15 ноября 2010

Олег Гуцуляк та ін.: Королівство священних вершин

О.Б. Гуцуляк, П.П. Дрогомирецький, Б.П. Томенчук

Королівство священних вершин (Scando-Slavica у Верхньому Подністров'ї)

У  цій статті розглядається етнічний, археологічний та лінгвістичний аспекти  історії Галичини, аналізується міфологічна компонента щодо літописного переказу про Галичину могилу, пропонуються оригінальні та гіпотетичні версії щодо раннього середньовіччя України.

Ключові слова: Галичина, Галичина могила, інтронізація, готи,  кельти, іллірійці,  фракійці, Карпати, кавари, слов’яни, варяги, ономастика.

1.

Невже забув літописець свою обіцянку розповісти про Галичину могилу  (одинокий курган на південному майданчику Крилоського городища в урочищі Качків [*]) та заснування Галича? Чи ми просто не зрозуміли його, а сама відповідь проступає між рядками?


—    Княже! Ти вже на Галичиній могилі посидів єси, отож, і в Галичі ти княжив єси! — насміялися в 1206 р. галичани з Мстислава Ярославича Німого, якому не вдалося вибити з міста угорського короля Андрія, і змусили його повернутися у Пересопницю, що на Рівненщині.

Отже, переказ про Галичину могилу може бути генетично тотожний іншим уявленням у межах індо-європейської традиції про існування біля міста могили-гори, “сакрального топосу”, “сидіння” на якому надає легітимності правителю міста.

Наприклад, античні греки біля легендарної Трої розташовували гору Іда, на якій  певний час „сидів” та пророкував  Зевс – громовержець, а потім здійснив свій знаменитий суд Паріс. Тут же розташовувався знаменитий Палладій — предмет, що надавав царю легітимність.

Власне колізії валлійського прототипа рицаря пошуку Грааля  — Прідері та його батька Пуйлла — зосереджені довкола “тронного пагорба” (валл. gorsedd; має ще значення “двір”, “зібрання”; ірл. sossad “ложе”, “пагорб”, “укріплення”, “відкритий простір”), що знаходився всередині кладовища[1] (пор.: Arturs Seat "Трон Артура, пагорб біля Едінбурга" < гаел. "пагорб лучників"). Племінні королі (вожді) в Ірландії називалися “королями вершин” (ri benn; серед ірландців досі популярна  мелодія, яка називається “King of the Sacred Grove”), а назва верховної столиці Ірландії Тари (Темри) походить від temair „пагорб” (пор. із селищем Темерівці/Тимерівці, що якраз на р. Лімниця, між селами Блюдники та Мединя, де свого часу А. Петрушевичу показували „Галицький Золотий Тік”[2], і можливо вихідці з нього заснували на Верхній Волзі городище Тимерево, відоме ще з Х ст.  камерними похованнями варязьких дружинників, аналогічно як в тому ж регіоні виникає і Галич Мерський).   Т.зв. “тронний камінь” (Fal) Шотландії є не престолом короля, а предметом, лише надаючим йому легітимність – він “впізнає” істинного короля і “скрикує” під ним ("... Потім на цей острів приплив Симон Бреет, молодший син короля Іспанії, котрий привіз із собою камінь, на котрому коронувалися королі Іспанії, а отримав він цей камінь від свого батька на знак того, що коли-небудь стане королем, — адже саме цього сина батько любив більше за всіх своїх дітей. Цей Симон завдяки дочці Скоттів став королем Ірландії і поставив згадуваний камінь у найкрасивішому куті Ірландії, котрий досі називається королівське Місце.Після нього один із синів одного з королів Ірландії, нащадків Скотти, а звали його Фергус, син Ферфейєра, відбув у найвіддаленішу країну... І вони замешкали там, до того ж всі вони були ірландцями, і досі називаються скоттами, а країна їх — Скоттія...  Фергус привіз із Ірландії королівський камінь і розташував його там, де тепер розташоване абатство Сконе. На ньому коронувалися, сиділи і правили королі Шотландії до того часу, доки король Англії Едуард І після завоювання не наказав доставити його звідти в Лондон, у Вестмінстер, і він тепер слугує престолом священника біля верхнього вівтаря", — пише датована 1280 роком "Хроніка піктів і скотів"[3]).

Як зауважують А. і Б. Ріс, аналогічний “паладій” царської влади існує в Індії – це камінь-лінгам Шіви. “...Той же символізм, — пише Ю.Евола, — втілений у пірамідальному ассіро-вавілонському зіккураті з плоским дахом, у схемі міста іранських верховних правителів (як у Екбатані [тобто парфянських Аршакідів, — прим.авт.]) та ідеальному образі царського палацу Чакравартина: так у архітектурі втілюється порядок світу, з його ієрархіями та підпорядкуванням неодмінному центрові. Просторовому розташуванню цього центру у будівлях відповідає те місце, де перебуває трон  володаря. І навпаки, як і в Елладі, в Індії форми ініціації, в котрих використовують обряд т.зв. мандал, драматизують прогресивний перехід посвячуваного з профанічного і демонічного простору у сакральний, аж до досягнення центру; а головний ритуал, що носить ім’я mukatabisheka, складається з покладання корони або тіари – той, хто досягає центру” мандали, коронується як цар, бо він  підноситься над грою сил нижчої природи. Крім того, цікаво відзначити, що зіккурат, сакральна будівля, підноситься над містом–державою і є його центром, у Вавілонії називали наріжним каменем”, а в Ларсі кільцем між небом і землею”; теми каменя” і “мосту” – ... далекосхідна формула “третьої влади між Небом і Землею”[4].

У сучасній слов’янській традиції даний обряд „інтронізації” зберігся повною мірою у словаків і називається  „трійцевий король” (turični  krali). Відзначалося його в т.зв. „русальний тиждень” шляхом обрання парубками собі „короля”. На голову йому покладалася корона, в руки давалася палка, протягом трьох днів свят сільське начальство позбавлялося своїх повноважень і вся влада переходила в руки „короля”. Натовп носив його на руках вулицями поселень, влаштовувалися забави і танці, короля саджали на найвищому в поселенні місці і йому підносилися найкращі страви. Час від часу він кидав свій посох комусь із парубків і того, хто не зумів його зловити, нагороджували стусанами. Після свята Трійці той, хто був „королем”, протягом  цілого року дуже шанувався посельчанами. Тільки у південно-східній Словаччини „короля” обирали не на Трійцю, а на Різдво терміном на два роки. Пояснюється це осіданням в даному регіоні великої кількості хорватів[5].

Також дане свідчення про „трійцевого короля” цінне ще й тим, що також місто Галич фіксується саме у Словаччині[6].

Теж у індоєвропейській традиції „гора” як символ божественного першотворення співвідноситься із значенням „звіщувати, провіщувати долю (в тому числі – й майбутнього короля)”, від початкового значення „видавати звуки”: „... пор. тох. А sul „гора”, але рос. „сулить”; рос. „гора”, але і.-є. *ker- „видавати звуки” (пор. грец. κηρα „доля”); і.-є. *ond- „камінь, гора”, але нім. діал. anden „звіщувати”; лат. mons „гора”, але лат. monere „звіщувати”; англ. cliff „скеля”, але дв.-англ. clipian „видавати звуки, кричати”...”[7]. Зокрема, аль-Масуді повідає, що у одному з найславетніших язичницьких храмів слов’ян, що знаходився на найвищій горі,  встановлено якісь "коштовні камені" і "відзначено знаки”, які вказують на майбутні події і застерігають від їх здійснення, з верхньої частини будівлі лунають звуки,  які впливають на тих, хто їх слухає[8].

2.



Окрім того, в семантичному контексті з Галичиною могилою як місцем інтронізації князя виступає „Золотий тік” — начебто золочений майдан на Крилоській горі, місці знаходження резиденції  сакрального правителя (як відомо, князь був у слов’ян і світським правителем, і верховним жерцем; на місці Золотого току виявлено споруди фракійського гальштату). Думається, що Золотий тік тут є символом родово-племінного суверенітету галичан (слов. „тік” – „місце для молотьби” етимологічно співвідноситься з нім. Tag „народні збори”, дв.-інд. tegas „золото”, teigasa „метал”, дв.-ірл. tigh, teach  „дім”  ~ дв.-грец. halta „народні збори”, halos „молотильний тік”, „коло”)[9]. Відомо також, що в одному з варіантів старофранцузького  епосу „Пісня про Роланда” зустрічається вислів or de Galice „золото Галіції” і вважається, що поняття „золото” у поєднанні з назвою країни є одним з так званих „загальних місць” епосу для позначення багатств цієї країни. Дехто вважає, що мова у „Пісні про Роланда” йде про Галісію або Уельс, який французи називають Gales, а руські літописці називають жителів Уельсу валлійців „галичанами”. Але в інших варіантах „Пісні ...” слово Galice замінено на Rus, що дає підставу вважати, що мова йде саме про Галицьку Русь (civitas Halicensis) та ще й поряд зі згаданими цією „Піснею ...” полянами, бужанами, лютичами, сорбами, уличами, есклавами тощо[10]. Золото в культі всіх держав Євразії виступає як якість владної могутності правителя — „слави”, що завжди „... постає у несвідомому, збуджує і стимулює внутрішню динаміку організму та пронизує наскрізь почуттями душу людини[11].  Окрім того, слід зважати, що суспільна організація праслов’ян  була пов’язана з культом сонця та золотих (червлених) магічних речей-„інсигній” (у сколотів-скіфів, за Геродотом, — із золотими речами, що впали з неба і які зберігалися у тій частині їх царства Паралатія, яке отримало назву „Те, в якій зберігається золото”). Кремонський єпископ Х ст. Ліутпранд у своїй праці „Антаподосіс” зазначив, що руси отримали своє ім’я від грецького слова rhoysios „червоний” (однокорінне з санскр. haris „золотистий”, грец.  hrisos „золото”, haris „краса, любов”), і що цю назву дали їм за особливий відтінок кольору їх тіла (в оригіналі: de qualitate corporis).  Тут єпископ, як на нас, дещо невірно зрозумів своїх інформаторів, які мали на увазі „особливий характер організації” цих слов’ян-„русів”, бо на латині слово corpus значає як „тіло, особистість”, так і „суспільна організація, община, соціальний стан, єдине ціле”.

Потрапивши у сферу практичної географії, міфічно-казковий для слов’ян топонім „Золотий тік” (на якому герой перемагає найсильнішого змія, а в фольклорі цього змія, можливо, наступні нащадки й назвали Галиця[12]) „побутується”, надається певній території в Галичі, тобто стає частиною  топографії. І навпаки, реальний етнонім „Біла Хорватія”, що означає певну ментальну єдність, залучається до епічно-літописного контексту і втрачає безпосередні зв’язки з дійсністю (щоправда, на західній частині колишньої Білої Хорватії  він зберігається, що навіть на початку ХХ ст. американська еміграційна влада була шокована, коли близько 100 тисяч новоприбулих із регіону Кракова визначили своє етнічне походження як „білі хорвати”).

Але найбільше вражає те, що, як на наш погляд, „Золотий тік” над Дністром відомий візантійському історику Феофілакту Симокатті, який розповідає, що у варварів над Дністром є гора, що називається золотою (hrysoyn hyros) тому, що „... на ній у достатку родять плоди, крім того, вона багата дикими звірами і в’ючною худобою. У тюрок був закон надавати золоту гору у розпорядження головного кагана[13].  Зауважимо, що в той час тюрками ромеї називали угорців та каварів-халісіїв, а русів – тавроскіфами.

В іншому джерелі ця гора названа Hektel, де компонент –el — це тюркське „ель” або „іль” — „держава, влада”[14], а перший компонент, на нашу думку, споріднений з фактами інших тюрксько-алтайських мов: евенк. eksa „скеля, високий берег”, насип”, манчж. yaksa „яр, високий берег”, aktau „біла, чиста гора” (що цілком  може розглядатися як переклад готського hallus „скеля, гора”). Окрім того, слід пам’ятати, що кочові народи Євразії відзначають на пагорбах т.зв. культ „обо” (монг. „насип”). Обо – це жердина із зображенням повітряного коня Хирь-моорь, який, начебто, дарує наснагу і супроводжує духа-предка, несе на собі сідло, на якому палає вогнище (монг. „гал”)[15].  Той, хто ставав героєм, отримував харизму або благословення предків, тобто „осідлав” цього небесного скакуна, до свого імені додавав суфікс „-лиг/-лич” — „посідач”[16], а монголи досі називають людину талановиту, зі „світлою душею”, пасіонарія іменем „хий морьтой хун” — „людина, володіюча повітряним вогняним конем”.

Мотив золотого кургану на місці поховання першого конунга Фродо-„Мудрого” наявний і в скандинавській традиції („Сага про Інглінгів”). Також Історики старої школи взагалі часто легковажать міфічними, символічними аспектами давніх описів, забуваючи, що тогочасні автори завжди були схильні поєднувати об’єктивне і суб’єктивне, легенду і дійсність, точніть і приблизність. Аналогічно встановлено, що т.зв. другий храм слов’ян на Чорній горі довкола різнокольорових рік, згаданий аль-Масуді, — це святилище Сатурна на карпатській горі Піп Іван (Чорна гора) в оточенні Чорного та Білого Черемошу, Білої та Чорної Тиси[17].

Також заслуговує увагу свідчення булгарської хроніки „Джагфар Таріхи” (яка зберегла саме фольклорно-етногенетичні інтерпретації, звісно, не без елементів фантазії і спроб міфо-етнічних пояснень), за яким на місці Новгорода існував у VIII-IX ст. укріплений торгівельний форпост волзьких булгар Галідж, завойований варягами Аскольда в 858 р., але з часом слов’янське населення регіону Галідж переселилося в Подністров’я, беручи участь у діяльності васала Великої Булгарії та ворога Хазарії вождя угорських племен Арпада (Кан Арбата).

3.

