Олег Гуцуляк: Головнокомандувач УПА Роман Шухевич («Тарас Чупринка») є прямий спадкоємець духу князя Святослава

 30 червня 1907 року народився Роман Шухевич - Генерал-хорунжий, головнокомандувач Української повстанської армії (1943-1950). 

 Головнокомандувач УПА Роман Шухевич («Тарас Чупринка») є прямий спадкоємець духу князя Святослава. 

Так, і схожістю за зовнішньою ознакою («чуприна / оселедець» як ознака елітарного воїна-руса), який Роман Шухевич свідомо обрав як символ тяглості військової еліти. 

І за ідентичністю фінального ритуалу – транзиту через вогонь у воду: радянська спецслужба МДБ тіло спалює (начебто, щоб стерти пам'ять, щоб не було «кургану», на якому можна було б здійснити тризну) і викидає попіл у ріку Збруч (за найпоширенішою версією, поблизу села Гуків), а сам Збруч – це не просто річка, це кордонний рубіж, символ об’єднаної України [В’ятрович, 2020, с. 110-115; Посівнич, 2010, с. 142]. 

Проте через свою міфоісторичну обмеженість ворог, намагаючись знищити сакральну пам'ять через «осквернення» або «стирання», позбавлення його могили, мимоволі стає жертовним служителем, який завершує ініціацію героя у Вічність виконує славний, найвищий прояв пошани до воїна в індоєвропейській традиції ритуал: смерть у бою – це лише половина шляху,  а друга половина – це апофеоз, перехід через вогонь, це звільнення духу від земної оболонки [Coomaraswamy, 1942, p. 22-24; Eliade, 1958, p. 85-89]. 

Вогонь перетворює важку матерію на легкого Рарога-Сокола, що злітає до «Ясного Сонця». Попіл, розчинений у воді, не зникає, а стає частиною самого ландшафту. Тепер Роман Шухевич – це не точка на карті (могила), а сама субстанція України. Він у кожній краплі Збруча, у кожному тумані над Дністром. Ворог розчинив його у державі, яку він захищав.

Якщо Святослав був першим, хто вивів Руську Силу у Дике Поле, то Шухевич – це той, хто повернув цю силу в стан «Лісової Поляни» («Партизанка»). Принцип Святослава «Іду на ви!» трансформується в безкомпромісну боротьбу УПА проти двох окупаційних систем. Святослав та Шухевич – це кшатріі, що «сходять» на свій жертовний вогонь, то вони діють саме в енергії Staggijaz («крокуючого до слави»). Це підйом на вищий рівень буття через акт волі.

1. В’ятрович В. М. Роман Шухевич. – Харків : Фоліо, 2020. – 128 с.

2. Посівнич М. Р. Роман Шухевич – символ незламності. – К. : Товариство "Знання" України, 2010. – 164 с.

3. Coomaraswamy, Ananda K. Spiritual Authority and Temporal Power in the Indian Theory of Government. – New Haven : American Oriental Society, 1942. – 87 p.

4. Eliade, Mircea. Rites and Symbols of Initiation : The Mysteries of Birth and Rebirth. – New York : Harper & Row, 1958. – 175 p.

Олег Гуцуляк: СВѦТЫЙ БОѦРИНЪ ПРОСВѦТИТЕЛЬ ПЕТРЪ ѲІЛОПОУСЪ ХЫТРѢЦЪ

Якщо святий Патрік (Patricius) уособлює «патриція» або римську аристократію, то пошук «святого Боярина» для України веде нас до коріння давньоруської еліти. 

Боярин Петро Милоніг (Петрос Філопус, Πέτρος ὁ Φιλόπους) (роки активної діяльності 1170-1200 р.)

Це один із небагатьох митців Русі, чиє ім’я зберегла історія. Він був видатним архітектором (інженером) XII століття.

Статус: Літописець називає його «приятелем» київського князя Рюрика Ростиславича, що вказує на його високе боярське становище.

