В четверій чверті VІ ст. над теперішнім польським Примор'ям Балтики — “Бурштиновим полем” (Гласісвеллюм) — втратили контроль готи, що об'єдналися довкола Хрольва Кракі (“Жердинка”) з роду Хельгі Скйольдунга, і їх замінили інші скандінавські племена — носії системи торговельних факторій (emporia), що називалися “віками” (наприклад, відомою емпорією на шведському березі була Бірка, а на Курземському побережжі Прибалтики — шведсько-готландська колонія Гробіні, 650-800 рр.), а приналежні до цієї системи – “вікінгами”. Об'єднав вікінгів– гадбардів (дв.-англ. heado-beardan) Інгельд з Бардовіку[1]. Але в 568 р. прихід авар у Паннонію перекрив “шлях бурштину” до Аквілеї в Адріатиці по Віслі (Вістулі)[2]. Також союзниками авар виступили, на думку Л. Гумільова, серби – ободрити, які із гір сучасної Саксонії переселилися в Іллірію і завоювали її північну частину, залишивши іллірійцям тільки недоступні гори сучасної Албанії
[3]. Це той випадок, коли експансія чужинців спричинює до зближення єдинокровних тубільців, в даному разі — іллірійської мовної групи, в той час як у до-сербську епоху на території Норику здійснювалося взаємозмішування іллірійців та кельтів на теренах Сілезії та Малопольщі (3-2 ст. до н.е.).
Мешкаючі на півночі Польщі праслов'янські племена асимілювали з часом (на поч. ІХ ст.) вікінгів–гадбардів, наслідком чого постала Вендська держава полабських слов'ян–бодричів (метатеза “бодри” < “барди”?), лютичів та поморян, що проіснувала з 40-х рр. ХІ ст. до першої третини ХІІ ст. між ріками Лаба та Одра на побережжі Балтики. Творцем держави був бодрицький князь Готшалк (1044 – 1066 рр.), правителями князі Крутой (1066 – 1093 рр.) і Генріх, син Готшалка (1093 – 1129 рр.)[4].
Очолені конунгом Хрольвом Кракі готи та інші споріднені їм скандінавські племена змушені були задовільнитися контролем над одним з обхідних шляхів – Балтійське море - р. Одра - р. Нотець - р. Вісла - р. Західний Буг - р. Серет - р. Дністер - Чорне море або через р. Вісла – р. Сян - р. Дністер – р. Сирет – р. Прут- р. Дунай, а також системою волоків між річковими системами Одера, Вісли і Дніпра (саме нею в 1041 р. Ярослав Мудрий здійснив похід на ладьях з Києва по Дніпру і Бугу проти мазовшан на Нижню Віслу), а звідси з Одера від Бреслау був вихід на трансконтинентальну торгівельну магістраль із Середньої Азії через Київ-Краків-Гйорліц-Ерфурт-Майнц-Верден-Кордову, а через Моравські ворота з Одерського шлях йшов у Середнє Подунав’я.
Активності германців сприяло незацікавлення східним напрямком самих авар, які на 630 р. втратили династію хана Байяна і внаслідок громадянської війни вже не могли перешкоджати експансії скандінавів на південний схід. Тут прибульці з півночі, очолені Хельгінгами, отримали назву “вігмазури” (дв.-ісл. vigamaðr, де maðr – “чоловік, муж”), видаючи себе за наступників готських сакральних вігсмізів (дв.-англ. wigsmið “воїн” > “коваль; майстер по дереву та металу”; гот. – smiþr, дв.-верх.-нім. smid, англ. smith). Вігмазурам спробував скласти конкурнцію васал аварів (за твердженням М. Брайчевського) нешляхетного походження (“перевізник”) князь Кий (він же — кравчий Кай, володар андекавів, тобто антів–києвлян “Історії бритів” Гальфріда Монмутського[5]). Але “бурштинова компанія” Кия в Дунайському басейні з форпостом Києвцем зазнала невдачі. Вігмазури встановили контроль над всією територією від середньої течії Вісли по Дністру до Чорного моря і Татр (дв.-ісл. þattr “прядь”, “жмут”), а центром їх державного утворення став Краків, заснований Хрольвом Кракі на горі Вавель, на місці, де, начебто, генеалогічний польський герой Крак вбив змія (тобто ставленика Аварського каганату в цьому регіоні; за хорватською традицією місто спочатку називалося Хорват і що саме сюди було перенесено столицю білих хорватів із Самбора[6]). До цього ж часу слід відносити й унезалежнення від Аварського каганату волохів, формотворчим ядром яких були нащадки італійців–втікачів від франкських колонізаторів у VІ – початку VІІ ст. (гот. walhs, дв.-верх.-нім. walah, walh, сер.-верх.-нім. walch “чужинець; кельт; романець”, від гаельск. folc “бадьорий, жвавий”), з яких Аварський каганат створив особливі військові поселення на Дунаї та Сиреті, т.зв. “окольні” (ai periks; αϊ πέριξ) поселення. Аналогічно чинили й православні візантійці з розбитими в 872 р. єретиками–павликіанами: їх помістили на кордоні з Болгарією для несення прикордонної охорони. Як наслідок, з маніхео–маркіонітської доктрини павликіан виникло балканське богомільство поряд із суто маніхейською слов'яномовною Македонією зі столицею у Скоп'є (грец. “Верховина”). Аналогічно в 625 р. візантійський імператор Іраклій запрошує хорватів у Іллірію і населяє ними прикордоння, маючи намір убезпечити кордон по Дунаю від новоявленого Аварського каганату.