Начебто, вперше топонім „Галич” вперше згадується під 1098 р в Києво-Печерському Патерику, коли розповідається, що через ворожнечу князів  до Києва не були допущені галицькі та перемишльські торговці сіллю.[18] П. Сіреджук у праці „Як і коли заселялося Прикарпаття?” зазначає, що назва Галича згадується літописами в 1113 році в розповіді про знамените київське повстання[19]. Також у польській хроніці Я. Длугоша Галич згадується у зв’язку з подіями 1253 р., а у хроніці анонімного нотаріуса угорського короля Бели розповідається про гостинність галицького князя до угрів, які в 900-х рр. переходили на чолі з Алмошом у Паннонію.

У „Літописі Руському” Галич фіксується під 1141 роком, коли у ньому княжив Володимир(-ко) Володаревич, внук Ростислава-Михаїла (сина Володимира Ярославича) та угорської принцеси Ілони (Олени, Ланки), доньки короля Бели. У жилах останньої текла кров хорезмійських вогнепоклонників — каварів/халісіїв (етнічна група кочівників Хазарії, що на запрошення угорського короля Таксоні, 946-972 рр., переселилася Угорщину; халісієм був угорський король Самуїл Аба, 1041-1044 рр.; Зекі Валіді Тоган вважає, що слово халіс/кавар означає „білий”, „чистий”, і є північноіранським діалектним варіантом літературного слова „хаурват” чи „харват”; також деякими етнографами їх нащадками вважається етнографічна група карпатських "березунів", від іран. "березайті"-"білий"; власне кавари/халісії були втікачами з Хазарського каганату, зазнавши поразки в громадянській війні з прихильниками іудаїзму).

Родовий маєток Ілони (Ланки) Белеївни, як вважає краєзнавець С. Пушик, було у галицькому селі Ланчин. Ланка була законною претенденткою на Тмутаракань (територію Західної Хазарії, землі халісіїв/каварів).

А чоловік Ланки Ростислав  Володимирович був у Тьмутаракані навіть певний час князем, свідком чого був сам літописець Никон і який, як вважається, описав  до-тмутараканське княжіння Ростислава в Новгороді та Володимирі-Волинському (але вилучене при редактуванні літопису прихильниками його дядьків Ярославичів — Ізяслава, Святослава і Всеволода, для нащадків яких він був одіозною фігурою: позбавленим незаконно княжіння, на яке мав право як син найстаршого Ярославича – Володимира, померлого у 1052 р., і був, відповідно, на 1054 р. найстаршим у роді Рюриковичів). Але архонство Ростислава за участі талановитого воєначальника (командувача походом русів Володимира Ярославича на Константинополь) Вишати, сина новгородця Остромира і потомок Добрині,  і воєводи Порея, загрожувало відродженням Хазарського каганату і тому Візантія підступно підсилає у 1067 році до Ростислава вбивцю.

Малолітні сини Ростислава і Ланки Рюрик, Володар і Василько опинилися під опікою великого князя київського Ізяслава Ярославича, правнука руйнівника Хазарії Святослава Завойовника, а їхню матір, Ілону–Ланку вигнали з Русі — вона вийшла заміж за хорватського (!) короля Дмитрія Звонимира. Хазари зробили ставку на Володаря Ростиславича. Тому його суперник Олег-Михайло Святославович, якого підтримувала Візантія, скинув Володаря з Тмутараканського столу, у 1083 році вирізав усіх хазарських зверхників і прийняв, як про це свідчить „Слово о полку ...”, титул „кагана”. Вважається, що він опирався в боротьбі проти хазар на сепаратистів-адигів (на печаті він іменує себе саме архонтом Матрахії, Зихії і всієї Хазарії). Володарь Ростиславович зі своїми братами осів у Перемишлі, де зібрав військо та розпочав затяжну війну, запросивши на свій бік і половецькі орди. Зокрема, у 1092 році Василько, князь теребовлянський, як плату за підтримку, сприяє спустошливому походові половців на Польщу, а наступного року половці  на ріках Стугна і Желянь двічі розбили об'єднані сили Всеволодовичів, ворогів Ростиславичів. З літопису ми знаємо оповідь про те, як у Любечі Всеволодовичі клялися перед Ростиславичами на хресті про мир та дружбу, а потім підступно осліпили Василька Ростиславича…

У 1104 році доньку Володаря Ростиславича Ірину було видано заміж за Ісаака, сина візантійського імператора Олексія І Комнина, хоча дружиною ворога Ростиславичів – Святополка Ізяславича – була Варвара, дочка цього ж імператора. По смерті великого князя Святополка новий київський князь Володимир Всеволодович Мономах одружив свого сина Романа з другою дочкою Володаря Ростиславича, таким чином маючи намір встановити єдність династії Рюриковичів. Можливо, що на знак цієї єдності Ярославичів на перехресті шляхів і було перезасновано (т.зв. явище „перенесення городів”) місто біля Галичиної могили.

Відповідно син Володимира Мономаха та зять Володаря Ростиславича сідає на стіл у Володимирі–Волинському. Але не минає і року, як 15 серпня 1118 року він помирає і володарем Волині стає його брат Андрій, який здійснює каральну експедицію проти поляків, на той час союзників Ростиславичів, та садить у Червені свого власного намісника Фому Ратиборича, що означає відторгнення земель у Ростиславичів. У відповідь Володарь і Василько укладають союз із Ярославом Святополковичем, закликають угорців, поляків та чехів і здійснюють похід на Волинь. Зустрівшись з Ярославом Святополковичем, поляки виявили для себе, що цей князь у майбутньому може стати більшою загрозою для Польщі, ніж волинський князь Андрій — і з двох зол обирають менше: польські найманці підступно вбивають Ярослава під стінами Володимир-Волинського. Ідея Ростиславичів зробити його волинським князем зазнає краху. У 1124 році Володарь і Василько вмирають «наглою смертю» (Рюрик помер ще в 1092 році).

Син Володаря Ростиславича Володимирко (пом. 1153 р.) бере шлюб із Софією, дочкою угорського короля Коломана і їх сином був Ярослав Осмомисл (пом. 1187 р.). Начебто, саме Володимирко в 1141 р., після раптової смерті свого двоюрідного брата Івана Васильковича приєднює до себе його Галицьку волость, яка була васальна щодо теребовлянського князівства. Він об’єднює Галич зі своїми містами Звенигородом і Белзом із волостями, що розташовані у межиріччі Сяну і Західного Бугу, і робить Галич столицею новоутвореного князівства. У боротьбі за великокнязівський престол галицький князь Володимирко Володаревич підтримує Юрія Довгорукого, на дочці якого Ользі і одружує свого синя Ярослава Осмомисла, за що зазнає навіть нарікань і нападків від своїх угорських родичів.

Після Ростиславичів власне починається нова ера боротьби династій за панування заходом Русі, де вже провідну роль відіграє Галич (див. детальніше: [20]).

Галицький краєзнавець С. Пушик вважає, що оспіваний у „Слові о полку…” похід Ігоря Святославича, одруженого на Євфросинії, донці Ярослава Осмомисла, мав на меті повернути землі халісіїв, тобто Західної (Білої) Хазарії – Тмутаракань, прямим нащадкам Ростиславичів  — рідному братові своєї дружини Володимиру Осмомисличу, князеві–ізгою („шпільману”), у чернецтві – Даниїлу, авторові „Моління Даниїла Заточеника” та  „Слова о полку…”. Він в 1189 р. перебува у гостях у імператора Священної римської імперії Фрідріха Барбароси, за наказом якого польский король Казимир ІІ Справедливий  вигнав з Галича угорського королевича Андрія і посадив тут Володимира, де він прокняжив до самої смерті в 1199 р.. Свого часу князь-ізгой довго прожив у своїх родичів на дунайському кордоні Угорщини та Німеччини, і, що цікаво, саме в тому регіоні і у той же час було записано знамениту „Пісню про Нібелунгів”, розповідаючу про предка легендарних халісіїв–каварів гуннського володаря Аттілу (Хаба), від шлюбу якого з хорезмійською принцесою походять Еда та Едумер, предки халісіїв/каварів. Чи не знайомство перебуваючого на угорсько-австрійському Подунав’ї  Володимира Ярославича з автором „Пісні про Нібелунгів” надихнуло його написати „Слово о полку...” „новими словами”, а не за традиційними, прийнятними й на Русі, настановами легендарного кельтського філіда Бояна (Bohainne), пропагандиста віри в сонцесяйного Дагда (Дажбога)?

4.

Найвірогідніше  Галичина могила має стосунок до Холдіна, соратника легендарного  короля  кельтського племені бритів Артура. Цього Холдіна (Халчина?) традиція прямо називає королем рутенів (а Рутенією, як відомо, католицький світ іменує саме Галицьку Русь). І поряд з Холдіном згадується вищезгаданий якийсь «кравчий» (тобто незнатного походження) Кай, намісник андекавів. Чи не літописний це Кий, сучасник історичного короля Артура (V ст.), князь антів–киян (андекавів), князівське походження якого піддавалося сумніву?

Кельтська версія має право на існування ще й тому, що із назвою кельтського племені боїв, які населяли сучасну Чехію і досі  ця країна в європейських мовах називається Богемією, дослідники співставляють назву української етнографічної групи «бойки».

З назвою Галичина перегукується епічна країна кельтських переказів про Святий Грааль Галахія (Gallacye). На згадку про неї походить, як стверджують валлійські перекази, назва сучасного Уельсу (Wales < Galys), що означає “окраїна, відокремлена, освячена (від решти) територія”[21], а знаменитий „озерний” рицар Ланселот гордиться своїм іменем „Окраїнного” (де в оповідях про нього цей ірландський термін перекладено германським словом „марка”, що, зрештою, набуло семантичного значення „держава”, наприклад, у самоназві Данії Dannmark).

Якщо кельтський епос, записаний Гальфрідом Монмутським у „Історії бритів”, тільки згадує рутенського короля Холдіна, то видається за можливе пояснити його на основі спорідненої їй північноєвропейській традиції (які між собою перехрещувалися, а у  складі варягів був присутній значний як кельтський[22], так і вепський (угро-фінський)[23] елемент), а саме —  давньогерманській (готи–германці свого часу заселяли величезні простори як Волинь, Поділля та Прикарпаття, так і землі наступних халісіїв–хорезмійців  — Північне Приазов'я). По-германськи „гальдр” означає „закляття, замовляння”, і відповідно до фонетичних законів, що діють у межах індо-європейської мовної сім'ї, може розглядатися тотожним слов'янському „галич” (як переосмослення іншомовного слова за аналогією з автентичною ономастичною лексикою, тобто чуже слово сприйнялося патронімним похідним від слов’янського імені Галик „малий Гал(-имир)”[24]).

А творцем чародійних заклять, володарем магічних письмен–рун був бог Одін, син Бора (епоніма вихідців з балтійського острова Борнхольм бургундів, повіслянська частина яких була слов’янізована і відома у джерелах як „борани”). Він, як свідчить еддична пісня „Промови Високого”, — божественний тлумач – „тул”, він провіщує з „престолу тула”, який називається Глідскьяльв. У назві престолу присутнє германське слово „glid”/ім’я Хльод – „могила” (дв.-ісланд. hlíð, гот. hlaiv “могила”, латин. clivus, ст.-грец. κλειτύς, литов. šlaîtas, дв.-сакс. hlēo <  індо-європ. *kloiuo “схил”; але також: hlith „ворота; напрямок” (пор.: Hlithar-endi (назва хутора) „Боковий кінець”); пор. ісланд. топоніми Granahlith „Ворота Грані”, Hlith „Схил”, Hlitharendi „Кінець схилу”), а друге слово, „кьяльв”, одного кореня з англійським clever “розумний”, “вдатний”. Тобто Глідскьяльв – “Могила Розумного”. І стоїть цей престол у срібній будівлі Глядсхейм  чи Валяскьяльв.

Але хто цей “Розумний”?

В інших місцях германських язичницьких текстів довідуємося, що Одін радиться з головою мудреця–велетня Міміра, який був таємничим господарем джерела мудрості, що витікає з коренів світового тисового дерева Іггдрасиль (“Кінь Жахливого”). За право напитися з цього джерела Одін віддав Мімірові своє око.

Але безпосередньо витікає Мімірове джерело мудрості із захованого в корінні дерева золотого рогу (золотий ріг вважається міфологами за прообраз святої чаші Грааль), володарем якого був бог Хеймдаль (його ім'я перегукується зі  згаданою нами назвою палацу – Глядсхейм), син Одіна. Він — прабатько всіх людей, а земний його образ – воїн Ріг. “Пісня про Ріга”, з явно кельтськими контамінаціями, називає його вартовим (згадаймо вищенаведене значення слова “харват”!) богів, а людей – його внуками. У образі “найсвітлішого із псів” (пес-слуга як антонім хижака-вовка) від жінки на ім'я “Матір” він мав сина Ярла („Знатний”), якого навчив письму – рунам, дав в якості титулу своє ім’я “Ріг” та землі предків у спадок. Ярл – Ріг (Ярило?), син Хеймдаля – Ріга (Дажьбога?),  одружився на Ерні (Яринá?), донці Херсира (Хорса?), і був батьком дванадцятьох синів. Молодший з них – Кон – був навчений рунам та отримав право називатися Рігом. Потім Кон–Ріг переміг диких витязів Данна (Дон) та Данпа (Дніпро), одружився на дочці Данпа Дані і став таким могутнім, що від його імені утворився титул короля “конунг” (kon ungr), що у вимові слов'ян набув вигляду “князь” або “ксьондз”. Конунг був не тільки володарем, але верховним жерцем-шаманом і міг приносити найважливіші жертви – людські, аналогічно до того, як їх запровадив Одін:  шляхом прохромлення себе списом  до світового дерева Іггдрасіля отримав „з дерев” таємне  знання про руни. Galgenberg — «Гора повішених» (норв. galg,  нім. galgen, англ. gallow, фр. potence „шибениця”, гот. galga „хрест”)  наявна і в поморському Воліні — знаменитому Йомсборгу скандинавських саг, де відзначали культ Одіна.

Також хочеться згадати про ритуальну страту давньоруських князів Галича і розстрілювання вже їх повішених з луків.

