраїну, а як повноправного спадкоємця класичної античної та середньовічної християнської культури.

Телеологія хреста (Історія як шлях до Світла): історичний процес у Н. Королевої має чіткий вектор і внутрішній сенс – це еволюція людської душі від темряви язичницького фаталізму до свободи у Христі. Головними рушіями історії постають не економічні інтереси чи класи, а пасіонарні особистості: шукачі істини, лицарі, мислителі та святі. Кожна епоха є кризою і водночас шансом для внутрішнього переродження людини.

Концепція «Шляхетного Чину» та лицарський кодекс: Н. Королева поетизує ідеали честі, вірності обов'язку та духовної аристократії. Історичний занепад держав і культур (зокрема й української) вона трактувала як наслідок внутрішньої руйнації цих шляхетних засад, як зраду вищого покликання заради прагматичної вигоди чи дрібних пристрастей. Повернення суб'єктності можливе лише через відновлення внутрішньої дисципліни духу та вірності своїм релігійним та культурним кореням.

Час як тривале тривання архетипів: для письменниці минуле ніколи не вмирає остаточно. Історичні епохи нашаровуються одна на одну, і символи давніх міфів продовжують діяти в сучасності. Історія – це палімпсест, де крізь модерні декорації завжди проглядають вічні, незмінні істини людського буття.
Наталена Королева створила інтелектуальну альтернативу народницькому плачу над українською долею. Її історіософія – це маніфест високого культурного оптимізму, де кожна національна трагедія розглядається крізь призму Вічності як горнило, через яке дух має пройти для свого найвищого тріумфу.

Олег Гуцуляк: Літературна археологія історії

Як правило в історіософію приходять філософи, які, у свою чергу, обрали обрали філософію, прийшовши  з історії, соціології, рідше – точних та природознавчих наук. Але зовсім рідко приходять філологи (лінгвісти – частіше, але до історіософії їм байджуже), і тому фактично йде ігнорування в історіографії як артефакитів, так і самих історіософських ідей, висловлених в художній літературі та творах мистецтва.  Цей діагноз оголює одну з найбільших гносеологічних сліпих плям сучасної гуманітаристики. Традиційна історіографія, сформована під впливом позитивізму, звикла довіряти лише «твердим» архівам: актам, указам, статистиці чи фінансовим звітам. Коли ж філософи історії намагаються ці дані осмислити, вони зазвичай беруть за інструментарій соціологічні моделі, економічні цикли або політичні доктрини. Те, що філологи (особливо літературознавці) вкрай рідко виходять на рівень великих історіософських узагальнень, а лінгвісти переважно замикаються у структуралістському чи компаративістському аналізі самих мовних форм, призводить до катастрофічного інтелектуального збіднення історіографії. Як наслідок – художній текст і витвір мистецтва сприймаються істориками лише як «ілюстрація» до епохи, а не як самодостатнє джерело та генератор найглибших історіософських ідей.

Якщо спробувати концептуалізувати цей феномен і зрозуміти, чому художня література є не просто «мистецтвом», а справжнім резервуаром істинної історіософії, вийдемо на кілька важливих констатацій:

1. Література як фіксація «Духу часу» (Zeitgeist) крізь екзистенцію

Там, де соціолог бачить таблицю чи графік, а історик – сухий літопис, письменник фіксує те, що не потрапляє в жоден офіційний звіт: зміну людської чуттєвості, приховані страхи, надії та онтологічний стан особистості у горнилі епохи. Коли, наприклад, аналізуємо Дж. Орвелла чи Р. Бредбері, ми бачимо не просто вигадку, а гранично точний діагноз тенденцій, які класична наука помітила значно пізніше. Письменник мислить не абстрактними категоріями, а живими долями. Тому художній твір здатний показати історію у її телеологічному та ціннісному вимірах – тобто дати відповідь на питання не «що і коли відбулося?», а «навіщо це відбулося і що це зробило з людиною?».

Олег Гуцуляк: Історіософія Степана Процюка

 Степан Процюк (1964 р. н.) розгортає унікальну для українського дискурсу психоаналітичну та екзистенційну історіософію. 

У своїх есеях та біографічних романах про титанів нашої культури (Франка, Стефаника, Телігу, Тютюнника) він розглядає простір України через призму колективного несвідомого та транзиту поколіннєвих травм. 

