Карає як Отець відступаючих від нього, щоб врятувати їх, привести до істини: „…Себто есть батогъ Его, да негли встятувшеся вспомянемъся от злого пути своего…”.
Безумовно, гріхом, за яким Русь зазнала такої страшної кари як навалу степових орд “агарян” (монголо–татар), був відхід руських церковних ієрархів від великокнязівської влади, зумовлений прагненням “славитися” – здобути владу, аналогічну до тієї, яку має на Заході римо-католицька церква.
Проти цього “марнославства” та шукання ієрархами влади рішуче виступав пресвітер Фома Любимич. І перед ним змушений був оправдуватися у своєму “Посланні” навіть сам київський митрополит Климент Смолятич, зазначаючи, що владу він має з волі Божої, а отже, безглуздо противитися їй.
Тільки через дев'ятсот років після цього Володимир Соловйов у праці “Про духовну владу в Росії” (1881 р.) зазначав, що у Смолятича та всіх його спадкоємців духовна влада визнається сама по собі як принцип та ціль, в той час як істинним християнським принципом є Христос, а ціль – Царство Боже і правда Його.
Розширення світської влади церкви було зумовлене впливом християнських начал, охоронницею яких церква була. У своїх храмах вона відкрила притулок рабам і бідним, вона впустила їх у свої ряди, але “… входячи у склад середньовічного суспільства, вона не могла віддалитися від його ззвичок, вона повинна була відати землями, їй приналежними. Залишилася з тих часів приказка: під посохом єпископа добре жити. Раби церковні користувалися більшими правами, ніж раби світських власників. У стінах монастирів знаходять сліди того, що в 9 сторіччі церковні власники укладали зі своїми рабами умови, і, таким чином, в Італії, особливо на півночі, церковні раби повинні були на церкву три дні працювати, решту часу споживалти для себе. Церква часто відступала землі своїм рабам <на правах користування (emphiteusis)>; з цих ось власників утворилася велика кількість дрібних власників” . Та й ідеологія на той час, як зазначає Дм. Чижевський у своїй книзі “З двох світів: Нариси з історії відносин слов'ян і Заходу” (Гаага, 1956), зовсім не залежала від класових симпатій чи антипатій, а ідеологія була християнською і всі конкретні життєві питання неодмінно пов'язувалися з християнською традицією.
Відхід церкви від великокнязівської влади, прагнення церкви до політичної діяльності, унезалежнення від земного (київського) кагана (від ст.-єввр. “кахан” – “оборонець”) призвело до того, що церква, за зауваженням В. Липинського, “… у той спосіб наблизилась до мас та збільшила свій авторитет моральний, духовний … і коли (під впливом, між іншим, нового, татарського завоювання) в масах українських забувся факт насильного (? – О.Г.) прищеплення християнської релігії, ця релігія і церква стали для нас вірою і церквою батьків” . Тільки з цієї позиції, на наш погляд, слід підходити до позитивної оцінки Іваном Вагилевичем монголо–татарського заваювання: “… Поява татар становить головну епоху в південноруській історії, бо через них південноруський народ при поваленні справді незалежного, але слабкого державного існування піднісся до вершин слави, яких ледве чи сягав який-небудь інший із стародавніх, завдяки своїм козакам, борцям за волю предків, їх інституції і вірі” .
Протистояння влад кагана та Церкви набуло такого характеру, що літописи як виразники церковної історіософської концепції влади майже нічого не повідомляють про князя Володимира Святославича Хрестителя після його хрещення. Як говорить академік Борис Раушенбах, Володимир не був слухняним виконавцем волі своїх духовних отців, коли їх поради були корисні тільки Константинополю і розходилися з потребами Києва. Не прийшле духовенство “командувало” Володимиром, а навпаки . Вважаємо, що згадка у літописі під 996 роком про те, як Володимир – неофіт відмінив смертну кару через боязнь гріха. Але потім, слухаючись настанов церковників (“треба карати розбійника, але з розсудом”), він відновив її. Це мало б свідчити про послух Володимира, одначе літопис одразу ж після розповіді про це, зазначає, що Володимир після виконання цих настанов “жив по установі батьківській та дідівській”, тобто за звичаями русичів.
Це не повинно нас дивувати, бо київський князь і його оточення дяли за словами святого Павла: “Нехай кожен залишається в стані в такому, в якому покликаний був” (1 Кор. 7:20).