Як встановив В.С. Суворов, перехід готів із Скандінавії в Прибалтику („Бурштинове поле”) став можливим саме фактом союзу їх з тубільними балтськими племенами південно-східної Прибалтики, яких Таціт і Птолемей знають під іменем „естіїв” і які після VI-VIII ст. починають іменуватися „пруссами”, від готського prus – „кінь” (поряд з епічним gut – „кінь, жеребець, скакун” > „готи”), що спочатку означало привілейовану групу важкоозброєних вершників, які склали нову ударну військову силу, і політично панівний шар нового суспільства. Вражає, що саме пруссько-балтській традиції притаманне переважання дериватів як скандинавської, так і кочових вершницьких культур[7]. Аналогічно дещо раніше союзниками германських квадів (свевів), перших насельників Балтійського побережжя були кінні сармати-язиги.
Готи-вігмазури та їхні нащадки сформували державу Валінана, що охоплювала у різний час свого існування племена теперішнього польського Помор'я, Повісляння, українське та білоруське Полісся (деревляни, дреговичі), досягаючи Дніпра на сході у районі Києва. Правитель Валіняни носив титул “маджак” (за свідченнями арабських мандрівників)[1]. Як свідчить Аль-Бакр, в 1068 р. Валіняна розпалася на окремі племінні королівства як під ударами внутрішніх чвар, так і під натиском західних німців та південніших поляків (лехітів), що набирали могутності внаслідок значного сприяння з боку католицької Європи. Також широко використовувалися скандінавські рунічні знаки в якості гербів певних родів, перший ляський король Мешко іменується скандинавським іменем Даг, а його дочка Свентослава мала ще й ім’я Гуннхільда.[8].
Нащадками вігмазурів вважаємо сучасну польську етнографічну групу мазурів. З часу приходу скандінавів у Повісляння у польську мову увійшов суфікс “-чик” на означення етнічної риналежності (islenzk), в той час як в українській мові цей суфікс служить для утворення зменшувальної форми (ісландчик, італійчик) з відтінком зневаги. Також саме готського походження є самоозначення території наступних поколіннь нащадків вігмазурів-волінян — Лядська земля (Lędska/Lendska zemja): нім. Land „земля”, „країна”, > слов. *lendo > хорв. ledina „берег ріки, порослий лісом”, „поселення”, „пустош”, „необроблена земля, цілина”[9] (Лядські ворота в Києві відкривають шлях на південний схід, тобто в неосвоєний степ-цілину; „лядським князем” називає „Житіє Мефодія” князя Паннонії Коцела), грецьким еквівалентом чого власне є ούκραίνώ „не-оброблена, не-підпорядкована (земля)” > Оукраина: „Посем же Лев восхоте собе части в земле Лядьской, города на вкраини” (1280 р., Іпатський літорпис; у Хлєбніковському списку – „оукраине”, а у хроніці Сафоновича – „Украине”[2]). Відповідно, антонімом поняттю „лядської землі” у середовищі слов’ян стала сприйматися čędska zemja – „земля людей” (слов. „чадь” – „поселяни”, „нарочита чадь” – „особиста охорона”). Звідси, за Р. Якобсоном, В. Топоровим та В. Івановим, і походять етноніми „лех” і „чех”, де lech/lach означає „людина необробленої землі/колоніст” (у писемних джерелах під 944 р. згадуються „лендзяни”, Lendizi, Lenzanenoi), а čech/čach „людина як така”[10] (із забуттям первинного значення етнонімів). Відповідно, терміни „лядь” і „чадь”, начебто, означали ті території, які були, відповідно, не підпорядковані (lędska) та підпорядковані (polska) князівським городищам (латин. terrae seges non imperatur i terrae seges imperatur). Проте, як вважає М. Калиняк, з плином історії відбулося об’єднання двох різних понять – „лях/лендзянин” (житель лядської землі) та „лех/лехіт” (вертсва чеських воїнів-колоністів в Південній Польщі; сканд. leg “comitatus” < осетин. laeg "муж, чоловік, воїн” ~ чеськ. kmet “comitatus”)[11]. В наступні часи відбулася демаркація Лядської землі між Рюриковичами („... иде к ляхом и зая грады их, Перемышль, Червен и ины грады, еже суть и до сего дня под Руссю”) та П’ястами (їхня частина отримала назву Підляшшя).
