Олег Гуцуляк: Москали как Аракчеевский эксперимент по созданию военно-земледельческого сословия / Muscovites as Arakcheev's experiment in creating a military-agricultural class

Известно, что свои реформы П.А. Столыпин (1862-1911) реализировал экономическими методами и стремился не разрушить крестьянскую общину («мир»), в которой крестьяне после отмены крепосничества в России в 1861 г. низведены до состояния государственных рабов, а параллельно с ней создать новый класс крестьян – полноправных собственников земли как опору капиталистического строя («каждый домохозяин, владеющий землёй на общинном праве, может во всякое время требовать укрепления за собой в личную собственность причитающейся ему части из означенной земли», – говорилось в указе от 9 ноября 1906 г. «О дополнении некоторых постановлений действующего закона, касающихся крестьянского землевладения и землепользования»), а также решить проблему малоземелья и скученности, обеспечить из общин отток излишнего (наиболее активного) населения для освоения сибирских пространств и т.д. Ходатайства о закреплении земли в частную собственность были поданы членами более чем 6 млн домохозяйств из существовавших 13,5 млн. Из них выделились из общины и получили землю (суммарно 25,2 млн десятин – 21,2 % от общего количества надельных земель) в единоличную собственность около 1,5 миллионов (10,6 % от общего числа). Из 3 млн крестьян, переселившихся на выделенные им правительством в частную собственность земли в Сибирь, 18 % вернулись обратно и соответственно 82 % остались на новых местах. Помещичьи хозяйства утратили былую хозяйственную значимость. Крестьяне в 1916 г. засевали (на собственной и арендуемой земле) 89,3 % земель и владели 94 % сельскохозяйственных животных. Сам П.А. Столыпин предполагал, что все задуманные им реформы будут осуществлены комплексно (а не только в части аграрной реформы) и дадут максимальный эффект в долгосрочной перспективе: «Дайте государству 20 лет покоя внутреннего и внешнего, и вы не узнаете нынешней России», – говорил он в интервью одной из газет, описывая проводимые реформы, главной целью которых, с его слов, являлось создание класса мелких землевладельцев, что должно было привести к процветанию страны. Но реформы П.А. Столыпина не были завершены полностью вследствие первой мировой войны, а затем гражданской войны и установлением советской власти.

В сталинском учебнике по истории ВКП(б) деятельность П.А. Столыпина была подана в самых тёмных тонах. Утверждалось, что его реформы привели к «обезземеливанию крестьян, ограблению общинной земли кулаками, разбойничьим набегам жандармов и полицейских, царских провокаторов и черносотенных громил на рабочий класс». Советский историк Арон Аврех отмечал, что экономические реформы Столыпина совершенно не соответствовали потребностям государства, так как не решали глубинных противоречий режима. Носившая безусловно прогрессивный характер аграрная реформа, даже в случае её полного успеха, не могла обеспечить достаточный уровень прогресса для конкурентоспособной борьбы с великими державами за сохранение позиций и выживание. Главной ошибкой столыпинских реформ А. Аврех считал убеждение, что сначала надо обеспечить экономические условия, после чего уже осуществлять реформы демократические. Между тем отказ от проведения политических реформ приводил к росту в стране недовольства и революционных настроений.

Но у столыпинских реформ был предшественник, который также не реализовался…

***

Классиками-основоположниками украинской литературы  Е. Гребинкой, И. Котляревским, Г. Квиткой-Основьяненком зафиксирована попытка царской администрации в Украине реализовать проект превращения украинца-казака не столько в малоросса (т.е. ментально и политически самоопределяющего себя как южную часть единого «русского народа»), сколько в некую «парсуну» – «москаля», когда с начала XIX в. на территории Слободско-Украинской, Херсонской, Екатеринославской и других губерний формируется субэтническая группа, тесно связанная, с одной стороны, с военной машиной империи, а с другой – с исконным земледельческим занятием (попавшие под рекрутный набор сразу же освобождались из крепостной зависимости, а после срочной службы пополняли ряды «вольных хлебопашцев»), т.е. формируется военно-земледельческое сословие, которое своими силами могло бы содержать и комплектовать постоянную  армию без отягощения бюджета страны и численность армии сохранялась бы на уровне военного времени (остальное население страны освобождалось от расходов на ее содержание).