Відхід Руської церкви від кагана, отже, відіграв певну позитивну роль для утвердження християнства на Русі. Але, зрештою, “нагулявшись і натішившись свободою”, мов блудний син, знову ж припала до ніг свого оборонця .
Відбулося це в 1441 році, тоді, коли київський митрополит грек Ісидор, вже як один з кардиналів Римської церкви, з амвону Успенського собору в Москві прочитав буллу Флорентійської унії — акт зречення православної віри (спільно з Ісидором унію підписав єпископ Аврамій Суздальський, і її також підтримали візантійський імператор Іоанн УІІІ Палеолог та патріарх Кконстантинпольський Іосиф ІІ), і коли після триденного шоку всіх руських ієрархів церкви тільки великий князь Василій Васильович оголосив Ісидора єретиком. З цього моменту “… таїнство світової правонаступності на оборону чистого православ'я до кончини віку віднині незримо перейшло з падаючого другого Риму на Москву, і її воїстину благовірний князь Василь Васильович отримав найвище посвячення в дійсного царя всього світового православ'я, “браздодержателя святых Божиих церквей” . Тому закономірним вбачалося падіння з'єритиченого Константинополя в 1453 році під копита кінноти Османської імперії: “… Відокремили релігійне суспільство від суспільства світського: перше закрили у монастирях, а forum надали язичницьким пристрастям та законам… що стосується морального житя, то у неї відібрали її активну силу, нав'язуючи їй , як верховний ідеал, сліпу покірність владі, пасивне послушання, квієтизм, тобто заперечення людської волі та сили” (В. Соловйов) .
Pax Moscovitana стала тим феноменом, яким століттями раніше була для католицької церкви Ірландія (Hibernia): “… На той час решту Європи було перетворено на купу руїн. Одного чудового дня довелося проголосити недійсними всі хрещення, проведені деякими галльськими священниками. Виявилося, що ті хрестили in nomine patris et filiae (во имя отца и дщери), і не тому, що сповідували нову єресь та вважали Христа жінкою, а через те, що майже не вміли говорити на латині… Пірати з крайньої Півночі допливали ріками до самого Риму та грабували його. Язичество розвалювалося, християнство ще не встигло його замінити. І серед цього всього одні тільки монахи Ібернії у своїх монастирях писали й читали, читали й писали. І малювали. А потім кидалися у човенця, зкріплені зі звіриних шкір, та плили до ось цих земель і заново навертали їх у християнство , мовб мали справу з невірними. Ти ж був у Боббіо? Його заснував Святий Колумбан – один з таких монахів. Так що вибач їм їх дику латинь. На той час у Європі справжньої латині вже не залишилося. Вони були великі люди…” (У. Еко).
Але вся відмінність в тому, що “дика латинь” Московщини стала “русской речью”, прижилася в угро-фіннських племен, в той час як у більшості германців “дика латинь” зазнала поразки через їх початкову вірність аріанству з його апеляцією до етнічності (тільки германське плем'я франків прийняло одразу католицтво … і стало романомовним).
З навалою монголо-татар Північно–Східна Русь, за К. Марксом, пройшла ту жахливу й негідну школу, в якій склалася та звеличилася Москва. Вона досягла своєї могутності тільки завдяки віртуозності у мистецтві іга… Зрештою, Петро І поєднав політичне мистецтво монгольського раба з гордим честолюбством монгольського володаря, котрому Чінгіз-хан заповів місію завоювання світу. Як признає євразієць Петро Савіцький, без “татарщини” не було б Росії : “… Велике щастя Русі, що у момент, коли в силу внутрішнього розкладу вона повинна була впасти, вона дісталася татарам, і нікому іншому. Татарва – нейтральне культурне середовище, що приймало “всіляких богів”… Якби її взяв Захід , він вийняв би з неї душу… Татарва не змінила духовної сутності Росії… Росія – наступниця Великих Ханів, продовжувач справи Чінгіза і Тимура, об'єднувача Азії”.
Та чи слід вважати щастям, запитує К. Касьянова, що Росія завдяки «татарви» перервала ріст держави за програмою «окружного самоуправління». Держава у Московії була накладена зверху, і, по-суті, подальша історія відбувається під знаком взаємостосунків держави та суспільства, а точніше, тієї малої соціальної соти, думка котрої є для окремої людини істинною реальністю .