Просвітництво через камінь: Милоніг будував неймовірні споруди (як-от підпірна стіна Видубицького монастиря), які вважалися чудом інженерної думки того часу. 1200 рік:  Саме тоді літописець називає його «хитріцем» (майстром), порівнюючи його з біблійним Бецалелем. 

«...недоумѣніе имѣяху, како се можеть быти; зане же не бѣ преже сего таковаго зданіа... бѣ бо мужь хытръ... именемъ Петръ Милонигъ» (...перебували в подиві, як це може бути; бо не було раніше такої споруди... бо був чоловік хитрий [мистецький]... іменем Петро Милоніг).

Милоніга вважають автором не лише стіни, а й знаменитої П’ятницької церкви в Чернігові, яка своєю вертикальною енергією та складністю форм випереджала свій час на століття.

Паралель із Патріком: Якщо Патрік будував церкви як форпости віри, то Милоніг будував їх як форпости цивілізації та краси, приборкуючи стихію (Дніпро) силою розуму.

Символіка (Атрибути):

Срібне писало у формі меча: Символ того, що слово є його зброєю.

Циркуль та Камінь: Оскільки він — «Петрос» (Скеля), що приборкує хаос.

Золота луда (плащ): Ознака високого статусу, «боярина-патриція».

---------

* Ст.-укр. "бояринъ" пов’язане з кельтським поняттям boaire "власник великої рогатої худоби" (в ірландському праві Brehon Laws bóaire був вільним власником худоби, який мав певний політичний статус) У контексті християнського просвітництва цей образ трансформується: «пастир худоби» стає «пастирем душ». 

Тут слід згадати роль кельтської Далекозахідної церкви в просвітницькому русі середньовічної Європи: ірландські християни (такі як святий Колумбан чи святий Галл) були «спецназом» християнського просвітництва. Вони принесли в середньовічну Європу особливий тип книжності. Про це гарно написано в Умберто Еко "Ім'я Троянди", коли Вільгельм Баскервільський пояснює Адсону роль ірландців у збереженні європейської цивілізації. Ось цей фрагмент (діалог з другого дня, де мова йде про занепад і відродження знання): «… Можливо, якщо це абатство існує і якщо ми все ще говоримо про Священну Римську імперію, ми завдячуємо цим ірландцям. Тоді решта Європи була перетворена на купу руїн... Лише ченці Гібернії (Ірландії) у своїх монастирях писали й читали, читали й писали, і оздоблювали книги, а потім сідали у свої маленькі човни, зроблені зі шкір тварин, і пливли до цих земель, і несли сюди віру так, ніби ви були язичниками, розумієш?».

Олег Гуцуляк: Два типи Анарха / Two types of Anarch

Концепція Анарха в «Евмесвілі» Юнгера — це справді не про хаос, а про радикальну внутрішню суверенність. Якщо анархіст бореться з владою (і тим самим залежить від неї), то Анарх просто ігнорує її претензії на свою душу, перебуваючи в стані очікування сенсу.

Від кого прийде сенс?

Коротка відповідь: від самого себе, але через контакт з «метафізичним нулем». Юнгерівський Анарх не чекає на месію, нового тирана чи соціальну реформу. Сенс приходить з двох джерел:

1. З глибини власної «приватної сфери»: Юнгер вважав, що сенс виникає в точці, де людина залишається абсолютно самотньою. Це не дар ззовні, а «видобуток» із власної глибини.

2. З «Світового лісу» (Wald): Це звернення до позаісторичних, міфічних сил. Сенс «явиться» від природи, богів або космосу, але тільки тоді, коли Анарх очистить свій внутрішній простір від шуму «світу, що кричить».

Якого саме сенсу?

Сенс для Анарха — це не ідеологія і не відповідь на питання «як нам облаштувати світ». Це онтологічний сенс:

• Буття як таке: Відчуття того, що ти є, і це буття не підвладне державі, цифровій левіафанізації чи часу.

