На наш погляд, їх значення може прояснитися тільки на основі т.зв. “норманської теорії”, згідно з якою правлячу династію Русі утворили представники іншоетнічного походження, а власне – варязького. На думку О. Пріцака, назва “русь” виникла у VІІІ – ІХ ст. на означення княжої дружини, тобто є суто соціальним терміном. Починаючи з Х ст. “русь” стає осілою, а не перебуваючою у “відрядженнях” на театрах бойових дій. Власне відтоді захоплені варягами території, спочатку Київ, Чернігів та Переяслав, стали називатися “Руссю” [i].
У Європі варягів чітко розрізняли на “світлих” (по-ірланд. “фіннгалл”) та “темних” (“дубгалл”) відповідно за походженням – норвезькі та датські[ii], хоча у них була одна мова – датська, у якій говірки (датська та скандинавська) ледь розрізнялися[iii].
На цій основі можна запропонувати гіпотезу, згідно з якою спершу у Києві, Смоленську, Турові, Пінську, Мозирі, Клецьку, Бересті правили династії норвезького (“світлого”) походження та їхня “русь” узагальнено називалася “біла”. А династії датчан (“темних”) замешкали у Новгороді, Полоцьку, Ростові, Білоозері, Ладозі, Чернігові і їхня “русь” стала називатися “чорна”. Дана гіпотеза дає змогу змінити ракурс погляду на міжусобні війни на початку історії Русі.
А щонайперше прояснити ту досі дивуючу істориків ситуацію, про яку розповідають літописи: варяги з-за моря, які збирали данину зі словен, кривичів, мері та інших племен і творили насилля, були вигнані цими племенами, але одразу ж закликані ними знову в якості князів-правителів. Інтерпретаторами не звернуто уваги саме на різні і ворогуючі між собою частини варягів. А тому недалекоглядною є інтерпретація Д. Ліхачьова, який вважає мотив добровільного прикликання варягів вимислом літописця, який прагнув доказати легітимність правлячої династії.
Вже значно пізніше “чорна русь” із центром у Полоцьку протиставлялася всім іншим “русям”, вже остаточно асимільованим тубільними слов’янами, які себе через це стали визначати їх спадкоємцями – “русичами”.
В сенсі колізій міждинастичних стосунків на Русі слід щонайперше мати на увазі, що історичним джерелам поряд із визнаними наукою ютландськими (датськими, “чорними”) конунгами Рюриком, Синеусом і Трувором[iv] (Рюрик володів до 850-рр. Дорестадом у Фрісландії, але вигнаний норвежцями і перебазувався в район р. Ейдер в Південній Ютландії, контролюючи торговий шлях до торгового центру Хедебю, біля Ольденбурга-Старігарда, брав участь у блокаді в 852 р. датчанами шведської Бірки, основного конкурента Хадебю, в 862 р. прибуває на Русь, у 870 р. повертається на Захід для урегулювання відносин з франкським та німецьким королями, у 874 р. повертається і придушує у Новгороді заколот Вадима і одружується на Ефанді, представниці місцевої знаті, вона ж, за „Іакимовим літописом”, Уміла, донька Гостомисла, сина князя Буривоя з роду Отвіне-Адвінда і помирає у 879 р.[v]) відомі також скандинавські (“білі”) конунги Рерік (Hraerekr), Еймунд і Даг, сини Рінга, короля Упландії (Рінгарікі). Цей скандинавський Рерік був осліплений, начебто, своїм суперником – королем Олавом “Святим” (“Хельгі”) (1015 – 1028), сином Гарольда Червоноволосого, який, одночасно, був і батком матері Реріка. Думається, що перенесення подій, пов’язаних із братами (Ререком, Еймундом і Дагом) на триста років пізніше, у часи Ярослава Мудрого (пом. 1054 р.) та короля Олава Святого, мотивується політичними міркуваннями, актуальними для слухачів саг. Наприклад, полоцький князь Брячислав Ізяславич (у сазі – Вартилав) іменується рідним братом Ярослава (Ярицлейва) Володимировича тощо. Досліджуючи епоси, слід враховувати політичну коньюктуру, традицію, невпорядковане нашарування історичних переживань, зміщення ситуацій, місць і часу, країн та персонажів. До цього приєднується велика кількість “загальних місць” і традиційних розповідних прийомів[vi]. “Зсуви” існування героїв у інший час взагалі притаманні епосові. Наприклад, відомо що королева Брунхільда з династії Меровінгів (пом. 613 р.) стала пртотипом епічної героїні у франкському варіанті “Пісні про Нібелунгів”, події якої розгортаються у V ст.[vii]
Свою покалічену жертву Реріка Олав Святий тримав при собі (як сина своєї сестри) і якось у день свята Вознесіння, у церкві, Рерік спробував вчинити замах на короля Олава. За це сліпого невдаху було заслано в Ісландію, де він помер у Кольфскиннії[viii]. “Сага про Олава Святого” розповідає, що у батька Рінга Упландського Дага була ще дочка Рагнхільда, яка вийшла заміж за Рауда з Ейстрідаліру і була матір’ю двох синів – Дага та Сігурда. Останні викривали зловживання королівського намісника Бйорна.
