30 ноября 2010

Олег Гуцуляк: Правда про Мамаїв Шамоту, його сина Михайла та їх далеких нащадків з роду Кият

Згідно з тюркськими легендами, саме  у Київському печерному скиті-ханака (ханасах) у самотній келії ("саума'а"; [1]) з однодумцями ("мурідан") на певний час замешкав великий булгарський містик-дервіш, імам ("мамай") рахіб Шамс (840 р.) [2], який у 820 р. навернув чорних булгар Лівобережжя України в іслам.

Походив Шамс з роду індійського купця Синджа-дяу (Синджа-Диу, Тиньтяу), який осів у Хорезмі.  Через це всіх його нащадків прозивали "сіндійцями". Пізніше його нащадки замешкали у Хазарському каганаті, де батько Шамса мулла Габдулла був суддею (каді) мусульман Семендера та вождем антихазарського повстання в 810 р. Сам Шамс певний час був секретарем хана чорних ("північних") булгар у Балтаварі (тепер — Полтава), а опісля передав цю посаду своєму синові, народженому у Києві, — муллі Микаїлю  Башту Ібн-Шамс Тебіру, літературним псевдонімом якого було Шамсі Башту, а величним його твором, який дійшов до нас, є "Легенда про доньку Шана" ("Шанкизи дастани")

[3].

Під час протистояння Хазарії та Чорної Булгарії Київ під проводом начальника залоги варяга Жир-Аса (Діра давньо-руських літописів) повстав. Для переговорів із новою державою від булгар і прибув Мікаїль, друг дитинства Жир-Аса, який залагодив справи на користь обом народам і залишився в Києві в якості посла, одночасно будучи муллою головної київської мечеті "Ель-Бейда". Але в 863 р. співволодар Жир-Аса християнин Аскольд (Феофан згадує послів царя герміхіонів Аскіла в 563 р.; з VIII ст. відомий народ "аскл/ашкал/есгель", споріднений з булгарами і межуючий з мадярами; зрештою, згадується цар Аскал, який підпорядковувався царю волзьких булгар Алмушу, а останнє ім'я аналогічне імені угорського вождя, батька Арпада) влаштував погром мусульман, внаслідок чого мулла Микаїль змушений був усамітнитися у скиті-ханака батька.

У 870 р. Мікаїля київський володар обміняв на варязьких бранців і надалі мулла був секретарем ряду булгарських ханів, ведучи активну просвітницьку (переклав булгарські письмена "куніг" на арабську мову, відкрив сотні мечетей та медресе) та географічну діяльність. У 900 р. він вирушив в місіонерську подорож на Урал, але втонув під час бурі на ріці Нукрат-Ідель ("Срібна річка"; Агідель, тепер — ріка Кама) біля аулу Шам-Чачак, неподалік міста Яр Чалли (тепер — Набережні Човни). Язичники виловили його тіло з ріки і повісили його на дереві (пор. з тим як пізніше русичі розправлялися тут же з місцевими волхвами; пор. тюрксько-маніхейським звичаєм обмотувати труп шнурами, підвішувати на дерево і залишати так гнити [4]). Син Мікаїля Абдаллах Ібн-Башту поховав батька у заснованому ним мусульманському скиті Дебер на ріці Свіяга. Син поета, якого тричі згадує у своєму творі відомий арабський мандрівник того часу Ібн Фадлан, стає начальником канцелярії хана Волзької Булгарії і в 931 р. створює власний дастан "Кисекбаш кітабі", підписаний псевдонімом Тебірзі. Життєпис поета та історія створення епосу викладені у зведенні булгарських літописів "Джагфар таріха", складеній Бахші Іманом в 1680 р. за наказом Сеїда Джагфара, і в ХІХ ст. сам літопис опинився завдяки булгарським емігрантам у казахському місті Петропавловську, де був відкритий вченими.

