Олег Гуцуляк: Царство пресвітера Іоанна і Святий Грааль

Легенда про Біловоддя - міфічне таємне християнське царство - пов'язана з іменем апостола Іоанна, про якого у Європі побутувало передання, що він не помер, але таємно живе десь на землі і повинен дочекатися часу, коли, згідно з його пророцтвом, ненадовго зацарює антихрист - "звір, що виходить із безодні". Іоанн викриє його і дасть всім віруючим істинне тлумачення своєї книги Об'явлення. Останнє в своїх історичних реаліях (69 р. н.е.) мало за основу надію на визволення від римської окупації шляхом вторгнення в Палестину парфян, в державі яких месопотамські іудеї мали автономні князівства.

Це уявлення про безсмертя Іоанна породжене словами Ісуса Христа стосовно до апостола: "якщо я хочу, щоб він перебув, доки прийду" (Іо. 21:22). Саме прощання Іоанна з сучасниками відмічає таємничу містерію: він лягає живим у могилу, а учні засипають його. Коли християни Ефесу довідалися про це, то негайно розкопали могилу, але виявили її порожньою.

По суті в цьому уявленні про безсмертя Іоанн перейняв естафету від ветхозавітного Мафусаїла, сина Єноха.

Олег Гуцуляк: Про початки Галича

Тмутараканський князь Ростислав-Михайло Володимирович, внук Ярослава Мудрого і зять угорського короля Бели І, в 1065 р. втік на Прикарпаття разом із союзниками - етнічною групою західних хазар - халісіїв. Дещо раніше певна частина халісіїв разом з уграми переселилася у Паннонію і вихідцями з них були навіть деякі угорські королі, а отже, цілком можливо, що саме халісії свого часу закликали новгородського князя в Тмутаракань. Ростиславом халісіям було дано для поселення місцевість, де й засновано місто Галич.

Після смерті галицького князя Ігоря-Івана Ростиславича Галич переймає і робить в 1141 р. столицею його двоюрідний брат Володимирко Володарович, внук Ростислава, зять угорського короля Коломана. Вірогідно, що вигнав халісіїв князь Роман, батько Данила Галицького, бо його дії літописець порівнює з тим, як Володимир Мономах вигнав іноплемінників з Русі та з Дону аж у Абхазію, наводячи легенду про євшан-зілля. Власне після слів про жорстокість Романа у хроніках пробіл, аналогічний пробілу після обіцянки розповісти про заснування Галича.

Олег Гуцуляк: Два Галича - Червенский и Мерьский

ГАЛИЧ ЧЕРВЕНСКИЙ С ГАЛИЧИНОЙ МОГИЛОЙ (ГОРОЙ) И УСПЕНСКИМ СОБОРОМ

Галич – древний украинский город в Северном Прикарпатье на правом берегу Днестра, который наряду с Киевом может считаться родиной украинской государственности. Галич, дата основания которого предположительно относится к 1140 году (году упоминания в летописи), на протяжении ста лет был столицей Галицко-Волынского княжества. Нынешний Галич – это музей под открытым небом. Удивительно, но городу удалось пережить разрушительные войны двадцатого века и сохранить многие исторические и архитектурные памятники. Их ценность для Украины подтверждается тем, что на территории города создан Национальный архитектурный заповедник «Древний Галич». Особая стилистка, присущая карпатским зодчим, наиболее ярко отражена в здания Галицких церквей и храмов - церковь Рождества Христова середины 14 века, церковь святого Пантелеймона конца 12 века.

Период владычества в Галиче польских королей ознаменовался постройкой оборонительного замка. К сожалению, замок Галича до наших дней дошел лишь в виде руин – он был разрушен еще в 17 веке турецко-татарскими войсками. Тем не менее, для любителей острых ощущений здесь и сегодня есть много интересного. В частности, сохранились подвалы замка, в которых смелые туристы могут попробовать отыскать призраки былых великих правителей Галича. Кроме основных памятников, также рекомендуем посетить древнегалицкое поселение периода 10-12 веков, а также музей народной архитектуры и быта. В целом же Галич можно назвать одним из типичных уголков Карпат, на примере которого наиболее ярко прослеживается ход истории карпатских народов.

Церковь святой Богородицы, или же Успенский собор, была главной святыней стольного княжеского Галича Червенского, находящегося на Днестре. Первое летописное сообщение о ней связано с захоронением князя Ярослава Осмомисла в 1187 году. Письменные источники удостоверяют торжественные церемонии окняжения здесь Даниила Романовича в 1208 и 1239 годах, а также коронование королевича Коломана на короля Галичины (в 1215 г.), когда Галицкая катедра временно была передана латинскому епископу.

Олег Гуцуляк: Царский дом Дадиани-Чиковани

Дом Дадиани-Чиковани - владетельных князей Са-Мергело, Са-Липартиано, Рача и Лечхуми, также некоторое время властвовал в Абхазии и Сванетии.

Са-Мегрело (Мингрелия, Мегрелия) – одно из древнейших государств планеты - если исходить из традиции, согласно которой эта небольшая горная страна – преемница Колхиды. Считается давно утвердившейся академической весрией – то, что мегрельское селение Накалакеви – это античный Эа, в позднеримских анналах известный как Археополис, - столица колхов, город, где побывали Аргонавты. В ознаменование этой преемственности на гербе Дома Дадиани – Дракон, охраняющий висящее на дереве Золотое Руно.

Княжество Мингрелия упразднено в 1867 году, после более чем 500 лет признанного державами всего мира суверенитета, вопреки воле последнего владетельного князя и правительства, в нарушение многих прежде заключенных договоров, будучи включено в состав Кутаисской губернии Российской Империи.

Дочь владетельного князя Мингрелии Саломе Дадиани была замужем за внучатым племянником Наполеона Ашилем Мюратом. Позже их семейная пара переехала жить в Зугдиди.