Для С. Процюка Скіфія-Русь-Україна – це простір екстремального граничного існування, який століттями генерував «невроз порубіжжя». 

Його історіософія де-романтизує минуле, фокусуючись на внутрішньому розколі української душі між прагненням до абсолютної свободи і мазохістичним пристосуванством (типовим проявом амфібійності). 

Минуле цікавить письменника як психологічний лабіринт: він шукає відповідь на те, як століття бездержавності й терору деформували психотип нації, і стверджує, що лише через болісний психоаналіз власної історії та опрацювання колективних травм Україна може вийти з «нижнього світу» депресивного повторення помилок у космос свідомої суб'єктності.

Олег Гуцуляк: Історіософія Антуана де Сент-Екзюпері

 Введення у наше коло Антуана де Сент-Екзюпері (1900-1944) дозволяє поглянути на історіософію з унікальної висоти – буквально з кабіни пілота, де земні кордони зникають, а натомість відкривається планетарний, космічний масштаб буття людини. Його філософія історії найповніше викладена не лише у відомій казці «Маленький принц», а й у його головній, підсумковій праці «Цитадель», а також в есеях «Планета людей» та «Військовий льотчик». А. де Сент-Екзюпері пропонує історіософію Людини-Творця та Цивілізації як духовного собору, що чинить опір хаосу, ентропії та тотальному знеособленню.

Розгорнемо його бачення через три рівні методології літературної археології історії:

1.              Археологія Кореня: Мова Обв'язку та Землі. На найглибшому рівні А. де Сент-Екзюпері повертає нас до первинних, майже біблійних значень людських понять. Його «корінь» – це земля, вода, хліб, обряд і, найголовніше, Труднощі, які людина долає.

Корінь як зв'язок: для А. де Сент-Екзюпері історія починається там, де людина пускає коріння в певне діло чи землю. «Бути людиною — це означає відчувати свою відповідальність».

Очищення від абстракцій: він гостро критикував мову сухих цифр і чистого раціоналізму. Якщо цивілізація починає вимірювати свій успіх лише кількістю вироблених речей чи грошей (як дорослі в «Маленькому принці»), вона втрачає свій корінь, свій прадавній сакральний Логос і перетворюється на пустелю.

2. Стратиграфія Палімпсесту: Цивілізація як Цитадель і Собор А. де Сент-Екзюпері бачить історію не як хроніку воєн чи зміну політичних устроїв, а як тривалий, століттями вибудовуваний Палімпсест Духу. У «Цитаделі» історія постає як будівництво величного храму:

Камінь до каменя: покоління змінюють одне одного, накладаючись як шари в тексті, але їхня спільна мета – збудувати Цитадель, яка захистить людину від безглуздя навколишнього хаосу й пустелі. Кожна епоха є важливою лише тією мірою, якою вона здатна передати наступній вогонь, а не попіл.

Трагедія розриву: історичний морок для А. де Сент-Екзюпері настає тоді, коли палімпсест руйнується, коли сучасна людина стає просто «споживачем» готових благ, забуваючи, що вона є спадкоємцем тисячолітньої праці предків. Машина (літак) у його віршах та прозі – це не інструмент технократичного знищення культури (як у Р. Бредбері), а засіб трансценденції, який допомагає побачити планету як єдиний, крихкий дім.

3. Екзистенційний зріз: Опір через Творення та Ритуал. У часи другої світової війни, коли А. де Сент-Екзюпері писав «Військового льотчика» та гинув у небі 1944 року, його історіософський Чин став гранично прозорим. Це Опір через жертовність заради життя та відновлення Ритуалу.

«Рятувати катедраль»: коли світ страждає від болю, а Франція розгромлена, А. де Сент-Екзюпері летить у самовбивчі розвідувальні польоти. Його відповідь нацизму й тоталітарному мороку – це відмова від раціональних розрахунків. Якщо катедраль (культура, нація) горить, ти не прораховуєш шанси – ти віддаєш себе, щоб її врятувати. Це єдиний спосіб зберегти шляхетність духу.