Можливо, якраз під тиском нащадків вігмазурів/ляхів в'ятичі та радимичі остаточно залишили Повісляння (Лядську землю) та втратили контроль над східним обхідним Бурштиновим шляхом.
Лише через два століття вже значно слов’янізованим вікінгам–гадбардам (літописним русам), суперникам вігмазурів, вдалося обійти своїх конкурентів, проклавши шлях “із варяг у греки” через Новгород та по Дніпру у Чорне море та, уклавши союз із Хазарським каганатом, сприяти проникненню васалів останніх — печенігів та уличів (тюрк. ulїč “виючий, як вовк”) — у межиріччя Дніпра та Дністра, чим перепинили шлях конкурентам-вігмазурам по Дністру, Пруту та Сирету.
Частина вігмазурів у пошуках торговельного шляху Дунаєм просунулася на південний схід, де, змішавшись з місцевими нащадками кельтів бойями, романізованими даками-гетами та слов’янізованими іраномовними сарматськими язигами (хорватами; іран. horvat “вартовий”; перша писемна згадка – в грецькій передачі Horouathos/Horoathos – датована 200 р.н.е. на каменях в Танаїсі, за Гідо Бішчевічем[3]), утворили субетноси бойків, лемків та гуцулів, інша ж група рушила на південний захід, в район південних хорватів, де стали відомі як субетнос гудускані (від „гуди” – „готи”), а в історичних джерелах розповідається про переселення частини германських племен ругіїв з Балтики в Подунав’я — північний Норик, який отримує назву Rugiland[12]. Про сліди готів у матеріальній культурі жителів Карпат (зокрема, Писаний камінь біля Криворівні) присвячена спеціальна праця знаного археолога В. Бер-Петрова-Домонтовича[4][13]. Також, без сумніву, на слов’ян Північних Карпат вплинули германські племена гепідів, які після розгрому їх в 568 р. аварами переселилися в Північне Прикарпаття.
Але, швидше за все, вігмазурів привабила не тільки можливість добути карпатський темно–жовий бурштин (руменіт), але й отримувати із соснових лісів Карпат особливу смолу (глей), схожу на ту, що пізніше в середньовічній Європі називали “камедь” – “тутові сльози”, кальцієва сіль бурштинової кислоти. Ця соснова смола особливо цінувалася в Європі при виготовленні човнів та кораблів. „Тутовим деревом” досі називається шовковиця, початковою назвою якої є "морва", що одного кореня з гідронімом Морава. На цій основі етнонім “моравани”, “тоти” (назва слов’ян угорцями), “червени” (сербохорв. crven, црвен ~ балкан. bauko, bhauko, boko "червоне" > слов. "бук, дерево з червоною серединою", нім. Rothbuche "fagus silvatica"[14], отже: Буковина ~ "Червенська земля", яка на заході від пасма Буковиці на Сянощині, західній межі лемків-українців до Буковини та Мараморощини, де засвідчені лемківські типи говіркових явищ українців-русинів, як от орудний множини прикметникової відміни на -ыма[15]) семантично тотожні етнонімам балканських, польських та давньо-руських слов'ян “смоляни”, “смоляки”, “смоленці” тощо[16].