ХРАНИТЕЛИ КОРОЛЕВСКОГО МОЛЧАНИЯ

СУВЕРЕННЫЙ РЫЦАРСКИЙ ОРДЕН
ХРАМА ПРЕСТОЛА ПРЕЧИСТОЙ СВ. ДЕВЫ ГАЛИЦИИ -
ХРАНИТЕЛИ КОРОЛЕВСКОГО МОЛЧАНИЯ

Философия, наука и искусство есть лишь приближение к Истинному прошлому. Исчезнувшее во Времени Бытие мы никогда не сможем воссоздать в его Полноте. Но само желание приблизиться к Истине рождает Надежду, что в пересчете глубинных оснований человеческой сущности Вечным Заветом остается потребность во Знании. Того знания, которое живет в Сфере Идей, архетипов и мифов.

В одной из герметических орденских систем XVIII века есть тайная степень иерархии, которая странствует под названием "Хранитель королевского молчания".

Королевское молчание - знак неопределенности истоков Государственности, Династии, Власти. Хранитель-исследователь и ревнитель этого знака, традиционалист. Начало государственности, например, Руси также закрыто королевским молчанием: мало фактов, противоречивая хронология, мифологизированные политической коньюктурой. Каждая попытка вступить на вахту королевского молчания заслуживает внимания, ибо ещё Платон говорил: определения "жизни" и "воспоминаний" конгруэнтны.

Олег Гуцуляк: Фамилии – это национальное достояние

Имя предков - это не только повод для фамильной гордости, для самовозвышения; это - НАЦИОНАЛЬНОЕ ДОСТОЯНИЕ. Дворянские фамилии - и вообще исторические - это такая же ценость, как картины и статуи. И исчезновение фамилии - это национальная трагедия. Поэтому - согласно корпоративному кодексу чести, самому его духу - потомки, последние из рода - ОБЯЗАНЫ принимать имена пресекшихся фамилий. Это - ДОЛГ перед Отечеством, а не вопрос личного тщеславия.

Есть опыт эммиграций, там майоративность не считалась препятствием: была задача просто сохранить старые имена так же, как сохраняли реликвии, произведения искусства. архивы.
Например, князья Катковы-Шаликовы. Они до сих пор так именуются, своей волей приняли титул уже в эмиграции; или титул графа Строганова, где последняя из рода умерла в 1944 году и титул сейчас носит ее внучка Елена де Людингузен-Вольф Строганова.

Поэтому те многие потомки, что сейчас отвергают свой титул, герб, память о происхождении - из скромности, или благодаря современным воззрениям, - по сути, наносят ущерб историческому наследию своей страны. Так же - как если бы жгли доставшиеся от предков картины или выбрасывали фамильные драгоценности - на том основании, что носить их нескромно и из моды они вышли.

Настоящим наследникам известных родов как по отцовской, так и по материнской линии куда к чести принимать имена предков, чем права на самонаименование у гг. Лопухина, Киркорова, Гиацинтова, Кобзона, Розенбаума, Бари Алибасова и тд., которые при случае именуются князьями, графами, баронами на том основании, что им эти титулы пожаловали Джуна, Николай III, княжна Мария Владимировна, Бугаев-Понятовский, Павел-Эдуард Шабадин и прочие.

Олег Гуцуляк: Албанцы жили в Карпатах

Возможно, что название "Галич" происходит от албан. gjalliqes "воскресение", а название гор "Карпаты" - от албан. karpe "скала"?

Вот карпатский горный масив "Кодры" (< алб. kodёr „холм”), река Уж (< алб. ujё „вода"), река Лимниця (< алб. lumё „река”) , город Kуты (< алб. kuti «вместилище»); Крак (эпоним городаКраков) (< алб. krah „плече; рука”), слав. "лес" ( алб. lis „дуб”),слав. "мур" (забор) (< алб. mur „стена"), зап.-укр. „неня” (< алб. nёnё „мать”), др.-укр. „бояры” (< албан. bujar "благородний, щедрый", bujari "благородство, щедрость", burrё „муж” ~ кельт. boaire „собственники скота").

Это не может объясняться индо-европейским родством, так как славянские слова с аналогичным корнем были бы другими.

Олег Гуцуляк: О пиктах-агатирсах

Ты слышишь бой барабанов в темном лесу? Ты видишь разрисованные лица, передвигающиеся по джунглям? Ты слышишь военные выкрики и чувствуешь отравленные стрелы?

Это Пикты (Picts) на марше, они крадутся вдоль гробниц и сторожевых застав цивилизации. Они поклоняются демонам во время ужасных церемоний и их барабаны звучат как гибель для тех несчастных, кто оказался поблизости от их земель.

Один опытный воин, вооруженный мечом, довольно легко справиться с одним или двумя Пиктами. Как правило, они передвигаются вооруженными отрядами. Полчище Пиктов – ужасное зрелище. Сотни и тысячи воинов покрывают землю как саранча, нападающий варварский отряд, ревущий у ворот цивилизации.

«Цивилизация неестественна. Это просто стечение обстоятельств. В конечном счете, варварство должно победить».

Олег Гуцуляк: Масони-ілюмінати

Вважається, що антицерковна позиція засновника ілюмінатів Вайсгаупта була породжена шоком, який виник внаслідок заборони в 1773 р. папою римським Климентом (під тиском монархічних урядів Франції, Іспанії та Португалії) ордену Ісуса (єзуїтів), ревним членом якого він був (у Франції аналогічний "шок" викликав дещо інше явище — феномен "чудовиська з Живодану", таємничого хижака, який винищував в сільській місцевості жінок та дітей як покарання Франції за гріхи). В 1786 р. ілюмінати як агенти і симпатики Сполучених Штатів Америки були заборонені баварським урядом за підготовку скинення усіх європейських монархій і Ватікану. Багато ілюмінатів перейшло у просвітницьку організацію „Німецька Єдність” або емігрувало у північноамериканську католицьку колонію Віргінію (майбутній штат США Вірджінія), дезаснували ложу, секції якої розкинулися по всіх інших штатах, а самі північноамериканські ілюмінати прийняли ім’я „якобінців”. Згідно з переданням, саме Адам Вайсгаупт був автором ескізу печатки США та піраміди зі „всевидячим оком”, Фенікса та прапора із 13 полос і 13 зірок.