Внутрішній Маленький Принц як Хранитель Рівноваги: А. де Сент-Екзюпері бачить порятунок від цинізму «дорослої» (тобто фальшивої, чисто матеріалістичної) історії у поверненні до дитячої чистоти, до здатності «бачити серцем». Проте якщо Голден Колфілд у Дж. Селінджера лише ловить дітей над прірвою, намагаючись законсервувати цей стан, то герої А. де Сент-Екзюпері будують, саджають сади і приручають Лисів — тобто створюють зв'язки, які сильніші за смерть та руйнацію імперій.

Історіософія Антуана де Сент-Екзюпері – це маніфест активного, творчого тривання. Історія має сенс лише доти, доки людина здатна переплавляти своє буття у тривкі культурні артефакти, доки вона здатна віддавати себе чомусь більшому, ніж вона сама. Його Цитадель – це і є той самий міфопоетичний затишок посеред космічної пустелі, який кожне покоління мусить відбудовувати наново, заглиблюючись до самих коренів людського духу.

Олег Гуцуляк: Історіософія Івана Нечуй-Левицького

 Історіософія Івана Нечуя-Левицького (1838-1918) – це унікальна в українській думці концепція родового тривання, яка переносить масштаб історичного поступу з полів глобальних геополітичних битв чи державних інституцій у сакральний простір української родини. І. Нечуй-Левицький одним із перших збагнув і художньо довів: в умовах колоніального тиску та відсутності власної держави саме родина стає єдиною непорушною фортецею, яка консервує, захищає та передає далі національний культурний код.

Велич його родинної історіософії виявляється у кількох фундаментальних вимірах:

Родина як мікрокосмос нації та палімпсест пам'яті: для письменника історія – це не сухий перелік дат чи діяння завойовників, а живий, безперервний ланцюг родового життя. У його творах (від монументальних «Хмар» та «Старосвітських батюшок і матушок» до «Кайдашевої сім'ї») українська родина постає як цивілізаційний палімпсест. В індивідуальну пам'ять, побут, звички та чуттєвість сучасника безпосередньо вросли тіні давніх предків, козацьких воїнів, орачів та носіїв питомої духовності. Родовий простір тримає зв'язок поколінь там, де офіційна імперська історія намагається цей зв'язок розірвати.

Трагедія внутрішньої руїни (Есхатологія Кайдашів): І. Нечуй-Левицький не просто ідеалізував патріархальний побут – він показав його колосальну кризу під впливом зовнішніх історичних обставин (посткріпосницька епоха, капіталізація, імперське знеособлення). Трагедія «Кайдашевої сім'ї» у його історіософському зрізі – це не побутова комедія, а метафора національної катастрофи. Коли родина втрачає внутрішній лад, коли егоїзм, дріб'язковість та внутрішня анархія руйнують цілісність роду – руйнується і саме тіло нації. Це суворе історіософське застереження: без внутрішньої солідарності та поваги до спільного коріння будь-яка спільнота приречена на самознищення.

Архетип Жінки-Хранительки як суб'єкта тривання: у родинній космогонії І. Нечуя-Левицького жінка посідає центральне, майже сакральне місце. Саме материнське лоно, материнська мова, пісня та щоденний тривкий лад тримають архітектоніку дому. Жіночі образи в його прозі – це не пасивні жертви обставин, а активні медіатори між минулим і майбутнім. Через них реалізується етика витривалості: імперії приходять і відходять, міняються закони й прапори, а жінка продовжує плекати життя, заліковувати рани землі та відроджувати родову пам'ять із попелу чергової історичної кризи.

Естетизація праці та органічний зв'язок із Генієм Місця (Genius Loci): велич роду у І. Нечуя-Левицького безпосередньо залежить від його вкоріненості в конкретний географічний і сакральний простір України. Праця на своїй землі для його героїв – це не просто економічна необхідність, а священнодійство, релігійний акт гармонізації хаосу. Доки родина тримається свого саду, своєї левади, своїх криниць і могил предків – вона залишається невразливою для асиміляції.

Іван Нечуй-Левицький створив дієву альтернативу народницькому плачу над бездержавною долею України. Його родинна історіософія – це маніфест високого життєвого оптимізму та тривкого, гордого автохтонного опору. Нація виживає в горнилі історичних зсувів доти, доки існує українська хата, здатна посеред будь-якого зовнішнього мороку відтворювати затишок, красу, шляхетність духу та незнищенну волю до тривання на своїй землі.

