Власне в часи навали гуннів Аттіли (V ст.), якого історик Іордан “чомусь” (як це здивовано говорять історики) називає християнином, спершу у Візантії, а потім у всьому Християнському світі з'являється у церковному вжитку зображення рівнокінцевого хреста, так характерного для монотеїстичного степового культу “чоловіко–неба” Тенгрі
“… власне канон (обряди, молитви, з котрими зверталися до Творця) і привабив перших християн, обряди котрих тоді ще не оформилися. В ІІІ – ІУ століттях проповідники християнства познайомилися з релігійними обрядами степовиків, і вони виявилися їм близькі за духом”1.
Вторить М. Аджієву і Ю. Канигін: “… Хрест у ІV столітті принесли на своїх штандартах гунни, спершу на Україну, потім у Західну Європу… Перший у світі храм із хрестом на куполі побудований батьком Аттіли князем Мундіухом у 418 р. на південній околиці сучасного Києва”2. .Археологи на території Саян та Алтаю виявили надзвичайну популярність символіки хреста як у древніх культурах, так і у сучасних народностях цього регіону: “… Хрест начеб-то “огороджує” світ живих від представника жахливих надземних сил”3.
Доказів, на думку М. Аджієва більше, ніж достатньо. Починаючи від осінення себе віруючим тенгріанським хрестом з двоперсним знаменням, дияконівських і митрополичих шат, схожих на тенгіанські, будівництво “шатрових” храмів, які заборонив потім споруджувати московський патріарх Никон, і аж до тюркського походження слів “алтарь” (“алт” – “низ”, “öр” – “сходити, підійматися”), позначаюче частину храму, що припіднята на сходинку – другу, “ікона” (“айконе” – “говори істинно”, “відкривай душу”), “хоругва” (“хоруг” – “захист”, “покровительство”), з якою здійснюється хрестний хід з проханням про покровительство тощо.
Дуже довго монголи зберігали монотеїстичну віру в Хан–Тенгрі і навіть вдруге принесли її в Європу в ХІІІ ст., що дало підставу чуткам про них, як таємних християн та ворогів ісламу.
Із задомінуванням у східній частині Великого Євразійського Степу буддизму всі тенгріанські елементи були перенесені у тюркські обряди буддизму. Іраніст Л. Лелеков знаходить буддиські (тобто тангріанські) прототипи у християнській іконографії Трійці, Деісуса та Успіння і вважає, що посередниками між Сходом і Заходом були манихеї, котрими, як відомо, були і деякі степові етноси4. Крім цього, згідно з візантийським каноном, манихеї, переходячи у християнство, повинні були “тричі три рази” відректися від Будди 5 .
Католицькі місіонери у Тібеті, Китаї та Монголії були шоковані, коли виявили разючі співпадіння буддисько – ламаїстської символіки та обряду з християнськими. Так, буддийські монахи–лами постригаються на священнослужіння як і католицькі ченці. Вони носять таку ж довгу одежу, вкриту золотим золотим вишиттям, дотримуються постів, практикують духовне усамітнення, накладають на себе епітимії та умертвіння плоті, сповідують вірмолять про заступництво святих, здійснюють далеке паломництво для поклоніння мощам та святиням. У лам безшлюбність стала нормою, хоча спершу, як і у католиків, це була лише похвальна справа. Існували чоловічі та жіночі “обителі” для спасіння душі. У ламаїзмі є вівтарі, панікадила, дзвони, раки і скриньки з мощами, посуд зі святою водою. Лами здійснюють богослужіння з митрою на голові і з посохом у руці, у ризах, схожих на стихар, підрясник та мантію, схиляють коліна перед святинями, наспівують церковні піснеспіви, читають літанії, моляться мовою, чужою для пас тви, здійснюють служби за упокій, йдуть перед процесіями. Віруючі перебирають вервиці так, як католики6.
Стверджувати, що всі ці схожі риси могли взаємозапозичуватися та ще й за допомогою посередників – маніхеїв не дає підстав сам об'єм цих спільних явищю Вірогідно, Християнський світ, зіткнувшись з імперською монотеїстичною (Тенгрі) релігією Степу, та ще й потрактувавши її як варіант християнського передання, вчинив так, як вчив Іоанн Золотоуст7, коли, зустрівшись з величною красою аріанського богослужіння, став спонукати вірних ортодоксальних християн до, зокрема, схожих псалмоспівів – і православні зібрання незабаром стали багаточисельнішими та прекраснішими.