Брат Реріка Даг ототожнюється нами із засновником Польської держави Мешком (Мечиславом) І на тій підставі, що за свідченнями ватіканських дипломатичних джерел цей володар ляхів мав ще ім’я Дагон або Даг, а його дочка Свентослава — скандінавське ім’я Сігрід Сторрада або Гуннхільда. Р. Хольцман вважає Мешка–Дага вождем власне тих варягів (щоправда, на його думку, датчан), які висадилися в усті Одера, завоювали слов’янські племена союзу лютичів між Одером та Віслою і заснували біля Познані та Гнєзна центр своєї династії[ix]. Їхню державу, що сягала пониззя Ельби, знають франкські аннали початку ІХ ст. під назвою Abodriti, тобто "ободрити”- "мешкаючі по обидва береги Одри”. Відомим торговим центром ободритів було місто Рерік-Мекленбург-Веліград (майбутні ворота імперії Карла Великого в Балтику), яке, зокрема, в 808 р. пограбував датський („темний”) конунг Готтрік. Зрештою, кордони держави ободритів досягли Дунаю і зіткнулися із болгарським кордоном в Дакії. Ободрити характеризуються у джерелах як praedenecenti – “грабуючі та вбиваючі”, а сам етнонім зазнав народноетимологічного випрямлення в “обдираючі” (*ob(ъ)-dьrati “обідрати, пограбувати”) [x]. Таким чином, пізніше варязького походження ободритський Даг–Мешко був ототожнений із слов’янського походження лехитським Мешком (Мечиславом).
Якщо прийняти датську приналежність Дага–Мешка, то цілком вірогідно, що Даг, син Рінга, перейшов на бік ворогів-скандінавів, зрадив, що й пояснює відсутність даних про його долю у епічних сагах датчан.
Ім’я Дага (Dagr) пояснюється, проте, на кельтській основі: дв.-ірланд. dag, ірланд. deagh “добрий” і навіть співвідноситься з теонімами: кельтським Дагда і слов’янским Дажьбог[xi]. Якщо Даг і Дажьбог ідентичні як родоначальники Русі (дружинники – “русичі” як “Дажьбожі внуки”), то теж пояснюється причина мовчання про Дага у “Сазі про Еймунда”, оскільки свідчення про його долю виявило б зміщення подій саги, бо в ній описано відмову Еймунда (середнього брата) мстити своєму приятелю Хельгові за смерть брата Ререка і побратимів, а тому він мандрує з військом на Русь, яка тоді страждала від міжусобної війни (начебто, за сагою, між синами Володимира Святого , “Хельгі”-„Святий”).
У наймі у Ярослава міг бути тезка Еймунда, з яким ототожнили більш давнього Еймунда, сина Рінга (як аналогічно був ототожнений ободритський Даг–Мешко із лехитським Мешком І). Цей найманець отримав у володіння Полоцьк (територію “чорної”, тобто скандинавам підвладної, Русі) із зауваженням, що у випадку відсутності у того сина–спадкоємця Полоцька земля повернеться до Володимировичів (як знаємо, потім полоцьким князем саме став Ізяслав, син Володимира і Рогнеди, дочки полоцького варяга Рогволода).
Як відомо, з 891 р. в Данії правив язичеський король на ім’я Хейліго (Хельгі), якого “народ любив за його справедливість і святість” (iustitia, sanctitas)[xii] і якого “змінив” християнин Олав “зі Швеції” (не Олав Святий, що жив у ХІ ст.!) зі своїми синами Гнобом (Гнупа) і Гурдом (Гірдом), які після його смерті правили в Данії. В умовах протистояння скандинавським християнським військам датчани вважали, що “... конче треба було мобілізувати поганські обряди для врятування країни і королівства. Отже, останнього живого члена королівської династії було обрано на роль “хельгі”[xiii], тобто харизматичного вождя. О. Пріцак вважає, що ним став Лота (дат. lodde, давн.-норв. lodinn “кудлатий”, “вкритий довгим жорстким волоссям”) Кнут, син короля Еріка ІІ з династії Ільфінгів (“Вовкулак”) і що саме він відомий на Русі як Олег Віщий (пор. з англ. lot “жереб”, “доля”).
Датська («чорна») династія Ільфінгів
(за О. Пріцаком)[xiv]:
Ярмерікус (Германаріх готів; пом. 375 р.)
Бродерус
Сиуальдус (Сороальдус)
Сніо
Бйорн
Гаральдус
Гормо
? (безіменний брат Годфреда і Торкілуса
Регінал (пом. 808 р.)
Ерік (Горік) І (813 – 554 рр.)
Ерік (Горік) ІІ Унгі (пом. 873)
Лота Кнут Хельгі (891 – 900); він же Олег (882 – 922)
Свен Лангфот (жив у Нормандії у короля Ролло)
Гардегон (Горм Старий) (пом. 945)
(Гердекнудт Вурм; (в 930 р. почав відвоювання земель)
Ця генеалогія Ільфінгів в дечому хоч і фантастична, але не слід перебільшувати міру довільності родоводів, бо, без сумніву, як у інших генеалогіях Євразії[xv], тут використані імена, котрі зберегла колективна пам’ять, і, можливо, хроніки, що не дійшли до нас.