Також вищезгаданий кельтський бог Ллеу Ллау Гіфеса, коли стояв однією ногою на краю казана, а другою на спині козла, зраджений своєю чарівною жінкою Блодуед (Блоддведд; пор. з казковим мотивом зради принцесою свого мужа — Кощея Безсмертного) і пробитий списом, перетворюється в орла, який злітає на Світове Дерево.

5.

Цілком можливо, що Галичина могила була вже для германців-носіїв пшеворської культури “сакральним топосом (місцем)” (гот. hallus, дв.-ісл. hallr, дв.-англ. heall, шв. hal „скеля”, пор.: лат. collis „пагорб” [**], лит. kalnasгора”; біля с. Межигірці, неподалік від Галича, гора називається „Скала”, а місцевість біля неї – „Божий Тік”[25], також: „... Касова гора біля с. Бовшева – рідкісне поєднання скелястих горбів і гіпсових скель, вкритих унікальною для Прикарпаття степовою рослинністю, урочмще Камінь біля с. Тустань – мальовничі виходи скельних порід, так званий „Божий тік”. Поряд з поселенням трипільської культури, унікальні гіпсові відкладення рідкісної форми біля с. Озеряни, цілий ряд подібних пам’яток природи[26]), де колись на „могилі Розумного”–Глідскьяльв  пророкував і володарював богами та людьми (спільними предками германців, кельтів та балто-слов’ян) могутній Одін, *Wōđanaz (> дв.-ісл. Ođinn) “Одін, Вотан”, якого римські тлумачі пояснювали як Меркурія (Гермеса), володаря доріг, аналогічного галло–романському Лугу–Меркурію. «... Возвеличення Вотана/Одіна слід, напевно, пов’язувати з епохою Великого переселення народів, коли більшість германців з мисливсько–землеробських перетворилися в рухомі войовничі племена. Особливу роль Одін відіграв у норвежців (та їх нащадків–ісландців), для котрих сільське господарство в глибині заток і в долинах мало менше значення, ніж рибальство і військові набіги”[27].

Одночасно Одін — цар, родоначальник династій, завойовник, шаман, покровитель військової аристократії[28]. До того ж, зазначає Ж. Дюмезіль, “ ... в індоєвропейському світі і поза ним магія, знання, розум не розрізняються. Цей вплив, можливо, виражено і у самому імені бога, похідному на –na германського кореня  *Wōđa- (дв.-сканд. Óđr) котре як іменник означає розум (але і наснагу, навіть поезію), а як прикметник – “excite, furieux, wutend, rasend” і споріднене італійському і кельтському  позначенням пророкувача (і поета), латин. vates, галльск. Οΰάτεις тощо. Furor, котрим Адам Бременський визначає Одіна і котрий він начебто відносить тільки до військового збудження, треба розуміти в його повному, релігійному значенні Óđr”[29].

У греків, на нашу думку, аналогом германському Одіну є Афіна (Άθηνα, дорійськ. Άθάνα), в теонімі якої корінь άθη- < *Fαθη- (де F – це “дігамма”) (vathe), споріднений з латин. vates  “поет, пророк, одержимий, ентузіаст”, vatius “вигнутий всередину”, “кривоногий”. Як германський бог–ас відтиснув з центру на периферію бога–громовержця Тора, так можемо стверджувати, що в якийсь період Афіна відтіснила Зевса (архаїчний грецький  *ΔιFος) та вважалася головною богинею протогреків–носіїв “усатівської археологічної культури” теперішньої Одещини, які, однак, поглинаючи інші індоєвропейські племена Східних Балкан та Аттіки, “повернулися” під сонм Зевса–громовержця, а Афіну перетворили на непорочну діву із суто діви–войовниці, бо останнє робило б її становище аномальним у патріархальному пантеоні, що значно антропологізувався, тобто наблизився до опису реальної соціально–вікової градації за певною рухомою силою, principia volentes.

Як зазначає І. Дьяконов, “... Одін — не тільки бог, спонукуючий до битви, прирікаючий в ній на смерть та обираючий загиблих у Валхаллу (Val-tyr бог загиблих, пор. Гермес душепровідник, psychopompos у греків), він же і бог людських жертвопринесень... В “Ейрбюггья сазі” розповідається про звичай перед початком битви кидати спис над ворожим військом, присвячуючи жертву Одінові. Як бог воїнів Одін часто підступний і віроломний, наприклад розпалюючи ворожнечу між родичами (“зачинач зла” – Bolverkr...) Хитрість і підступність пов’язують його з Гермесом. Нерідко він несправедливо присуджує перемогу... Одін – перевертень (“Коло земне”, “Сага про Інглінгів”, гл. УІІ): являється у вигляді змії, ворона, орла, коня і вовка. Нерідко він (знову як і Гермес) є прочанином, невпізнаваним, навіть коли він у людській подобі (але його можна впізнати за ім’ям, бо його імена – це його приховані епітети). Одін – мудрець. Неподалік від коренів Іггдрасіля витікає джерело мудрості, приналежне Міміру (де латин. memor пам’ять, грецьк. mermerizo згадую, дв.-іран. mimara пам’ять) ... Одін – шаман, передбачувач і володар “меду поезії”,  викраденого ним у йотунів. Одін – “Всебатько”. Але це означає тільки те, що всі люди – в його патріархальній владі: жодних антропогенних міфів, щоб пов’язувати людей з Одіном, не існує. Ім’я “Одін” не утворює теофорних імен і досить рідко відображається у топоніміці.  Це пов’язано, звичайно, із зловіщим характером цього божества ... Крім рахунку днів тижня перше свідоцтво про ототожнення Одіна з римським Меркурієм (на той час повністю співпадаючим з грецьким Гермесом) з’являється у Павла Диякона в його “Походженні роду лангобардів” (VІІІ ст.), але вже Таціт (І ст.) говорить про Меркурія як головного бога германців (“Германія”, VІІІ). В “Германії”, ХХХІХ Таціт згадує  про священний гай племені свевів–семнонів: “... Тут вони іменем всього народу вбивають в жертву людину ... Ніхто не може увійти в нього (у гай) інакше, ніж у путах...” ...із співставлення ... зі “Старшою Еддою”, згадуючою людські жертвопринесення у зв’язку зі священним гаєм, створеним Одіном (...”Друга пісня про Хельгу Вбивцю Хундінга”, ...): “Одін приніс у жертву Дага, сина Хьогні у помсту за вбивство родича (букв. “за вітцевбивство”). Одін дав Дагу на час свій спис. Даг зустрів Хельгі, зятя свого, у гаю, що називається Фьйотурлунд (“Гай пут”). Він вразив Хельгі цим списом”. Дружина Одіна – Фрігг...”[30].

Хельг тут виступає сакральною жертвою, ритуальним двійником верховного бога Одіна, а його ім’я – еквівалент слов’янського титула в іменах каганів полян: Helgi “Святий” = Олег = компонент “Свято(-полк, -слав)”; пор.: титул хеттського царя “моє сонячне божество”, титул імператора інків “Син Сонця”. Можливо, що як скандінавське Helgi Wiht літописне “Олег Віщий” є аналогом слов’янському “Святовит”, імені “бога богів” слов’ян (за Гельмольдом і Саксоном Граматиком).

“Східноорієнтований” нащадок у „Слові о полку ...” галицького поета-князя Володимира-Данила Ярославича трактується як “Велесів внук” цілком аналогічно у сенсі постійних експансій варягів-германців на схід у пошуках Вальхалли бога Одіна (Вотана) та засвідченої “Хеймскрінглою” Сноррі Стурлусона  першопочаткової землі богів–асів в Трої та землі турків. Відповідно, всі пошуки германців (“шукачів Вальхалли”) зазнали краху (в той час, як бачимо, англосакси “шляхом на Захід” домоглися гегемонії). Автор “Слова о полку ...” навпаки – демонструє  неправильність позиції “сходофілів”, бо вона, як Всеслав, що прагнув Тмуторокані і який покликаний на суд Божий, відвернулася від правильного шляху, визначеного рухом сонця (зі Сходу на Захід), запрагнула шляху на Схід, на “... неправедний і небезпечний шлях, здійснюваний [Всеславом, - О.Г.] за допомогою злої чародійноі магічної сили. Всі смертні слідують шляхом Сонця. Родоначальник людей іранський Йіма, як про нього говориться в “Авесті”, “піднявся і пішов шляхом, котрим слідує сонце” (Videvdat ІІ, 31). Зоря – Ушас “правильно слідує дорогою порядку” (rtasya panthām anv eti...RV І, 124, 3), вона з’являється на сході, знає свій шлях наперед і не путає напрямків. Міфологізація та ритуалізація сонячного шляху та перетворення його на норму, ідеальний зв’язок, визначаючий поведінку богів і юдей, може бути підтверджений багатьма прикладами.

Всеслав з його неправедним шляхом напереріз шляхові Хорса–Сонця приходить на пам’ять автору “Слова о полку ...” в контексті помилкового шляху Ігоря Святославича, що привів до поразки: Сонце затемнилося, і вірний шлях тепер невідомий, прихований („Солнце ему тьмою  путь   заступаше). Незнання шляху призводить до фатальних відхилень, від правильної поведінки, від моральних норм. Інша справа – поведінка великого князя Дмитра Івановича у аналогічній ситуації у “Задонщині”: "он вступи в позлащенное свое стремя и вземъ мечь въ правую руку и помолися Богу и пречистой его матери. Солнце ему ясно сіяетъ на востоць и путь поведаетъ ... ". Шлях Всеслава від Києва до Тьмуторокані протилежний шляхові Хорса–Сонця із сходу на захід  (слід звернути увагу, що згаданий у “Авесті” шлях (“путь”, - О.Г.) Сонця, тобто paθā-, paθ-, pantay - &  hvar∂ xšaet∂m, позначається за суттю тією ж формулою, котра пізніше буде використана у “Слові”: путь & Хърсъ)...”[31].

6.

Існує версія про те, що готи в Західній Україні були саме готами-тервінгами ("деревлянами"; пор.: "костобоки" ~ санскр. kastha "дерево, палиця, кий" + bhagas "тримати"; латиськ. mezs "дерево" ~ "мазури" (як народноетимологічне пояснення сусідами вищенаведене „вігмазури”); лит. medynas "дерев’яний, лісовий, дикий" ~ с. Мединя (біля Галича); морд. "вирьнеже" — "лісовий захист" ~ м. Воронеж; ірл. ros "дерево" ~ "росомони" — "плем’я, підвладне готам" / "роси" — "грецький еквівалент етноніму руси"; адиг. (пн.-кавк.) "чъыгы" — "дерево" > чехи "аварська назва західних деревлян" [***]). Королі готів-тервінгів належали до роду Амалів (а його останні представники — деревлянський князь Мал, його донька Малуша, "ключниця", тобто фрейліна-заложниця, княгині Ольги та внук Святослав-Helgihrothr, син Малуші та князя Ігоря-Ingvar).

"...З'ясувалась, — пише В. Алєксєєв, — не зовсім зрозуміла, але цікава й важлива деталь — древляни антропологічно відрізнялись від решти слов'ян, вони були крупнішими, масивнішими, обличчя у них були ширшими. А коли виміряли черепи сучасного населення України, з'ясувалося — це саме той краніологічний тип, який властивий і сучасним українцям. Отже, краніологія підказала — фізичними предками сучасних українців були древляни, вони зіграли вирішальну роль у формуванні антропологічних особливостей українського народу, в їхній культурі слід шукати джерела етногенезу й культурного розвитку українців"[32]. Іншими словами, саме на Волині готи стали субстратом праслов'ян (як аналогічно вони є субстратом таких народів, як німці, французи, англійці, іспанці, тунісці та ін.), на відміну від решти остготів, які створили в Північному Причорномор'ї могутню імперію Германаріха. Коли ж остання впала під ноги гуннської кінноти слов'яни як союзники останніх цілком законно заволоділи землею свох готських дідів та дядьків.

Вперше про готські впливи на історію, культуру і мову України і Галичини почав досліджувати львівський вчений О. Партицький, приналежний до віденської славістичної школи Ф. Міклошича. Варто тут згадати його фундаментальних працях „Германські впливи на наш народ” (історико-язикова студія)” (Львів, 1883 р.) та „Скандинавщина в давній Русі” (Львів, 1887 р.), а безпосередньо готським впливам присвячена праця „Нові коментарі до „Слова о полку Ігоревім” (Львів, 1885 р.). Наприклад, таємничий персонаж Дывъ інтерпретується ним як готський Tiv „бог війни”, пов’язаний  зі згаданими „готськими дівами”, що прославляють піснями „бусово время” (сиву давнину) своїх предків. Щоправда, О. Партицький не досліджував готизми у їх етимологічному аспекті, а пояснював їх за аналогією з фактами інших мов, іноді інтуїтивно або й зовсім довільно (за що неодноразово був критикований зарубіжними славістами, в тому числі й В. Ягичем). Це стосується, наприклад, тлумачення слова „Галич” від Galtis (племені галлів) або субетноніму „гуцул”, який О. Партицький пов’язував з готами, на жаль, не з’ясувавши його сутність.