• Сенс як «центр циклону»: Це стан абсолютної рівноваги посеред хаосу. Якщо світ навколо перетворюється на попіл, сенс Анарха — залишатися Саламандрою, яка зберігає вогонь усередині.

• Сенс як якість, а не кількість: Це не «багато знань», а «чисте бачення». Це здатність бачити світ без посередників (ідеологів, медіа, соціальних конструктів).

Анарх — це ідеальний мешканець обох світів. Він присутній у «нижньому світі» (цифровому океані, соціальному хаосі), але не розчиняється в ньому. Він бере енергію з хаосу, але зберігає «чистоту верхнього світу» всередині своєї свідомості.

Анарх не чекає, що сенс принесе «Людина-Відповідь». Він сам стає тією точкою, де питання і відповідь зливаються в «Королівське Мовчання».

Коли світ навколо починає «кричати» (через медіа-шум, політичну істерію чи цифрову агресію), Анарх активує режим «Королівського Туману» (Royal Fog). Це не втеча, а стратегічне розчинення.

У Юнгера Анарх – це той, хто володіє простором, який влада не може просканувати. 

Олег Гуцуляк: Гамлет и Будда: параллели

До поры до времени существование Гамлета было безмятежным. До тридцати лет (!) он жил в семье, озаренной взаимной любовью родителей и сам полюбил и испытывал взаимность от прелестной девушки. У принца-студента Гамлета были верные друзья. Герой увлеченно занимался науками, любил театр, писал стихи. Впереди его ждало великое будущее – стать государем и править своим народом. В. Белинский метко определил состояние, в каком находился Гамлет. То была «младенческая, бессознательная гармония», гармония, основанная на неведении жизни.

Но вдруг все стало рушиться. Волшебный мир приятных мечтаний и сюрпризов окончился — перед Гамлетом появилась настоящая жизнь во всей своей неприкрытой черноте. В расцвете лет умирает отец Гамлета. Не успел герой пережить это горе, как его постиг второй удар: мать меньше, чем через два месяца, вышла замуж за дядю Гамлета. Больше того, она разделила с ним трон. И вот наступает время третьего удара: Гамлет узнает, что его отца убил собственный брат, чтобы завладеть его короной и женой. На его глазах рухнуло все, что делало его жизнь ценной. Только столкнувшись с реальностью, как она есть, человек оказывается перед возможностью познать жизнь.

Олег Гуцуляк: Бахаизм - всемирная вера

Слово "бахаи" (с ударением на последнем слоге) происходит от арабского слова "баха", означающего "свет" или "сияние", "слава", "великолепие".

Отдельное синкретическое религиозное учение, зародившееся в мусульманской среде.
Бахаизм возник в Ираке в 60-х гг. XIX века в Багдаде. Основателем новой религии был перс, родившийся в Тегеране по имени Мирза Хусейн Али (1817—1892) в семье знатного человека, который занимал пост первого министра при шахском дворе. Мирза Хусейн Али стал известным под именем Бахаулла  (в переводе с арабского: Слава Божия). В настоящее время у этой религии более 7 млн. последователей (источник - http://www.adherents.com/Religions_By_Adherents.html#Baha'i). Бахаистские общины имеются более чем в 200 странах мира. По географической распространённости (странам присутствия) Вера Бахаи — вторая в мире.
Учение бахаи оформилось как вполне самостоятельная религия, всецело основанная на учении её основоположника Бахауллы. Она не является культовым ответвлением, реформистским течением или сектой в рамках какой-либо другой религии, нельзя её назвать и просто философской системой. По словам известного историка и философа Арнольда Дж. Тойнби, "Бахаи — это независимая религия наравне с исламом, христианством и прочими признанными мировыми религиями. Бахаи — это не  секта; это отдельно существующая религия, имеющая тот же статус, что и остальные признанные религии". В 1925 году Исламский суд Египта определил веру бахаи как отдельную религию, но не секту ислама.