Отже, проникнення давньослов'янського населення у Карпати, поряд з веденням полонинного вівчарства, було економічно вигідне у плані добування смоли карпатської сосни та повинне було б відобразитися в усній народній творчості та ще й в образі героя–добувача чи оборонця “бурштину – смоли”. Але цим героєм у гуцулів була не особистість (хоча, можливо карпатський опришок Олекса Довбуш увібрав у себе характерні риси бога–трікстера Локі, покровителя вігмазурів, що увесь час “капостить” верховному богові скандінавів Одіну). Нагальна потреба у організації охорони наявної власності субетносу, у створенні знаряддя накопичення і засобу захисту накопиченого статку та територій спровокувала появу “чоловічого союзу”, поєднаного у своїй формі зі старими родовими установами[17], наприклад, із системою посвячення, але ці останні мали вже інший зміст та переслідують інші цілі, ніж раніше. Як вважаємо, у гуцулів таким чоловічим союзом став “Аркан” (у степівчан його аналог – “Гопак”), а поряд із чоловічим орденом існував жіночий – “Поляниця” (“Босорканя”, “Яга”, “Мава”, “Подоляна” тощо). Наявності цього до-християнського “чоловічого союзу” ми повинні завдячувати значному розвиткові та вдосконаленню демонологічних вірувань у гуцулів. Для непосвячених самі члени таємничих орденів є суть духи покійників (“чугайстри”), бо головна ідея членів ордену “Аркан” – це ідея безсмертя, дотична до сакрального дерева (тису, сосни). Також самим духом ініціального обряду був Чугайстер[18]. Окрім того, слід пам’ятати зауваження Б. Тимощука, що „... в передгір’ї Карпат життя проходило спокійніше. Ця місцевість вкрита пагорбками і густими лісами, порізана глибокими ярами та густою мережею річок, була менш доступною для сторонніх впливів, краще захищеною від нападів кочівників південних степів. Тут довше, ніж в інших місцях, зберігалися консервативні форми життя, давні традиції і спадкові риси в розвитку матеріальної культури”[19].
Сам танець “Аркан” (тотожний кельто-бретонському “Ev Sistr”) є обрядом посвячення гуцульського двандцятирічного хлопця у легіні. Після участі в ньому він отримував право здійснювати танці, носити бартку (топірець) та підперізуватися паском, тобто ставав потенційним “опришком” (тим, що опріч; член таємного союзу). Власне назва ордену і танцю походить з латини чи, вірніше, з етруського слова, запозиченого етрусками (прямі нашадки етрусків – рети, ретороманці – “верховинці” Медитеринських Альп): arcanus “прихований, таємний, мовчазний”, що тотожне з індоєвропейським коренем у санскр. arta-, який, за Ю. Шиловим, містився у самоназві (Аратта) держави “священної демократії” протослов’ян. Передання про неї зберегли іранці, вважаючи Арту (Аратту) ідеальною прабатьківщиною та найвищим світоглядом, а загалом – “золотим віком” людства. Слов'яни, як відомо, одну зі своїх держав називали Артанія (Поділля, центр – м. Оратів Іллінцівського р-ну Вінничини) поряд з Куявією (Київ) та Славією (Переяслав). Візантійці та араби повідомляли, що у таємничій Оратанії слов'яни вбивали чужинців, щоб ті не вивідали технології виготовлення особливих магічних “соломонових” мечів.
У Західній Європі дане явище “чоловічих союзів” викристалізувалося на ХІІ–ХV ст. у військові ордени. В Іспанії це були “Калатрава”, “Алькантара”, “Компостела”, що зуміли захопити у свої руки обширні території та величезні матеріальні багатства. Можливо, що субетноніми “гуцули” і “каталонці” містять той же корінь, що присутній у іспанській мові hato “стадо”, “місце ночівлі пастухів”, “достаток, багатство, зборище” (hato de picaros “банда пройдисвітів”), “пожитки”, “необхідне спорядження”, “тваринна ферма” тощо.