Саме в Київському печерному скиті-ханака у 865 р. Мікаель Шамсі Башту і написав дастан "Шанкизи", в основу якого поклав легенди тюрків, іранців, угрів та слов'ян. Зокрема тут розповідалося як син алпа Бояна (сина Сонця і Місяця, який втік від батьків і став правителем племені Імен-"Дубів"; пор.Уральські гори як "Імеонські" у візантійських хроніках та з іменем кагана авар Баяна) Іджик, володар хонів (гуннів), був народжений богинею-рибою Бойгал (звернімо увагу на образ риби-праматері династії!), через що булгарки любили прикрашати себе срібними монетами (танка), символізуючими її луску, як нащадки Іджика кочували берегами ріки Кубан (Хуанхе), а потім відійшли у Сакланські (Сако-Аланські) степи Сули (Дунаю), Кашану (Молдови), Бурі-Чаю (Дніпра), Нукрату (Сіверського Дінця), Ширу (Дону) та Ітилю (Волги).

Героями булгарських легенд виступають друзі-ельбіри Ата, або Аудан-Дуло (тобто історичний Аттіла з роду Дуло та  Автанділ з поеми Шота Руставелі "Витязь у тигровій шкурі"), Арбугу (Тарвіля) і Шамси Тат-Ірана (Татра). Злий дух підземного світу Албастий викрадає наречену Аудан-Дуло Боз-Бі, доньку бека Шан-Албана Риштава, а інший демон — однорогий Аджаха — наречену Арбуги Танбіт. Друзі рятують спочатку Танбіт, а потім і Боз-Бі. Водночас герої перемагають у різних підземеллях та печерах полчища нечистих духів-йорегів (чуваш. "святих", тюрк. iduq, варяз. helgi "святий; Олег"). Щасливі переможці поселяються в місцевості Атіль ("Кінська стоянка") на ріці Ітиль (Ідель), де засновують царство Булгар (відома готському історику Йордану як Athaul, мешканці якої платили данину готському імператору Германаріху, надалі — це історичний Ітиль, столиця Хазарського каганату).

Нащадок героя Аттіли з роду Дуло по-матері хан Курбат (Кубрат, Кубар), син Аскала (за хронікою Менандра Протиктора, Аскел — тюркютський хан, який надіслав у 563 р. посольство у Візантію), дає у володіння своєму молодшому братові Шамбату гори Куянтау ("Заяча гора"), де в 631 р. будують фортецю Башту, яку потім назвали Шамбат (натяк на назву Києва у Константина Багрянородного як "Самбатас" — "Пристань для човнів"; існує версія на угорське слово Szombathely, де hely означає "місце" і означає саме "Угорське урочище", куди прибув князь Олег Віщий і де похований Аскольд і де перед цим був західний форпост іудейської Хазарії, представлений салтово-маяцькою археологічною культурою (пор. топоніми Каховка та Одеса з іврит. "ках хов” — „візьми мито” і „адаса” – „вереск (степова рослина)”). Васальний від Хазарії "Руський каганат" з ймовірною столицею в Києві (у Ібн-Фадлана цар Аскал був васалом Булгарії, у свою чергу васала Хазарії [5]; пор. з іврит. „ке ав” – „як батько”, що могло бути іудейським переосмисленням місцевого топоніму) вдійсності охоплював ареал волинцевської археологічної культури, обіймаючи Лівобережжя Дніпра та межиріччя Дніпра і Дону [6] (і навіть досягали басейну Оки: пор. топоніми Москва, Муром, Ростов, Самара, Сімбірск та іврит. „мас кева”, де "мас"-„податок/мито”, "кева/кевуа"-"постійне", „мером” — „з висот”, „рош тов” — „добра голова”, „шаморім” — „самаряни (жителі Самари)”, „сім біра” — „пивоварня”); гіпотеза І. Хайнмана пов'язує термін Самбатас з позначенням у руських билинах Дніпра як Ізрай-ріки та Сафат-ріки, тобто ріки Іосафата, яка протікає, згідно з переказами Агади, по землі, де живуть втрачені десять колін Ізраїля і одночасно контамінується з долиною Йосафата руських апокрифічних передань, де, начебто, за Книгою Іоїля, повинен відбутися суд над народами; як на нас, то термін Самбат/Йосафат може бути перетлумаченням  вже забутого Шамбат).