Тому видається логічним, що замах, вчинений на Олава (Олафа) “зі Швеції” Реріком десь біля 900 р. був переосмислений з внука Дага Хельгібані („Убивці Хельгі”), якому, як каже сага, “на роду було написано убивати Хельгів”. А оскільки Олав Святий – це Хельг (Helgi – “Святий”), то він і скористався ситуацією і звинуватив свого бранця сліпого Реріка з роду „Вбивці Хельгі” у спробі замаху. Тим більше, що як і Рюрик та Олег – Хельгі, так і Олав Святий (Хельгі) мали стосунок до півночі Русі: сага в “Хеймскрінглі” оповідає про надання Ярославом Мудрим Олаву Святому (Хельгі), який втратив своє королівство, в управління Вулгарію (камську Булгарію) та частину Гардаріки (Русі).
Оскільки в традиції харизматичних династій було давати імена предків, то можна допустити, що Даг носив родове ім’я (“титул”) Хельгібані (“Убивця Хельгі”). Крім того, датська традиція знає правителя Хельго (Helgo), сином якого був вищезгаданий Хрольф Кракі (сер. VІ ст.; Rolvo), а внуком – Гезер (Hother, Haudo). Останнього вбив у поєдинку послідовник бога Одіна Боус (Bous; у різних джерелах наявні такі варіанти імені - Bёo, Beowa, Beowine, Beowulf). Сином Гезера був Рорік (Roric, Roderic, Hrearech), син якого в Кімбрії заснував місто і назвав його Wiburg на свою честь (Vigleth)[xvi].
Тому стає більш логічною причина демонстрації Олегом–Хельгом києвлянам сина Рюрика Ігоря («Ось син Рюриків!»), бо норвежець («білий») Аскольд за деякими літописними варіантами вважався намісником Рюрика (тобто не Рюрика Датського, батька Ігоря, а Ререка Норвезького). Цікаво, що в «Сазі про Ньяла» збереглася розповідь про те, як Хільдігунна вмовляє якогось Флосі «всіма чудесами Христа» відомстити за вбивство її мужа Хескульда.
У Новгороді, який тоді, за аль-Ідрісі (1154 р.), називався Snawbly (Сінауболі, де “-болі” означає “місто”), правив “Сінеус”, тобто Сніо, син вуйка Рюрика Гарольда Клака[xvii]. Він захопив Новгород з причини великого голоду в датських володіннях і розселив довкола міста своїх кріпаків (populares) з числа полабських слов’ян, в той час як Рюрик прийшов у Ладогу як запрошений на престол володарювати чужим для нього народом.
Про те, що Рюрик і Рерік – різні особи, Олег не дав змоги сказати Аскольду та Діру, і навіть у літописах наявне дуже дивне мовчання про батьків і предків засновників династії на Русі, що не притаманне для сучасних їй традицій. Компенсувати цю недостачу намагалися в епоху царя Івана Грозного, виводячи родовід від цезаря Августа[xviii]. Олег Віщий, безумовно, притримувався того принципу, який значно пізніше висловив Макіавеллі “... Якими б засобами не володіли Ви престолом, які б злочини не довели Вас до цієї цілі, благословення Боже буде над Вами”. Для більшої вірогідності, вважаємо, що саме узурпатор Олег створив Рюрику Ютландському в очах тубільців двох братів – Синеуса і Трувора – за допомогою переосмислення виразів sine hus i thru varing – “рід свій” і “вірна дружина”.
Отже, Олег–Хельг оголосив Аскольда узурпатором влади, яка б мала належати синові правителя датського (“чорного”) походження.
О Пріцак вважає, що київський Дір – це історичний Бйорн, а Аскольд – Гастінг[xix], діяння яких у Саксона Граматика подано як діяння епічних близнюків Гаддінгів[xx], і Бйорн Йарнсід був сином англо–ісландського вікінга Рагнара (Рагнера) Лодброка. Епітет Бйорна “вітсерк” (hvit-serkr) – “вдягнений у біле”. Вітсерк був suetie principians[xxi], володар Суетії, яка лежала у Східній Європі, межувала з Бьйармією (Перм) і до Рагнара нею правили якісь „геллеспонтичі”, нащадки володарів Скіфії[xxii]. Інші назви Суетії – Аустрікі, Аустрвегр, Рейдготаланд та Віндланд – теж стосуються Східної Європи. Вражає те, що Бйорн Вітсерк загинув через обставини, схожі на обставини смерті героя українських дум Байди, на що, на жаль, не звернув уваги О. Пріцак: король Геллеспонту (rex Hellesponti) біля Дуни (Дон ?) Даксон захопив Вітсерка разом з його дванадцятьма товаришами і запропонував не лише життя, а й свою дочку як дружину з половиною королівства в посаг. Але гордий вікінг висловив бажання померти. Довідавшись про смерть сина, Рагнар (пом. 845[xxiii] р.) став “тужити мало не до смерті”, аж поки матері героя Торі, дочці готландського ярла, не вдалося спонукати його до помсти. Вражає також схожість всього вищенаведеного із полоненням вождя антів Бооза (перетвореного романтиками від літератури на “Божа”) королем готів Германаріхом (родоначальником датських Ільфінгів) і стратою його на хресті (володар готів був християнином– аріанином). Ім’я Бооз могло бути передачею Йорданом слов’янського “бусий”– “сивий” (“время бусово” – “сива давнина”). Щодо слов’янського імені Дір, під яким Бйорн виступає в літописі, то заслуговує уваги думка Т. Левицького, що у розповіді Масуді про слов'ян замість ad-Dir слід читати (a)ld(a)jr і розуміти це як осетинське означення правителя (aeldar – “начальник”, “князь”, „барин”)[xxiv], а це наштовхує на здогад, що ім'я “Дір” є титулом у полян як слов'янізованих північних іранців–алан (споріднених “ясам”–осетинам), аналогічним англійському “шериф” (sheriff від scirgerefa: scir – “служба, опіка” + ze-rēfa “правитель”). Можливо, що титул “дір” у іраномовних алан міг перейти до них від індо-іранської мовної спільності, адже у дв.-інд. мові засвідчено слово dhir - “мудрий”, а поляни літописцями постійно характеризуються “мудрими та вдатними”, володар їх носив епітет Мудрий, а головним храмом був Собор Святої Софії (Мудрості) [xxv].