Можливо, саме міфогенетичний персонаж слов'ян Щек (град його стояв, начебто, на київській горі Щекавиці, і тут же пізніше поховано Олега Віщого) символізує германську складову предків слов’ян: дв.-англ. secg "чоловік-воїн" / дв.-ісл. skegg „борода” (дв.-англ. sceacga, англ. shag, швед. skägg, дат. skæg, нор. skjegg „волосся, шерсть” ~ слов. Волос/Велес; пор.: літописний Щекотов, тепер урочище Щекотин на пвд.-зах. околиці села Глинськ Жовківського р-ну Львівщини; можливо, це ж поняття лежить в основі етноніму „сакси”, витлумаченого пізніше на основі лат. saxum «камінь, ніж”), а також пор.: дв.-англ. beorn „муж, герой” (пор. зі згаданим у сагах володарем Гардарікі-Русі Бйорном з Ладоги/Альдебйоргу) ~ слов. „парень”, hreoh „жахливий” ~ слов. „гріх”, maere „славний” ~ слов. „-мир” (компонент в іменах),  гот. waila, дв.-ісл. vel, val, дв.-англ. wel, дв.-сакс., дв.-верх.-нім. wela, wola „добре, як слід” ~  слов. „вила/самовила” (добрий жіночий дух, демон), гот. warmjan „гріти” ~ слов. „верм’яний” (червона барва), дв.-англ. del „лісиста долина, лощина” ~ топоніми з формантом „-діл”, дв.-ісл. huntari „частина області, краю” ~ слов. „хутір”, дв.-англ. haeleth, нім. Held, дв.-сканд. holthr „муж, чоловік, воїн, герой, здоровий, цілий” (що в мові іраномовних сарматів та їх нащадків – білих хорватів  могло звучати як „лех” < осетин. laeg "муж, чоловік, воїн”, і було прийняте за спільну назву племінним об’єднанням західних хорватів, полян, поморян і лютичів), гот. hails, норв. helse, англ. health „здоровий, цілий” ~ Галич (пор. з тим фактом, що у Звенигородському городищі могильник  іменується „Гоєва Гора”[33], що співставляється з слов. „гоїти” і тут наявні ранні могильники – поховання воїнів пшеворській культури, поряд з  похованнями дакійської липицької культури; також городище княжої доби м. Заліщики знаходилося в урочищі Ущилівка, що, на нашу думку, слід етимологізовувати теж із скандінавських мов: норв. uskadelig „безпечний”, дат. uskyldig „невинний”; хоча первинно назва Гоєвої гори  могла бути германською — дат. hоj „високий” — і лишень з часом переосмислитися фактом слов’янської мови; пор. з назвою Холм-город, засвідченою літописами для Словенського кінця Новгорода, за яким варяги називали весь Новогород Holmgardr), дв.-ісл. roths, рунічне ruth "військо" ~ слов. "рать", дв.-ісл. leidan "корабельна округа" (2-3 десятки "треті", де в одну "треть" входило чотири обійстя і від "треті" виставлявся воїн) ~ слов. "лодія" (окрім того, лодіями завжди опікувалися селяни і захоплені варягами лодії теж неодмінно визнавалися часткою здобичі, приналежну селянам), дв.-англ. reysen "здійснювати військовий похід, набіг", дв.-верх.-нім. reison "готуватися, споряджатися", reisa "військова експедиція" ~ літопис. "руси отримали свій етнонім внаслідок походу" на Візантію в 860 (842) р.,  дв.-англ. levedi/hlefdize (>lady) "та, що місить хліб" > "господарка, пані" ~ Либідь [****]; дв.-ісл. vartha „захищати” ~  укр. „варта”;  гот. hoha "плуг" ~ слов. "соха" (в той час як  дв.-інд. sakha "вітка, гілка", литов. saka "вітка"), гот. hleifs „хліб” ~ укр. „глевкий”, гот. mes „стіл” ~ „миска”, „Мисів” (прізвище),  staiga  „дорога” ~ укр. „стежка”, гот. hairus „меч” ~ „Герус” (прізвище), гот. mawi „дівчина” ~ укр. „мавка” та ін.

На Волині готське  та гепідське населення — носії вельбарської культури — перебуваюло  в II-V ст.,  не знало землеробства, а вело приселищне тваринництво та промисли. Як зауважує В. Стецюк[34], ядро готів на Волині та Поліссі знаходилося в районі Шацьких озер, де засвідчено велику кількість давньо-германських топонімів (назва озер може походити від дв.-верх.-нім.  scaz, „гроші, худоба”, нім. Schatz „скарби”; назви села Пулемець та Пулемецького озера можна розшифрувати як „повна міра зерна” (нім. volle Metze, дв.-верх.-нім.  fulle mezza ); р. Прип’ять - дв.-англ. frio „вільний”, pytt „яма, калюжа, джерело”; р. Рихта, лп Тростяниці, пп Ірші - да. riht, ryht „правий, прямий”; с.с. Ходори, Ходорків, Ходурки Житомирської області - дв-англ. hador „бадьорий, жвавий"; назву іншого озера - Люцемер слід розуміти як „мале море” (нім. lutt, lutz, дв.-верх.-нім.  luzzil „малий”, дв.-верх.-нім.  mer, нім. Meer, „море”; назва села Вельбівно (Вельбовно) у Рівненській області на правому березі Горині складається з двох давніх німецьких слів welb-en „виводити склепіння” і  ovan „піч” (пічка у вигляді склепіння, викладена з каменю, цілком природна річ, але вона могла мати і спеціальне призначення — для виплавки заліза з болотної руди); поруч з Вельбовним розташоване місто Нетішин, назва якого походить з дв.-верх.-нім.  net означає „рибальська сітка” (в сучасній німецькій мові Netz), де друга частина назви з дв.-верх.-нім.  asc- „посуд”, яке могло мати значення „човен”, бо зафіксовано двн. ascman „матрос”, тобто „нетішин" — Рибальські човни", або ж „ясенева верша” (нім. Esche “ясень”), бо гнучкі ясеневі гілки дуже добре надаються для вироблення верш); м. Киверці - нім. Kiefer, свн. kiver „челюсть, підборіддя", хоча не виключене і чеське походження назви (ч. kivir – „вид капелюха”); м. Ковель - нім. Kabel “доля, жереб”, сер.-ниж.-нім. kavel-en – „тягти жереб”; с. Мосир на північний захід від Володимира-Волинського, с.с. Мосир Новий і Старий на південний захід від Рожища Волинської обл. - дв.-верх.-нім. masar „клен”; с. Невель на південний схід від Пінська (Білорусь) - нім. Nebel „туман”; с. і оз. Нобель на захід від Зарічного Рівненської обл. - нім. Nabel, двн. nabalo „пуп”; село розташоване на півострові, що вдається в озеро; с. Паре на протоці Прастир - нім. Fahre „пором, переправа”; с. Растів західніше Турійська - дв.-верх.-нім.  rasta „місце стоянки”; р. Стир, пп Прип’ті - нім. Stor, дв.-верх.-нім.  stur(e) „осетер”; с. Хобултова східніше Володимира-Волинського - нім. Kobold „демонічна істота”; р. Цир, пп. Прип’яті і с. Цир - нім. Zier „прикраса”, дв.-верх.-нім.  zieri „гарний” тощо.

Аналогічно можуть бути проінтерпретовані як топоніми Галицького (і ширше – Карпатського) регіону: с. Свалява (Закарпат.обл.) – гот. swaljawa „ластівка”; с. Бринь (Галицький р-н Ів.-Фр.обл.) – гот. brunjo, дв.-ісл. brǿnja „зброя, панцир, кольчуга”; пор. ісланд. топонім Brynjudalr „Кольчужна долина”); Сваричів (Рожнятівський р-н Ів.-Фр.обл) – гот. swaran, дв.-герм. *swarjan „давати клятву, клястися”; урочище Качків (де стоїть Галичина могила)  - дв.-англ. chough „галка”, р. Луква - дв.-ісл. lœkr „потік”;  Діброва (місцевість за великим обривом на захід від княжого Галича) – дв.-ісл. djúpr „глибокий”,  р. Мозолів потік (впадає в Лукву і  яруга якого захищає княжий Галич зі сходу) -  дв.-ісл. mosi, дв.-англ., дв.-верх.-нім. mos, англ. moss, нім. Moos мох, швед. mosse, дат. mos, mose „мох, болото”, галицьке урочище Прокаліїв Сад – дв.-ісл. brok „штани” та ін., так і галицькі антропоніми: Зварич (дв.-ісланд.vararganga „людина, що йде давати клятву” *(s)varar-  „той, що клянеться” + gang „йти” > „варяг”), Барна  (норв. barna "дитя"), Верста (норв. verst - найвищий ступінь порівняння від darlig "поганий"), Бедрик (норв. bedre – вищий ступінь порівняння godt (bra) "добре, гарно"), Лукань  (гот. ga-lūkan „закривати”) та ін.

7.

Поряд з готами-тервінгами на території України мешкали — як складова частина черняхівської культури — остготи-грейтунги (Gruituggos "жителі (берегів) піщаної гальки"; гот. *greuta, дв.-ісл. grjot, нім. Grei, фр. greve "галька, гравій"; пор. можливе „народноетимологічне” пояснення власне тубільними слов’янами: тервінги — "деревляни" та грейтунги — "галичани"; пор. із близьким їм норв. grav, англ. grave, нім. Grab „могила” і епічним мотивом готів-охоронців священних могил), яких ще називають „берегові готи” і, можливо, саме їх нащадки називаються Баварським Географом Х ст. sittici [35], з великою кількістю укріплених городищ (пор.: дв.-ісл. síða, дв.-англ. sīde, англ., дат, норв. side, д-в-н. sīta, нім. Seite, шв. sida „сторона, берег”), поряд із тубільцями — "стадічами", stadici  (дв.-ісл. staðr, гот. staþs, дв.-англ. stede, англ. stead, дв.-верх.-нім. stat, нім. Stadt, Statt, швед. Stad,  д., нор. sted „місце, житло”), і  саме  Stadici Козьма Празький (Cosm. I, 5) називає батьківщину чеського князя Пржемисла, та "свірянами", Zuireani/Zerivani (від р. Свирь, ліва притока верхнього Дністра, біля устя якого розташований Галич)[36]. Останніх Географ Баварський єдиних називає у своєму списку "королівством" (regnum) і зауважує, що "воно настільки (велике), що з нього походять всі слов’янські народи і ведуть, за їх словами, своє начало"[37].

Від імені готів-грейтунгів — *Hreithgotar, Reithgothi А. Будилович та М. Брайчевський виводять етнонім "русь" (< гот. hreith — "слава"~ ірл. greithe "цінність, коштовність, грейд" + droth „військо, рать, натовп”)[38]. Якщо Ф.А. Браун критикує цю версію[39], то її, навпаки, поділяє Х. Ловмяньский: ”... купцями, що посередничали між середнім Подніпров’ям (Руссю) і Естонією, були готи, котрих фінни вважали представниками Ruotsi. Більше того, якщо Русь у готський період лежала на північних окраїнах володінь готів, фінни могли називати всю готську державу за іменем найближчої їм області. Потім цю назву було перенесено на заморських купців готського і взагалі скандинавського походження і в кінцевиму результаті локалізовано у Швеції, коли торгівельні стосунки з подніпровською руссю перервалися. Зате в устах шведів першопочаткова назва Русі, ... зберегла відпочаткове значення території слов’ян ... Першопочаткова назва могла бути слов’янською, то слід рахуватися з тим, що в його поширенні на північ відіграли роль готи, а в південному напрямку, можливо, іранці [40].

Готи-грейтунги на чолі з Вінітарієм ("переможцем венетів"!), перебивши антських 70 старійшин на чолі з "рексом" (королем) Боозом ("перехрещеного" нашими романтиками від історії на Божа, хоча ім’я його явно кельтське і власне слов’янським його варіантом є "бевзь/белзь", яке після наївної довіри готам його носія  стало "іменем загальним"; цікаво, що у говорах Рязанської, Орловської, Тверської, Ярославської та Костромської та Псковської областей та у мові поволзьких комі аналогом слову "бевзь" виступає "дулеб", "дулебий", "дулеп"[41], а також це слово застосовується для означення "сліпий", "косий", "різноокий", "із фізичним недоліком"[42]), переорієнтували слов’ян з участі в кельтському ушкуйництві —  набігах на римські провінції, про що розповідає Таціт ("Венеди перейняли багато з їх таланів, бо заради грабежу рищуть лісами і горами, які тільки не існують між певкінами та феннами ... пересуваються пішими, і до того ж з великою швидкістю"), — на торгівлю з Римом, який мав величезну потребу у зерні та у продуктах тваринництва.  З часу приходу готів, з II ст. н.е. у слов’янському Подністров’ї, як констатує Д. Козак,  спостерігається прогрес у землеробстві, а саме: застосування орних знарядь плужного типу, удосконалення знарядь збору урожаю та його переробки, запровадження ротаційних жорен замість зернотерок, споруджуються млини, окремі домогосподарства об’єднюються у сусідські общини ("верві"). Як наслідок, через посередництво готів у торгівлі з Римом створений додатковий продукт обмінюється на ремісничі товари, предмети розкоші, вино і монети[43]. "... Плуг і хліб — основа слов’янської цивілізації. Селянське орне землеробство стало тим могутнім фундаментом, на котрому відбулася консолідація "праслов’янських" племен, що забезпечила і динамічний господарський здвиг, і бурний демографічний ріст, і швидкий соціальний розвиток"[44]. Тим самим прихід готів зумовив появу серед слов’ян релігії типу меланезійського "карго"[45] та витворення провінціальноримських культур (пшеворської та черняхівської, тобто які об'єднали, відповідно, германських вандало-лугів та гото-гепідів зі слов'янськими конгломератами, внаслідок чого Певтінгерові таблиці називають цей компліментарний симбіоз "венедами сарматами").

Ті праслов’яни великого археологічного конгломерату Лука-Райковецької культури (VIII-X ст.), які безпосередньо успадкували пшеворсько-черняхівську релігійно-світоглядну доктрину, стали визначатися власне як "тиверці" (пор.:  топонім Тиврів Вінницької обл.): від дв.-герм. taufr, taubr — "червона фарба, вохра, кров" > "магічна сила (написаного) заклинання" (руни, які видряпувалися, для набуття "сили", затиралися червоною фарбою), дв.-ісл. taufr — "чародійство", дв.-сакс. tover — "чародіяти", дв.-англ. tiber, tifr — "жертва", дв.-сканд. tiffur — "бог", нім. zaubern — "чародіяти", англ.діал. tiver — "вохра, фарба"[46] (в ірландській традиції джерелом добування магічної червоної фарби була вільха, яку "Книга захоплення Ірландії" називає ro-eim "та, що робить обличчя червоним"). Можливо, що ще Геродоту предки тиверців та пшеворців були  відомі як „розфарбовуючі (себе) агатірси” (picti Agathyrsі, де Тірас – грецька назва Дністра).

8.