Царство Шамбата стало називатися Дулоба (натяк на дулібів-волинян; пор. з іншими назвами племен булгар і слов'ян — ердимчі/радимичі, себерчі/сіверяни, бугильчі/бужани, барини/берендеї, агачіри/акацири, ульчії/уличі, табірчі/тиверці тощо), а булгари Шамбата почали іменуватися "відтяті", "украяні" — "кої/киї" (koy < kid-; як переосмислення слова "куян"-"заєць", kuyan < kodan), через що і прифортечний град Шамбата, який заселили тюркські ульчиї ("крикуни") та "сакланське" (тобто сако-аланське) плем'я русів, став називатися Київ (від іврит. Kiyi Ev "низовина, берег річки + місце поселення" або Iki Ev "другий дім"; пор. з хазар. Карч-Ев > Керчів > Керч).

Сам Шамбат зазнав гніву від верховного володаря булгар Кубрата за те, що, приймаючи участь в загальнотюркському поході на фарангів (франків), раптово повернув назад, цим прирікши решту булгар на поразку. Власне про війну франків і булгар розповідає хроніка Фредегара (VII ст.), коли після смерті аварського хана Баяна в Паннонії спалахнула війна між власне аварами та булгарами-кутригурами. Останні втекли до франкського короля Дагоберта Меровінга, який спочатку радо прийняв їх, відвівши для поселення теперішню Баварію. Цим пояснюється, зокрема те лінгвістичне явище, як взаємні германсько-тюркські  запозичення, виявлені щонайбільше в лексиці чуваської мови, безпосереднього нащадка давньо-булгарської (зведення складено Валентином Стецюком [7]). Потім з невідомої причини Дагоберт наказавбулгар вирізати, чим накликав на себе і свій рід Меровінгів прокляття великих шаманів Євразійського степу. Булгари з великими втратами відступили за Карпати, де слов'яни і язиги-сармати радо прийняли їх як захисників від аварської сваволі.

На пагорбі Куянтау було встановлено ідола Кам'яна Голова (Таш-Баш, тобто натяк на слов'янського Дажьбога), увінчаного великою кам'яною чашею (!) і йому в пожертву купці приносили аналогічні чаші ("ташаяки") з написаними угодами, зобов'язаннями, проханнями чи клятвами. Тут же у казані було зварено в жертву захопленого у полон булгарами хазарського кагана. На горі Куянтау свого часу помер, відпочиваючи від пригод,  хоробрий кінь богатиря Ату (Аттіли) Тулпар, і коли герой зійшов на гору подивитися на кості побратима, то раптово помер від задухи (що співпадає з переказами про "смерть від коня" руського князя Олега та варязького конунга Одда).

Проте Київ-Шамбат був лише релігійним центром, а столицею царства Дулоба став Хорисдан (тепер — Коростень, місце поклоніння алпу худоби Малу-Велесу). Свого часу Шамбат, та інший син Кубрата  Аспарух (Ісперіх мешкаючий у Буруджан-Батавилі ("Ставка", тепер — Путивль) протистояли  булгарам-утигурам старшого сина Кубрата кана Бат-Баяна, столицею якого була Фанагорія на Таманському півострові (місце культу алпа вогню Хурса-Хорсу) [8] (про цю міжусобицю розповідає також історичне джерело — написаний у 1226-1249 рр. літопис "Газі-Барадж Таріхи").