Отже, після Діра – Бйорна Вітсерка владу міг взяти у Суетії родич Вітсерка гастінг (< “газдінгез” < “газдаз” : 1) жіноче волосся або зачіска; 2) “sacerdos muliebri ornatu, тобто, жоноподібні представники третьої функції як покровителі родючості”) Аскольд (“сивоголовий”, “білоголовий”). Однак ним не міг бути інший син Рагнара Лодборка, а отже – брат Бйорна Вітсерка на ім’я Сівард [xxvi].
Вірогідно, що Аскольд визнавав номінальну зверхність Моравії (Maroaroland, 833 – 906 рр.), про що дають підстави говорити як літописи, так і свідчення мандрівних арабів. До прикладу, у літописах зазначається, що померлий у 894 р. “… Святоплуг, моравский кроль … в то время держал русские земли”[xxvii], а також згадується, що “…Ростислав[1], бо и Святополк князь Моравскии и Туровский и всей России"[xxviii]. Арабський історик з Х ст. Беньямин Аль-Турделі вважав руською територію від чеської Ельби до північного Новгрода, а Ібн-Руст (Рушд) говорить, що до великоморавської держави Святополка І (Swntblk) належали міста Хорват (тобто Біла Хорватія, Bijela Hrvatska) і Вантіт, яка на східних окраїнах (в'ятичі).
Ще з V ст. племена подніпровських полян, моравани, ляхи, чехи і дунайські слов'яни усвідомлювали свою етнічну спільність як “склавени”, Σκλαυηνοι, як про це згадує Псевдо–Кесарій (кін.V – поч.VІ ст.). Спільно з таємничими “фісонітами” (жителями басейну Тиси)–дунайцями вони входили до єдиної держави (“язика”), що у руських літописах виступає під іменем “Славенеск”, назва якої походить від ріки Слави у бабадагських горах Подунав'я[xxix]. Український етнолог В. Щербаківський підмітив, що нащадків цих “славенесців” — українців, балкано–придунайських слов'ян, чехів, словаків та поляків — об'єдює присутність передньоазійської або динарської раси, якої у білорусів та росіян зовсім не засвідчено., і що “… раса динарська … була необхідна як субстрат, для утворення праслов'янської мови”[xxx]. Як зауважив Дм. Донцов, “… цей субстрат, ці динарці переважно сіяли пшеницю, просо й сочевицю та садили цибулю і часник. Греки … добре плаза цих рабів, бо були вони смирні і знали всі господарські праці … були добрими виконавцями. Це була раса … що перебувала всі навали і зберігалася через тисячі літ, аж до наших днів … Їх методою — була метода буденної праці без дальшої думки, метода китайців, “муравлиної праці”… Повставали й билися вони тільки в крайніх випадках” [xxxi].
У кожному племені Словенеської держави, котрі, фактично, являли собою “графства” в Славенеському королівстві, було два правителі. Один – місцевий – племінний старшина, князь, аналог тацітового princepsa у германців із вірогідним титулом svent- , який варяги переклали як helgi (>Олег)[xxxii]. Як стверджує аль-Масуді, верховний субандж (жупан) слов'ян (ас-сакаліба), якого вони начебто звуть “володар володарів”, іменується “Свййт м.л.к.” (Святий – цар), а всі субанджі – його заступники[xxxiii]
Другий правитель – королівський агент – намісник, “шериф”, який збирав приналежну метрополії частину (третину ?) судових штрафів та голосував на судових зборах “графства” (інша треть йшла місцевому князю).
На початку ІХ ст. Славенескія загинула під ударами булгар, потрапивши у сферу інтересів булгарського хана-юбігі Омуртага. Булгари у 827 – 829 рр. вторглися у Паннонію, “… розорили вогнем і мечем слов'ян … і , вигнавши їх вождів, поставили над ними болгарських правителів”.[xxxiv] Болгарія стала безпосередньо межувати з Франкським королівством.