Олег Гуцуляк: Что такое ченнелинг?

 Способом связи с инопланетными сущностями, «Творцами/Демиургами» или «Наблюдателями/Наставниками», является ченнелинг (channeling). Название происходит от английского слова сhаnnеl то есть «канал» и переводится дословно как «прокладывание канала» или «передача по каналу». Поэтому, ченнелингом называется организация устойчивого канала связи между человеком (в странах СНГ этих людей называют «контактерами») и некоторыми «сущностями». Этих сущностей часто относят к нашим «Старшим Братьям» или «Высшему Разуму», которые, возможно, стоят выше нас в своем развитии, «любят нас» и «стремятся нам помочь». В последнее время очень распространены контакты, осуществляющиеся с инопланетными «братьями» по разуму: «пилотами НЛО», «орионцами», «сириусианами», представителями созвездия Плеяд, звездной системы Альфа Центавра и т.п.

Люди, участвующие в ченнелинге, получают информацию, как они говорят «послания» от «наставников» (“guide”, “communicator”, “operator”), и доносят её до других людей посредством записи на бумагу (скоропись) или голоса, который в момент контакта с высшим разумом может менять свой тембр.

Часто после окончания ченнелинга контактер не помнит того, что через него вещал «Высший Разум». Такое свойство человека называется медиумизмом.

Олег Гуцуляк: К бытию в соответствии с природой

В условиях глобального экологического кризиса возникло движение поиска новой формы рациональности, где субъективные переживания человека рассматриваются не только гносеологически, как на этом настаивал Э. Гуссерль, но и бытийно, онтологически. Т.е. через "бытие в соответствии с природой".

Возобновить единство человека с природой, как считал Э. Фромм, можно двумя путями: 1) регрессивным (смерть или психическая дезорганизация) и 2) прогрессивным — "быть вновь рожденным". Второй путь охватывает развитые способности к "самосознанию", "любви" в такой мере, когда в состоянии "новой гармонии", "нового единства с миром" преодолевается эгоцентризм. Именно овладение идеями дзэн-буддизма, по мысли Э. Фромма, приведет к желаемому результату [Полищук, 1980, с. 234]. Э. Фромм повторяет автора книги "Европа и Азия" (1939, Мюнхен) Т. Лессинга, говорившего о возрождении природного, "языческого" состояния человека и мира с помощью "тайных знаний" Древнего и Дальнего Востока, моральных принциппов буддизма, не предвидящих "обязательств человека относительно к божеству".

Так же английский историософ А. Дж. Тойнби в переписке с японским культурологом Д. Икедой (1976) указывал, что человечество должно вернуться к пантеизму, ибо только он может привести индивидуальное человеческое бытие к непосредственному контакту с первобытной духовной реальностью вместо того, чтобы предлагать ему только опосредованный контакт с ней или через посредничество внечеловеческих природных сил, или через институты коллективной человеческой власти [Соболь, 1980, с. 339].

Аналогичную мысль выдвигал иранский философ С.Х. Наср, автор книги "Экологические проблемы в свете суфизма": следует возродить древние религиозно-мистические учения о единстве человека и природы, пантеизм, согласно которому мир пребывает в боге, а бог проявляет себя в мире. Для этой концепции все космические явления владеют таинственным значением, выступают символами реальности более высокого порядка. Именно синтез мистического пантеизма суфиев с научным познанием мира

Олег Гуцуляк: Габриэль Онорэ Марсель - Путь к Свету

Участник первого конгресса правых в защиту культуры, французский философ-персоналист Габриэль Онорэ Марсель (1889-1973) за два года до своей смерти издал книгу «В путь, к какому свету?» (“En chemin, vers quelle lumiere?”), в которой с автобиографической точностью описал свой путь к «традиционализму».

Евангельское учение он воспринял как «универсальность человеческих и христианских ценностей», но не сводил его к «этическому конформизму». Вопрос традиции для него особенно стал важным.