Схоже, що аналогічним міркуванням керувалися й буддисти, поширюючи свою віру на Степ після поразки останнього відколу імперії Аттіли – уйгурів, у яких панівна верхівка нав'язала у 766 р. “релігію світла” (маніхейство) з її тлумаченням, що “… рідний запашний степ, улюблена жінка і веселі діти – страшне зло, від якого необхідно відректися”8. В цій ситуації буддисти видали себе відновлювачами віри в Отця – Небо (Тенгрі) та його бичем на тих, хто відвернувся від Отця.
Але в західній частині Степу, де тенгріани не зраджували вірі предків, буддизм не отримав успіху. Шануальники Небесного Отця тут проіснували до ІХ ст. і відомі як носії салтівської археологічної культури9. Іх замінили войовничі кангари, знані на Русі як печеніги, а на Балканах – як “коньяри”. Будучи також тенгріанами, кангари власне зазнали сильного впливу буддизму. Саме вони, як на ас, занесли на Русь такий таємничий, засвідчений у “Слові о полку Ігоревім”, термін “карна”, що походить із санскритського “каруна” – “активне співстраждання”, що, поряд із мудрістю, є одним зі стовпів віровчення махаяни – “великої колісниці” буддизму, а також одним з чотирьох божественних станів, що досягаються через відмову від особистих становлень. Саме одну з гілок махаяни, так звану ваджраяну (степовий буддизм), культивували кангари – печеніги, прабатьківщина яких була суміжною із Тохаристаном, у столиці якого, Балхі, тільки у V– VІІІ ст. було сто буддистськиих монастирів.
Саме ваджраяна практикує у своїй обрядовості “габалу” (теж санскритський термін) – посудину з людського черепа, обробленого золотом, для пиття червоного напою, символізуючого кров ворогів і злих духів. Габалу розташовували на підставці – триніжнику, її покривали випуклою кришкою, навершя якої має вигляд “ваджри” – “алмазної сокири”, що зображалася у вигляді перехрещеного посередині пучка блискавок із загнутими кінцями… З черепа князя Святослава Завойовника печенізький хан Куря виготовив саме таку чашу – “габалу”. Її зображення на триножнику карбував на своїх монетах князь Володимир Святославович. Чому? Бо чашу – “габалу”, “славу”, згідно з літописом, “перейняв” у печенізького богатиря у поєдинку Ян–Кирило Усьмович Кожумяка. На місці поєдинку, за переказом, засновано Переяслав.
Тенгріани – степовики поряд із Отцем Небом шанували й Матір – Землю (Умай). За це ж картає “латинників” (католиків – ірландських місіонерів з іхнім ще друїдичним культом “Святої Землі”) руський літописець, розповідаючи про застереження від єресей, яке оголосили князеві Володимиру перед хрещенням візантійські корсуняни (херсонесці). Саме тут слід бачити відбиття тої історичної ситуації, що склалася: Русь прийняла часі Володимира християнство з рук грецьких священників тому, щоб не піддатися неканонічним уявленням степових християн про Матір–Землю, бо за церковною юрисдикцією Русь могла бути лише у ранзі окремої області степової єпархії “Скіфія” (з центром у місті Тан) та підлягала б архієпископові Скіфії, тобто Степу. “Скіфами” ж у ті часи іменували прямих нащадків гуннів, а останніх трактували як “царських скіфів”, що знову повернулися (змішуючи гуннів зі скіфами передань Геродота). Зокрема, під час битви візантійського полководця Кантакузена з хрестоносцями у його війську було багато “скіфів” – узів, кангар - печенігів, куман - половців10.
Політичне небажання підпорядковуватися Степові (“Полю Дикому”) було видане києвлянами за небажання з ідеологічних мотивів – не визнавати степовий культ святої Умай – Матері – Землі, чого, звісно, дотримувалися у модифікованій формі охрещені “скіфи” – та ще й за рекомендацією більш знаючих християнські канони греків – корсунян, а не з власного розсуду.
Як відомо, після отатарщення північно–східної Русі, тобто привнесену поняття Святої Русі язичеського, степового комплексу Матері – Землі, постала крайня відмінність цієї частини русичів від решти: “… У самих надрах російського характеру виявляється вічно-бабське, не вічно-жіноче, а вічно-бабське... Велика біда російської душі в … жіночій пасивності, що переходить в “бабське”, в недостаткові мужності, у схильності до шлюбу з чужим і чужинецьким мужем… бабське і рабське, національно – язичницьке, до християнське все ще дуже сильне у російській народній стихії … і звільнення від неї є спасіння для Росії. За крилатим висловом Розанова “російська душа налякана гріхом”, і я б додав, що вона ним прибита і придавлена…”11.