Але шлях болгарам на північний захід і схід перепинили волоські племена та цигани. Останні (вони ж вищезгадани “фісоніти”, тобто “жителі Фіси / Тиси”) мешкали у Олтенії, Банаті та сусідній Трансильванії, а згодом заселили і Хацег. У цій зоні, за свідченням румунського етнолога Б.П. Хашдеу, населення складалося з “гетерогенних елементів” – романізованих арабів (переселенців з Єгипту, що й принесли з собою культ пророкування Тарот), персів, галлів тощо. Ця територія іменувалася, за Євтропієм, orbis Romanus, а її мешканці – “пастухами римлян” , ac pastores Romanorum[xxxv], звідки й походить самоназва нащадків цього різноетнічного конгломерату – roma, відомих як “цигани” (угор. szegeny “сегень”), оскільки субстратом став (передавши й індоарійську мову) придунайський осколок колись могутніх кіммерійців – етнос сігінів, начебто, споріднених із мідянами: “… про одну тільки народність за Істром (Дунаєм, - О.Г.) я, - пише Геродот у своїй “Історії”, - можу отримати свідчення: ця народність – сігіни. Одягаються вони у мідійський одяг. Межі землі сігінів (кочовиків, - О.Г.) простягнуться аж до енетів на Адріатичному морі (сучасні Словенія та Венеція, - О.Г.). Вони вважають себе (нащадками) мідійських переселенців. А як вони потрапили туди з Мідії, я не можу пояснити… Сіггінами, зрештою, лігії, які живуть на північ від Массалії, назавають дрібних торговців, а жителі Кіпра – списи” [xxxvi]. Як на нас, етнонім сігіни (сігінни) одного кореня з дав.-сканд. Þegn , дв.-верх.-нім. degan “хлопець”, дв.-англ. thegn, þegn > theyn, thane «слуга, васал, послідовник, посадова особа, вільний воїн» > “землевласник”, “дворянин” (пор. з нім. Degan “шабля” > “воїн”), англ. thegn , ст.-грец. τεκνον “молодець” . Можливо, що в один семантичний ряд лягає і латинське sicco “висушувати”, “доїти”, “витискати” (> “той, хто ссе” > “хлопець”), що одразу ж напрошує на згадку про епітет кіммерійців як “доярів кобилиць”. Синонімом цьому індо-європейському кореневі є слов. * xol- ( *xolp “холоп”, *xolstъjь «холостий»), так і герм. *skol- (гот. skalks, англ.-сакс. scealc , дв.-сакс., дв.-верх.-нім. scalc “слуга, раб”), де простежується еволюція семантики від вікової до соціальної недостатності, де вихідним значенням слов. *xol- та герм. skal- було значення молодості та неповноліття. Етимолог О.В. Назаренко пов’язав це з переданням про походження етноніму “сколоти” від імені наймолодшого родоначальника скіфів Колаксая [xxxvii]. Від романомовних пастухів–волохів (vlah) цигани - “пастухи римлян” відрізнялися ще одним іменем – “чорні латиняни / римляни” (Nigri Latini, Μαυρόβλαχοι, Morlachi, Morlacci, Murlachi) і ця назва протрималася до ХІХ ст. для характеристики населення біля підошви гори Велебіт.
У протистоянні між болгарами, волохами та франками у боротьбі за спадщину Славенеського королівства виграла нейтральна сила, яку руські літописи називають “білі угри” (під 837 – 839 рр.). Саме тоді ж набуває могутності осколок Славенескії Велика Моравія, Maroaroland (833 – 906 рр.). Назва її пов'язується з рікою Морава, але, можливо, що її слід співвідносити із слов'янською назвою шовковиці “морвою” („шовковиця”) або “тутовим” деревом, тобто деревом “тотів” (tót) як називають слов'ян, що живуть в Угорщині (від tout, спершу у значенні “(простий) народ”; пор.: дв.-ірланд. tūath “народ, племя, країна”, кімвр. tūd < *teutā “країна”[xxxviii]). Саме Моравія славилася виготовленням шовку[xxxix] (відомо, що таємницю шовкопряду з Китаю принесли монахи в 555 р. [xl]).
Постання Великої Моравії майже співпадає з 835 р., початком відліку Троянових віків на Русі (сьомий вік Трояні датується 1068 р.), адже з трьох віків (поколінь), за архаїчними традиціями, складається століття. Отже, за сім віків Трояні минуло приблизно двісті тридцять років. Біля цієї дати – під 842 р. – літопис свідчить, що наша земля “стала називатися Руська”. Ця умовна дата (чи то постання Моравії, чи то походу на Царгород) була прийнята як terminus post quem становлення ранньої державності русів — рицарського стану (див. аналогію з хорватами[xli]). Як відомо, болгари донедавна вели лічбу часу від 660 р., часу заснування Болгарського царства.
Щоправда, літописець здійснює прив'язку до дати військового походу Аскольда та Діра на Царгород, який був невдалим і руси зазнали рішучої поразки. Дане тлумачення досі видається дивним, однак, як на нашу думку, є “народноетимологічним” поясненням: в одній з давньогерманських мов (дв.-англ.) наявне слово reysen “здійснювати військовий похід, набіг, наліт” і з яким споріднене дв.-верх.-нім. reisōn “готуватися, споряджатися”, reisa “військова експедиція”[xlii] (звідси, власне, й походить як іншомовне фінське слово ruotsi, діал. ruossi, рунічне ruÞ “гребці”, з яким і пов’язується фонетичне походження слова „русь”[xliii]).