В 1962 г. Центр итальянской жизни организовал «Международную Римскую встречу, посвященную культуре», темой было «Современное определение традиционалистских ценностей», по результатам её была издана книга “Autori vari. Incontro romano della cultura” (Roma, 1962). На этой встрече Г. Марсель сделал вступительный доклад и выдвинул «теорию метафизической, традиционалистской и новаторской правой». Спустя десять лет он изложил свою позицию еще более четко в статье «Интеллектуальная протяженность Европы», опубликованной римским журналом “La Destra”. А еще через несколько месяцев Г. Марсель выступил в Турине на «Первом Международном Конгрессе в Защиту Культуры (Интеллектуалы за Свободу)» с докладом «Размышления об антикультуре – не являются ли сами агрессоры осужденными?».

Под агрессорами он имел ввиду как фанатиков всех идеологических течений, так и т.н. «дурных пастырей» (преступление последних состоит в девальвации понятия «духовные ценности»). Речь в докладе шла об основных ценностях европейской цивилизации, которую необходимо защищать во имя традиции. Он напомнил, что Поль Валери видел в Европейской цивилизации тройное наследие – Греции, рима и Иерусалима, но сам он вкорне не согласен с данным подходом. Характерной чертой Европы он считает ее доказанную способность оставаться «активно открытой» влияниям других культур, испытывая их воздействие, но не растворяясь в них. Среди людей, положивших начало тому, что мы называем Европой, он назвал Эразма Роттердамского, потому что именно в нем видел соединение упорной, подлинной воли, мужественного критицизма и терпимости.

Олег Гуцуляк: Фамилии – это национальное достояние

Имя предков - это не только повод для фамильной гордости, для самовозвышения; это - НАЦИОНАЛЬНОЕ ДОСТОЯНИЕ. Дворянские фамилии - и вообще исторические - это такая же ценость, как картины и статуи. И исчезновение фамилии - это национальная трагедия. Поэтому - согласно корпоративному кодексу чести, самому его духу - потомки, последние из рода - ОБЯЗАНЫ принимать имена пресекшихся фамилий. Это - ДОЛГ перед Отечеством, а не вопрос личного тщеславия.

Есть опыт эммиграций, там майоративность не считалась препятствием: была задача просто сохранить старые имена так же, как сохраняли реликвии, произведения искусства. архивы.
Например, князья Катковы-Шаликовы. Они до сих пор так именуются, своей волей приняли титул уже в эмиграции; или титул графа Строганова, где последняя из рода умерла в 1944 году и титул сейчас носит ее внучка Елена де Людингузен-Вольф Строганова.

Поэтому те многие потомки, что сейчас отвергают свой титул, герб, память о происхождении - из скромности, или благодаря современным воззрениям, - по сути, наносят ущерб историческому наследию своей страны. Так же - как если бы жгли доставшиеся от предков картины или выбрасывали фамильные драгоценности - на том основании, что носить их нескромно и из моды они вышли.

Настоящим наследникам известных родов как по отцовской, так и по материнской линии куда к чести принимать имена предков, чем права на самонаименование у гг. Лопухина, Киркорова, Гиацинтова, Кобзона, Розенбаума, Бари Алибасова и тд., которые при случае именуются князьями, графами, баронами на том основании, что им эти титулы пожаловали Джуна, Николай III, княжна Мария Владимировна, Бугаев-Понятовский, Павел-Эдуард Шабадин и прочие.