Олег Гуцуляк: О библейских народах Мосхе и Тувале

К хетто-лувийской общности принадлежали и фракийцы, самоназванием которых было «миссии», musai. Греки знали их какmoisoi, римляне — moesi, или mysas gentes, из-за чего получила свое название позже римская провинция Мизия (Moesia). Соответственнофракийцы Анатолии именовались фригийцами или бригами , а самоназванием их было mysi, mysoi. Коллизии вокруг этнонима «миссии» на Балканах и Анатолии уделил специальное размышление Страбоон (VII, 3,2; 10).

В переднеазиатской традиции мисии известны как «западные мушки», в отличие от «восточных мушков», которыми были праармяне (грузины армян до сих пор называют «мекхи»), с которыми сообща переселились с Балкан в Анатолию в конце ХІІІ – начале ХІІ вв. до н.э. и разгромили индоевропейские хеттские и лувийские царства и мощную хурритскую державу Урарту.

Олег Гуцуляк: Зоря храму Морія

В Південній Осетії над селом Кобет Дзауського району є священний пагорб Морех (Морах, Моурах), назва якого не етимологізується ні осетинською, ні грузинською мовами. Відомі сакральні центри інших народів з аналогічною назвою. Зокрема, Морейя, де Авраам готувався до жертвопринесення свого первістка, кельтська Моріас чи Муріас, батьківщина Племен богині Дану, скандінавська Мора-стен "Камінь Мора", храмовий коплекс в Упсалі, земля Мо-Уру, що, начебто, згадується в зороастрійській "Бундахішн" і звідки різні елементи Традиції принесли амореї, маври та маорі в різні частини світу

Тут мешкало осетинське плем'я туалта (груз. "двалеті"), де великий хрест на пагорбі Морех доглядав клан білих ("урс") туалта. Вважається, що це плем'я переселилося в Грузії з Північного Кавказу, з району Урсдон ("Біловоддя") зі святилищем Мігдау, де головним жрецьким кланом були Дзугаєви (Дзугата, від "дзуг" — "гурт, група" як народноетимологічне випрямлення "дзуттагта" — "іудеї"; прізвища з даним коренем поширені серед осетин, а їх носії визначаються певним пієтетним ставленням до них представників інших кланів — Дзугкоєви, Дзуттагови, Дзутцата та ін.; ймовірно, переселення відбулося після загибелі іудейського Хазарського каганату).

Олег Гуцуляк: Сарматы и гунны - дети амазонок

У древних был обряд т.н. "священной весны" (ver sacrum), который, например, греки посвящали богине Афродите Урании: из этноса выделялось юношество, которое на правах отдельного этноса (клана) двигалось на колонизацию новых земель.

Именно так, по Геродоту ("История", IV,20, 117), скифы отделили ("у-краяли") от себя молодых скифов, которые в плавнях Меотиды (Азовского моря) нашли племя амазонок и в браке с ними создали новый народ — сарматов, славой и происхождением от которых гордился в своих универсалах самодержец Руси, генеральный капитан христианской милиции Запорожья  Зеновий (Богдан) Хмельницкий. Сарматские всадники (аланы) дошли к крайнему Западу, переправились в Ирландию ("племена богини Дану") и через Гибралтар, прошли  сквозь пески Мавритании. Они стали родоначальниками европейского рыцарства с его культом Грааля, которому прислуживают воинственные девы.

Но и это ещё не все! Иордан в своих "Деяниях готов" рассказывает

Олег Гуцуляк: Русская Орда как "Посторонняя Жизни"

«Дорогая моя столица, Золотая моя Орда!», — вздыхает средняя общественная страта словами Инны Кабыш. „...Когда людей, скучивая, лишают лика, они становятся сначала стадом, а потом сворою”, — отметила Марина Цветаева.

«… Российская империя не удержалась … потому происходит ее монструозное сращивание с хаосом…» [Порус В.Н. Имперское сознание … после империи? (размышления над книгой В.К. Кантора) // Вопросы философии. — 2008. — №9. — С.127]. «…Орда (—) это всплеск бессознательного и негация всяких структур, которые имеет иную онтологию, чем это бессознательное. Орда, как и любое явление в консесуальной реальности, не является самодостаточным явлением, и точно так же больна внутренним кризисом отсутствия избыточности, но в отличии от солярных «компенсационных» структур, отсутствие избыточноти здесь заложено в саму структуру, что подразумевает любую форму радикального обновления. Онтология Орды исключает вариант чужеродных элит, которые будут разговаривать на французском, а собственный народ держать в рабстве, или же рассматривать его как «дрова для мировой революции». Ордынцы онтологически едины от самых низов, до самого верха, т.к. обладают единым бессознательным…» [Ампир. Необходимые_замечания: болото_орда_православие //http://iron-throne.ru/wiki/doku.php/].

Русская Орда подчинена одному — рессантиману (злобной зависти[1]) в отношении к Собору, «Земству», ризоме, сети, метафизике, свету, пралайе[2], счастью:

Обращение к монархистам Украины!

Украинцы на протяжении двух веков – были лишены государственности, и само существование нации было под сомнением. Тем более злободневен для Украины: 1) поиск сопричастности — по закону и по духу — Традиции, непрерывно длящейся сквозь тысячелетия; и решающе важно — 2) обретение доказательств прямого и равного родства украинской Державы с христианской цивилизацией, с Европой.

Самый ясный, осязаемый символ родовой сопричастности Истории и кровного родства – это символы монархического устройства: Корона и Династия.

И по многим другим параметрам монархическая власть на Украине представляется нам наилучшей.

Свидетельством тому служат политические события последнего десятилетия. Очевидно, что современные украинцы слишком свободолюбивы, и потому не смогут снова отдаться единопартийной или единоличной власти политического диктатора. И при этом слишком нуждаются в покое и упорядоченности бытия – почему и не удовлетворяются суетной и зыбкой парламентской республикой.