Олег Гуцуляк: Гамлет и Будда: параллели

До поры до времени существование Гамлета было безмятежным. До тридцати лет (!) он жил в семье, озаренной взаимной любовью родителей и сам полюбил и испытывал взаимность от прелестной девушки. У принца-студента Гамлета были верные друзья. Герой увлеченно занимался науками, любил театр, писал стихи. Впереди его ждало великое будущее – стать государем и править своим народом. В. Белинский метко определил состояние, в каком находился Гамлет. То была «младенческая, бессознательная гармония», гармония, основанная на неведении жизни.

Но вдруг все стало рушиться. Волшебный мир приятных мечтаний и сюрпризов окончился — перед Гамлетом появилась настоящая жизнь во всей своей неприкрытой черноте. В расцвете лет умирает отец Гамлета. Не успел герой пережить это горе, как его постиг второй удар: мать меньше, чем через два месяца, вышла замуж за дядю Гамлета. Больше того, она разделила с ним трон. И вот наступает время третьего удара: Гамлет узнает, что его отца убил собственный брат, чтобы завладеть его короной и женой. На его глазах рухнуло все, что делало его жизнь ценной. Только столкнувшись с реальностью, как она есть, человек оказывается перед возможностью познать жизнь.

Олег Гуцуляк: Шейх украинской литературы

Юрий Андрухович, любимым автором которого является босняк-мусульманин Меша Селимович (автор исторического романа "Дервиш и смерть") " и который в предисловии к сборнику "Новая дегенарация" горько вздыхает об отсутствии в Украине своей мусульманской культурной версии нации, выступает апологетом национальной героико-пророческой мифологии-"джихада": 

 осознает свое место во времени и пространстве («Город и площади», «Середмістя», «Дезориентация на местности», «Лексикон интимных мест»), странствует с караванами («Моя Европа, «Потяг 76», переводы поэтов-битников, Шекспира, Рильке, Пастернака, Мандельштама), общается с потусторонними посланниками («Экзотические птицы и растения»), осуществляет развенчание идолов (повести и романы "Слева, где сердце", "Рекреации", "Московиада", "Перверзия"), отправляет жертвоприношение-"рамадан" (роман "Двенадцать обручей"), провозглашает "хадисы" (книги "Послания в Украину", «Лексикон интимных мест», "Дьявол прячется в сыре", "Тайна" и др.), отправляет войска на покорение стойбищ неверных («Мариуполь»), осуществляет «исру» – «в середине ночи путешествие в Иерусалим» (книга интеллектуальных странствий «Здесь погребен Фантомас»). 

Надеемся, в будущем нас ожидает и «мирадж» – «вознесение к седьмому небу» с «рассеканием груди и омыванием сердца»… 

 А за ним подвизаются верные подвижники – «сахабы» («псы святого Юра» и и их журналы "Четвер", "Потяг 76", "Ї" и "Киевская Русь"). 

Они уже создали образ этакой среднеевропейской Земли Франца-Иосифа III: "... Нам ... не нужна Европа реальная, она нужна бизнесменам, людям вещевой культуры. Мы здемиургировали свою Европу... Так когда-то Аксёнов написал "Остров Крым", где Крым не был захвачен большевиками, а остался независим. Так мы ориентированы на остров Европа ..., где всё еще существует Австро-Венгрия, где правит какой-нибудь Франц-Иосиф III... Демиургическое делание предлагает читателю свой текст вне общественных текстовых конвенций. Виртуальное разнообразие возможных миров предлагает доверится не конвенции (правилам игры), а собственному своеволию. Здесь открываются горизонты ницшеанского бога собственного мира, демиурга замкнутых на персональную, не опосредованную социумом, волю текстовых практик" [Єшкілєв В. Наша Європа // http://thule.primordial.org.ua/mesogaia/europa.htm]. 

И в этой "островной Европе" отдается предпочтение литературному мифу об Украине как стране хаоса, свободы, родине барокко и органичного постмодернизма. 

Последующая судьба украинской культуры – это непримиримый «шариат» относительно всех не-европейских поползновений, но это и «имамат» как законное «Да!» на наследство от Руси-Украины и как «Великое Нет!» истории, которая идет дорогой невежества не в Киев-«Новый Иерусалим», а в Третий Рим! 

