Олег Гуцуляк: Локалізація та ономастичний генезис топоніма «Чайка» на Видубичах у контексті біографії княжни Евпраксії Всеволодівни (на правах препринту)

Гуцуляк О. Б.  Локалізація та ономастичний генезис топоніма «Чайка» на Видубичах у контексті біографії княжни Евпраксії Всеволодівни (а правах препринту)

1. Вступ та постановка проблеми

У критичному осмисленні давньоруської палеотопоніміки та мікрогідроніміки Києва особливого значення набуває реконструкція антропоцентричних контекстів, пов’язаних із родинним простором княжої еліти династії Рюриковичів. Серед локальних осередків Середнього Подніпров’я XI ст. виняткове місце посідає Красний двір на Видубичах - заснована князем Всеволодом Ярославичем приватна резиденція, яка слугувала осередком первинної соціалізації та виховання його дітей, зокрема княжни Евпраксії Всеволодівни (1071–1109 рр.). Наявність у локативознавчому ландшафті Видубичів топоніма «Чайка» актуалізує наукову проблему потенційного зв’язку цієї назви з внутрішньородинною ономастичною традицією княжого двору, сформованою на перетині слов'янського та половецького етнокультурних векторів. 

Предмет дослідження: генетичний та топографічний зв'язок між назвою урочища/місцевості «Чайка» в районі Видубичів, резиденцією «Красний двір» та постаттю київської княжни Евпраксії Всеволодівни (1071–1109 гг.).

Мікротопонімія Києва містить численні антропоцентричні пласти, які потребують переосмислення через призму династичної історії, родинних кіл київських князів та етнокультурних контактів XI ст. Тому актуальність дослідження зумовлена необхідністю подолання однобічного лінгвістичного або виключно географічного детермінізму при тлумаченні мікротопонімів та залученням міждисциплінарних методів для відновлення «пам'яті місця» (genius loci) київських околиць.

Олег Гуцуляк: Чи могли русичі здійснювати далекі військові походи у Половецький Степ

Руські князі знаходили геніальні логістичні рішення, які робили їхні  походи в Половецький Степ не просто можливими, а й переможними.

Давай розберемо, чому виникають сумніви і як саме Мономах перехитрив степ.

Головні аргументи скептиків (Чому кажуть, що це «неможливо»)

Критики далеких походів зазвичай спираються на три «закони» давньої логістики:

Фураж та голод: кіннота й піхота потребують тонни провізії. Вважається, що навесні чи влітку в безкрайньому степу без баз постачання величезне військо приречене на голод.

Спека та вода: пройти сотні кілометрів без знання колодязів і джерел влітку — це самогубство для армії.

Мобільність кочівників: половці були господарями степу. Логічно припустити, що вони мали б помітити руське військо ще на кордоні й просто виснажити його партизанською тактикою, не вступаючи у відкритий бій.

Контраргументи: Логістичні інновації Мономаха

Володимир Мономах не просто «йшов у степ» — він повністю змінив правила військової справи Русі, перетворивши логістику на свою головну зброю.

1. Стратегія «Ранньої весни» (Березневі походи)

Найважливіша інновація Мономаха — зимові та ранньовесняні походи (наприклад, легендарний похід 1111 року на Сальницю розпочався в лютому).

Чому це працювало: половецькі коні за зиму виснажувалися, бо випасалися на підніжному кормі (тебенівка). Руські ж воїни йшли на ситих конях, які отримували заготовлений овес.

Ефект несподіванки: половці не чекали наступу, поки степ не покриється зеленою травою. Їхні кочіввища (вежі) були прив'язані до зимовищ, тому вони втрачали свою головну перевагу — мобільність.

2. Використання річкових артерій

Руські війська майже ніколи не йшли «всліпу» через сухий степ. Вони рухалися вздовж річок — Дніпра, Ворскли, Сули, Сіверського Дінця.

Важку зброю, провіант і навіть частину піхоти часто сплавляли на човнах (ладьях) до порогів, а вже звідти пересідали на коней або йшли пішки. Річка забезпечувала військо водою та орієнтиром.

3. Вози як рухома фортеця

Мономах першим масштабно використав величезні обози з возами. Це не просто транспорт для сухарів і зерна.

У степу вози вишиковувалися в оборонне коло — «град із возів» (прообраз козацького табору). Це нівелювало головну перевагу половецьких лучників: руська піхота могла тримати оборону годинами, поки половці не виснажать стріли, а потім у бій вступала важка княжа кіннота.

Військово-політичний контекст

Критики часто забувають, що Русь не воювала в абсолютному інформаційному вакуумі.

Степ не був суцільно ворожим. Руські князі активно використовували «своїх» кочівників — торків, берендеїв та чорних клобуків. Ці союзники знали степові стежки, колодязі та розташування половецьких кочовищ краще за будь-якого розвідника.