На нашу думку, члени чоловічого союзу “Аркан” здійснювали в Х – ХVІ ст. повільну реконкісту у Північних Карпатах, освоюючи наново землі, що колись населяло сарматське (язигське) іраномовне плем’я білих хорватів (іран. horvat “охоронець (стад, шляху)”. Звісно, в “арканцях” були як прямі нащадки білих хорватів, так і уличів, тиверців, полян, галичан, волохів та інших племен, а також степовики–тюрки (печеніги, кумани). Внаслідок такого перемішання у північнокарпатському “казані” і виник креольський субетнос Червенських городів, реальний суперник волохів у колонізації Карпат. Можливо, у деяких місцевостях “Аркан” витісняв або асимільовував особливі субетнічні групи, що виникали внаслідок “змішання” в різних пропорціях волохів, слов'ян і угорців і котрі визнавали юрисдикцію угорської корони святого Іштвана, що прийшла на зміну мораво-богемської корони святого Вацлава, котру визнавали й білі хорвати.
Розширення матеріальної бази “Аркану” по мірі зайняття карпатьких територій продовжувало зміцнювати становище самого ордену, а не його верхівки (бояр, від кельт. boaire „власники стад худоби”), як це мало місце на низинних територіях Прикарпаття. Орден монополізував у своїх руках торгівлю овечою шерстю та деревиною, одночасно контролюючи, щоб хтось не перетворив цінні ресурси загального господарювання у джерело особистого збагачення.
Після входження в 981 р. у склад Русі слов'яни Червенських городів позбулися контролю над “Бурштиновим шляхом” та „східним обхідним”, а також радикально змінився основний спосіб поведінки з ними правлячими верхами (боярством), які, до того ж, отримали нові та багатші обшири для зовнішнього ринку на сході (степ, Волзька Булгарія, Кавказ). В пізнішу епоху Київської Русі, за М. Рожковим, “… зовнішня торгівля того часу характеризувалася двома відмінними та маючими першочергову важливість рисами: по-перше, торговельне діяльність була заняттям виключно одних суспільних верхів – князів, їх дружинників та невеликої групи статних городян (в статуті австрійського герцога Леопольда від 9 липня 1192 р. такі торговці на Русі іменуються Ruzarii[20], - О.Г.), а їхнє протистояння один одному було лише “...грандіозним турніром, перенесеним на простори київських ланів. Широкі народні маси в ній участі не брали”[21]; крім того, народні маси ще не приймали у ній жодної участі тому, що не продавали, а віддавали даром , у вигляді данини, продукти полювання і бджолярства, по-друге, (в умовах Карпато-Прикарпатського регіону, - О.Г.) зовнішня торгівля не зачіпала насущих … потреб навіть цих, керуючих … вищих класів населення; все необхідне вони отримували натурою, відправляючи на зовнішній ринок тільки надлишок (і бурштин, глей, - О.Г.) і вимінюючи там тільки предмети розкоші”[22]. В нових соціально-політичних умовах пам'ять про героя-добувача бурштину (“горюч-каменю”) “з-за моря” та пов’зане з ним самоозначення „білі хорвати” для обох соціальних станів вже була не потрібною.
На Заході на середину ХІ ст. внаслідок вичерпання земельних ресурсів надзвичайно швидко утворився стан молодших дітей землевласників, весь статок яких полягав у коні, списі та щиті. Суспільство виштовхує їх за межі європейської ойкумени у хрестові походи, обмежує в казарми–гуртожитки рицарсько–чернечих орденів, внаслідок чого постає рицарський епос[23]. На Русі такого рицарства–чернецтва в цей період не виникає внаслідок можливості молодших дітей феодалів постійно від'їжджати на північний схід (Угру, голядь) та південний захід (Подністров’я та Прикарпаття), знаходити собі неосвоєні землі (про які – „безплідні землі” – європейські рицарські епоси тільки мріяли) та неляканих міжусобицями общинників, щоб покласти на них тягар податків. Різке збільшення чисельності русичів в ІХ–ХІ ст. на фоні зростаючого добробуту змушувало відправляти частину молоді, яка не отримувала батьківського спадку, бо він переходив до наймолодшого сина (т.з. право мінорату), на пошуки нових місць замешкання. Безумовно, діяв і фактор, визначений для пізніших часів терміном «козацтво». Виселення молоді відбувалося організовано, групами переселенців керували досвідчені вожді, жерці та умільці, а сама молодь уже пройшла ініціацію та отримала у свій набуток усі технічні та духовні досягнення батьків. Колоністи створювали городища, а здатність русичів компліментарно вживатися у чуже їм біосоціальне середовище через власне як біологічні та соціально-психологічні особливості колоністів, так і тубільних племен, дозволили створити змішані „креольські” культури, центрами якої ставали городища типу Буківни[24] в якості „креольських островів” (ilha crioula, термін бразилійського соціолога Жілберту Фрейре та ангольського етнолога Маріу Антоніу). Новоосвоєні землі отримали найменування „україн” (“україни”, грец. ούκραίνώ „не-оброблена земля, цілина”).