Русь здійснює нову спробу походу на Царгород 18-25 червня 860 р., в той час як у 856 р. Болгарія, основна суперниця Моравії та Візантії, впала під ноги ромеїв. Вражає, що за західними (значно легендарними) джерелами саме 860 р. Гастінг, вторгається у Середземне море з метою пограбувати Рим, і піддає спустошенню північноіталійське місто Луна[2]. Тут він видає себе за датського конунга і приймає хрещення.
Похід Русі відбувся у перший вік Трояні. Можливо, що “віки трояні” — це саме те літочислення, за яким, з наказу Аскольда, велося початкове літописання. Щоб перекласти його на річне числення, пізніші літописці змушені були співставити події в Русі з подіями у Візантії та Болгарії. На питання, чи було літочислення “по трояні” притаманністю держави Аскольда і чи мало воно аналогії з сучасними йому культурами, наука відповість у майбутньому. Швидше за все, цього літочислення дотримувалися язичники – слов'яни, бо лічба часу за поколіннями (як от у Ірландії – за хвилями завоювання острова різними “племенами-поколіннями”) “… дає людині інше відчуття індивідуальності, ніж система спорідненості. Вона створює спільність духа, в значній мірі сприяє збереженню соціального порядку і породжує впевненість у майбутньому – і в цьому житті, і за її межами. Вона відсторонює амбівалентність, що постає в процесі старіння, бо чітко визначає роль людини у відповідності з її соціальним віком, а соціальний вік кожного визначається періодичними суспільними церемоніями.При такій системі кожен відчуває себе приналежним до єдиного цілого, його корисною і активно діючою частинкою”[xliv].
Власне титул Аскольда “каган” чи “хакан”, засвідчений у дипломатичному листуванні Людовіка Німецького з імператором Василієм (871 р.), повинен був продемонструвати спадкоємність Аскольда як організатора походу на Візантію від носія слов'янського титулу керівника військ – “хацон”, який греки пояснювали як “екзарх”. У інших творах (у “Чудесах святого Димитрія”) слово “хацон” замінено на “хагн”, іудейсько–хазарський титул, від дв.-євр. “хаган” – “оборона”. Як відомо, слов'янський союз племен на чолі з єдиним вождем Хацоном в 615 р. взяв у облогу Фессалоніки з наміром зробити місто столицею могутньої слов'янської держави. В цей союз входили драгувити (з басейну Вардари, пор. з етнонімом “дреговичі”), сагудати (біля Фессалонік), велегезити (Фессалія), вайюніти (Епір), берзити (між Скоп'є і Охрідом), смоляни (на ріці Месте), струмяни (на ріці Стримон) і ринхіни (біля Фессалонік). “Хакон” Аскольд здійснює аналогічний похід “у греки” (в 874 р.), в якому гине його син, а сам князь приймає християнство та ім'я Миколай (на його могилі збудовано церкву святого Миколая) в пам'ять римського понтифіка Миколи І Великого (858–868), жорстокого суперника константинопольського патріарха Фотія (до 867 р. і після 878 р.), проти партії якого, можливо й закликали (“спонсорували”) русів римофіли імператор Василій Македонець (868–886 рр.) та патріарх Ігнатій (25.9.867 – 23.11.877 рр.).
Датчанин („чорний рус”) Олег, скинувши „білого руса” Аскольда міг оголисити своїх варягів теж “світлою (білою) руссю” (“світлі і великі князі”, — як сказано у договорі Олега з Візантією за 911 р.) на тій підставі, що білий колір асоціюється з продуктивною силою — варяги як “мужі” “матері міст Руських”, “вінчаються” на престол, а також, що у слов’янских мовах слово “біла” містить семантику “велика або давня”[xlv]. Як зазначає спеціаліст з родових систем А. Годло, соціальне значення “благородний, незалежний, свобідний” придане атрибутові “білий” [xlvi]. Крім того, могло накластися уявлення про тотожність поняття “рус” алано-осетинському “урс” — “світлий, “білий”, що використовувався і деякими слов’янами (полянами) як ознака станової вищості.
З часу християнізації Русі відпала потреба у язичеському контамінуванні “білій” = “великий”. На зміну йому прийшло переосмислене поняття свята (“хельгів”) Русь.
В одній із версій французького епосу “Bueve de Hantone” (кін. ХІІ), відомому на Русі як “Сказання про Бову–королевича”, Русь називається “великою” (Roussie la grant), а у міфологічних системах поняття “біле” [xlvii] та “велике”[xlviii] асоціюється з правою стороною (латин. dexter, ст.-слов. десьнъ, лит. dessine, санскр. daksa, гот. tihswa), тобто сонячним напрямком руху, “шляхом сонця” (гот. wigs, дв.-ісл. vegr, дв.-сакс., дв.-верх.-нім. weg “дорога, шлях”), в соціальному ж плані – “шляхом вінчання”, “тропою Трояню” (нім. Trauung “вінчання, шлюб”), на якій можна отримати нагороду за виконані ратні звитяги. Остання надавалася по жеребу, кожному “русу” діставався свій наділ (латин. sors), свій “аллод” (all- “чистий, весь”; -od- “власність”), “ ... чиста власність, mere proprium – за поясненням латинських словників. Наділи роздавалися згідно із заслугами <кожного>. Вождеві дружини, кунігу (на Русі – “князю”, - О.Г.), діставалась найбільша частина і зверх цього ... ще інші землі... Власне з розділом землі між дружинниками закінчувалися їх відносини з вожем: дружинники ставали свобідними власниками (на Русі отримували назву “бояри”, в Західній Європі – “графи” та „дуки”, - О.Г.). Але слід було їм відбивати натиск нових дружин, котрі шукали нових аллодів чи виникали знову із загального руху народів. Цей зв’язок спільної небезпеки і загальних вигод воз’єднував дружинників з вождем. Але у вождя були ще й свої приватні цілі, для котрих він повинен був створити собі особливу дружину (на Русі вони називалися “кмети”, пор.: чеськ. kmet “поручник”, і їх очолювали “воєводи”; у Західній Європі – “барони”, яких очолювали “герцоги”, - О.Г.), і цим новим дружинникам роздавав він вої землі: є феод (власне володіння, дане в оплату, від слова fee – “мзда, оплата”, що збереглося в англійській мові) власністю, яка дана у винагороду ... Той, хто отримав такий феод, змушений був нести певні повинності... Бувші члени дружини ... прагнули створити собі невелику власну рать; вони слідували прикладу куніга і дробили свої землі , аллоди на наділи, роздаючи їх <у володіння дружинників з військовими повинностями>...” [xlix].