Тому акт вінчання князя Володимира на візантійській принцесі за допомогою військового походу повинен був продемонструвати чоловічість душі Русі всупереч тенденції бабсько – язичницького закликання князя на престол “із варяг”. У Києві влада останніми була захоплена насильно, і тому закономірний є потяг Рюриковичів Києва до протилежного Степові полюсу – “до греків”.
Вся політика Володимира за допомогою облоги Корсуня одружитися на принцесі, чого Візантія не допускала, полягає у тому, щоб отримати хоча б мінімальну духовно–політичну незалежність від Степу у формі Київського єпископа як патріаршого екзарха, що піднімало його ранг поряд зі степовим архієпископом Скіфії. Київського єпископа хіротонізував сам грецький патріарх, а на церковних соборах Русі були завжди присутні грецькі митрополити, яким і довірялося ведення собору.
Орієнтація “на греків” також дала змогу уникнути політичного впливу й збоку християнської Польщі, де пріоритет у ній мала спершу т.зв. Кирило – Мефодіївська церква — церква східного (грецького) обряду зі староцерковнослов'янською мовою, поряд з церквою латинського обряду. Єпископствами Кирило – Мефодіївської церкви були краківське, червено – володимирське, перемиське, галицьке, угровицько–холмське, смогорівське, вислицьке, судомирське, завихостське, опатівське і туровське. Митрополит перебував спочатку у Кракові, а потім – у Судомирі. До ХV ст. поляки шанували 17-го липня день святого Горазда, наступника святого Мефодія. А святий Войтех підтримував слов'янську літургію та заснував навіть у 993 р. бенедиктинський монастир у Бржевнові, у його оточенні виникли такі слов'янські гімни як “Богуродзіца дзєвіца”12.
До того ж підпорядкування новонавернених земель у християнській практиці не означало одразу ж створення архієпископій. Відомо, що в Чехії тільки в 973 р. була впроваджена церковна організація та засноване Празьке єпископство, підпорядковане архієпископській кафедрі в Майнці і такий стан речей тривав аж до 1344 р13. В Угорщині було утворено Острогомське архієпископство тільки в 1000 р., коли коронувався Іштван, а роком раніше на синоді в Римі було утворено архієпископство у Гнєзно та першим архієпископом повинен був стати брат святого Войтеха Чеського Гаудентій (Радим)14, в той час як християнською Польща стала набагато раніше Русі .
1 Аджиев М. Раскол // Знание – сила. – 1993. - №4. – С.92.
2 Каныгин Ю. Путь ариев: Роман – эссе : Журнальный вариант . Часть ІІІ. // Вісник НАНУ. – 1995. - №3-4. – С.66.
3 Кызласов Л. Древнейшая Хакасия. – М.: Изд-во МГУ, 1986. – С.210.
4 Гумилев ЛН. Тысячелетие вокруг Каспия. – М.: ТОО “Мишель и Ко”, 1993. – С.189 – 192.
5 Померанц Г. Сердцевина мира: Заметки философа о троичном мышлении // Наука и религия. – 1993. - №6. – С.12.
6 Пазилова В.П. Современна ли «жрица Изиды»? – М.: Знание, 1991. – С.12 – 13.
7 Поснов М.Э. История Христианской Церкви (До разделения Церквей – 1054 г.). – Брюссель: Жизнь с Богом, 1964. – С. 476.
8 Гумилев ЛН. Тысячелетие вокруг Каспия. – М.: ТОО “Мишель и Ко”, 1993. – С.191 – 192.
9 Баранов И.А. Таврика в составе Хазарского каганата (середина УІІ – Х ст.): Автореф.дис. … докт.ист.наук. – К.: ІА НАНУ, 1994. – С.27.
10 Еремеев Д.Е. Этногенез турок (Происхождение и основные этапы этнической истории). – М.: Наука, 1971. – С.66; Творогов О.В. Сколько раз ходили на Константинополь Аскольд и Дир? // Славяноведение. – 1992. - №2. – С.58.
11 Бердяев Н.А. Судьба России. – М.: Изд-во МГУ, 1990. – С.32, 41 – 42.
12 Королюк В.Д. Западные славяне и Киевская Русь в Х – ХЫ вв. – М.: Наука, 1964. – С. 162 ; Калиняк М. Кирило – Методіївська церква на північ від Карпат // Альманах “Гомону України” в ювілейному році удержавлення християнства в Україні 988 – 1988. – Торонто: Гомін України, 1988. – С.50 – 71.
13 Королюк В.Д. Западные славяне и Киевская Русь в Х – ХЫ вв. – М.: Наука, 1964. – С. 57, 125.
14 Королюк В.Д. Западные славяне и Киевская Русь в Х – ХЫ вв. – М.: Наука, 1964. – С. 178.
Комментариев нет:
Отправить комментарий