Соотнесение понятия «москаль» с северным соседом имеет более позднее происхождение, собственно с конца ХІХ в. (до этого бытовало  в украинской среде определение «кацап»  татарского происхождения, букв. «мясник»).

Идеальное воплощение проект «москализации» приобрел в практике организации военных поселений («аракчеевщина») [Мельгунов С.П. Военные поселения // Отечественная война и русское общество: юб. изд. 1812-1912.— М., 1912. – Т. 7 / А.К.Дживелегов, С.П.Мельгунов, В.И.Пичета. — С.209-221].

Олег Гуцуляк: Аратта: від "золотого віку" до деградації / Aratta: from the "golden age" to degradation

 Шумерські епічні пісні, як вказує І. Дьяконов, повідомляють про високу цивілізацію Аратти “за сімома горами” на схід від Еламу — цивілізації, відмінної від протоіндської культури (Мелухха, Мелаха шумерських джерел). Вчений ототожнює Аратту  із землями передгір’їв Копет-дага (Ахал-Етек, в історичній області Парфії) та оазисами Афганістану [i] (наприклад, ассірійці знали «гори золота» Arallu-Урал, а шумери словом Arali називали “межу світу на півночі”, “потойбіччя”[ii]). 

Я. Васільков та С. Нєвєльова вважають, що Аратта існувала чи то в районі Пенджабу і Сінду [iii], В. Саріаніді — в Бадахшані, бо основним товаром цієї країни був лазурит, де його добували і продавали в Урук.[iv]. 

С. Мамедова у своїй праці “Про походження шумерів”  прийшла до висновку, що Аратта була розташована південніше Урмійського озера (в долині Мійяндоаб), тобто на території сучасного іранського Азербайджану [v] і незалежно від неї з цим поглядом солідаризується Д. Рол, вбачаючи назву країни в пізнішій аккадській інтерпретації, перейнятій індоєвропейцями-маннеями (предками вірмен) — Урарту (Ур-Арату, Ар-Арат) [vi].

Проте дослідники проблеми Аратти не звернули достатньо уваги на відомі археологічній науці факти, а саме тотожність образів гліптики і сфрагістики Сіро-хетто-мітаннійського кола (Кархеміш, Нузі), Месопотамії, Східного Ірану (Шахдад-Гіссар ІІІ) та Бактрійсько-Маргіанського ареалу (зокрема, Гонур-І). Зокрема, серед інших фактів, мова йде про образи: 

1) «гаруди-керуба» (часто зображався на лазуритних амулетах) — птахоголового антропоморфного крилатого божества, припадаючого на коліна та зі зброєю («зміями-блискавками») за плечима, який потім трансформувався у двоголового орла-«духа-генія», зокрема виступаючого у іранській традиції як образ демонічного Ажі Дахака зі зміями за плечима. У шумерському епосі «Гільгамеш і Гора безсмертного» розповідається про те, що бог сонця Уту подарував героєві  сім амулетів із зображенням змій, які «знають шлях в Аратту». Ці амулети слід встановити всередині Гори Безсмертного. 

та

 2) «володарки левів» — стоячої анфас жіночої фігури (іноді оголеної чи напівоголеної або в довгих до п’ят спідницях), головою у профіль, з руками, складеними на талії, а довкола неї стоять леви або козли. 

Їх принесли в Маргіану та Бактрію на початку ІІ тис. до н.е. племена, які були не завойовниками, а колонізаторами — вони прийшли сюди родинами, з домочадцями, дружинами, дітьми, з усім домашнім скарбом і релігійними уявленнями та традиціями. Власне В.І. Саріаніді вважає даних переселенців вихідцями з арійсько-хурритської держави Мітанні  (від хетт. miti-, mitta- “червоний” > Мідія “Червона (країна)”; євр. naharaim, дв.-єгип. naharina) [vii].