Олег Гуцуляк: Зоря храму Морія

В Південній Осетії над селом Кобет Дзауського району є священний пагорб Морех (Морах, Моурах), назва якого не етимологізується ні осетинською, ні грузинською мовами. Відомі сакральні центри інших народів з аналогічною назвою. Зокрема, Морейя, де Авраам готувався до жертвопринесення свого первістка, кельтська Моріас чи Муріас, батьківщина Племен богині Дану, скандінавська Мора-стен "Камінь Мора", храмовий коплекс в Упсалі, земля Мо-Уру, що, начебто, згадується в зороастрійській "Бундахішн" і звідки різні елементи Традиції принесли амореї, маври та маорі в різні частини світу

Тут мешкало осетинське плем'я туалта (груз. "двалеті"), де великий хрест на пагорбі Морех доглядав клан білих ("урс") туалта. Вважається, що це плем'я переселилося в Грузії з Північного Кавказу, з району Урсдон ("Біловоддя") зі святилищем Мігдау, де головним жрецьким кланом були Дзугаєви (Дзугата, від "дзуг" — "гурт, група" як народноетимологічне випрямлення "дзуттагта" — "іудеї"; прізвища з даним коренем поширені серед осетин, а їх носії визначаються певним пієтетним ставленням до них представників інших кланів — Дзугкоєви, Дзуттагови, Дзутцата та ін.; ймовірно, переселення відбулося після загибелі іудейського Хазарського каганату).

Обращение к монархистам Украины!

Украинцы на протяжении двух веков – были лишены государственности, и само существование нации было под сомнением. Тем более злободневен для Украины: 1) поиск сопричастности — по закону и по духу — Традиции, непрерывно длящейся сквозь тысячелетия; и решающе важно — 2) обретение доказательств прямого и равного родства украинской Державы с христианской цивилизацией, с Европой.

Самый ясный, осязаемый символ родовой сопричастности Истории и кровного родства – это символы монархического устройства: Корона и Династия.

И по многим другим параметрам монархическая власть на Украине представляется нам наилучшей.

Свидетельством тому служат политические события последнего десятилетия. Очевидно, что современные украинцы слишком свободолюбивы, и потому не смогут снова отдаться единопартийной или единоличной власти политического диктатора. И при этом слишком нуждаются в покое и упорядоченности бытия – почему и не удовлетворяются суетной и зыбкой парламентской республикой.

Олег Гуцуляк: Вчення Ніцше про "Вічне Повернення"

Ф. Ніцше шукав елементи того, що допомагало б подолати те внутрішнє страждання, котре відчував від спілкування зі світом. Філософ занурився у дух грецького мистецтва, і йому здавалося, що греки повною мірою відчували всю трагічність буття. Людині потрібно, вважав Ніцше, прагнути вгору, у світ, який може підняти її над стражданням буття. На думку філософа, людина у повноті свого існування повинна знайти або породити із себе щось, що вивищує її над реальним існуванням (екзистенцією). Людині суджено стати надлюдиною.

Ніцше здавалося неможливим, щоб людське життя саме себе вичерпувало. Тоді у нього виник здогад, що те життя, яке людина проживає, не єдине. Вона повинна повертатися. Так народилося усвідомлення недостатності одного земного життя. Він проголосив теорію "вічного повернення". Для Ніцше ідея Вічного Повернення означувала на той момент, скорше за все, повторення кожного життєвого явища, кожної події:

Олег Гуцуляк: Іван Франко – модернізм – неомодернізм – сучасність

Осмислюючи духовно-культурну ситуацію межі Х!Х – ХХ ст., Леся Українка писала: “…Ми перебуваємо добу основного обновлення світогляду… Ми входимо з періоду релігійного і вступаємо в період науковий (тобто епоху позитивізму, - О.Г.)… Релігійність “випарувалась” з нашого життя… Ми зрозуміли, що нас оточує жива загадка , а не абстрактне божество індусів чи євреїв, і ми шукаємо відгадки у самому житті, а не в теологічних чи логічних роздумуваннях…  Ми готуємо шлях новій істоті… Ця нова мораль готує грунтовніші зміни, ніж усі найбільш реформаторські релігії “ (1). Тим самим поетеса, “дочка Прометея”, виступила як відвертий апологет неопоганської антираціоналістичної “філософії життя” Фрідріха Ніцше та його концепції “надлюдини”, повстала проти цивілізації “батька” -Прометея. Ця позиція визначається Сергієм Аверінцевим та Піамою Гайденко як “неоязичництво” (2), а Олексієм Лосєвим та Володимиром Єшкілєвим як “модернізм”(3).