Також можливо, що традиція Галичиної могили, яка була освоєна прийшлими германцями,  першопочатково мала стосунок до згадуваних Геродотом жителів Верхнього Подністров’я – алазонів, на кордоні яких зі скіфами-аротерами (орачами) в районі зближення рік Дністер та Буг проходив знаменитий „Священний шлях” — Ексампей (IV,52,81), яким гіпербореї передавали священні дари храмові бога Аполлона на острові Делос. Найвірогідніше, мова йде про іллірійське плем’я (т.зв. східний гальштат, VII-IV ст. до н.е.), яке й дало первинну назву Галичиній могилі: „Галич” < албан. gjalliqes „воскресіння (< gjallё „живий” ~ гот. *qius „живий” > „Київ” як місто готів-росомонів із горою Кия)” (пор. урочище Воскресенське із ротондою-квадрифолієм і похованням княжої доби, розташованою в Галичі  на пагорбі правого боку Мозолевого потоку через яр біля урочища Качків, де безпосередньо стоїть Галичина могила; пор.: Карпати < албан. karpё „скеля”; Кодри < алб. kodёr „пагорб”; Уж (гідронім) < алб. ujё „вода”; Лімниця (гідронім) алб. < lumё „ріка” [*****]; Kути (поселення) < алб. kuti «вмістилище»; Крак (епонім міста Краків) < алб. krah „плече; рука”; ліс  < алб. lis „дуб”; мур < алб. mur „стіна; неня < алб. nёnё „матір”;  бояри < албан. bujar "благородний, щедрий", bujari "благородство, щедрість", burrё „муж” ~ кельт. boaire „власники стад  худоби). Слід взяти уваги зауваження А.В. Десницької, що запозичення у східнослов’янські мови з палеобалканських, датовані другою пол. І тис. н.е., в основному пов’язані саме з культовими  реаліями, здійснювалася шляхом живого спілкування у народному середовищі. Окрім того, наявні факти гідронімних елементів іллірійського походжння (верхня частина басейну Дністра і південна смуга правобережного Полісся, а також розріджені прояви на правобережній Наддніпрянщині) свідчать і про тривалі міжетнічні контакти, що мали різний характер у різні епохи[47]. Про існування якихось „північних іллірійців” підтверджують дані мовознавства, за якими  назви великих рік лужицького ареалу, Ельби, Одера та Вісли можуть бути етимологізовані тільки з іллірійської прамови[48].

За Т. Лер-Сплавинським, К. Міодовіч та В. Гензелем, праслов’яни виникли в результаті нашарування „кентумних” іллірійських венетів (носіїв лужицької культури; вважається також, що до неї належали пізніше германізовані племена свевів-квадів та віктогалів) на західних прабалтів [******] (неврів Геродота?) в районі басейну середньої та верхньої Вісли і прип’ятського Полісся в ІХ-VII ст. до н.е. [*******] (за Шахматовим праслов’яни спочатку мешкали на Зах. Двіні, а потім — у Повіслянні). Свого часу Н. Антошин зауважував:  "... Для загальнослов'янської мови, що існувала не менше 500 років, був характерний, наприклад, закон відкритого складу, котрий змінив всю фонетичну систему та граматичний лад мови, до того ж ці зміни охоплюють всі слов'янські діалекти. Це могло бути тільки у тому випадку, коли слов'яни займали невелику територію, всі слов'янські племена були взаємопов'язані економічними відносинами, мали єдині центри господарської та політичної діяльності"[49].

З прабатьківщини в районі між Віслою та Прип’яттю праслов’яни вирушили у Середнє Подунав’я та Адріатику, де використовували для самоозначення етнонім „венети”  (К.Т. Вітчак запропонував реконструкцію імені саме для цієї спільності,  зафіксованого, за Г. Ловм’янським, лише на переферіях Давньої Європи (у зв’язку з розселенням): *wenHtoi (< і.-є. *bhrghntoi “великі, високі”) як спадок від більш реліктової індоєвропейської спільності[50], з чим погоджується А. Брюкнер: “Це єдина первісна племінна назва (назва  аріїв, можливо, стосується тільки індійців та іранців)”[51]; пор. з кельт. богинею урожаю і достатку Бригітою, хеттською Паргою, авестійською Хара Березайті, етнонімами бріги/фріги/фракійці та бургунди і рядом європейських топонімів та гідронімів[52] ~ синонімами є наступний ряд: Arduinna "Висока; кельтська богиня, тотожна Бригіті і епонім Арденн", лат. arduus, іран. aredvi "висока"). Зазнавши в Придунав’ї романського впливу [********], праслов’яни повернулися на землі предків в межиріччі Вісли та Одера (де сформували культуру підкьошевих поховань, 400-100 рр. до н.е.) і тут зазнали світоглядно-господарського впливу кельтських племен (латенська і тшинецька культури)[53] і створили симбіоз із германськими племенами (етнічно — вандали, бургунди та племена союзу лугів — гарнії, гелізії, маними та наганарвали; археологічно — пшеворська, оксивська і зарубинецька культури і пряшівська  на Середньому Подунав’ї та етулійська на Нижньому Подунав’ї, що походить із пшеворської)[54]. І саме цей германо-кельто-праслов’янський симбіоз зафіксований писемними джерелами як венеди/венети писемних джерел.

Надалі вони зайняли й територію Прикарпаття, співіснуючи з носіями латенських культур (серед яких — гірське плем’я котінів — спеціалістів по добуванню заліза, які Тацітом визначаються не германцями. а такими, що говорять галльською мовою, тобто використовують кельтську як посередника в системі різноетнічної латенської культури[55]) або витісняючи звідси фрако-дакійські племена-носіїв липицької[56] та  прабалтські племена-носіїв зубрицької культури (І-поч. ІІІ ст.), які одночасно намагалися колонізувати Верхнє та Середнє Подністров’я, асимілюючи місцеве населення, яке залишалося незахищеним після  переходу в 50 р. н.е в Тисо-Дунайську низовину (після розгрому тут римлянами дакійської держави одріссів) в союзі з германцями-лугіями значної її частини  — сарматів-язигів. Саме із залишком місцевих іраномовних язигів (які проіснували аж до поч. ІІІ ст.)[57], на наш погляд, і пов’язаний субетнонім „гуцули”: пор. з осетин. гыццыл чизг „дівчинка”, де „гыццыл” – „мале/малий”, а „чизг” – „дівиця”, що у європейських писемних джерелах фігурує власне як „язиг” (етнонім сарматського племені, тісно пов’язаного з мотивом войовничих вершниць-амазонок). Тобто карпатські гуцули — це „малі язиги” в сенсі того, що залишилися в Карпатах (аналогічно та група остготів/остроготів, яка відмовилася від войовничого походу на Захід, у „Готиці” Йордана визначається як „малі готи”, Geti Minores), а не вирушили у Європу [*********], змішалися з германськими гото-вандальскими племенами. З часом їх етнонім зазнав переосмислення у середовищі сусіднього романізованого населення на „готські”: got/guth + румунський означений постартикль –ul > guţul „розбійник, рекетир”.

9.

Отже, в Мазовії, Підляшші та Галичині місцеве населення фракійського та сарматського походження стало сусідувати з новоприбулими (в 170 р.н.е.) носіями пшеворської культури-германцями (східногерманські скіри, лугії, вандали, бургунди та західногерманські лангобарди-вініли) і, зрештою, симбіозом цих германців та дако-фракійців постала культура карпатських курганів (писемні карпіни/карпи).

Проте Волинь була повністю залишена попереднім населенням (культурою кулястих амфор; дако-фракійські племена), яке переселилося на Верхнє Подністров'я, внаслідок чого, як констатуєють археологічні дані, збільшуються площі наявних тут поселень волино-подільського типу. Таке могло трапитися виключно з єдиної причини — некомпліментарних стосунків між релігійними системами волинських гото-гепідів та тубільців (фракійців)[58]. Саме гото-гепідська група дотримувалася своєрідного нордичної генези „культу пророків та провіщувань” („... творяче божество ототожнювалося зі звуком та словом, слід співставити англ. god „бог” та ірл. guth „голос”, кімрськ. gweddi „промова, oratio”, дв.-англ. geddproverbium, parabola”; пор. також рос.діал „гад”-„пророкувач”, рос. „гадать”, а до цього ж кореня належать і англ. good, нім. gut „добрий”...”[59]), на відміну від фракійської обрядово-ритуальної релігійності (за якою лише слід дотримуватися раз і назавжди даних богами настанов і табу і не турбувати їх своїми домаганнями (божества мовби „німі” до людей, не доступні для спілкування з ними; германці цей світоглядний тип означували sið-venja „обряд ванів”; окрім того, фракійці та іллірійці, як і кельти, на відміну від інших індо-європейців, вірили в перевтілення душі після смерті).

Навпаки, компліментарність між праслов’янами та фракійцями призвела до еволюційної асиміляції останніх (а також карпів) першими та засвоєння культурних надбань асимільованих [**********] (що, власне, ще більше диференціювало нащадків пшеворсько-черняхівського континууму): "... Фракійці, за повідомленнями Платона й Тіта Лівія, водили козу, зовсім як слов'яни на Дніпрі, у свято нового місяця, котре супутнє зимовому сонцестоянню у сузір'ї Стрільця. Звичай цей до сьогодення був живий на Україні. Культ Сонця у Фракії грав головну роль. Фракійці вірили у безсмертя душі, обожнювали природу, що відроджується, приносили в жертву тварин. Яскраві, в маскарадних одежах, кукерські ігри. народний одяг. прикраси, зустрічі пір року — все це збереглося на території Фракії і було передано пізнішому болгарському населенню, стало елементами його культури. ті ж основні риси фракійської культури характерні для багатьох слов'янських племен — і це, без сумніву, естафета, передана фракійцями після їх переселення на нові землі... Зображення двох коней з людиною посередині (коні обернені головами до людини, — О.Г.) характерні для Фракії і особливо для лівобережжя Дунаю. На вишитих слов'янських рушниках ... присутній той самий сюжет ..."[60].

Зрештою, формується нове етнічне утворення, відоме як „ду(д)ліби”. В етнонімі "дуліби"  перша частина назви  споріднена з дв-ірл. tuath "народ, плем’я, країна", кімр. tud "країна" (пор.: дв.-верх.-нім. deota/diota "народ" > diutisk / у латин. передачі: teodiska > Deutsch  ~ гот. thiuda "народ", дв.-англ. theod, дв.-ісл. thiuz "народ" < і.-є. *teuta "народ" < *teu-/tu- "набухати" ~ оск. touto "місто", литов. tauta "народ", дв.-прус. tauto "країна", хетт. tuzzi "військо"). Як ввіжає Д.Б. Атегнатос, даний етнонім відбиває ім’я індоєвропейського предка-тотема: у германців, за Тацітом, це — Туісто, батько Маннуса, предка німців,  у індоаріїв — Тваштар — бог-ремісник, нащадком якого був першопредок Ману ("Рігведа", Х 17: 1-2). Синами  Тваштара є Індра і Вішварупа-Врітра, які ворогують між собою (символи двох гілок індоєвропейців)[61]. Також етноніми та топоніми з формантом "Дуліб" фіксуються у Центральній та Східній Європі, колонізованій саме свого часу кельтами: сербохорв. Duliba — "велика долина у Велебиті"; "гора в Боснії"; словен. Du(d)lieb — "місцевість у Західній Карінтії"; ст.-чеськ. Dudlebi — "плем’я на півдні Чехії"; Dodleba — "назва гідроніму"; дв.-рус. "дулЪби" — "плем’я на Пд. Бузі", Дулеба — "ріка в басейні Березини" тощо[62].  В.Д. Баран уклав карту сучасних населених пунктів  з назвою „Дуліби”[63].

Надалі, внаслідок забуття нащадками дулібів значення етноніму, відбулося його „народноетимологічне” пояснення, внаслідок чого виникає начебто його слов’янський переклад: "волиняни" (кельт. *Dudl-eiba "країна волинок" > "Волинь", або  германське витлумачення як *daud-laiba "спадок померлого"). На нашу думку, етнонім "ду(д)ліби" зазнав на Волині народноетимологічного витлумачення в "діди" і зафіксований в ритуалі культу предків на території від Устилуга до Сокаля, тобто виключно Західної Волині, а також у східній Польщі: "... Новорічні обходи тут репрезентує обрядове дійство "Діди". Заходячи до хати, перебранці в масках ддів показово виявляють свою сакральність тим, що лупцюють один одного по натоптаних соломою горбах дерев'яними довбнями"[64]. Пізнішою інвазією на північ з IV ст. дуліби (які самоозначувалися як „бужани” < „беугене” < „певкіни” (грец. "соснові"), вони ж подільські бастарни писемних джерел) асимілювали рештки гото-гепідського континууму Волині (вельбарська культура). Саме з того часу, як вважаємо, у традицію дулібів-волинян увійшов скандінавський обряд „коструб” (дв.-ісл. kostr „вибір, перевага”  або kost-gripr „скарб”).

У песемних джерелах ті слов’янські племена (венеди, симбіотичні з германцями), які вступили у симбіоз із іранськими та північно-кавказькими племенами (сармати та пізноскіфські племена) і відомі як носії пеньківської культури, визначаються саме терміном „анти” (іранське „крайні, порубіжні” або ж етнонім пов’язується з англійським haunt "переслідувати", "з'являтися (як привид)", литовським ginti "гнати (стадо)", давньо-пруським hantas "бити", давньо-ісландським honthr "боєць"), а ті з пшеворських племен, що утворили симбіоз із фракійцями та карпами, — „склавіни” (древності яких навіть фіксуються на Нижньому Дунаї та в Болгарії в VI-VII ст.  — пам’ятники типу Іпотешть-Киндешть-Чурел та Костиша-Ботошан).