На відміну від галицько-буковинсько-берладських (подністровсько-попрутських) „креолізованих” земель[25], більш благодатне географічне розташування північно-східного аналога перетворило останній на найзаселенішу серед інших земель, на які поширилася сфера впливу Києва. Тут не знали міжусобиць, половецьких набігів, а геополітичне становище було стратегічно вигідним – на перехресті торгових шляхів між Новгородом, Волжською Булгарією та прикаспійськими землями завдяки Камі та Волзі та Донському шляхові на південь. Зрештою, постала т.з. “володимиро-суздальська” („залісська”) цивілізація – ланцюг “міст – держав”, що стала своєрідним історичним центром для суспільств Бьярмії (землі пермяків та зирян), Поволжжя (голядь, буртаси, мещера, мурома, меря) та Верхнього Подніпров’я (смоленські кривичі). Аналогічне явище мало місце як на побережжях Східної Африки від Сомалі до Мозамбіку, де внаслідок схрещення африканських тубільців та арабських колоністів постала могутня Суахільська цивілізація, так і Балтики, де при взаємодії германських континентальних племен, кельтів та балтів, з одного боку, і фінно-скандінавів, з другого, сформувалася Балтійська субконтинентальна цивілізація.
Лише коли ХІІ ст. торгівельні стосунки Русі зі Сходом зупинилися (з інвентаря поховань зникли східні буси) та прес податків на населення значно зменшився на радість простій масі, яка повинна була, окрім “кормління” князів з їх дружинами, насичувати ще й світовий ринок, у середовищі, незадоволеному тим, що половці (кумани) перетнули та знищили шляхи торгівлі до Чорного та Азовського морів через руські форпости Біла Вежа на Дону та Білгород у низинах Дністра, і тим що вони, “юні”, на відміну від “старих”, не можуть набути предметів розкоші східного походження, вигулькує епос про героя – добувача бурштину (“алатир-каменя”), борця з аварами, у вигляді епосу (“билин”) про переможця над степовиками у часи Володимира Старого. Тобто маємо тут справу з т.зв. явищем реститутів, коли залишкові явища попередніх світоглядів переосмислено відновлюються, зникають та оживляються (рецидивіюють). Благо, що дещо затихомиривши Русь, перебуваючу у міжусобній війні, Володимир Мономах в 1111–1113 рр. перевів війну проти степовиків (в народній уяві: як вчинив київський Володимир–Василій Старий, так аналогічно робить Володимир–Василій “Уний” Мономах).
Щодо поняття Галичини як “Червона Русь”, то вважаємо, що це визначення західних територій, заселених русичами, виникло на основі переосмислення в книжній культурі Русі назви “земля Червенських городів”, оскільки, начебто, центром її було місто Червен, проте його локалізація досі невідома (Я. Пастернак ототожнив його з с. Чермном на Грубешівщині, а Л. Леже – з с. Червоногородом Заліщицького р-ну Тернопільщини[26]). Відбулося, можливо, це за аналогією з осмисленням дубровницько-чорногорської Хорватії як Crvena Hrvatska (Croatia Rubea), перша згадка якої датується ХІІ ст.[27], в той час як визначення „Червона Русь” (Russia Rubra > Rus Czerwona) фіксується вперше польськими джерелами в XV ст. З причини, що у просторовому коді червоному кольору відповідає поріг будинку, ворота, берег ріки, гора, камінь[28], то, можливо, термін “червенська земля” переосмислився на означення і як порубіжної території Русі, і як з причини наявності у духовній культурі слов’ян комбінації кольорів – тріадної (червоне або жовте – біле – чорне або синє) або діадної (біле – червоне або чорне) – що є універсальним знаком людської культури і має нейролінгвістичну основу[29].