[1] В болгарській історіографічній традиції моравський князь Ростислав ототожнюється із Растицею, західнодунайським (паннонсько-моравським) намісником болгарського царя-хрестителя Ботиса, кордони держави якого на півночі межували з державою франків.
[2] Топонім Луна тут є т.зв. „загальним місцем”, притаманним для епічних оповідей (присутня і в „Походженні народу лангобардів”), а тому вдійсності похід був не на сам Рим, а на ромейський Константинополь. Аналогічним „загальним місцем” є його прихід з країни франків, як і учасники походу Ігоря 941 р. на Царгород визначаються Феофаном „дроміти, котрі родом із франків” (Theophanes continuatus, VI,39).
[i] Антонів К. Відкриття на крихкому грунті // Книжник. – Київ, 1992. - №4. – С.47.
[ii] Снорри Стурлусон. Сага об Инглингах / Перев. с древнеисл. и примеч. С.Д. Ковалевского // Средние века: Сборник: Вып.36. – М.:Наука, 1973. – С. 238 – 258.
[iii] Стеблин–Каменский М.М. Песнь о Гротти // Беовульф. Старшая Эдда. Песнь о Нибелунгах. – М.: Худ.лит-ра, 1975. – С.705.
[iv] Беляев Н.Т. Рорик Ютландский и Рюрик начальной летописи // Seminarium Kondokavianum (Beograd). – 1929 – T.3. – S. 256; Пріцак О. Походження Русі / З англ. // Хроніка – 2000. – Київ, 1994. - №3 – 4. – С.39.
[v] Славяне и скандинавы / Пер. с нем. Общ.ред. Е.А. Мельниковой. – М.: Прогресс, 1986. – С.193-194.
[vi] Дробинский А.И. Русь и Восточная Европа во французском средневековом эпосе // Исторические записки: Вып.26. – М.: Изд-во АН СССР, 1948. – С.95.
[vii] Пріцак О. Походження Русі / З англ. // Хроніка – 2000. – Київ, 1993. - № 6 (8). – С.21.
[viii] Грушевський М. Виїмки з жерел до історії України – Руси // Вісник АНУ. – Київ, 1992. - №9. – С.70 – 71.
[ix] Holtzmann R. Bohmen und Polen im 10.Jahrhundert // Zeitschrift des Vereins fur Geschichte und Altertum Schesiens (Breslau). – 1918. – Bd. 52. – S.36.
[x] Трубачёв О.Н. Языкознание и этногенез славян (дальнейшее продолжение) // Труды V – Т.4.Секция1. – С.220.
[xi] Абаев В.И. Несколько замечаний к славянским этимологиям // Проблемы истории и диалетологии славянских языков. – М.: Наука, 1971. – С.13.
[xii] Пріцак О. Походження Русі / З англ. // Хроніка – 2000. – Київ, 1993. - № 6 (8). – С.31
[xiii] Пріцак О. Походження Русі / З англ. // Хроніка – 2000. – Київ, 1993. - № 6 (8). – С.31
[xiv] Пріцак О. Походження Русі / З англ. // Хроніка – 2000. – Київ, 1993. - № 6 (8). – С.31; 1994. - № 1 – 2. – С. 18 – 21.
[xv] Шукуров Р.М. Трапезундская иперия и тюркские эмираты Понта в ХІУ в. // Причерноорье в средние века / Под ред. С.П. Карпова. – М.: Изд-во МГУ, 1991. – С.232.
[xvi] Вельтман О. // Хроніка – 2000. – Київ, 1995. - № 1. – С.11 – 13.
[xvii] Пріцак О. Походження Русі / З англ. // Хроніка – 2000. – Київ, 1994. - № 3 – 4. – С. 24.
[xviii] Поссевино А. Исторические сочинения о России ХУІ в. («Московия», «Ливония» и др.) / Перев., вступ.ст. и коммент. Л.Н. Годовиковой. – М.: Изд-во МГУ, 1983. – С.62.
[xix] Пріцак О. Походження Русі / З англ. // Хроніка – 2000. – Київ, 1994. - № 1 – 2. – С. 24.