Надалі  племена антів, склавінів, венедів та карпів, які взаємоінтегрувалися в регіоні Верхнього та Середнього Подністров’я та Нижньої і Середньої Вісли, стали відомими як „хорвати” (регіональний комплекс Придністров’я та Попруття празько-корчакської культури, V-VII ст.)[65]. Звісно, вони  усвідомлювали свою єдність з іншими племенами празько-корчакської, пенківської та суково-дзєдзіцької археологічних культур[66] (похідних від пшеворської, зарубинецької та київської культур [***********]), але виключно на „суперетнонімному” рівні: лише зіткнувшись із Римом, як вважає С.В. Назін,  самоозначилися саме як "нероманізовані" (на відміну від кельтів та даків-волохів),— "слов'яни" — "ті, що зрозуміло говорять", аналогічно до "шкиптарет" — "ті, що зрозуміло говорять" (самоназва албанців), "еускалдунак" — "ті, що зрозуміло говорять" (самоназва басків)[67], „квади”  - „ті, що (зрозуміло) говорять” (дв.-ісл. kveða  „говорити”; ранньогерманські племена, відомі ще як Свевський союз).

Зрештою, станом на VIII-X ст. на території Волині, Подністров’я, Потисся, Попруття Побужжя та Правобержжя Дніпра і аж на південному березі Дунаю виникає в рамках Східної Європи субцивілізаційне утворення, відоме як Луко-Райковецька культура [68] (в Румунії вона називається Хлинча І; охоплюючи території літописних племен білих хорватів, бужан, волинян, деревлян, полян, уличів, тиверців; як встановлено антропологами, саме ці етноси брали більш-менш однакову участь у творенні сучасного українського етносу: з полянами українців ріднить конфігурація носової області, з древлянами, волинянами, тиверцями та уличами — розміри обличчя[69]), у літописі – „Велика Скіфія”, у Константина Багрянородного — „Велика Хорватія”[70], а у анонімній арабській „Книзі меж світу” — Артанія (Уртаб; поряд з Куявією-Київщиною та Славією-Переяславщиною; варіанти назв – Ортанія, Арсанія, столиця – Арта/Орта/Арса; на Поділлі біля м. Тиврів наявні топонім Оратів, пор.: нім. Ort – „місце, містечко, область, вершина, кут””, латин. ars „вільне поле”, дв.-рус.”рътъ”, сербо-хорв. „рт”, болг. „рът” — „пагорб, вершина”).  Саме носіїв Лука-Райковецької культури, на думку М. Брайчевського, літописець і визначає поняттям „толковини” [71], а також їх згадує „Слово о полку ...” як „поганих толковинів” (тобто прихильників „провісницької, друїдично-волхвувальної релігійної доктрини” кельто-германського світу). Як на нас, слово „толковин” є запозиченою германською ідіомою (англ. talk „розмова, витлумачення” < tale „розповідь, казка” < „сила сказаного слова” < „сила”, ~ ср.-ірл. „сила”)[72] для позначення прихильника певної світоглядно-релігійної системи (з підкурганними похованнями і тілопаленням).

11.

Слід також пам’ятати про іллірійськість паннонських нориків (поряд з іншими іллірійськими племенами, як от істри, яподи, лібурни, далмати, пірусти, бревки, а деякі з племен іллірійців — япіги, мессапи — населяли Апеннінський п-ів,  а споріднені з іллірійцями лігури та амброни, асимілювавши тубільців, власне й створили іберійську середземноморську цивілізацію[73]), з якими праслов’яни-венети та деякі кельтські племена  у І ст. до н.е. утворили державу Норик, згадану саме як прабатьківщина слов'ян у “Повісті временних літ”. Тут надзвичайно доречно згадати теорію О.М. Трубачова про прабатьківщину слов'ян на Середньому Дунаї, в Західному Норику[74]. Саме Норик контролював знамениту “Бурштинову дорогу”, що починалася на північному сході сучасної Італії, в Аквілеї (власне енети – венети заснували Венецію та заселили Патавію – Падую та Аквілею[75]), проходила через міста Норика та Паннонії – Емону (тепер Любляна), Саварію (тепер Сомбатхей), Скарбанцію (тепер Шопрон) і Карнунт (тепер Дейчальтенбург під Віднем) на Дунаї. З останнього дорога йшла у напрямку до рік Морава і Мура довжиною 600 римських миль (888 км), досягаючи Балтійського побережжя та племені естіїв (Таціт, “Германія”, 45). Свідчення про останнє наявне вже у Геродота: “… Адже я не вірю в існування ріки, що називається у греків Ерідан, котра впадає у Північне море (звідти, за розповідями, привозять бурштин)” (Геродот, “Історія”, 3 : 115). На нижній Віслі у Вроцлаві (Бресляу, Переяслав) було перевалочне торжище. Саме звідти поступав бурштин у міста північної Італії. Власне з Паннонії бурштин доставляли римлянам венети (енети), але встановлення в 181 р. до хр.е. римської колонії у венетській Аквілеї та перехід торгівлі бурштином до рук римських купців призвело до втрати зв'язку венетів із Бурштиновим шляхом.  Ю. Колосовська звернула увагу на те, що буси з бурштину латиняни називали словом monilia, що дуже схоже на болгарське та українське “моністо[76]. Щоправда, вона вважає, що це слово занесене у Середнє Подніпров'я з берегів Адріатики, хоча логічніше допустити його шлях із сходу на захід, аналогічно як латиняни запозичили в якості синоніму до свого слова succinum  (“бурштин”) ще й венетське  glaesum (буквальне значення “жовтий”). Так само італо-сабінське слово rota  у Варрона (RR,II,1,5) є контракцією з rohota ~ слов. “рогата”[77].

На часі переселення венетів з  Адріатики у Повісляння, спричиненого натиском кельтів, відбулося пересення уявлення про короля венетів (Норику; Юлій Цезар знає його як Voccio; Caes. B.G., І, 53; а в іллірійських глосах — Vesclevesis, де іллір. ves- "добрий, хороший" + cleves- "відомий", пор. з: санскр. wasu "добрий" і  латин. clarus "відомий", дв.-грец. kleos "відоме", слов. "слава" < і.-є. *kleu- "щоб слухати") на короля венедів/вандалів-носіїв пшеворської культури, перебуваючих вже у симбіозі (а не ворожнечі) з кельтами (кельтський король Wenceslas), а потім було перенесене на родоначальника-“пракороля” вятичів Вятка (Вячеслава), кургани яких з'являються із ІV ст. н.е. Генетично епічний король праслов’янських венедів В’ячеслав тотожний володареві балкансько-анатолійських венетів/генетів  Пілемену, і є варіантом анатолійсько-месопотамського Більгамоса/Гільгамеша і ведичного Васіштхи.

Саме тут, у Повіслянні, в регіоні прабалтослов'янського (венедського) родоначальника-короля, князь Данило Романович приймає титул "короля", попередньо розгромивши осілий в Дорогочині (Дрогичині) Орден Мечоносців.

Отже,  спостерігаємо перенесення уявлень про короля доби переселень народів Європи (Venceslas) на наступні історичні реалії, внаслідок чого у “Літописі Руськім” постала легенда про відселення вятичів (ventiči,  vęntiči) “від ляхів” на чолі з вождем Вятком (Ventko), котрий, отже, виводив свій рід від венетських королів і носив той же титул “венетський” (“венети” — “піддані венета”, тобто короля, де в титулі “венет” вбачаємо і корінь uě-: “вождь, вести, воєвода”).

Аналогічно, вважає О. Трубачов, ім’я готського короля Вінітарія  — Vinitharius — є саме прізвиськом, епітетом. Йордан сам зазначає, що це слово означає “переможець венетів” (“Діяння готів”, XIV, 79), де правильно відображається догерманське *uenetes готським *winith-, а другий компонент імені arjan означає “орати” (пор. з літописним: “Романе, Романе, худим живеши, литвою ореши”). А сам Вінітарій, проте, мав справу не з венетами, а з антами ІV ст., а з венетами (венедами) сусідував у низинах Вісли [78].

12.

Отже, забуття відпочаткового іллірійського значення топоніму Галич   (культурний археологічний шар Галича сягає восьми метрів!)  породило наступні колізії з переосмисленням місцевим населенням назви Галич у напрямку до історичних реалій (кельтський Халдін, германський Гальдр/Галлус/Глідскяльв, каварський Халіс, слов’янський Галич). Також із іллірійськими алазонами, як на нас, слід пов’язувати аналогічні топоніми, зібрані О.С. Стрижаком, — Галиця (місцевість навпроти міста Каліуса на правобережжі Дністра, між  селами Непоротовим, де є відоме городище Кучелмін і печерний монастир, та Ломачинцями, де теж наявне городище), Галиця (права притока ріки Сучави), Галичь (гора при витоках Сяну), Galacz (біля витоків рік Бистриці, Черемош і Візо), Галац (місто в сучасній Румунії), Galacz (на р. Уж басейну Тиси), civitas Galicz  (у аль-Ідрісі, 1150 р., у Словаччині), Halicza (у Бескидах, на межі Галичини і Закарпаття), поселення Galicija (у Словенії), Galicani (у Македонії), Galicici (у Боснії та Герцеговині)[79].

Безумовно, що стосовно Галичиної могили відбулося накладання різних уявлень та фактів, а також незрозуміла уже слов'янам давня назва зазнавала “народноетимологічного випрямлення”, але уявлення про сакральність Галичиної могили залишилося у тубільних слов'ян, що, зрештою, спонукало до розростання біля неї „гніздових поселень”-сателітів ремісничо-господарського та навіть різноетнічного характеру — Підгороддя, Четверків, Сапогів, Бринь, Мединя (лит. medynas „дерев’яний, лісовий, дикий”), Вікторів, Крилос, Медуха, Комарів, Ланчин, Княждвір, Демешківці, Поплавники, Блюдники,  Серники, Перевозець, Темерівці, Лани, Покосівці, Тумир, Кінчаки, Кукільники, Тустань, Дитятин, Скоморохи, Кінашів, Бурштин, Побережжя та ін.

В 993 р., коли земля „Великої Білої нехрещеної Хорватії” (як її називає візантійський імператор Константин Багрянородний; у творі Орозія — Horiti, а у Захарія Ретора — Hrwts, у сагах — Krowataland)[80] вдруге опинилася під юрисдикцією Русі, без сумніву, в умовах християнізації значимість Галичиної могили як пов’язаної з  язичницькою традицією сакралізації влади у білих хорватів була проігнорована новою києво-руською владою. Форпости її було  встановлено в Перемишлі, Звенигороді та Теребовлі,  тим самим на зміну міським общинам, що базувалися ще на родових взаємостусунках („... У часи ж родового ладу розуміння краю було чітким – це територія роду, тобто жителів декількох поселень, не тільки з спільним  походженням, а й однією водоймою. Таким чином, край означає найдавнішу територію роду до річки. Роди мали свої краї, які разом називалися крайна чи країна[81]), прийшли територіальні міські общини,  впливаючі й на формування округ довкола них (т.зв. явище „перенесення міст”). Цьому сприяло, окрім всього, право феодальної монополії на помол борошна та випікання хліба (від податку на це були звільнені тільки ремісники, мешкаючі у городищах).

Хоча, без сумніву, сам топос Галичиної могили не був позбавлений уваги з боку централізованої влади. Вважається, що у землі білих хорватів  встановлено було владу  посадника варязького походження (сканд. sturman – „великий муж” [***********]). Вірогідно, що спільно з варягом-намісником була й група варягів-найманців, автентична скандінавська назва яких thingalith (тінгу/віча люди/військо”)[82]. Це були вже руські дружинники скандинавського походження, їх побут та обрядовість зазнали змін під впливом слов’янських традицій. Їх поховання, наприклад, в т.зв. гніздовських курганах (біля княжо-дружинного городища Смоленська) настільки близькі до місцевих, що без етнічно визначених речей неможливо встановити, хто похований під насипом — слов’янин чи варяг[83].

Саме з цим намісником-варягом пов’язують виявлене в Галичиній могилі поховання (вірніше, кенотаф) VIII-ІХ ст., відкрите в 1991-1992 рр. Галицькою слов’яно-руською археологічною експедицією АН України та івано-Франківського краєзнавчого музею під керівництвом В. Барана та Б. Томенчука. Самому варязькому похованню на Галичиній могилі авторами цієї статті було присвячено спеціальну публікацію[84].

Багато наших припущень, звісно, мають суто гіпотетичний характер, але, проте, ними цілком задовільно пояснюються колізії ранньої етнічної історії  Південно-Західної Русі.


[*] Урочище Качків, де знаходиться Галичина могила, в княжий період не було заселене (крім південно-східної частини), що дослідниками пояснюється відсутністю власних джерел води, без котрих жоден вид ремесла не міг існувати. Так що воно не могло, як вважається де-якими, виконувати роль торгово-промислового посаду.

[**] Пор.: collinus   „те, що знаходиться біля пагорба або на пагорбі”: porta Collina „ворота Риму біля Квірінальського пагорбу”; herba collina „трава, що росте на пагорбі”;  collis „пагорб, гора”: Pyrenaei colles.

[***]В Аварському каганаті иникають дві чітко диференційовані групи — нащадки від шлюбу чоловіків-ромеїв з аварськими (та іншими) жінками (про них розповідають "Чудеса святого Димитрія") та від шлюбу чоловіків-авар зі слов'янськими жінками (за Фредегаром), названі в іноземних джерелах як "еделінги", "аріманни" чи "лібертинами", а місцеве назва — "косези" (від авар. quazaq — "вільний, розбійник, кочовик", звідки чеськ. chasy „хаси, тобто дорослі парубки”). Останні, на відміну від звичайних слов'ян, мешкали у своєрідних "градах" (оточених засіками поселеннях; найбільшим було Вали біля Микульчиць у Моравії) та утворювали кінноту, характерною особливістю якої було носіння шпор із гачками (авари ніколи не носили шпор).

[****] Тому ми не приймаємо тлумачення О.М. Трубачова, за яким Либідь — "та, що либиться", "посміхається" (як характерна ознака  полян-брахікефалів).

[*****] Пласт найранніших слов’янських гідронімів утворюють давньоєвропейські назви вод, оформлені за допомогою слов’янських формантів, суфіксації, аблаутації тощо. За Ю. Удольфом, це гідроніми на північ від Карпат між верхніми течіями Одеру  і Дністра і до середньої течії правобережнго Дніпра. Також  власне слов'янськими топонімами Правобережжя України входить в центральноєвропейський топонімічний ареал на північний схід від Альп (Гідронімія України в її міжмовних і діалектних зв'язках / Відп.ред. О.С. Стрижак. — К., 1981. — С.32).