З цього скористалися інші алтайські етноси — хазари та печеніги, об'єднані династією Ашинів ("Вовків"; родове знамено — золота голова вовка на блакитному полотнищі), для яких булгари були "поганими псами" ("кутригури"). Спочатку в 670 р. було захоплено релігійну столицю чорних булгар Балтавар (Полтаву), через що булгари цього племені (чорні булгари) переселилися в Башту, а після смерті Шамбата — на Балкани і заснували в 681 р. на Дунаї Болгарське царство, потім розбив самого Бат-Баяна, народ якого бурджани з часом був підкорений хазарами і частково змушений був переселитися в 894 р. у верхів'я Волги, де спільно з місцевими язичниками-сабанами утворили нову державу — Волзьку Булгарію (тепер — Татарстан), і туди ж переселилися й чорні булгари з Лівобережжя Дніпра [9], а ті ж, які залишилися в Передкавказзі, стали ядром формування балкарців (їхня самоназва "таулу" — "горці", можливо, ідентична назві царського роду Дуло, до якого належав Аттіла), карачаївців та кумиків.

В 737 р. араби розгромили хазар і змусили їх дозволити, щоб підлеглі їм етноси прийняли іслам. Небіж останнього балтаварського хана Габдулли Джильки на ім'я Угер Лачині став князем Києва і відомий як "Ігор Рюрикович", а родовий знак "балтавар" став знаком династії і відомий як "тризуб". Один із синів власне волзькобулгарського хана Алмиша  Арбат (Арпад) спільно з уграми та каварами (халісіями, західним хазарським племенем; від євр. hwr "городяни", відмінні від селян-"хазерів", євр. haser "селище", самоназва ж була однокорінна з узбец. "хашар" — "допомога, спілка, толока") переселюється у Паннонію, де виникає Угорщина (сином верховного вождя каварів-халісіїв Шаба і невідомої на ім’я дочки короля Іштвана І був король Угорщини Самуїл Аба, який правив у 1041-1044 рр.). Ті ж чорні булгари, які залишилися в Донецько-Чернігівській землі, стали під іменем берендеїв та ковуїв васалами Київської Русі.

Думається, що саме від навернених в іслам чорних булгар Лівобережної України  проникли в слов’янську мову (через діалектну тюркську вимову) арабські слова: "мудрець" (< араб. "мударріс"-"тлумач, вчитель"), "жупан" (< араб. "субхан"-"хранитель/охоронець"), "мамай" (< араб. "імам"), "кацап" (< араб. "кассаб"-"м’ясник"), "могила (як поселення мертвих)" (< араб. "махалла"-"поселення"), «ропать (церковна будівля)» (< араб. «рібат»-«укріплений монастир»),  "фата" (< араб. "фута"-"наголовна пов’язка"), "обід (як добра їжа)"  (< араб. "абід"-"благочестивий"), "килим-самоліт" (< молитовний килимок мусульман «насидж»), "тазик" (< араб. "тазкійя" – "очищення"), "миска (залізна)" (< араб "загартоване (залізо)"); "лакомий" (< араб. "лахм"-"м’ясо"), "вуста" (< араб. "аль-вуста"-"середина"), "найм" (< араб. "на’ім"-"рай"), "сутки" (< "саъат"-"годинник"), рус, русич (< араб. "руус"-"голови"), Бог (< араб. "Баха"-"красивий"), Велес/Волос (< араб. "фуляз"-"залізо" ~ норд. "вьолсі/вольсунги"), Див (кличе вверху "древа"; в "Слові о полку Ігоревім") (< араб. Дауа "поширення мусульманами своєї релігії", заклик-аззан муедзінів до молитви з високих споруд; слов’янські землі були "Дар ад-Дауа"-"земля поширення ісламу" і "Дар аль-Муахада"-"земля торгівлі"), "хліб і сіль" (< араб. "халіббі василь" – "все виконаю заради гостя/прибулого"), "йди на ..." (< "хіді нахіййа" –"відійди в сторону"), "морока" (< араб. "маарака"-"боротьба"), "зубр" (< араб. "зубр"-"пеніс"), жіночі імена, що сприймаються тепер як скорочення: Нюся (< араб. "ан-нуса/аніса" – "жінка"), Нюра (< араб. "ан-нур" – "світло"), Тіна (< араб. "земля"; також потрапило у рос. "тіна"–"намул"), "Ягілева дочка (архаїчний український фольклорний образ)" (< араб "агіль" – "знаючий, розумний, розуміючий"), чоловічі імена: Ярополк (араб. "Анвар"), Лев (араб. "Асад", "Усама"), Святослав (араб. "Махмуд"), Назар (араб. "далекоглядний) [10].