ОТ БЕРБЕРИИ ДО СИБИРИИ : КОНФЕДЕРАЦИЯ ОБЕИХ СТОРОН ВИЗАНТИЙСКОГО МЕРИДИАНА (манифест)

В ответ на всякие поползновения всевозможных «евразийских византистов-малероидов» с их идеей «евразийского Третьего Рима» (что за странная судьба: всегда быть на третьих ролях – Третий Интернационал, Третий Рим!) мы, как истинные наследники великих королевств Европы и Азии и конфедераты Римской Империи,

- провозглашаем:

*ВОССОЗДАНИЕ КОНФЕДЕРАЦИИ ОБЕИХ СТОРОН ВИЗАНТИЙСКОГО МЕРИДИАНА*

Но мы ратуем не за Евразийскую Византию, коей была Москва, попавшая, в конце концов, под оккупацию т.н. «демократического либерализма» и изнасилованная «первертами-извращенцами» (большевиками либо их нынешними «наследниками»). Наша Византия - Индоевропейская, хранящая «... неизменный традиционный принцип: признание того, что в наших индоевропейских корнях кроется таинство, позволяющее вернуть Мiру его сакральный характер, путём соединения Материи и Духа, вновь ставших священными, через Мiровую Душу, которая манифестируется в расовых ценностях. Понять это - значит спасти самих себя и дать более достойное будущее индоевропейским народам» (Эдоардо Лонго).

История каждой Империи - это история Большого Города и кочевых орд.

Олег Гуцуляк: Гетман - это "генерал-капитан"

В традиции Европы генерал-капитан является аналогом командующего округом. В колониальной Испанской империи существовали именно генерал-капитанства, например в составe вице-королевства Перу входило генерал-капитанство Новая Гранада, также генерал-капитанствами были Чили, Куба, Филиппины, Пуэрто-Рико, Гватемала, Санто-Доминго.

В декабре 1593 г. Римский папа Климент VIII направил в ряд государств Восточной Европы с особой миссией хорватского священника Александра Комуловича. Перед ним была поставлена задача посетить Трансильванию, Молдову, Валахию, Речь Посполитую и Московское царство в целях привлечения их к Антитурецкой Лиге, которую намеривался Ватикан создать под эгидой Габсбургской империи.

Особые сложности Комуловичу предстояло преодолеть на территории Речи Посполитой, правительство которой категорически выступало против войны с Турцией. Поэтому папский эмиссар должен был встретиться в тайне от правительственных чиновников с представителями украинского казачества, хрошо известного в Европе своей антитурецкой и антитатарской активностью.

Олег Гуцуляк: Вчення Ніцше про "Вічне Повернення"

Ф. Ніцше шукав елементи того, що допомагало б подолати те внутрішнє страждання, котре відчував від спілкування зі світом. Філософ занурився у дух грецького мистецтва, і йому здавалося, що греки повною мірою відчували всю трагічність буття. Людині потрібно, вважав Ніцше, прагнути вгору, у світ, який може підняти її над стражданням буття. На думку філософа, людина у повноті свого існування повинна знайти або породити із себе щось, що вивищує її над реальним існуванням (екзистенцією). Людині суджено стати надлюдиною.

Ніцше здавалося неможливим, щоб людське життя саме себе вичерпувало. Тоді у нього виник здогад, що те життя, яке людина проживає, не єдине. Вона повинна повертатися. Так народилося усвідомлення недостатності одного земного життя. Він проголосив теорію "вічного повернення". Для Ніцше ідея Вічного Повернення означувала на той момент, скорше за все, повторення кожного життєвого явища, кожної події:

Олег Гуцуляк, Володимир Єшкілєв: Золотий міст (російська діаспора і духовне відродження України)

В Україні, що розташована в центрі Європи, на могутньому фундаменті живих і вмерлих культур трьох тисячоліть зустрілися і застигли у неповторній єдності духовні хвилі європейського Заходу і великого Сходу.

І в цьому є глибинний, долевказуючий сенс, бо досвід розвитку людства наводить на думку, що цивілізації, замкнені в собі, відчуджені від сусідів географічними, релігійними чи духовними перешкодами, приречені на застій та деградаці.. Культурні прориви в будущину відбуваються там, де різні культури і типи мислення, на яких вони базуються, входять у безпосередній синтез, створюють сплав нової цивілізації. Як приклад можна навести історичний шлях арабо-кастильської Іспанії, середньовічної України або новітньої європеїзованої Японії. Процеси ці стихійні і некеровані; органічна пластика духовної взаємодії непомітна для сучасника - спостерігача, а наслідки - хоча не завжди передбачувані - все одно спрямовані на добро та прогрес мудрим плином історії. Історії, яка знає й приклади волюнтаристського впливу. Коли соціальні алхіміки - експерементатори спробували створити небачену псевдоінтернаціональну культуру, вивести її планово, як виводять нову породу свиней, у ретортах цього експерименту з'явилися цілі покоління люмпенів - маргіналів, без роду, без нації, споживачів поп-культури дешевого кічу.

І тоді, коли здавалося вже, що мутаціям бездуховності нема альтернативи, політичний поштовх перебудови поклав початок зворотному процесові. Базуючись на вищих цінностях людини, цей процес зупинив деградацію. Тільки тепер відходять у минуле регламентовані взаємини національних культур. Знову на перехрестях їх духовних впливів розпочинається робота - непомітна й повільна, але внаслідок її виникає плодючий шар справжнього духовного синтезу.

Олег Гуцуляк: Две большие разницы: русский и украинский языки

Книжный церковнославянский язык обладал удивительным свойством: всё, сказанное на этом языке, казалось русским аборигенам необыкновенно торжественным и вызывало глубочайшее уважение. Возможно, это следует считать предрассудком, недоразумением, ошибкой, но это было так. И по сей день – так же. По непонятной причине любому русскому человеку кажется, что старославянское слово «злато» звучит торжественнее исконно русского слово «золото». И так во всём. Ведь это был национальный и исторический выбор русского народа. Такое встречается и в других языках.

Например, «…английский язык облечен также и в Богослужебную форму, относящуюся по времени своего совершенствования к эпохе гения словесности Шекспира, т.е. к рубежу XVI и XVII веков. Это вовсе не тот грубый, пошлый, вульгарный глобальный английский современных сделок международного бизнеса. Напротив, это — самая возвышенная и изысканная форма английской речи, форма, в которой Триединый Бог, Пресвятая Богородица и святые могут достойно быть воспеты и прославлены в странах, где английский язык многим знаком»

Олег Гуцуляк: Правда о Косовской битве и сербах

Косовская битва 1389 г. действительно имела место, однако, она была также в значительной степени мифологизирована сербами, а относящиеся к ней факты сильно искажены. Так, в Косовской битве кроме сербов принимала участие целая коалиция балканских народов: албанцы, болгары, валахи, греки, а также почти десять тысяч хорватов.