Мета походів

Це, звісно, були локальні операції у смузі порубіжжя (на відстані 3–4 днів шляху від Переяслава чи Чернігова, мета якої — превентивний удар по найближчих половецьких базах постачання, щоб «підірвати логістику форпостів» та банально пограбувати сусідів (забрати худобу, коней, майно). Таке порубіжне зачищення відбувалося регулярно з обох боків. Більше того, воно координувалося однією частиною половецьких ханів проти іншої. Мономах ішов громити не «абстрактний Степ», а конкретні роди, які підтримували його чернігівських чи удільних руських конкурентів (того ж Олега Святославича). Це була зачистка в межах однієї інтегрованої політико-економічної системи.

Таким чином, далекі походи Мономаха до берегів Дону та Азовського моря — це не міф літописців, а тріумф тверезого розрахунку, логістики та правильного вибору часу. Мономах переміг степ його ж зброєю, використавши слабкість ворога в конкретний сезон.

Олег Гуцуляк: Тепегьоз (до генези міфологеми про однооке чудовисько)

1.

У знаменитому огузькому епосі ХV ст. "Книга мого діда Коркута" наявна розповідь про одноокого дева (демона) - велетня Тепегьоза (Депегьоза; "Тім'я-Око"), який заганяє героя у своє лігво (печеру) та намагається його з'їсти. Але герой Басат (Бісат) осліпив дева і, накинувши на себе овечу шкуру, вибирається з печери.

Одразу напрошується паралель з розповіддю Гомера в "Одіссеї" про осліплення героєм циклопа Поліфема ("Багато поголосу") та втечу з його печери за допомогою отари овець. Тому існує гіпотеза про запозичення тюрками цієї оповіді з цієї давньо-грецької поеми.

Так само, начебто, гомерівський переказ потрапив у інші культури, в тому числі й українську: "…мотиви - герой осліплює велетня та втікає від нього, вдягнувшись у овечу шкіру… - зустрічаємо в північній сазі про Егіла та Асмуда, про Грольфра, і зокрема про Ода, оповідання про якого нагадують оповідання літопису про Олега… На Україні збереглася казка про однооку бабу-людожерку, "Лихо-однооке", якій герой казки вибиває око та від якої втікає, вдягнувшись у вивернути баранячий кожух та змішавшись між баранами. Людожерка кидає вслід йому сокиру" [1].

2.
Той факт, що Одіссей у розмові з Поліфемом називає себе "Ніхто" і внаслідок чого на запитання циклопів Поліфемові "Хто тебе осліпив?" дається відповідь "Ніхто", дає підставу для паралелі з переказом кавказьких вайнахів (чеченці та інгуші) про демонічного господаря лісу Хунсага. Мисливець повідомляє демонові, що його звуть "Я сам себе", внаслідок чого, смертельно поранивши Хунсага, уникає загибелі, бо на запитання до володаря лісу від його підданих, хто його поранив, дається відповідь "Я сам себе".

У інших кавказьких народів є аналогічний образ володаря лісу, якого так само обдурює герой: у абхазців - Абнауз, лакців - Рікірал-Дак, адигів - Мезіль. Але, на відміну від "мотиву втрати ока", у кавказькій міфології існує "мотив пошкодження сокирою" (пор.: в українській казці Лихо-однооке кидає у героя сокирою, а у давньо-грецькому епосі Поліфем - брилами скелі). Начебто, з грудей кавказького демона виступає лезо сокири (пор. з поширеним світовим епічним мотивом про те, як збройний обладунок зрісся з тілом богатиря). Мисливець, накривши своєю овечою буркою велике поліно, досягає того, що демон, кинувшись на ворога, застрягає у колоді. Тоді герой наносить ворогові смертельний удар.

Отже, у кавказькому колі персонаж, аналогічний тюркському Тепегьозу та грецькому Поліфемові, виступає як володар лісу, який через свою неоковирність (як тілесну, так і розумову) стає жертвою хитрощів героя.

Олег Гуцуляк: Правда про Мамаїв Шамоту, його сина Михайла та їх далеких нащадків з роду Кият

Згідно з тюркськими легендами, саме  у Київському печерному скиті-ханака (ханасах) у самотній келії ("саума'а"; [1]) з однодумцями ("мурідан") на певний час замешкав великий булгарський містик-дервіш, імам ("мамай") рахіб Шамс (840 р.) [2], який у 820 р. навернув чорних булгар Лівобережжя України в іслам.

Походив Шамс з роду індійського купця Синджа-дяу (Синджа-Диу, Тиньтяу), який осів у Хорезмі.  Через це всіх його нащадків прозивали "сіндійцями". Пізніше його нащадки замешкали у Хазарському каганаті, де батько Шамса мулла Габдулла був суддею (каді) мусульман Семендера та вождем антихазарського повстання в 810 р. Сам Шамс певний час був секретарем хана чорних ("північних") булгар у Балтаварі (тепер — Полтава), а опісля передав цю посаду своєму синові, народженому у Києві, — муллі Микаїлю  Башту Ібн-Шамс Тебіру, літературним псевдонімом якого було Шамсі Башту, а величним його твором, який дійшов до нас, є "Легенда про доньку Шана" ("Шанкизи дастани")

Олег Гуцуляк: Гуцулы - сарматского рода

Происхождение.