Але певна частина чорних булгар з Київських гір як союзники арабів рушила на Схід у Центральну Азію, де стала відома під іменем Кият. Пізніше клан Кият став осердям об'єднання довколишніх племен, які стали охоронцями тамтешніх прикордонних мусульманських поселень (араб. "махалла" > моголи/монголи). Сам Чінгіз-хан був з роду Кият-Борджигин, як і пізніший його нащадок хан Мамай. Згідно з легендами, прародителька роду Алтин Гоа ("Золота лань") народила сина Бодончара (Бочкин-Чалчи) від "небесного чоловіка", що був схожий на "жовтого пса". Син відзначався рудим волоссям і світлими очима, і ці риси передав своїм нащадкам. Згідно з хроніками "Алтан Тобчі", це відбулося 970 р. Через 400 років його нащадок емір Мамай Кият повернувся на береги Дніпра, де в районі теперішньої Каховки збудував свою ставку - Орда. Після поразки від узурпатора Тохтамиша і його московского васала Димитрія Мамай Кият виїхав у Крим до генуезців, які його підступно вбили. Похований він був у Шейх-Мамаї (тепер пос. Айвазовське Кіровського району АР Крим) і його курган-могилу встановив відомий художник І. Айвазовський.

Одружений Мамай був на дочці хана Бердібека.

Його син Мансур ібн Мамай аль-Кият перейшов на службу до Литви. Осідком своїм він обрав древню столицю булгар Балтавар під назвою Полдова (Полтава).

Старший його син Скідер повернувся в степи, де продовжив кочувати під Перекопом і, за даними перських джерел, де згадується як "син Мамака", спробував перейти на сторону Тохтамиша, але був взятий тим у полон. Деякі вважають його родоначальником ногайських татар.

Молодший син Мансура Лексад (Олеско, Алекса) успадкував батьківські міста Полдаву, Глеченицю (глиницю) і Глинеськ. При хрещенні в Києві Олеско отримав ім'я Олександр, а його син - Іван. Останнього литовський великий князь Вітовт одружив на княжні Анастасії Данилівні Острозькій і надав йому титул князя Глинського за те, що під селищем Глина (Роменський район Сумщини) він врятував великого князя Вітовта після битви на Ворсклі в 1399 р. Від нього пішла знаменита династія Глинських [13].

Період з 1392 по 1508 рік описаний в родослівній Глинських дуже  коротко: «И у Князя Ивана дети: Князь Борис, да Федор да Семён; (а) у (Князь) Бориса дети: Князь Лев, да Василий, да Иван Великой а у Князя Льва дети: Князь Иван малой (Мамаи) да Князь Василий Слепой, [да] Фёдор, [да Князь] Михайло [Львович] Дороднои [те] все четыре приехали из Литвы служити кМоскве к Великому Князю Василью Ивановичу всеа Руссии (России) лета 7016 (в лето 7016-го)».

В 1437 р. князь Борис Глинський приніс присягу на вірність королеві Владиславу ІІІ.