[xx] Пріцак О. Походження Русі / З англ. // Хроніка – 2000. – Київ, 1994. - № 3 – 4. – С. 32.
[xxi] Пріцак О. Походження Русі / З англ. // Хроніка – 2000. – Київ, 1994. - № 3 – 4. – С. 33.
[xxii] Пріцак О. Походження Русі / З англ. // Хроніка – 2000. – Київ, 1994. - № 3 – 4. – С. 33.
[xxiii] Пріцак О. Походження Русі / З англ. // Хроніка – 2000. – Київ, 1994. - № 3 – 4. – С. 29 – 31.
[xxiv] Lewicki T. Panstwo Wislan – Chorwatow w opisie al Masudiego // Sprawozdania z posiedzen Polskiej Akademii Umiejętnosci (Krakow). – 1948. – T.49. – S.26.
[xxv] Наливайко С. Трипілля, Трипура, Троя… // Український світ. – Київ, 1994. - №3-4. – С.10.
[xxvi] Пріцак О. Походження Русі / З англ. // Хроніка – 2000. – Київ, 1994. - № 3 – 4. – С. 39.
[xxvii] Полн.собр.рус.лет. – Пб, 1914. – Т.ХХІІ.Ч.2. – С.255 – 256.
[xxviii] Лавров П.А. Материалы по истории возникновения древнейшей славянской письменности. – Л., 1930. – С.ХХVІ.
[xxix] Антонович (Лупулеску) В.Б. Русские колонии в Добрудже // Киевская старина. – 1889. - №1. – С.332.
[xxx] Щербаківський В. Формація – С.140 –141.
[xxxi] Донцов Дм. Дух нашої давнини / 2-е вид. – Дрогобич: Відродження, 1991. – С.229 – 230.
[xxxii] Гуцуляк О. Роль – С.49,51.
[xxxiii] Крюков В. Чи знали арабські автори ІХ – Х століть про Карпати та карпатських слов'ян ? // Україна в минулому: Випуск 4. – Київ – Львів: ЛВ ІУА АНУ, 1993. – С.13.
[xxxiv] Латински извори за блъгарската история. – София, 1960. – Т.ІІ. – С.30.
[xxxv] Шушарин В.П. Русско – венгерские отношения в ІХ в. // Международные связи России до ХУЫЫ в.: Сб.ст. – М.: Изд-во АН СССР, 1961. – С.141.
[xxxvi] Геродот. Історія. У, 9.
[xxxvii] Назаренко А.В. К этимологии этнонима ΣΚΟΛΟΤΟΙ (Геродот ІУ, 6) // Древнейшие государства на территории СССР: Материалы и исследования 1987 г. – М.: Наука, 1989. – С.236.
[xxxviii] Трубачев О.Н. Языкознание и этногенез славян: Древние славяне по данным этимологии и ономастики // Славянское языкознание. ЫХ Международный съезд славистов. Доклады советсской делегации. – К.: Наука, 1983. – С.253.
[xxxix] Хроповский Б.К проблеме возникновения и развития специализированных ремесел в Великой Моравии // Великая Моравия, её историческое и культурное значение . Отв.ред. Г.Є. Санчук, Й. Поулик. – М.: Наука, 1985. – С.139.
[xl] Войлошников М.В. Дорога империй (Очерк географической истории) // Природа. – 1992. -№9. – С.45 – 53.
[xli] Акимова О.А. Формирование хорватской раннефеодальной государственности // Раннефеодальные государства на Балканах VІ – ХІІ вв. – М.: Наука, 1985. – С.219.
[xlii] Хрестоматия по истории английского языка с УІІ по ХУІІІ в. с грамматическими таблицами и с историческим и этимологическим словарем / Сост. А.Н. Смерницкий. 3-е изд. – М.: ИЛИЯ, 1953. – С.225.
[xliii] Лебедев Г.С. Русь и чудь, варяги и готы (итоги и перспективы историко-археологического изучения славяно-скандинавских отношений в I тыс. н.э. // Славяно-русские древности: Вып. 1. Историко-археологическое изучение Древней Руси: итоги и основные проблемы. – Ленинград: Изд-во ЛГУ, 1988. – С.95-96.
[xliv] Торнбул К.М. Человек в Африке / Перев. с англ. Отв.ред., автор предисл. и прим. Л.Е. Куббель. – М.: Наука, 1981. – С.58.
[xlv] Карамзин Н.М. Об истории... – С.171.
[xlvi] Годло А.В. Князь Инал адыго–кабардинских родословных // Из истории феодальной России: Статьи и очерки к 70-летию со дня рождения В.В. Мавродина / Отв.ред. И.Я. Фроянов. – Ленинград: Изд-во ЛГУ, 1978. – С.21 – 24.
[xlvii] Ионин Л.Г. Экзистенциальная социология (Концепция Э. Тирикьяна) // Критика совр. бурж. теоретической социологии. – М.: Наука, 1977. – С.150.
[xlviii] Иванов В.В. Синхрониая и диахроническая типология посессивности // Категория посессивности в славянских и балканских языках. – М.: Наука, 1989. – С.8.
[xlix] Грановский Т.Н. Лекции по истории средневековья / Сост. С.А. Асиновская. – М.: Наука, 1986. – С. 245 – 246.
Комментариев нет:
Отправить комментарий