Название «гуцулы» происходит от осетинского (сарматского) «гыццыл» — «малый, младший», и зафиксировано письменными источниками как "гыццыл чизг/языг" — название части языгов - сарматского племени Прикарпатья и Галиции первых веков н. э., которые остались вместе с готами-грейтунгами ("малыми готами", по Иордану) и гепидами в Галиции и не приняли участие в походе сармат-алан в Европу.

В VI—VIII вв. языго-готы вошли в раннеславянское государственное образование, известное как "белые хорваты", но после отхода большинства славян этого союза на юг, на Балканы, языго-готы вошли в симбиоз с соседними пастушескими валашскими племенами, противостоя аварской и венгерской экспансиям.

В Х—XI вв. гуцулы значительно ассимилировали кочевое племя печенегов, которые были изгнаны сюда со Степи половцами (куманами), и центром которых был ныне гуцульский город Печенижин.

В 1919 г. существовала независимая Гуцульская республика.

Олег Гуцуляк: Дрєвлєправославна церква на Русі

 

Відомий   етнолог Мурад Аджиєв на основі фактів прийшов до висновку, що Київська Русь прийняла православ'я від „дрєвлєправославної церкви”, яка вже декілька століть перед Володимиром Святим домінувала у степах України, визначалася як Скіфська єпископія і на 876 р. перебувала під юрисдикцією константинопольського патріарха. Вже в 381 р. у Царгороді відмічено присутність першого ієрарха від степових етносів Північного Причорномор’я. У 449 р. на Константинопольському соборі ця степова єпархія названа  в актах офіційно “Скіфією”, а одним з її єпископів був Александр, котрий мешкав у місті Тан, що на річці Дон.

Власне в часи навали гуннів Аттіли (V ст.), якого історик Іордан “чомусь” (як це здивовано говорять історики) називає християнином, спершу у Візантії, а потім у всьому Християнському світі з'являється у церковному вжитку зображення рівнокінцевого хреста, так характерного для монотеїстичного степового культу “чоловіко–неба” Тенгрі

“… власне канон (обряди, молитви, з котрими зверталися до Творця) і привабив перших християн, обряди котрих тоді ще не оформилися. В ІІІ – ІУ століттях проповідники християнства познайомилися з релігійними обрядами степовиків, і вони виявилися їм близькі за духом”1.

Вторить М. Аджієву і Ю. Канигін: “… Хрест у ІV столітті  принесли на своїх штандартах гунни, спершу на Україну, потім у Західну Європу… Перший у світі храм із  хрестом на куполі побудований батьком Аттіли князем Мундіухом у 418 р. на південній околиці сучасного Києва”2. .Археологи на території Саян та Алтаю виявили надзвичайну популярність символіки хреста як у древніх культурах, так і у сучасних народностях цього регіону: “… Хрест начеб-то “огороджує” світ живих від представника жахливих надземних сил”3.

Олег Гуцуляк: "Погибоша аки обре ..."

Про таємниче плем’я аварів, відомих на Русі під іменем обри, нам відомо з численних історичних романів та повістей. Вони були ядром великого військово-політичного союзу кочових племен тюркського походження.

У VI ст. обри прийшли з Азії на землі сучасної України та на середньому Дунаї  (тодішня візантійська провінція Паннонія, теперішня Угорщина) створили свою державу – Аварський каганат. Вони підкорили все Північне Причорномор’я, Півдненну Україну, витіснили тюркомовних булгар на Волгу, в Італію та Балкани, аланів– на Кавказ і слов’янські племена обклали даниною. Авари вели переможні війни з франкським та лaнгобардським королівствами, Візантією та антами. В кінці VIII ст. обри були розбиті військами Карла Великого, а в кінці IX ст. – угорцями, після чого вони не згадуються у хроніках. Як свідчить візантийський імператор Константин Багрянородний, у 805 році хорвати повстали проти авар та перетворили їх на своїх рабів.

Олег Гуцуляк: Руська земля за Шеломянем

В науковій думці не вщухають дискусії довкола питання про таємничу “Шеломянь” у “Слові о полку Ігоревім”, за якою перебуває Руська земля.

“Словарь – справочник” “Слова”[i] повідомляє, що “… шеломя – холм, гора, цепь холмов… Шеломя может означать также дальность или вісоту горизонта”. Підтверджується це і цитатами з давньо-руських билин, де гора називається “шеломя”[ii] та фактами інших слов'янських  мов: хорват. sleme – “вершина гори”, “горб”; словен. sleme – “гірський хребет”; чеськ. slemie – “гребінь гори” тощо.

Спершу і автор цих рядків поділяв дану інтерпретацію, запропонувавши лише версію про іншомовне походження самого слова “шеломя”[iii],  а саме від угорського solyom (вимовляється тепер як “шойом”) – “сокіл”