Анонім Баварський у своєму “Описі городів і племен на північ від Дунаю” (ІХ ст.) говорить про Придністров’я як землю зеруянів (zeriuani), “quod tantum est regnum, ut ex eo cunotae gentes Sclauorum exortae sint originalem sicut affirmant, ducent”, що це “descriptio civitatum et regionum ad septentrionalem plagam Danubii”. Цю пізнішу terra de Zervino Й. Маркварт ототожнив із землею Червенських городів[30].
[1] Прізвище Мажак засвідчене нині в с. Загвіздя Тисменецького р-ну Ів.-Франківської обл.
[2] Найвірогідніше, в часі відбулося осмислення терміну „україна” у відповідності з європейською традицією як аналогa латинського partio; пор.: після 1019 р. Кнут Великий титулується як „Король всієї Англії, і Данії, і Норвегії і частини Швеції” (Rex totium Angliae, et Dennemarchiae, et Norregiae, et partio Suavorum).
[3] Перший напис SANDARSIOS HOROATHOS ARCHON TANAITON „Сандарсіос Хороатос, правитель Танаїсу”, а другий SYNODOS HOROUATHON „Хорватський Синод”.
[4] Як радянський розвідник, В. Петров перебував із середини 30-х рр. ХХ ст. на території Польщі, контактував із німецьким інститутом „Рідного спадку” (“Ahnenerbe”), а після окупації Польщі сталінським та гітлерівським режимами на візначення заслуг у 1940 р. був призначений директором новоствореного Інституту етнологї АН УРСР, завдання якого було в науковому обгрунтуванні критики расової доктрини нацизму. Старі зв’язки з “Ahnenerbe” сприяли подальшій його розвідницькій діяльності в роки другої світової війни та в післявоєнний період.
[1] Пріцак О. Походження Русі / Перекл. З англ. // Хроніка. – 2000. – 1994. - №1-2. – С.12-13.
[2] Пріцак О. Походження Русі / Перекл. З англ. // Хроніка. – 2000. – 1994. - №1-2. – С.12-13, 15-16.
[3] Гумильов Л.Н. Древння Русь и Великая степь. – М.: Мысль, 1989. – С.583.
[4] Ловмяньский Г. Происхождение славянских государств // Вопросы истории. – М., 1977. - №12. – С.182-193.
[5] Гальфрид Монмутский. История бриттов. Жизнь Мерлина / Отв.ред. А.Д. Михайлов. – М.: Наука, 1984. – С.105.
[6] Marcinko M. Put Hrvata do Jadrana // http://www.mesogaia-sarmatia.narod.ru/marcinko.htm; Pascenko E. Etnogeneza i mitologija Hrvata u kontekstu Ukrajine. –Zagreb: Meditor, 1999. – 329 s.
[7] Лебедев Г.С. Русь и чудь, варяги и готы (итоги и перспективы историко-археологического изучения славяно-скандинавских отношений в I тыс. н.э. // Славяно-русские древности: Вып. 1. Историко-археологическое изучение Древней Руси: итоги и основные проблемы. – Ленинград: Изд-во ЛГУ, 1988. – С.95.
[8] Piekonski F. O powstaniu spoleczenstwa polskiego w wiekach srednich // Rozprawy i sprowozdania z posiedzen PAU. – Warszawa, 1881. – T.14. – S.114.
[9] Петров В. Мова й історія матеріальної культури (До питання про семантичні зв’язки в мові родового суспільства) // Наукові записки Інституту історії матеріальної культури. – К.: Вид-во АН УРСР, 1937. – Кн.І. – С.96-97; Пріцак О. LENZEN-IN- Константина Порфірородного // Збірник на пошану Юрія Шилова. – Мюнхен: Вид-во УВУ, 1971. – С.352.
[10] Агеева Р.А. Страны и народы: Происхождение названий. – М.: Наука. 1990. – С.38-40.
[11] Калиняк М. Кирило-Мефодіївська церква на північ від Карпат // Альманах „Гомону України” в ювілейному році удержавлення християнства в Україні 988-1988. – Торонто: Гомін України, 1988. – С.54.
[12] Стрижак О.С. Етнонімія Птолемеєвої Сарматії: у пошуках Русі. – К.: Наук.думка. 1991. – С.35.