Неоязичництво постало відповіддю на диктат сцієнтизму, позитивізму ( О. Конт, Г. Спенсер, Ж. Ренан, Д. Мілль) та метафізики (раціонального потрактування людського пізнання, тобто траадиції, що йде від Протагора  і Сократа). Науковці визначають феномен появи неоязичництва на межі ХІХ – ХХ ст. як “антипозитивістський перелом”, “кризу народницько-позитивістського раціоналізму й етичного догматизму”, “інтелігентсько-художницький бунт проти позитивізму” (4).

Олег Гуцуляк: Тарас Шевченко - "штюрмер"

 До гетьманування Брюховецького українське козацтво жило міфом Сарматії, проголошеним універсалами генерального капітана християнської міліції, самодержця Русі  Богдана Хмельницького. Чорна Рада зреалізувала інший міф – Малоросії, а Центральна Рада – України. Який нам тепер зреалізує міф Верховна Рада ?

*         *        *

Свого часу Італійська Фашистська Рада прийняла до керівництва слова Дуче: «Міф – віра, пристрасть. Він не обов»язково мусить бути реальністю. Наш міф – нація, наш міф – велич нації!»

Український неоромантик Микола Хвильовий в 1926 році не побоявся задекларувати : «Фашистська мужня цільність мусить бути ближчою нам від рідної розляпаної психіки… Темперамент фашизму не може не викликати симпатію» (Хвильовий М., «Україна чи Малоросія», журн. «Слово і час», 1990, ч. 1, с. 17, 26). Через десять років ці ж слова повторив Олег Ольжич… Та й ніде правди діти, фашизм спокусив навіть таких європейських інтелектуалів як Рене Генон, Луї-Фердінан Селін, Мірча Еліаде, Еміліу Чоран, Мартін Гайдеггер, Ернст Юнгер… Останньому належать слова: «Міф – це те, що розповідає батько, який повернувся з війни». Саме цим шляхом творення своєї «міфологічної реальності» йдуть західно-балканські країни. Зрештою, бійнею у Чечні й Росія обрала цей тракт.

Але є ще й інша можливість:

«Пробудити міф здатне мистецтво» (Хамитов Н., “Освобождение от обыденности», К., 1995, с. 92). Аналогічне пророкує В'ячеслав Медвідь: “Не знаю, яким буде український національний міф, але вважаю, що витворить його література. Так як це сталося в Латинській Америці, коли з'явилися такі письменники, як Маркес” (Медвідь В., “Постмодернізм – це страх перед життям”, газ. “Українське Слово”, 1999, ч. 25, с. 15). Щоправда, поряд із Маркесом стоїть і команданте Маркос.

Олег Гуцуляк - Алексей Ильинов: Тайна Фай Родис (диалог)

Диалог об тайне образа Фай Родис в романе Ивана Ефремова "Час Быка"

Алексей Ильинов:

По сути, Фай Родис - Раджа-Йог, чьи сверхчеловеческие способности особенно развиты. Ноосфера для неё - это гармоничная среда обитания. Но только и сверхспособности Раджа-Йога могут однажды "дать сбой" в инфернальном мире, где страдание, горе и всеохватная ненависть чувствуются особенно остро, ощущаются буквально всеми фибрами неспокойной души. Если кто помнит финал "Часа Быка", то там Фай Родис приносит себя в жертву ради того, чтобы человечество планеты Торманс - Ян-Ях сумело вырваться из плена Инферно. И, вроде бы, она могла бы запросто "разметать врагов", но, тем не менее, гибнет. Почему? Одна из причин, как объясняет Ефремов, это то, что её "богочеловеческая сущность" испытала на себе все муки рода человеческого.