В знаменитому листі золотоординського хана Шах-Ахмата до братів Глинських (1501 р.) той звертається до них як  «Кияты князья Мамаевы истинные дети», "у меня нет слуг больших и лучших,чем Кияты князья», тобто апелює до їх татарської самосвідомості, оскільки вони належать до одного з чотирьох найзнатніших ("корачі") родів. З цим непогано узгоджується той факт, що, коли розбитий кримськими татарами Шах-Ахмат втік до польського короля і той ув'язнив його, то Михайло Глинський очолив повстання і спробував звільнити хана - щоправда, безуспішною.

Литовсько-татарський князь Богдан Федорович Глинський на прізвисько "Мамай" був намісником в Черкасах (1488-1495 рр.) і в Путивлі (1495-1497 р.), вважається одним з отаманів  (гетьманів)  козацтва. На чолі з ним черкаські козаки в 1493 році вперше голосно заявили про себе узяттям щойно побудованого кримськими татарами Очакова. В 1501 р. він потрапив у московський полон, де в 1512 р. і помер.

У київському літописі згадується, що в першій четверті XVI століття київським воєводою був Іван Мамай.

В XVI-XVII стт. на землях Глинських та їх родичів на Лівобережжі України (в басейні Сули, Ворскли і до Десни) фіксуються юридично поселення "севруків (севрюків) Ворскольських", які ще в 1570 р. були звільнені від сплати податків взамін несення служби на прикордонні. В них бачать результат змішання тюркських та слов'янських підданих Мамаїв-Глинських.

Серед підданих Мамаї почали шануватися в образі воїна з кобзою (кобиз - традиційний інструмент булгар) - "Козака Мамая". Історик Олександр Шенников вважає, що воїн-бандурист міг виникнути спершу як збірний образ прикордонного жителя князівства Мамаїв ("мамаями", можливо, називали й жителів цього князівства). А для композиції портрета могло бути використано якийсь твір східного живопису, можливо, навіть стара монгольська буддійська картина, значення якої було давно забуто. Його подальшому перетворенню зі збірного образа "мамая" на уособлений могла сприяти діяльність згаданого Богдана Глинського. "Козаком" живописці назвали свого героя пізніше, коли роль головних захисників південно-східних рубежів України перейшла до правобережних козаків [14].

[caption id="attachment_803" align="alignleft" width="198" caption="Елена Глинская. Реконструкция по черепу, С. Никитин, 1999 г."][/caption]

Представницею роду Мамаїв-Глинських була Олена Василівна Глинська (1508-1538) - мати московського царя Івана Грозного. Після смерті свого чоловіка Василія ІІІ (1533 р.) Олена Глинська стала фактично другою, після княгині Ольги, самостійною правителькою Руської держави. Провівши грошову реформу (ввівши першу єдину валюту - срібну копійку, вагою 0,68 г, четверть її - полушка) та здобувши перемогу на дипломатичному поприщі над Польщею, Швецією та Лівонію, вона, проте, негативно сприймалася московським боярством як людина західної ментальності (як відомо, дружиною Василія ІІІ мала стати дочка молдавського господаря Стефана Великого). Згідно з чутками, її отруїли Шуйські, що підтверджується знайденням в її останках отрути (ртуть). Похована в Кремлі, у Вознесенськомуц жіночому монастирі.  В похованні збереглися залишки волосся Олени Глинської - рудого, як червона мідь, кольору.

Сама ж Олена Глинська-Мамай була дочкою князя Василія Львовича  Глинського-Темного (Сліпого) (пом. 1515 р.) і Ганни Якшич, дочки Ангеліни Аріаніт-Комнин (роду топархів Албанії)  і  сербского та угорського воєводи Стефана Якшича і внучкою Якши (татар. "якши" -"добре",  "якшатися", "якшитися (з кимось) -"знатися, водитися, знайомитися, здружитися") - одного з воєвод сербського деспота Джураджа Бранковича (з яким Якшичі перебували у спорідненості). Угорський король Матій Корвін наділив Стефана Якшича 82-ма сербськими селами в Трансильванії та родовим замком [11]. Після розгрому угорського короля з васалами (в число котрих входили Якшичі) під Мохачем Якшичі з підданими переселяються на Галичину, в Покуття.