Албанцы не только выставили в Косовской битве наибольшее количество воинов, но именно они сражались в самых первых рядах и на самых опасных участках. Битва была проиграна только потому, что Лазар Бранкович, зять князя Лазара Хребляновича, переметнулся на сторону турок вместе со своими воинами в самый разгар битвы.

А вот тщательный анализ героических сербских песен, посвященных Косовской битве, показал, что главный герой этой битвы, имя которого у сербов не сохранилось, был настоящим албанцем.

Олег Гуцуляк: Украина - это суб-континет

По существу, выборы-2010 г. в Украине чётко подтвердили утверждение украинского писателя Павла Загребельного, что У краина является "цивилизационным суб-континентом" (по аналогии с Индостаном), где практически сложилось две нации ("этнократоны"). И размежевание между ними происходит по древней границе Киевской Руси - границе лесостепи и степи, старой, материнской (Запад и Север), и новой, колонистской (Юг и Юго-Восток), областью. В Украине существует две нации - украЙИнцы (самоопределение - "свидоми", "щыри") и укрАинцы (самоопределение - "новоросы", "малоросы").

Для обеих их "национальная религия" воплощена в языке (соответственно - украинском и русском) . Содействуют этому также " места исторической славы" (Lieux de memoire), которые сакрализируются, превращаются в "теменосы", где человек "входит в ландшафт как субъект".

Олег Гуцуляк: Тезисы о мужском и женском

Утрата матриархата была катастрофой для мира Традиции. Почитание высшего начала как женского предполагало изначальную божественность не просто мира как структуры, но и мира как материи, субстанции. Вся реальность осознавалась как ткань метаморфоз, где нет смерти, но есть превращения, динамические траектории изобильной, бьющей через край жизни. Мужчина был окутан в женщину, которая выступала и вне и внутри него, которая служила ему и вдохновляла его, которая была одновременно и его мыслью и его плотью. Златоволосая богиня Неба и Земли,пречистая Фрейя, мать богов и героев, она пропитывала своим присутствием быт и культ, созерцание и действие, искусство и созидание.

Олег Гуцуляк: Трансформация России: от Империи к государству-нации

Москва и её «торгово-теремной менталитет» («москальство») трансформировали Россию — вначале неявно, а со времени царствования Александра ІІІ и открыто — из Империи в этнонациократическое государство под лозунгом «обрусения», «России для русских», отнесение прилагательного «русские» только к великоросам и т.д.:

«…Деятельность славянофилов, по существу своему, была революционной, ибо она ниспровергала освященные временем и традициями основы имперской жизни … Она хотела превратить инородцев, иноплеменников из подданых Российского Императора в подданых русского народа. И этим, при внешнем монархизме славянофилов, Реакция в действительности извращала самую идею монархии, а также и идею всероссийской Империи» [Мейер Г. Славянофильство и революция // Посев. — 2005. — №12. — С.12].

Благо, и идеологи находятся: «… для Николая Полевого [Н.П[олевой]. Малороссия; ее обитатели и история // Московский телеграф. — 1830. — №17-18. — С.80, 86, 224-225, 256, - О.Г.] малорусский миф был лишь мифом, вину за создание которого он возглавлял на Карамзина… Полевой..., предлагал признать, что Малороссия никогда не была «древним достоянием» России (опять слова Карамзина): эту страну завоевали — как англичане Шотландию и Ирландию.

Олег Гуцуляк: Гламур і "туга за жахом"

Міфологізація притаманна й сучасному "демо-ліберальному" суспільству ринкової економіки- міфом стає образ "золотого віку добробуту, вічної молодості та еротизму" (гламур), який ним, начебто, вже реалізований. Пропагується "масовий гедонізм" (уявлення про те, що тільки у стані радості, вдоволення, добробуту, естетизму (насолоди красою) людина тільки і є сама собою). Начебто в теперішню епоху "злиття виробництва та насолоди" (за Г. Маркузе) знімаються всі перешкоди для принципу задоволення та припиняється пригнічення "тваринних потягів людей", індивідові й надалі байдуже, що на "вищому рівні" цивілізації він перебуває в стані "відчудження від своєї буттєвої сутності". Демо-лібералізм породжує "нового люмпена", який орієнтується тільки на споживання і який не знає вищих вимірів буття, який немає жодних обов'язків перед історією та культурою.

Міф демо-лібералізму закликає примиритися з реальністю, зображаючи можливість "Великого Виходу" з існуючого стану речей у багаточисельних серіалах типу "Район Мелроуз" або "Під сонцем Сен-Тропе".

Олег Гуцуляк: О "новой элите" замолвим слово

А. Эткинд считает, что условия для трансформации общества возможны лишь только тогда, когда "элитарный человек" почувствует неутолимую тягу "... ко всему настоящему, подлинному и первоначальному, а также отрицание им собственной культуры как неподлинной и ненастоящей ... Есть историческая ирония в том, что романтическое стремление к первичности опыта оборачивается умножением неверных копий, касающихся иных миров или экзотической изнанки собственного мира, которые принимаются за безусловную и единственную подлинность" [Эткинд А. Хлыст (Секты, литература и революция). — М.: НЛО, 1998. — С.166].

Но сейчас «элитарный человек» радикально отличен от старых классических элит. Американский социолог К. Леш в работе с названием «Восстание элит и предательство демократии» как раз и показывает эту разницу.

За Козачий Присуд!