[******] Щоправда, балти і слов’яни, спільна лексика яких нараховує десь 1600 одиниць, не знають спільних назв для архаїчних металів (міді, бронзи), а виключно — для заліза. Тобто балто-слов’янська єдність стосувалася виключно доби заліза — останніх століть до н.е., аналогічно коли існувала й така ж тимчасова германо-кельтська єдність. Також балти і слов'яни виражають різними словами такі архаїчні поняття як "ягня", "яйце", "бити", "мука", "гість", "живіт", "діва", "долина", "дуб", "довбати", "голуб", "горн" тощо.

[*******] Новоявлені праслов'яни (стрижівська, городоцько-здовбицька, підкарпатська і середньодніпровська субкультури культури шнурової кераміки та бойових сокир) власне вклинилися, а потім розірвали існуючий з ІІІ тис. до н.е. культурно-релігійний симбіоз дако-фракійців (представлених на Волині культурою кулястих амфор, що охоплює всю центральну Європу аж по Дніпро; писемні „гелони”) з прабалтами (на Волині — культура лійчастого посуду; писемні "будини"*; які на той час населяли Правобережну Україну та Північне Прикарпаття, Південну Польщу та Словаччину), частково асимілювавши, а частково відтиснувши прабалтів на північ.

[********] Саме тоді виникли у слов'янських мовах слова “вогонь”, “море”, “орати”, “порося”, “руда”, “весь” (поселення), "господь", "говеть" (звичай, суспільність), "*strojiti" ("домашнє господарство"), *pola voda ("місце мешкання"), *роjьmо (русск. поймо "горсть"), *oticu (русск. "отец"), "село" як запозичені з латині (ignis, mare, arare, porcus, raudus, vis, hospes, favere, struere, paludes, po-mum "плод, фрукт" < *ро-emom "снятое, сорванное", attikos "почесний титул судді-medix", solum). "... Наприклад, — писав О. Трубачев, — можна зіслатися на близькість латинських віддієслівних іменників на –tio (-tionem) та слов’янських віддієслівних іменників на -tьje. Ця близькість виглядає як дещо самоочевидне навіть з погляду елементарної граматики... Декілька слів про цю латинсько-слов’янську паралель. Слов’янський іменний віддієслівний формант –tьje ... може бути умовно реконструйований як індоєвр. –tiom/-tiiom, з іншого боку — регулярність утворень на –tьje на слов’янському грунті і їх ... похідність з формантом –je від відповідних інфінітивних основ ... змушують розцінювати імена на –tьje як слов’янське новоутворення. Балтійський, що знає інфінітиви близької формації (-*tei), не має таких розширених іменних форм. Навпаки, латинський іменний формант для утворення віддієслівних іменників –tio (пор. лат. emptio, род.відм. emption-is, знахід. відм. emption-em) крім функціональної та формальної близькості, теж може продовжувати індоєвр. -*tiom (середній рід, перебудований потім у латинській за жіночим відмінюванням). Слов’янський та латинський форманти можуть оформлювати етимологічно споріднені дієслівні основи, даючи близькі за значенням імена: ст.-слов. "приіатиіе" — "прийняття" і лат. emptio "купівля"  за суттю справи об’єднуються спільною вихідною формою похідного характеру *emptiiom < *em-tiiom. Таким чином, можна говорити якщо не про спільне новоутворення, то, принаймні, про спільний словотворчо-морфологічний паралелізм двох індоєвропейських діалектних груп..." (Трубачев О.Н. О составе праславянского словаря (Проблемы и результаты) //  Славянское языкознание: VI Международный съезд славистов: Доклады советской делегации. — М.: Наука, 1968. — С. 377.); аналогічними за походженням від латинських слів є сучасні слов'янські "оскомина", "котел", "латук",  "осел", "палата", "поганий", "Коляда", „русалія”, "сокира", "щит", "жид", "хрест", "Рим" (при автентичному Roma) (Иванов Вяч. Вс. Поздне(вульгарно-)латинские и раннероманские заимствования в славянском // Славянская языковая и этноязыковая системы в контакте с неславянским окружением. — М.: Языки славянской культуры, 2002. — 104-111).

[*********] З  європейських язигів, до речі, походить знаменитий канцлер корони Франції, єпископ Парижу в 867-879 та 883-889 рр. Гоццелін д’Анжу.

[**********] У Греції, наприклад, внаслідок різночасової ідейної інвазії фракійців виникли такі явища, як культи Ареса, Діоніса та  Орфея.

[***********] Зарубинецька культура постала внаслідок еволюції пізньоскіфської  чорноліської культури; її носіями вважаються бастарни. Київська культура постала внаслідок злиття зарубинецької та пшеворської культур.

[***********] Дочкою шведського стурмана Скоглар-Тості була Сігрід Сторрада („Честолюбна”; кін. Х - поч. ХІ ст.), яку вважають дружиною шведського конунга Ейріка Переможця і датського конунга Свена Вилобородого (“Eyrbyggia saga”) і з нею пов’язано ряд фольклорних мотивів. Проте за іншими джерелами вона – слов’янка, і ототожнюється із дочкою (чи сестрою) польського короля Мешка Свентославою. Проте у джерелах дочка Мешко і жінка Свена не названа на ім’я і не говориться про її перший шлюб із шведським королем („Історія короля Кнута”; Титмар Мерзебурзький, „Хроніки”, VII,39; Адам Бременський , ІІ,39, l 24; Саксон Граматик, „Діяння датчан”, VI,5; VIII,1). У сагах також наявні дані про першу дружину Свена, до Сігрід, — слов’янку Гуннхільд, пізніше вигнану ним. Тому з дочкою Мешко І ототожнюється Гуннхільд, а не Сігрід.


[1] Рис А., Рис  Б. Наследие кельтов. Древняя традиция в Ирландии и Уэльсе / Пер. с англ. и послесл.Т.А. Михайловой.  – М.: Энигма, 1999. – С. 207.

[2] Пушик С. Галицькі „Токи” – місця давніх святилищ // Галич і Галицька земля в державотворчих процесах України (матеріали Міжнародної ювілейної науковрої конференції). – Ів.-Франківськ-Галич: Плай, 1998. – С.288.

[3] Хроники длинноволосых королей / Пер. с лат., статьи и сост. Н. Горелова. — СПб: Азбука-классика, 2004. — С. 205-206.

[4] Эвола Ю.Восстание против современного мира: 3. Полярный символизм. Владыка мира и справедливости / Пер. с итал. //  Золотой грифон: Новое Евразийское Обозрение. – 2002. - №2. – С. 34. (див.також: http://tradigr.freeyellow.com/graal6.html)

[5] Chorvat K. Stare doklady o hře “kralu” na Slovensku // Česki lid. – 1896. – V. – S.279.

[6] Петрушевич А. Было ли два Галичи, княжеские города, один в Угорско-Словацкой области, а другой по сю сторону карпат над Днестром, или нет? // Науковый сборник, издаваемый Литературным обществом Галицко-русской матицы. – Львов, 1865. – Вып.1. – С.24-49.

[7] Маковский М.М. Сравнительный словарь мифологической символики в индоевропейских языках: Образ мира и миры образов. – М.: ГИЦ Владос, 1996. – С.127.

[8] Томенчук Б. Чорногора в історії давніх слов’ян (за ал-Масуді) // Галичина: Науковий та культурно-просвітній краєзнавчий часопис. – Ів.-Франківськ, 2003. - №5. – С.32.

[9] Гуцуляк О.Б. Золотий тік, Золоте царство і золоті руки індійського бога Савітара // Вісник Прикарпатського університету. Історія. – Ів.Франківськ: Плай, 1998. – Вип.І. – С. 21.

[10] Дробинский А.И. Русь и Восточная Европа во французском средневековом эпосе // Исторические записки. – М., 1948. – Вып. 26. – С.105; Качуровський І. «Пісня про Роланда» в укрїнському перекладі Василя Щурата // Всесвіт. – К., 1994. - №9. – С.180.

[11] Болюбаш В. Глибинна психіка — вмістилище сили і коріння нації // Визвольний шлях. – Лондон, 1976. – Т.ХХІХ. – Кн.2(335).  – С.150.

[12] Пушик С. До походження назви „Галич” // Жовтень. – 1985. - №11. – С.102-104.

[13] Феофилакт Симокатта. История. – М.. 1957. – С.161.

[14] Гумилев Л.Н. Древние тюрки. – М., 1967. – С.101-102.

[15] Викторова Л. Монголы: Происхождение народа и истоки культуры. – М.: Наука, 1980. – С.63; Рерих Н. Алтай-Гималаи: Путевой дневник. – Рига, 1992. — С.74-75.

[16] Пріцак О. Походження Русі / З англ. // Хроніка-2000. – 1993. - №5(7). – С.19.

[17] Томенчук Б. Чорногора в історії давніх слов’ян // Жовтень. – 1985. – №11. – С.99-102; Томенчук Б. Чорногора в історії давніх слов’ян (за ал-Масуді) // Галичина: Науковий та культурно-просвітній краєзнавчий часопис. –Ів.-Франківськ, 2003. - №5. – С.25-34.

[18] Крип’якевич І. П. Галицько-Волинське князівство. – К.: Наук.думка, 1984. – С.36.

[19] Грабовецький В., Арсенич П. Галич. – Львів: Каменяр, 1964. – С.9.

[20] Грабовецький В. Нарис історії Галича: З найдавніших часів до початку Хх ст. – Галич. Галрайвид-во, 1997. – С.112.

[21] Мэлори Т. Смерть Артура / Отв.ред. В.М. Жирмунский, Б.И. Пурышев. – М.: Наука, 1974. – С. 850

[22] Кузьмин А.Г. Об этнической природе варягов (К постановке проблемы) // Вопросы  истории. – 1974. - №11. – С.54-83.

[23] Stang H. Rysslands uppkomst – en tredje standpunkt // Scandia. – 1981. – N.2. – S.153-198.

[24] Габорак  М. Галич. Звідки ж  назва? // Світ молоді. – 1990. – 15 груд.; 18 груд.; Процак Р. Версії з приводу походження назви Галича // Галицьке слово. – 1998. – 19 верес. – С.10.

[25] Пушик С. Галицькі „Токи” – місця давніх святилищ // Галич і Галицька земля в державотворчих процесах України (матеріали Міжнародної ювілейної науковрої конференції). – Ів.-Франківськ-Галич: Плай, 1998. – С.289.

[26] Береговський О.Б. Комплексна охорона культурної і природної спадщини галича та його околиць // Галич і Галицька земля: Збірник наукових праць. – Київ-Галич: Давній Галич, 1998. – С.9.

[27] Дьяконов И.М. Архаические мифы Востока и Запада. – М.: Наука, 1990. – С.82.

[28] Дюмезиль Ж. Верховные боги индоевропейцев / Перев. С фр. – М.: Наука, 1986. – С.141.

[29] Дюмезиль Ж. Верховные боги индоевропейцев / Перев. С фр. – М.: Наука, 1986. – С.143 – 144.

[30] Дьяконов И.М. Архаические мифы Востока и Запада. – М.: Наука, 1990. – С.126 – 128.

[31] Топоров В.Н. Об иранском элементе в русской духовной культуре // Славянский и балканский фольклор: Реконструкция древней славянской духовной культуры: Источники и методы / Отв.ред. Н.И. Толстой. – М.: Наука, 1989. – С.35.

[32] Алексеев В. В поисках предков: Антропология и история. — М., 1972. — С.299.

[33] Свешников  И.К. Могильник липецкой культуры во Львовской области // Краткие сообщения института истории материальной культуры. – 1957. – Вып. 68. – С.69-74.

[34] http://www.geocities.com/valentyn_ua/TurGrLat.doc

[35] Назаренко А.В. Немецкие латиноязычные источники ІХ-ХІ веков: Тексты, перевод, комментарии. — М.: Наука, 1993. — С.25

[36] Назаренко А.В. Немецкие латиноязычные источники ІХ-ХІ веков: Тексты, перевод, комментарии. — М.: Наука, 1993. — С.24-25.

[37] Назаренко А.В. Немецкие латиноязычные источники ІХ-ХІ веков: Тексты, перевод, комментарии. — М.: Наука, 1993. — С.14,34-35.

[38] Брайчевский М.Ю. "Русские" названия порогов у Константина Багрянородного // Земли Южной Руси в IX – XIV вв. : История и археология. — К., 1985. — С. 22.

[39] Браун Ф.А. Разыскания в области гото-славянских отношений // Сборник  Отделения русского языка и словесности Имп. Академии наук. – Спю, 1899. – Т.LXIV. - №12. – С.5-18.

[40] Ловмяньский Х. Русь и норманны / Пер. с польск. – М.: Прогресс, 1985. – С.185-186, 187.

[41] Попов А.И. Географические названия (Введение в топонимику). — М.-Л.: Наука, 1965. — С. 79-80.

[42] Этимологический словарь славянских языков: Праславянский лексический фонд / Под ред. О.Н. Трубачёва. — М.: Наука, 1978. — Вып. 5. — С. 147-148.

[43] Козак Д. Дуліби (Пошуки генези) // Галич і Галицька земля: Збірник наук. праць. — К.-Галич: НЗ "Давній Галич", 1998. — С. 69 – 74.

[44] Лебедев Г.С. Археолого-лингвистическая гипотеза славянского этногенеза // Славяне: Этногенез и этническая история (Междисциплинарные исследования): Межвузовский сборник. — Л.: Изд-во ЛГУ, 1989. — С. 113.

[45] Бутинова М.С. Культ карго в Меланезии (К проблеме милленаристских движений) // Сов. єтнография. — М., 1973. — №1. — С. 81-92; Мартынов Л. Танна-Тоа ждет Арчибальда // Вокруг света. — М., 1977. — №7. — С. 32-35.

[46] Гуцуляк О.Б. Літописні тиверці, їхній "толк" і таємнича Оратанія // Вісник Прикарпатського університету. Історія. — Ів.-Франківськ: Плай, 1999. — Вип. ІІ. — С. 30.