Но самая главная её миссия – это «Ашура», память о героях-мучениках Небесной Сотни и АТО, которая укажет и как верный путь и даст ответ на извечный вопрос: «Что делать?», так и поможет понять, что на повестке дня – борьба с любыми попытками идти на компромис с собственной совестью. 

Олег Гуцуляк: Чому вірші?

Вважається, що досі популярність серед українства поезії (з виконанням нею комунікаційної та естетичної функцій, а також з претензією на реалізацію «триєдності свободи» – свободи творчості, свободи особистості і свободи народу) означає відсутність «релігії вищого чину», вказує на те, що поезія – лише її сурогат, або, якщо хочете, нижча, «матріархальна» форма релігії (пригадаймо слова Г. Гердера: «… Поезія була материнською мовою людського роду»). Тобто український етнос досі залишається у полоні інфантилізму, а спроба Івана Драча запропонувати «Закон про українську поезію» за своєю суттю виявляється атакою аборигенів з мотикою на колонізаторські мортири.

Щоправда, є ще одна нація в світі, яка звеличила поезію в канон – «… культ поезії в Китаї завжди далеко переважає звичайне для інших націй читацьке смакування і любування: читати обожнюваного поета із запаленим запашним ладаном і потім повільно його переписувати багато разів …, а головне, вчити його напам’ять у безмежній кількості – явище найзвичайнісіньке і скоріш правило, ніж виняток» [1].

Саме поезія, як вказував Т.С. Еліот, втілює функцію «нового витлумачення вже знайомого досвіду», «новим (пере-) прочитанням» збагачувати духовний світ і витончувати здатність сприйняття довколишнього [2]. Поезія є істинне, досконале знання, виговорювання головних смислів буття, вона зберігає ці головні смисли і захищає їх у всій їхній первісності. І якщо М. Хайдеггер, доказуючи це, опирається на досвід Г. Гельдерліна, Р.-М. Рільке і Г. Тракля, то у нас є цілий всесвіт осягнення суті реальності в поетичному слові – Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Микола Зеров, Євген Маланюк, Олег Ольжич, Василь Стус і тисяч інших подвижників поетичного слова. «… Якщо читати всю національну поезію як єдину книгу [виділено нами, – О.Г.], то в ній можна виокремити стійкі мотиви, которі … належать поетичній свідомості всього народу, характеризуют його цілісне сприйняття»

Олег Гуцуляк: Лицарі святого Бьолля, або "Мандрований град" в сучасному українському літературному процесі

“Патріарх Бу-Ба-Бу” Юрій Андрухович пропонує всім українцям (“ще не добитим”)   відкриття «лицарської Слави» своєї країни, слави “мандрованого лицаря-філософа”, “визволителя Панни” (архетип “Персей”) [1]. Цим він повторює західноєвропейського патріарха літератури Генріха Бьолля  (“Очима паяца”, 1963 р.), який не знаходить для свого “лицаря-принца” іншого шляху, крім карнавально-циркового (знаменно, що один із перших романів Бьолля “Потяг прибув вчасно” початково мав назву “Від Львова до Чернівець”). Надалі романи Юрія Андруховича “Рекреації” та “Перверзія” явно перегукуються з такими романами Бьолля “Чим закінчилося одне відрядження” та “Груповий портрет з дамою”.

Не слід перейматися тим, що ідея “лицаря-визволителя Панни” є смішною та споріднена із замилуванням Дон Кіхота лицарською славою раннього Середньовіччя. Не забуваймо, що якщо на крайньому Заході Європи  лицар серця Дульцінеї втілював незалежне існування на “окраїні” суспільства та звільняв каторжників, то на крайньому Сході Європи  лицар Святої Покрови здійснював той же “момент” буття – жив на “окраїні”, звільняв каторжників із турецьких галер… Але якщо ідальго Алонсо Кіхано – герой-меланхолік, то гетьман (генеральний капітан) християнської міліції Сагайдачний – герой-холерик,

Олег Гуцуляк: Міжцивілізаційний діалог у методичній спадщині Ю. І. Султанова

21–22 жовтня 2001 р. у Прикарпатському націон. ун-ті ім. В. Стефаника відбулася організована кафедрою світової літератури (завідувач докт. філол. наук, проф. В. Г. Матвіїшин, відпов. секретар оргкомітету, канд. пед. наук, доц. А. М. Мартинець) Всеукраїнська науково-практична конференція «ІІ Султанівські читання. Актуальні проблеми викладання літератури у середній та вищій школі».