В цих умовах Південна Русь чітко усвідомила свою долю маліти перед тим, хто має рости (пор.: Іоанн. 3:30) (у православній традиції родовід московитів виводять від біблійного Мешеха – “Високого”), отримуючи на це божественну благодать, і відповідно, українська доля – радіти та втішатися, бо найменший у Божому Царстві – той більший за Іоанна Предтечу, більшого між народженими від жінок (Лука 7:28). І цей менший, що навіть не був достойний жити на землі, успадкує, за словам Іоанна Золотоустого, престол Царя і Господа.
Сучасні етнологи вважають, що своєрідною матеріалізацією слів Іоанна Предтечі „йому доля рости (αύξάνειν), а мені малитися” (έλάττοϋσθαι) стало прикріплення народження Ісуса Христа до зимового сонцестояння, а Предтечі – до літнього. Ця солярна символіка була службовим знаряддям передачі теологічної доктрини, так як це здійснив католицький агіограф ХІІІ ст. Іаків Ворогинський. Зокрема, народне повір'я про триразове зупинення сонця в день свого різдва символізує триразове знайдення (обрітіння) голови Іоанна Хрестителя. Саме в старо-єврейському оригіналі ім'я Іоанн звучить як Ієгоханан, тобто „дар Божий” та є, на думку представників „міфологічної школи”, народноетиологічним перосмиленням імені давньо-семітського божества води та культуртрегера Оанна, тотожного шумерському богові злаків Ашнану (Еа-Ашнан > Оаннес > Іоанн). Не дивно, що на українському грунті Іоанн Предтеча осмислився тотожним архаїчному богові води та злаків (Іванові) Купало.
Але якщо образ Іоанна Предтечі символізував майбутнє звеличення (“афар”) “в кінці часів” у якості “слави”, то Ісус Христос, як зазначав св. Ніл Анкірський (пом. 430 р.) шляхом кенозису (умаління) став можливістю для людей сьогоднішніх особистих контактів з Богом: “…Бог сам … змалив себе, щоб стати доступним духовному сприйняттю людей, щоб ще в цьому житті душі їх “насолодилися світлом невимовної насолоди”. Якщо чоловік докладе зусиль, то на власому досвіді дійсно зримо відчує небесні блага, невимовне блаженство (τρυφή), безмежне багатство Божества” . Тому для соціального, земного буття Русі – України, поневоленої агарянами та латиністами, стала знаменною ідея апокатастазису (άποκατάστασις) – благісного повернення людства до першоствореної чистоти ще в земному житті (Дії 3:21). Як стверджував Оріген, всі духи, отже і духи потойбіччя, диявол з його клевретами, зрештою, спасуться й просвітяться, щоб поступитися новый епосі. Ті ж самі погляди виявляємо у есхатології Климента Александрійського, але найбільш витончену та онтологічно завершену форму дана ідея набула у філософсько — теологічних творах Григорія Нисського .
V Вселенський Собор піддав прокляттю саме вчення Орігена про апокатастазис (начебто, після вселенського прощення духи знову відпадуть і все почнеться з початку), а не православне вчення про апоатастазис (!). Католицтво зігнорувало приклади можливості невиконання пророцтв у Біблії (як не здійснилося пророцтво щодо жителів Ніневії, бо вони покаялися). Таким можливим невиконанням, на думку православних, є пророцтво про вічні пекельні муки: “… Але ніколи, ніколи не називали й не назвемо Бога вмнуватцем вічної кари й муки, і ніби чоловіконеневисного, бо Він Сам сказав, що на Небі буває радість, коли один грішник кається. Вірити й мислити так ми не посміємо ніколи, поки маємо свідомість. А тих, хто так говорить і думає, ми піддаємо вічній анатемі, і визнаємо, що вони гірші від усіх невірних” .
В усьому цьому контексті саме слід, на нашу думку, шукати причину есхатологічного ментального визнання за самоозначення України як Малоросії (цього спершу суто церковного терміну, за грецькою традицією, на означення хрестительки Великоросії – угро-фіннської Півночі), тобто такої, яка прийняла на себе долю Івана Предтечі. Іродіадою для України стала власна шляхта, яка покинула свого “чоловіка” – руський народ і одружилася з його “братом” – Польщею.
Комментариев нет:
Отправить комментарий