«... Аратта пізніх шумерів кінця ІІІ тис. до н.е. знаходилася на кордоні сучасних Ірану й Афганістану. Але країна під такою ж назвою існувала і в індійському Пенджабі. Знані також Аратна етрусків, Ортополіс греків, Артаплот і Оратів українців, Арати середньовічних іранців і русичів, а також сучасних румун. Спільне тут те, що всі названі держави і міста розповсюджені серед нащадків індоєвропейської спільноти народів, — отже походять, напевно, від тієї загадкової, дошумерської ще першо-Аратти. Найдавніший пранапис Аратта прочитано (шляхом співставлення з протошумерськими та шумерськими письменами) А.Г. Кифішиним  на черепі мамонта із поселення ХVІІІ—ХІІ тисячоліть до н.е. біля села Межирічі на Канівщині (між Россю й Росавою). Тоді, на слушну думку дослідника, то була не держава, а лише обжита мисливцями територія між Карпатами й Кавказом, Дунаєм і Волгою” [viii].

У “Книзі про Карну (Карнакапарва)”, що є VІІІ книгою “Махабхарати”, у  30-му розділі Аратта названа країною, де знищена дхарма, а її мешканці – “злодії”. “Невдячність, крадіжки чужого добра, пиття хмільного, близькість з жінкою наставника – немає такого беззаконня, яке не було б для них законом, сором і ганьба араттакам, мешканцям П’ятиріччя” [ix]. Або в іншому місці: “Народжених від незаконних шлюбів, диких, що вживають будь-яку їжу, будь-яке молоко, бахликів, що називаються араттами, мудрому слід уникати!” [x]        

На іронізування українського дослідника Т. Ткачука: “Добра ж пам’ять про Золотий вік у Божественній Аратті!”[xi], слід зауважити, що в “Карнакапарві” вже мова йде не про “золотий вік” в Аратті, а про  більш “згіршений вік”, передуючий найгіршому – Калі-юзі, який розпочався саме після описаних у  “Махабхараті” подій (аналогічно, у традиції «Гат» зберігаючим «арійську чистоту», у порівнянні з іншими країнами, є  Іран). Також слід пам’ятати про ідеологічно–естетичне протистояння двох гілок колись єдиної праіндоіранської спільності. Зокрема, якщо для індусів “деви” – це “боги”, “асури” – “демони”, то для іранців навпаки – “ахури” – “боги”, “деви” – “демони” тощо.  Чорних барв для змалювання сусідів-“варварів” ніколи не бракувало.

[i] Дьяконов И.М. Восточный Иран до Кира (К возможности новых постановок вопроса) // История иранского государства и культуры: К 2500-летию иранского государства / Отв.ред. Б.Г. Гафуров. – М.: Гл.ред.вост.лит-ры, 1971. – С.122 – 123.

[ii] Грозный Б. Доисторические судьбы Передней Азии // Вестник древней истории. – М.: ОГИЗ СОЦЭКГИЗ, 1940. — №3-4. – С.43.

[iii]   Карнакапарва. – М., 1990. – С. 250.

[iv] Сарианиди В.И. Бактрия сквозь тьму веков. – М.: , 1984. – С.88; див.: Tarn W. The Greeks in Bactria and India. – Cambridge: CUP, 1938. – XXIV, 539 p.

[v] Мамедова С.М. О происхождении шумеров // Всесоюзная студенческая конференция по гуманитарным наукам “Актуальные проблемы исторических наук” 20–21 апреля 1988 г. : Тезисы докладов. – М.: МГПИ, 1988. – С. 211 – 212

[vi] Рол Д. Генезис цивилизации: Откуда мы произошли ... / Пер. с англ. — М.: Эксмо, 2002. — С. 71, 89—140.

[vii] Сарианиди В.И. Сиро—хеттские божества в Бактрийско-маргианском пантеоне // Советская археология. – М., 1989. — № 9. – С. 17 – 24.

[viii] Шилов Ю. До осяяної сонцем країни // Українська культура. — К., 2003. — №10. — С.23.

[ix] Карнакапарва. – М., 1990. – С. 111.

[x] Карнакапарва. – М., 1990. – С. 250

[xi] Ткачук Т. Суміш Пуруші з Аполлоном (Шилов Ю. Прародина ариев: История, обряды, мифы. – К.: Синто, 1995. – 744 с.) // Українознавчі студії. – Ів.-Франківськ: Плай, 2001. — № 3. – С. 238.

Уривок з книги Олега Гуцуляка "Пошуки заповітного царства" (2007).