[47] Желєзняк І.М. До проблеми іллірійської топонімії на Україні // Мовознавство. – 1990. - №6. – С.29-35.

[48] Pokorny J.  Urgeschichte der Kelten und Illyrier. — Halle, 1938. — S.19; La Baume W. Urgeschichte der Ostgermanen. — Danzig, 1934. — S.6.

[49]Антошин Н.С. Взаимосвязи славян и восточнороманских народностей в V-XV вв. // Научные записки Ужгородского государственного университета. — Ужгород, 1957. — Т.XXVIIII. Языкознание. — С.51-52.

[50] Витчак К.Т. О первоначальных венетах / Пер. с польск. // Этимология. 1986 – 1987: Сб.статей / Отв.ред. О.Н. Трубачев. – М.: Наука, 1989. – С. 109

[51] Витчак К.Т. О первоначальных венетах / Пер. с польск. // Этимология. 1986 – 1987: Сб.статей / Отв.ред. О.Н. Трубачев. – М.: Наука, 1989. – С. 109

[52] Olmsted G. S.The Gods of the Celts and the Indo-Europeans. — Budapest, 1994. — P. 359; Королев А.А. Brigit - древнейшая богиня индоевропейцев? //Язык и культура  кельтов. Материалы 2-го коллоквиума. СПб., 1993; В.П. Калыгин. Ирландская Бригита и галльская Бригантия //http://bretagne.celtic.ru/research/brigit.htm

[53] Гуцуляк О.Б. Кельтський слід в історії слов’ян // http://www.gallart.narod.ru/celtic.html

[54] Lehr-Splawinski Т. О pochodzeniu i praojczyznie Slowian. — Poznan, 1946.  — S.114.

[55] Балагурі Е.А., Бідзіля В.І., Пеняк С.І. Давні металурги українських Карпат: Історико-краєзнавчі нариси. — Ужгород: Карпати, 1978. — С. 52.

[56] Цигилик В.М. Населення Верхнього Подністров’я перших століть нашої ери (Племена липицької культури). — К. Наук.думка, 1975. — 175 с.

[57] Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья (Раннеславянский и древнерусский периоды) / Отв.ред. А.П. Черныш. – К.: Наук.думка. 1990. – С.27-33.

[58] Баран В. Місце Західної волині у процесах гото-слов'янських відносин  // Полісся: Мова, культура, історія: Матеріали міжнародної конференції. — Київ: Асоціація етнологів, 1996. — С.189-193.

[59] Маковский М.М. Сравнительный словарь мифологической символики в индоевропейских языках: Образ мира и миры образов. – М.: ГИЦ Владос, 1996. – С.49.

[60] Щербаков В. Златое слово // Наука и религия. — М., 2004. — №9. — С. 39-41.

[61] Druuis Belenios Ategnatos. The Relation of Hindu and Celtic Culture // http://www.geocities.com/integral_tradition/hindu.html

[62] Этимологический словарь славянских языков: Праславянский лексический фонд / Под ред. О.Н. Трубачёва. — М.: Наука, 1978. — Вып. 5. — С. 147-148.

[63] Баран В.Д.Ранні слов’яни між Дністром і Прип’яттю. – К.: Наук.думка, 1972. – С.130-137.

[64] Давидюк В. Етнокультурна своєрідність Волині // Народна творчість та етнографія. — 2005. — №3. — С.67.

[65] Тимощук Б.О. Східні хорвати // Матеріали і дослідження з археології прикарпаття і Волині. Львів: Ін-т українознавства, 1995.- Вип.6. – С.214-218.

[66] Баран В.Д. слов’янські ранньосередньовічні культури та їх підоснови // Матеріали і дослідження з археології прикарпаття і Волині. Львів: Ін-т українознавства, 1995.- Вип.6. – С.191-204.

[67] Назін С.В. Середнє Подунав'я і Північне Причорномор'я у VI - VII стт. і проблема слов'янської міграції // ІІ Читання пам'яті академіка О.М. Трубачова (Алупка-Херсонес-Севастополь, 14-21 вересня 2004 р) (усне повідомлення)

[68] Винокур І.С., Тимощук Б.О. Давні слов’яни на Дністрі: Історико-краєзнавчі нариси. — Ужгород: Карпати. 1977. — С. 58, 61; Русанова И.П., Тимощук Б.А. Древнерусское Поднестровье: Историко-краеведческие очерки. — Ужгород: Карпати, 1981. — С. 28-29; Баран В.Д., Д.Н. Козак, Р.В. Терпиловський. Походження слов’ян. — К.: Наук.думка, 1991. — С. 87-88.

[69] Алексеева Т.И. Этногенез восточных славян. — М.: Изд-во МГУ, 1973. — С.203.

[70] Головацкий Я. Великая Хорватия или Галицко-Карпатская Русь // Москвитянин. - 1841. - Ч.1, Кн.2. - С.213-232; Кн.12. - С.457-467.

[71] Брайчевський М.Ю. Походження Русі. — К.: Наук.думка, 1968. — С.  148.

[72] Гуцуляк О.Б. Літописні тиверці, їхній „толк” і таємнича Оратанія // Вісник Прикарпатського університету. Історія. – Ів.-Франківськ: Плай, 1999. – Вип.ІІ. – С.26-35.

[73] Гомес-Табанера Х.М. Происхождение и формирование народов Испании // Сов. .этнография. — М., 1966. — № 5. — С. 59-61.

[74] Трубачев О.Н. Этногенез и культура древнейших славян: Лингвистические исследования / 2-е изд., дополн.. — М.: Наука, 2003. — С.389.

[75] Черняк А.Б. Тацит о венедах (Germ. 46 : 2) // Вестник древней истории. – М., 1991. - № 12. – С.56.

[76] Колоссовская Ю.К. Коллегия почитателей Исиды из Паннонии // История и культура античного мира / Отв.ред. М.М. Кобылина. – М.: Наука, 1977. – С.163 – 164.

[77] Pisani V. Zur lateinischen Wortgeschichte // Rheinisches Museum  fur Philologie. – 1958. – Vol.101, n 2. – S. 105-106.

[78] Трубачоев О.Н. Germanica и Pseudogermanica в древней  ономастике Северного Причерноморья. Этимологический комментарий // Этимология. 1986 – 1987: Сб.статей / Отв.ред. О.Н. Трубачев. – М.: Наука, 1989. – С. 51.

[79] Стрижак О.С. Етнонімія геродотової Скіфії. – К.: Наук.думка. 1988. – С.77.

[80] Константин Багрянородный. Об управлении Империей. – М., 1989. – С.135, 141.

[81] Копцюх Б. Локалізація племінних союзів на території Прикарпаття. – Ів.-Франківськ: Місто-НВ. 2005. – С.121.

[82] Славяне и скандинавы / Пер. с нем. Общ.ред. Е.А. Мельниковой. – М.: Прогресс, 1986. – С.265.

[83] Мельникова Е.И., Петрухин В.Я. Послесловие // Ловмяньский Х. Русь и норманны / Пер. с польск. – М.: Прогресс, 1985. – С.237.

[84] Гуцуляк О., Дрогомирецький П., Томенчук Б. До проблеми Галичиної могили (Scando-Slavica у Верхньому Подністров’ї) // Галичина. — 2005. — №11. — С.14-26.

УДК 904 (477.43/44.84)+213-145+398(161.2=521)

ББК 63.3(4Укр)+87.215 (4Укр)+82.0

O.B. Gutsulyak, P.P. Drogomyretzky, B.P. Tomenchuk

THE KINGDOM OF SACRED TOPS

(THE SCANDO-SLAVICA IN THE TOP OF DNISTER RIVER)



In this article ethnic, archeologic and linguistic aspects of history of Galicia are considered, analyzed mythological a component of an annalistic legend about Galician Grave, original and hypothetical versions about the early Middle Ages of Ukraine are offered.

Key words: Galicia, Galician Grave, intronization, Gotha, Celtics, Frakians, Carpathians, Kavares, Slavs, Normen, onomastic.































































Довідка про авторів:

Гуцуляк Олег Борисович — кандидат філософських наук, заcтупник директора з наукової роботи наукової бібліотеки Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, член Всеукраїнської спілки краєзнавців.



Дрогомирецький Петро Петрович – кандидат філологічних наук, доцент кафедри загального та порівняльного мовознавства Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, голова Галицької топонімічної експедиційної комісії, член Всеукраїнської спілки краєзнавців.



Томенчук Богдан Петрович – кандидат історичних наук, доцент кафедри етнології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, науковий співробітник Інституту археології НАН України, член Всеукраїнської спілки краєзнавців.

Комментариев нет:

"... Надо обновить идею эллинизма, так как мы пользуемся ложными общими данными... Я наконец понял, что говорил Шопенгауэр об университетской философии. В этой среде неприемлема никакая радикальная истина, в ней не может зародиться никакая революционная мысль. Мы сбросим с себя это иго...Мы образуем тогда новую греческую академию... Мы будем там учителями друг друга... Будем работать и услаждать друг другу жизнь и только таким образом мы сможем создать общество... Разве мы не в силах создать новую форму Академии?.. Надо окутать музыку духом Средиземного моря, а также и наши вкусы, наши желания..." (Фридрих Ницше; цит. за: Галеви Д. "Жизнь Фридриха Ницше", Рига, 1991, с.57-58, 65, 71-72, 228).

Ярлыки

"Слово о полку" (1) Азия (10) Албания (1) албанцы (1) алхимия (2) анархизм (1) Анатолия (4) антикапитализм (1) антисоветизм (1) античность (4) Античный мир (10) антропософия (2) арии (4) арийцы (1) аристократизм (1) архетипы (5) Атлантида (4) афоризмы (1) Африка (1) Балканы (5) Балтика (2) Балты (2) бахаи (1) Ближний Восток (6) Болгария (1) Бонапартизм (3) Британия (1) Буддизм (5) булгары (1) былины (1) Ваал (1) варварство (2) варяги (3) Венгрия (1) Византия (1) Власть (1) Гайдамаки (2) Галисия (1) Галиция (6) Галич (3) Галичина (13) Гендер (2) Генеалогия (9) Генон (1) геокультура (2) геополитика (10) германцы (2) герои (1) Гильгамеш (1) гностицизм (1) Готы (16) Грааль (1) Греция (1) Грузия (1) гунны (1) Гуцулы (8) Гуцуляк (12) Даосизм (1) демократия (1) детофобия (1) диаспора (1) Дионис (1) доклады (2) Древний Египет (3) Дугин (2) духовность (2) Евразийство (24) Евразия (3) евреи (1) Ефремов (2) женщины (1) знаки (2) Иван Франко (2) Индия (6) индо-европейцы (7) индуизм (3) инициация (3) Интервью (10) интертрад (1) Ислам (3) историософия (2) исторический материализм (1) история (4) иудаизм (1) йезиды (1) Кавказ (6) казаки (3) капитализм (4) Карпати (2) Карпаты (11) Карфаген (2) католичество (1) Кельты (11) Киев (1) Киевская Русь (25) Китай (2) классы (2) книга (3) книги (2) козаки (2) Козацтво (4) Коліївщина (1) коммунизм (2) конспирология (2) конференции (1) Конфуцианство (1) Корея (1) Косово (1) крестоносцы (1) Криптополитика (7) Культура (58) Латинская Америка (1) Левое движение (4) левые (1) Леся Украинка (1) Лингвистика (16) Литература (21) личности (18) манифесты (2) марксизм (1) масоны (1) менталитет (1) ментальность (1) метафизика (1) Мифология (66) Монархизм (8) мораль (1) Мория (1) Москва (1) музыка (5) Налимов (1) наркотики (1) наука (1) Национализм (20) нация (5) неосарматизм (1) Неоязычество (7) Ницше (3) Ницще (1) Новости (5) Новые правые (26) норманны (1) Общество (23) Оккультизм (4) Олег Гуцуляк (8) Орден (3) Ордены (1) осетины (2) Осетыны (2) отзывы (1) патриотизм (1) пикты (1) писанка (1) письмо (2) плейкаст (1) Плейкасты (1) Подолье (1) Поезія (3) Полесье (1) политика (44) Политика (1) постмодернизм (1) потмодернизм (1) поэзия (1) презентации (1) примордиализм (6) Примордиальная Философия (19) прометеизм (1) пророчество (1) психология (1) Революция (20) Религия (13) Республиканство (1) Рецензии (4) рим (4) родовод (1) Росія (2) Россия (24) Русь (7) рыцарств (1) Рыцарство (5) Сарматы (11) сатанизм (2) свобода (1) семантика (2) Сербия (1) символы (2) скифы (8) славяне (45) События (1) социализм (2) социальная философия (1) социология (5) Спарта (1) Средиземноморье (2) СССР (1) Сталин (1) сталинизм (1) статьи (3) стихи (2) Султанов (2) суфизм (1) США (1) Танцы (3) Творчество (6) Тибет (1) Тойнби (1) топонимия (1) традиционализм (7) традиция (6) Триполье (1) Тюрки (6) убийство (1) Угро-финны (4) Угры (1) Укаина (1) Украина (81) Україна (4) утопия (1) фантастика (12) фашизм (1) Филология (11) Философия (45) филосфия (1) ФКК (1) Франция (1) футурология (7) Хайдеггер (2) Христианство (20) царственность (4) царство (1) Цивилизация (58) цитаты (1) человек (5) человечество (2) ченнелинг (1) черкесы (1) Шамбала (1) Шевченко (1) шовинизм (2) Шотландия (1) шумеры (1) эзотерика (8) экономика (1) элита (2) Эпиграфы (1) эпос (4) эстетика (1) этнология (37) этруски (1) язык (1) языки (2) язычество (3) Япония (1)

Гильдии

Гильдия авторов и правообладателей
Официальный сайт и торговая площадка компании ООО НПО "Солярис-Сервис" для реализации и распространения е-товаров.
http://e-galo.ru/



Конкурс «Оккультное просвещение — 2013», посвящённый 75-летию со дня рождения Евгения Всеволодовича Головина
http://vk.com/op2013