Сайт, присвячений козацькому нацiональному руховi Дiнщини та його сучасному провiдниковi Петровi Молодiдову, за походженням зi старовиного запорiзько-черкаського роду, легендарному командировi 96 Дiнського полку. Зараз Петро Молодiдов перебувае у росiйській в'язницi. Дiн, Кубань i Терек будуть свобiдними. За Козачий Присуд! Слава Героям!

http://molodidov-cossacks.com/

Олег Гуцуляк: Почему стихи

До сих пор популярность в среде украинцев поэзии (с выполнением  коммуникационной и эстетической функций, а также притензией на реализацию "триединства свободы" — свободы творчества, свободы личности и свободы народу) означает отсутствие  "религии высшего порядка", что она лишь её сурогат, или, если хотите, низшая, "матриархальная" форма религии ("поэзия была материнским языком человеческого рода", — писал Г. Гердер).

Т.е. этнос остался в плену инфантилизма (а попытка И. Драча принять "Закон об украинской поэзии" есть атакой с мотыгой на колонизаторские мортиры)?

Правда, именно поэзия, как указывал Т.С. Элиот, воплощает функцию «нового истолкования уже знакомого опыта», «новым (пере-) прочитыванием» обогащать духовный мир и утончать способность восприятия окружающего

Олег Гуцуляк: Да, балты мы!

Наиболее интересную трактовку  происхождения славян высказал покойный российский академик, профессор В.Н. Топоров. Он предложил подразделять балтийские народы (и их языки) не на восточные и западные, как это принято сегодня, а на центральные и периферийные. Ныне существующие литовский, латышский и латгальский языки – типичные примеры центральных (равно как и большинство вымерших балтийских языков). Но были и периферийные этносы со своими наречиями, например, голядь – к западу от нынешней Москвы (а, может быть и к югу – кто-то ведь назвал речку, на которой стоит город Чехов, «Лопасней», т.е. «лисьей»).

Так вот, согласно гипотезе проф. Топорова, на основе каких-то древних периферийных балтийских диалектов и сформировался праславянский язык.

Олег Гуцуляк: Особливість українських нових правих в умовах глобальної кризи культури

Примордіальна  Традиція соборна, в ній людина розглядається як макрокосмос, що тимчасово розташований у тварному мікрокосмосі, а істинне знання Традиції осягається через творчу інтуїцію як одкровення Абсолюта.

Носії цієї філософії — "нові праві" —  володіють цілісним баченням переходу від буття наявного до буття реального. Завдяки цьому вони сформулювали концепцію, що породжує політичну волю здійснити цей перехід.

Нові праві ставлять завдання на перетворення безликої маси  обивателів — виборців та податкоплатників на у народ, що складається з вольових "я". На наших очах постає такий тип суспільства, котрий стає за визначенням недержавним та позадержавним ("дезетатизація"). Чи, вірніше, можна говорити про зміну державою свого характеру у напрямку до "трансцендентального", "органічного" характеру, який є традиційним для народів Євро-Атлантичного регіону, зокрема українців.

Олег Гуцуляк: Таємниця символіки писанки

Писанка називається так тому, що вона роз-писана “письмом” – різними особливими кольорами та знаками, орнаментами та символами, що приховують у собі щось чудодійне, містичне. Вчені давно вже міркують над цим феноменом і вияснили, що слово “писати” прадавнє, означає  не лише “наносити якісь знаки на предмет”, а у глибинній своїй суті – “означувати ту сутність предмета, яку неможливо виявити лише через зовнішнє його сприйняття”. У слові “писати” той же корінь, що у слові “пістрявий”, котре мало значення “червоний”, “кривавий” [1]. Як відомо, у стародавніх мовах, у тому числі й мові Біблії,  слово “кров” (нефеш) означає ще й життя, душу (Левіт 17:14). Отже, наші предки, наносячи на куряче яйце певні червоні, а щонайперше це були кров'яні, смуги чи знаки, тим самим позначали його як предмет, що хоч і здається ззовні холодним і мертвим, та, навіть, схожим на камінь, але містить у собі таємницю життя, ту головну безсмертну субстанцію, ту божественну іскру, яку ми іменуємо душею.

Олег Гуцуляк: Особа та етнос: соціопсихологічний аспект

 

Основним поняттям націології француза Гюстава Ле Бона (Лебона) є “ДУХ РАСИ”, “ДУХ НАРОДУ” та “ІНСТИНКТ НАТОВПУ”. На відміну від етнопсихологів націопсихологи типу Ле Бона розглядають особистість  не як індивідуалізоване вираження культури, а як пасивну частину натовпу, котри, у свою чергу, є носієм “духу раси”. Останній реалізується в інстинктивній, безсвідомій поведінці натовпу, а людина “найбільш за все керується у житті двома категоріями уявлень: уявленнями вродженими… або такими, що виникли  під впливом почуттів, та уявленнями  набутими чи розумовими” (Г. Ле Бон). Перші уявлення – це спадок раси, що сприймається та застосовується безсвідомо, інші не мають важливого значення у поведінці людини та стають дієвими тільки після того, як переходять через ряд поколінь у сферу безсвідомого. З того, що різні народи, а також і класи мають кожен свій “дух”, то представники різних етнічних та соціальних спільнот неоднаково розуміють одні і ті ж речі з причини різної спадковості та, отже, як стверджує Ле Бон, взагалі неспосібні зрозуміти один одного.

Через половину століття після Гюстава Ле Бона це ж постулює Мартин Гайдеггер.

Романські народи (італійці, португальці, французи, іспанці, аромуни, ромуни, молдавани, галісійці, каталонці тощо), на думку Ле Бона, заздрісні, честолюбиві, не прагнуть до свободи, можуть бути сильними, коли їх очолять великі люди (Цезар, Карл Великий, Ізабелла, Наполеон, Дракула). Тому вони “кохають сильну державу”. А для англосаксів ідеал полягає в тому, щоб “роль держави звести до мінімуму, а роль кожного громадянина звеличити до максимуму”. Для африканців характерні “невиліковна лінь, тупість і … небезпечні худоб'ячі нахили”, котрі “роблять їх не гідними в цивілізованій країні” (Г. Ле Бон).

Визначенню ХІХ ст. “дух раси” відповідає визначення ХХ ст. “ПСИХОЛОГІЧНИЙ ТИП”, що є іманентним комплексом певних характеристик, своєрідним гештальтом, тобто стабільною конфігурацією ознак та характеристик. У кожному етносі є свої домінуючі “психологічні типи”. Хоча люди народжуються володіючими великим розмаїттям генетично та конституціонально зумовленими темпераментами та психорисами, більшість з них розвивається у відповідності з вимогами домінуючих у кожному конкретному суспільстві “психологічних типів”, що забезпечить появу “нормальних” особистостей.