Олег Гуцуляк, Петро Дрогомирецький: Пророк у поемі "Мойсей" Івана Франка

Пророк у поемі Івана Франка "Мойсей": філософсько-наративний аспект у сьогоденні

Як і батьків, провідників нації не вибирають, їх дає Господь. Заповітним пророком юдеям був посланий Мойсей. На заплутаних і туманних перепутях Україна також сподівалася на свого Провідника. І Провидіння явило генія – Івана Франка, провідника, якого Галичина спочатку і не розгледіла, сумнівалася, не довіряла, хоч він десятиліттями вів її – розшарпану, убогу і змучену – на шлях Поступу і Правди.

Щоб українці зрозуміли і осягнули  велику зреченість себе, надлюдський труд, Франко поклав перед очі української нації біблійну постать Мойсея, яка своїми вимірами гідно співвідносилась із постаттю титана думки й праці. Іван Франко у передмові до поеми “Мойсей” стверджує, що канва твору запозичена з Біблії

Олег Гуцуляк: Поетичні переклади

ЛІКОСТОМОНОВІ ОДИ (зі старогрецької)

Ім'я цього давньогрецького поета - Тімн Лікостомон - відоме, як правило, історикам античної літератури. Він належав до кола афінських послідовників римських поетів - неотериків. Його твори не входили в радянські часи до хрестоматійних видань з тієї причини, що важкий шлях служіння музі поезії вивів Лікостомона в кінці буремного життя на дорогу в християнський скит. Звісно, як кожен неофіт, він прийняв Об'явлення з усім максималізмом новонаверненого і тому облишив писати оди, що, мов дзеркало, відбили намагання пошуку ним Істини. Вважається, що древність - то засушені квіти, яким годі повернути колишні барви й духмяність. Та все ж кожне покоління осмислює досвід попередників.

ДО ДРУГА

Сніг на узгір'ї ясний лагідно землю накрив.
Втішся, прочанине, тут шляху для тебе нема.
Кригою вкрито струмки, холод торкається віч,
Спить хижий звір у норі - доля така на землі.

Олег Гуцуляк: Апологія зброї: Режіс Дебре і його теорія партизанської колонни

Учнем відомого французького філософа-неомарксиста Луї Альтюссера був Режіс Дебре (Реже Дебрей, Regis Debrey), автор спершу незначних публікацій у французькій пресі про розвиток революційних процесів у Латинській Америці. В 1965 р. Дебре відвідує Південну Америку, зустрічається з партизанами різних країн континенту (зокрема, з Че Геварою Дебре познайомила героїня латиноамериканського революційного руху, німкеня з НДР Тамара Бунке на псевдо "Таня") та випустив у 1967 р. книгу "Революція в революції?", котра стала помітним явищем у ідеологічному житті лівого руху та маніфестом багатьох радикальних груп тих років. У цій книзі Дебре говорив від імені латиноамериканської революційної соціології, внутрішньо асоціюючи себе з історичними подіями та ходом теоретичного розвитку на континенті.

Олег Гуцуляк: Пам'яті вчителя і людини

ЮРІЙ ІБРАГИІМОВИЧ СУЛТАНОВ

(6.03. 1948 - 4.05. 2003)

4 травня 2003 р.  відійшов у вічність знаний на Прикарпатті і в Україні педагог, культуролог, поет Юрій Ібрагімович Султанов. У стінах Прикарпатського університету ім. В. Стефаника, де значний час він викладав, урочисто відкрито Методичний кабінет імені Юрія Султанова. Здійснено це кафедрою світової літератури в особі її завідуючого професора Володимира Матвіїшина, учня й однодумця доцента Ігоря Козлика та за сприянням декана філологічного факультету Миколи Лесюка. Одночасно з друку вийшов в серії "Вчені Прикарпатського університету" біо-бібліографічний довідник про Юрія Султанова. Згодомвийшов з друку в Києві присвячений пам'яті вченого спеціальний випуск науково-методичного журналу "Зарубіжна література" ...