Олег Гуцуляк: Серби, Шваби і Дреговичі: палеоетимологічна матриця ландшафтних екзоетнонімів та автоетнонімів (як заболочена автохтонія Полісся створила етнічну карту Європи)

В історії ранньоєвропейського етногенезу праслов’янська Поліська «біла пляма» (осередок київської культури, горизонту Невле-Невль та зубрицької культури) постає не просто ізольованим притулком між Прип'яттю, Горинню й Двиною, а потужним демографічним і соціокультурним акумулятором. Тісний зв'язок автохтонів із вологим, запливним ландшафтом сформував особливу палеоетимологічну матрицю, яка залишила глибокий слід на етнічній карті Європи — від Північного й Балтійського морів до Дунаю та Пелопоннесу. Ця матриця спирається на два взаємопов'язані механізми: зовнішнє ландшафтне маркування (екзоетноніми) та внутрішнє засвоєння чи реінтерпретацію назв (автоетноніми).

Серби як жителі країни боліт  

Етнонім «серби» – це германське (лангобардське) означення частини північних хорватів, які стали поселенцями у Паннонії: дв.-ірл. sorb «грязь», дв.-ісланд. sorb, sorp, норв. sørpe «слякоть, грязь, болото, топь» > ст.-слов. «српы» – «поселенці у Болотяній (Паннонії)» (фрак. pani, прусск. pannean «болото», гот. fan «намул»; укр. «багно» – «болото, топь» < «торфяне болото» < «місцевість, вільна від рослинності і дерев внаслідок розпалення вогнищ»).  

«… У них (склавинів) болота і ліси замість міст (hi paludes silvasque pro civitatibus habent)» (Йордан, «Діяння готів», 35). Пор. з аналогічним означенням Тацітом певкінів, мешкаючих у плавнях дельти Дунаю: «… Всі вони живуть у грязі, а знать у бездіяльності» (Таціт, «Германія», 46:1). 

Олег Гуцуляк: Полабские славяне и их божества

Ругии - это часть западнославянского племениродариев (ротарей), которая вместе с хижанами, черепнянами и доленчанами образовывала  Велетское (Лютичское) государство в междуречье Лабы/Эльбы, Пэниты, Одры и на острове Руян (Ругия) (Видукинд Корвейский, «Деяния саксов», III, 42).

Другой частью родариев были укры (uchri, uckri, wucri, wkrzanie), населяющие нынешнее польское Поморье возле левобережья Одры, у реки Вкра (Укра). Территория, которую ни населяли, в германских источниках называлась Uckermark  (Укра < праслов. Vъkra). Знаная написания немцами самоназвания укров как ucker або ucher (ср. с написанием немцами того времени Киева как  Chue) , можно предпложить, что этноним связан со словом (*ucher >) "ухарь" - "молодец, боевитый, удачный".

В 954 г. укры-ротарии поднимают восстание против германских захватчиков и приступом освободили город Волислав (Велелебен) в Старой Марке, между Вербеном и Аренбургом (Старгородом, столицей племени вагров из союза бодричей), и перебили большую часть немцев  (Видукинд Корвейский, «Деяния саксов», I, 36). Это выступление стало сигналом к освободительной борьбе полабов во главе с Нако и Стоигневом. К повстанцам присоединились саксонские рыцари Вихман и Экберт. Первый был провозглашен королем и под его руководством полабы осуществили вторжение в Саксонию и овладели замком Кокаресцемия. На помощь славянам двинулись венгерские войска, но возле Лехвельда (955 г.) они были разбиты немцами и предавшими общеславянское дело лехитами. Вскоре были разгромлены и полабы на реке Раксе, а их вождь Стоигнев и 700 пленных были казнены. Но восстания вспыхивали вновь в 958, 959, 960 гг. В 963 г. немцами были разгромлены и союзники полабов - лужицкие сербы (сорбы, венды).

Обеспокоенная такой ситуацией, киевская великая княгиня Ольга (Елена) посылает к германскому императору Оттону І посольство с якобы просьбой прислать епископа для народаругиев (т.е для части ротариев-укров, которые жили на острове Руян, который немцы называют Руген/Рюген). Удивляет, что Оттон именует Ольгу "королевой ругов"