Олег Гуцуляк: Не рівність, але свобода: соціобіологічний конспект

Суть нашої проблеми лежить

у питанні формотворчої,
будівничої правлячої касти.
Дмитро ДОНЦОВ

Основним законом демократії вважається рівність можливостей. Люди повинні бути забезпечені суспільством рівними можливостями, щоб виразити свою геніальність або тупість, процвітати або бідувати. Цей закон прагне реалізувати будь-яке суспільство, що претендує на справедливість. Але виконання його є нереальним. Не може бути рівних можливостей для нерівних особистостей: якщо планку ставлять на середню висоту, то для низькорослих це вже неподолана межа, зумовлена природою їхніх геніальних задатків. Програму освіти, як знаємо, завжди розраховують на середніх людей, але вона недоступна для слабких. Якщо суспільство буде розраховувати на слабших, то воно деградує та вимре. Такі закони природи та процесуального розвитку.

Олег Гуцуляк: Коліївщина як етап української реконкісти (війн за Україну)

 У 1768 р. під тиском Прусії та Росії сейм Речі Посполитої прийняв ухвалу про зрівняння у правах з католиками населення православного та протестантського віросповідання.

Це рішення викликало спротив з боку польських фундаменталістів, які зорганізувалися у місті Бар на Поділлі у “конфедеративне рушення” (рокош; такий собі тогочасний “Талібан”) на чолі з Казимиром Пулаським. Конфедерати на Київщині, Поділлі та Волині організували кривавий терор проти православних та їхніх церков та святинь.

Як реакція на таку наругу національних та людських прав сходилися “анти-талібські” сили в урочище Холодний Яр біля Мотронинського монастиря, що на Чигиринщині. Там вони і утворили гайдамацтво - особливу консорцію представників общин, що не бажали підпорядковуватися існуючій родово-феодальній польсько-литовській державі, плекаючи мрію про родово-комітатний лад (укр. “богатирство”, іспан.  begetria) Київської Святої Русі.

З другої половини травня 1768 р. повстанське військо, з благословіння архімандрита Мелхиседека Значко-Яворовського, розпочало визвольний похід (реконкісту), відомий під іменем “Коліївщина” – “Побратимство” (від турецького “кол” – “рука”, “поле”, “очеретяні плавні”; “колдаш” – “товариш”). Незабаром рух охопив Київщину, Брацлавщину, Поділля та Галичину, у визвольних землях утворювалося українське управління, а згодом – і державні утворення: Максим Залізняк був оголошений князем смілянським та гетьманом гайдамаків, а Іван Гонта – князем уманським та полковником…

Олег Гуцуляк: Революція духу проти духовної сваволі

Відомий  філософ-суфій Сухраварді проголосив, що "таємниці ал-гайб" — "прихованого" (“мугаййабат”) частково доступні людям у сні, коли їхні душі не перебувають під тягарем щоденних думок та потреб у "світі очевидного" (“алам аш-шахада”). Ці таємниці постають перед людьми у вигляді "накреслених рядків", "голосів", "образів" тощо.  Тому вважається неважливим ініціальний "сілсілат ал-барака" ("ланцюг благодаті"), що передає ініціальну традицію та святість від засновника суфійського ордену до наступника, від вчителя до учня, бо "благодать" («барака») дарується будь-якій людині безпосередньо Богом (аналогічно у християнстві відбувається сходження дарів Святого Духа).

Олег Гуцуляк: Двовір’я в Україні (терміни та поняття)

Сучасна наука саме християнство розглядає одним з таких каналів, якими дійшли до нашого часу язичницькі міфи та реалії. Щонайперше, через те, що значна частина обрядів та вірувань стародавніх слов'ян не протирічить християнському вченню (1), а тому не були у більшості втрачені з прийняттям християнства, а “асимільовані” останнім (2).

Різні дослідники використовують різні терміни на означення факту збереження язичницького  світобачення та світовідчуття у християнстві, а саме:

Олег Гуцуляк: Іван Франко – модернізм – неомодернізм – сучасність

Осмислюючи духовно-культурну ситуацію межі Х!Х – ХХ ст., Леся Українка писала: “…Ми перебуваємо добу основного обновлення світогляду… Ми входимо з періоду релігійного і вступаємо в період науковий (тобто епоху позитивізму, - О.Г.)… Релігійність “випарувалась” з нашого життя… Ми зрозуміли, що нас оточує жива загадка , а не абстрактне божество індусів чи євреїв, і ми шукаємо відгадки у самому житті, а не в теологічних чи логічних роздумуваннях…  Ми готуємо шлях новій істоті… Ця нова мораль готує грунтовніші зміни, ніж усі найбільш реформаторські релігії “ (1). Тим самим поетеса, “дочка Прометея”, виступила як відвертий апологет неопоганської антираціоналістичної “філософії життя” Фрідріха Ніцше та його концепції “надлюдини”, повстала проти цивілізації “батька” -Прометея. Ця позиція визначається Сергієм Аверінцевим та Піамою Гайденко як “неоязичництво” (2), а Олексієм Лосєвим та Володимиром Єшкілєвим як “модернізм”(3).

Неоязичництво постало відповіддю на диктат сцієнтизму, позитивізму ( О. Конт, Г. Спенсер, Ж. Ренан, Д. Мілль) та метафізики (раціонального потрактування людського пізнання, тобто траадиції, що йде від Протагора  і Сократа). Науковці визначають феномен появи неоязичництва на межі ХІХ – ХХ ст. як “антипозитивістський перелом”, “кризу народницько-позитивістського раціоналізму й етичного догматизму”, “інтелігентсько-художницький бунт проти позитивізму” (4).

Олег Гуцуляк: Нація як Велика Пригода та її Ворог

Ті, хто не заангажований на передновітньому стані (передМодерні), на пошуці “чистого” або “свого” фундаменту, на “поверненні до архаїчності”, власне утворюють, за британським творцем “філософії процесу”  Альфредом Н. Уайтхедом, націю.