Завершилося пленарне засідання доповіддю канд. філос. наук, доц. Олега Борисовича Гуцуляка (кафедра філософії ПНУ ім. В. Стефаника) «Міжцивілізаційний діалог у методичній спадщині Ю. І. Султанова». Доповідач, зокрема, зазначив: «Як ученого культурологічного спрямування, позиція Юрія Султанова ґрунтувалася насамперед на тому, що глибинно, екзистенційно об’єднує людей як членів однієї і неподільної сучасної земної цивілізації

Олег Гуцуляк: Украина как проблема мобилизации жизненно-волевых принципов национальной культуры

В своё время британский философ А.Н. Уайтхед констатировал, что нация может исчерпать потенции определенной формы цивилизации (например, на начало ХIХ в. украинская нация "исчерпала" "византийскую" форму; в XVII-XVIII вв. параллельно с "византийской" происходило становление "барокково-метафизический" формы, затем насильственно прерваной, но успевшей "оплодотворить" П. Величковского и Ф. Достоевского), но не исчерпать своих творческих сил [1]. Энергия наций устремлена вперед к новым приключениям воображения. Всегда возникает мир мечты, дающий затем толчок к действию. Вначале, Колумб размышлял о шарообразности Земли, безграничном океане и грезил Востоком. Приключения редко достигают цели. Но не доплыв к Индии, он открыл Америку [Уайтхед А.Н. Избранные работы по философии / Перев. с англ. Общ. ред. и вступ. Ст. М.А. Кисселя. – М.: Прогресс, 1990. – С. 685].

Как видим, например, российская нация определенно стоит перед выбором нескольких "новых-старых" форм — неоевразийской (метафизической) и импер-либеральной (рационалистической), "вновь перепрочитывая", казалось бы, уже перевернутые иными цивилизациями страницы. И если уж и не построят свою Империю, то свою Америку найдут (хотя и остается их плавание каботажным, вдоль берега Евразии, то есть нестрашного и традиционного)...

Что касается Украины, то

Олег Гуцуляк: Книга як ідеал культури та її втілення: від традиції до постмодернізму (лекція)

В історії людства існують явища, значення яких важко переоцінити. Вони належать не якомусь обмеженому відрізку часу, а з дня свого існування приречені на вічність. До таких явищ суспільної свідомості належить Книга.

Чудом, гідним пошанування та любові, вважали Книгу багато прославлених представників людства. Найбільші генії присвятили їй немало теплих і звеличуючих слів.
Це було не просто – створити Книгу! Ми називаємо її великим винаходом, та, на жаль, назвати винахідника не можем. Бо першовідкривач – все людство. І точної дати нам теж не відомо. Книга вдосконалювалася протягом всієї історії людства, це безперервний процес, і він продовжується досі.
«Історія людського розуму складається з двох вузлових моментів, – говорив станній «літописець Русі», прославлений історик Микола Карамзін (1766-1826), – це винайдення письма і типографії; всі інші були тільки їх наслідком. Читання і письмо відкривають людині новий світ, – особливо в наш час, за грандіозних успіхів розуму» [Цит. по: Лихтенштей, 1984].
Ці слова були сказані 300 років тому, але вони вірні й сьогодні. Бо життя змінюється, а книга,  теж змінюючи розміри, матеріали, зовнішній вигляд, – у самій своїй сутності, – залишається тією ж самою. Організоване і впорядковане зібрання букв несе певний заряд інформації. Спресована і упакована людська думка доступна кожному, хто хоче познайомитися з нею. Для цього треба тільки вміти читати і знати закони, які об’єднюють усне слово і закріплюють його у письмо, яке доступне візуальному сприйняттю. Дуже довго в історії людства письмо залишалося строго локальним, записана думка була прив’язана до місця свого виникнення. Вона  залишалася там, де її вперше зафіксували – на стінах печер (найдревніші – на території Австралії, 40 тисяч років), на гранітному обеліскові (Стародавній Єгипет), на колонах, що підтримували склепіння храмів (Стародавній Шумер).
І тільки з винаходом зручного і легкого матеріалу для нанесення письма людська думка стала рухомою. Першим таким матеріалом був папірус, на зміну якому прийшли пергамент і папір, а в наші часи – різні синтетичні матеріали.