[13] Ber Wiktor. Slady kultury gockej na Huculszczyznie // Wiedza i życie. – 1936. - № 6-7. – S. 456 – 459; Кардащук М. Звідки прийшли гуцули // Поліття. – 1995. - №40. – С.3; Сіреджук П.С. З літопису заселення Галицької Гуцульщини // Народна творчість та етнографія. – 1982. - №5. – С.60-63; Климчук О. За сонцем тінь (про похоронні обряди гуцулів) // Україна. – 1990. - №12. – С.24-25.
[14] Сборник ответов на вопросы по языкознанию (К IV Международному съезду славистов). - М.: АН СССР, 1958. - С.188; Будимир М. Protoslavica // Славянская филология: Сб. стт. — М.: Изд-во АН СССР, 1958. — Т. II. — С.112.
[15] Панькевич І. До питання генези українських лемківських говорів // Славянськая филология: Сб.стт. — М.: Изд-во АН СССР, 1958. —Т.ІІ. — С.169, 196.
[16] Тищенко К.М. Кельтські етимології. І. Етнос (1) // Мовознавство. — К., 2003. — №4. — С. 12-13.
[17] Токин Н. Первобытное общество: Краткий очерк. – М.: Госсоцэкиздат, 1935. – С.114.
[18] Пушик С. Чугайстер: Міфічний персонаж народної поезії карпат // Народна творчість та тнографія. – 1994. - №2-3. – С.53-65.
[19] Тимощук Б.О. Слов’яни Північної Буковини V-IX ст. – К.: Наук.думка, 1976. – С.4.
[20] Назаренко А.В. Об имени «Русь» в немецких источниках ІХ-ХІ вв. // Вопросы языкознания. – М., 1980. - №5. – С.49.
[21] Толочко П.П. Нащадки Мономаха. – К.: Наук.думка, 1972. – С.118.
[22] Цит.за: Гумилев Л.Н. Древняя Русь и великая Степь. – М.: Місль, 1989. – С.476 – 477.
[23] Борисов А. О некоторых особенностях развития Русского государства // Знание – сила. – М., 1993. - №9. – С.68.
[24] Томенчук Б., Филипчук М. Буківна — літописний Биковен на Дністрі: Другий археологічний шар. VIII-XI ст.ст. (матеріали розкопок 1987-1992 рр.). – Ів.-Франківськ: Гостинець. 2001. – 56 с.
[25] Русанова И.П., Тимощук Б.А. Древнерусское Поднестровье: Историко-краеведческие очерки. – Ужгород: Карпаты, 1981. – 114 с.; Тимощук Б.О. Слов’янські гради Північної Буковини. – Ужгород: Карпати, 1975. – 111 с.; Винокур І.С., Тимощук Б.О. Давні слов’яни на Дністрі:Історико-краєзнавчі нариси. – Ужгород: карпати. 1977. – 111 с.; Тимощук Б.О. Слов’яни Північної Буковини V-IX ст. – К.: Наук.думка, 1976. – 178 с.; Тимощук Б.О. Давньоруська Буковина (X-перша половина XIV ст.). – К.: Наук.думка, 1982. – 205 с.
[26] Пастернак Я. Ранні слов’яни в історичних археологічних та лінгвістичних дослідження // Записки наукового Товариства ім. Шевченка: Том 189. – Нью-Йорк – Торонто – Париж – Мюнхен, 1976. – С.21.
[27] Zhupanich N. Znachenje barvnog atributa u imenu “crvena Hrvatska” // Ethnolog. – 1937. - T.X-XI. – S.355-376.
[28] Раденкович Л. Символика цвета в славянских заговорах / Перев. с сербохорв. // Славянский и балканский фольклор: Реконструкция древней славянской духовной культуры: Источники и методы / Отв.ред. Н.И. Толстой. – М.: Наука, 1989. – С.131.
[29] Раденкович Л. Символика цвета в славянских заговорах / Перев. с сербохорв. // Славянский и балканский фольклор: Реконструкция древней славянской духовной культуры: Источники и методы / Отв.ред. Н.И. Толстой. – М.: Наука, 1989. – С.141.
[30] Пастернак Я. Ранні слов’яни в історичних археологічних та лінгвістичних дослідження // Записки наукового Товариства ім. Шевченка: Том 189. – Нью-Йорк – Торонто – Париж – Мюнхен, 1976. – С.20 - 21.
Комментариев нет:
Отправить комментарий