Нація, за  А.Н. Уайтхедом, отже, є разюче неісторичною, а відзначається умоглядністю, жагою до ризикованих  пригод (“авантюр”), прагнень до нового. Націоналістом є той, хто розуміє, що незмінне збереження досконалості неможливе

Олег Гуцуляк: Тарас Шевченко - "штюрмер"

 До гетьманування Брюховецького українське козацтво жило міфом Сарматії, проголошеним універсалами генерального капітана християнської міліції, самодержця Русі  Богдана Хмельницького. Чорна Рада зреалізувала інший міф – Малоросії, а Центральна Рада – України. Який нам тепер зреалізує міф Верховна Рада ?

*         *        *

Свого часу Італійська Фашистська Рада прийняла до керівництва слова Дуче: «Міф – віра, пристрасть. Він не обов»язково мусить бути реальністю. Наш міф – нація, наш міф – велич нації!»

Український неоромантик Микола Хвильовий в 1926 році не побоявся задекларувати : «Фашистська мужня цільність мусить бути ближчою нам від рідної розляпаної психіки… Темперамент фашизму не може не викликати симпатію» (Хвильовий М., «Україна чи Малоросія», журн. «Слово і час», 1990, ч. 1, с. 17, 26). Через десять років ці ж слова повторив Олег Ольжич… Та й ніде правди діти, фашизм спокусив навіть таких європейських інтелектуалів як Рене Генон, Луї-Фердінан Селін, Мірча Еліаде, Еміліу Чоран, Мартін Гайдеггер, Ернст Юнгер… Останньому належать слова: «Міф – це те, що розповідає батько, який повернувся з війни». Саме цим шляхом творення своєї «міфологічної реальності» йдуть західно-балканські країни. Зрештою, бійнею у Чечні й Росія обрала цей тракт.

Але є ще й інша можливість:

«Пробудити міф здатне мистецтво» (Хамитов Н., “Освобождение от обыденности», К., 1995, с. 92). Аналогічне пророкує В'ячеслав Медвідь: “Не знаю, яким буде український національний міф, але вважаю, що витворить його література. Так як це сталося в Латинській Америці, коли з'явилися такі письменники, як Маркес” (Медвідь В., “Постмодернізм – це страх перед життям”, газ. “Українське Слово”, 1999, ч. 25, с. 15). Щоправда, поряд із Маркесом стоїть і команданте Маркос.

Олег Гуцуляк: Українська ідея в контексті Книг національного буття

Коли соціальні алхіміки-експериментатори прагнули створити небачену псевдоісторичну спільність, у ретортах цього експерименту виявилися цілі покоління люмпенів – маргіналів, без роду, без нації, споживачів масової культури та дешевого кітчу. Не дивно, що в українському середовищі постав феномен прагнення зберегти національнийстиль життя, моральні критерії та звичаї. Цей феномен ми пропонуємо називати “берегинізація” (1), або “обережительство”: “… оборонний аспект: боронити своє, доводити, які ми добрі, а які наші сусіди погані” (2).

Як зазначає російський культуролог П. Гуревич, більш вірним був би термін “традиціоналізм”, тобто прагнення зберегти те, що набуто людиною, нацією (3). Але для світової науки цей термін несе  навантаження войовничості та насильницького спротиву ще з часів громадянської війни в Іспанії 30-х рр., коли франкістська партія офіційно іменувалася “Іспанська традиціоналістська фаланга і ХОНС”. А культурологічна природа явища, яке ми пропонуємо називати “берегинізація”, або “орантизм”, полягає не тільки у простому збереженні традицій, але й у ненасильницькому спротиві зростаючій складності життя, тоталітарній дійсності та спробам асиміляції.

Функцію носіїв феномену “обережительства” поклала на себе українська інтелігенція переважно селянського походження,

Олег Гуцуляк: Україна в небезпеці стати жертвою помсти творчого дару

Байдужість українства до здвигів у російській ментальності небезпечна. Історія свідчить, що групі, яка успішно відгукується на один “виклик” історії (як от українці здобули незалежну державу), рідко коли щастить відгукнутися на наступний. Арістотель назвав цю неспроможність знову “відгукнутися” на “виклик” історії терміном “перипетія” – “переміна ролей”. Тобто, за А. Дж. Тойнбі, переможець схильний здійснювати обожнення ефемерного “я” та за наступної нагоди “сушить весла”. Як наслідок – стає “жертвою помсти творчого дару”. Наприклад, Афіни доби Перікла виродилися в Афіни, нездатні осягнути Обявлення, яке їм приніс апостол Павло; огляд історії військових мистецтв засвідчує, що лише той, хто зумів ліпше скористатися з якогось нового винаходу, заспокоюється та дозволяє своїм ворогам випередити себе у наступній стадії розвитку військової техніки тощо.

Як на нас, проявом такого “заспокоєння” є намагання поєднати тенденції в україно- та російськомовних макрогрупах (общинах) громадян України за аналогією до того, як “об'єднює” частини острова Британія верховний суверен Сполученого Королівства: в Англії він належить до єпископальної церкви, а у Шотландії – до пресвітеріанської.

Олег Гуцуляк: "Солнечная династия" Чучхе

В корейской традиции известен Хванин («Царь Небес», Индра буддийского учения – владыка Неба и Земли). Он был внуком Хвангуна, одного из четырёх «Людей Неба». Хванину досталась фамильная ценность, с помощью которой он повелевал огнём и солнцем, а его государство называлось Хвангук (будучи союзом 12-ти меньших государств) и просуществовало три тысячи лет начиная с 7197 года до н. э.  Согласно «Хвандан коги», за 3301 лет в Хвангук сменилось семь императоров. Расположено государство было западнее современной Кореи и имело протяжённость 8 тысяч километров с запада на восток и 20 тысяч километров с севера на юг.

У Хванина был сын божественный сын-герой Хванун, который пожелал жить на земле посреди гор, долин и лесов. Хванин разрешил Хвануну и трём тысячам его последователей спуститься на высочайшую гору Пэктусан на севере Кореи, где Хванун основал город Синси («Божий Град»),