Рідними сестрами Олени Мамай-Глинської були Анастасія і Марія. Анастасія померла після 1526 р. Марія вийшла заміж за князя Івана Даниловича Хомяка-Пенкова і померла в 1533 г.

Братами Олени були Юрій (пом. 1547 р.), Іван і Михайло (пом. 1559 р.) Васильовичі Глинські, які займали високі боярські думні чини.

[caption id="attachment_807" align="alignleft" width="220" caption="Герб Глинских"][/caption]

У матері Олени Глинської Ганни були ще дві рідні сестри - Ірина та Олена.

Ірина була заміжньою за Матвієм Балшичем Косачем (Козаричем), який носив титул герцога святого Савви (через володіння Мілешовим монастирем, де зберігалися мощі святого). Цей незвичний титул, який прийняв від імператора Фрідріха ІІІ в 1448 р. прадід Матвія, Стефан Вукшич, увіковічнений в назві держави Боснія і Герцеговина. З цього ж роду Косачів походить український рід, представницею якого була Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка).

Друга сестра Ганни Якшич-Глинської Олена Якшич була в першому шлюбі за деспотом Рашки Йованом Бранковичем, сином святої Ангеліни Аріаніт-Комнин та Стефана Бранковича і  внуком Юрія Бранковича і Ірини Кантакузин. Саме св. Ангеліна в листі до московського князя Василія ІІІ благала про допомогу сербським монастирям. У Олени було п'ять дочок. Одна зі старших - Деспіна Милиця - вийшла в 1554 р. за воєводу Волощини Негу (Неагое) Басараба,  Олена - в 1546 р. - за воєводу Молдови Петра IV Рареша, якому московська казна за часів правління Олени Глинської надавала фінансову допомогу

Після смерті Олени Глинської в 1538 р. найближчим родичем і вихователем майбутнього царя Івана Грозного залишалася  бабка Ганна Якшич-Глинська. В 1547 р. під час торжеств з нагоди досягнення Іваном Васильовичем повноліття і його весілля з Анастасією Романовою-Кошкіною-Захар'їно-Юрьєвою [12] (її внучатий племінник Михайло потім став першим царем з династії Романових) Ганна Якшич-Глинська благословила їх стародавньою грецькою мозаїчною іконою святої Анни (зберігається у монстирі Ватопед на грецькому Святій Горі Афон, де іноком свого часу був святий Савва). Їй же належить заслуга поширення в Москві не відомих до цьог ікон сербських святих. Але в цей же 1547 рік Ганна Глинська була звинувачена у "волхвуванні" та підпалі Москви («княгиня Анна с детьми волхвовала, вынимала сердца человеческие, да клала их в воду, да тою водою, ездя по городу, кропила — оттого Москва и выгорела»), що викликало бунт і вбивство її сина Юрія Васильовича Глинського. Померла Ганна Якшич-Глинська десь біля 1553 р., прийняла постриг під іменем Анісії.


[1] пор.: слов. "чертог" — "келія монаха" < тюрк. kartak / gardah < перс. gardak "кімната"; пор.: і.-є. *kai-ur-t «печера», «яма» (лат. cavea, гр. kaiata, д.-інд. kevata та ін.) - туркм. govak «печера», тур. kovuk «дупло», «нора», чув. xăvăl «дупло»

[2] Його традицію аскези в печерах продовжив хорезмійський імам Абу Саїд Майхані, який з 997 р. п’ятнадцять років провадив затворницьке життя, після чого в організованій ним обителі в Нішапурі починає проповідувати суфізм.

[3] Щоправда, доля епосу такаж загадкова, як і "Влес книги". Єдиний його арабський оригінал, начебто, пропав і тепер в розпорядженні вчених виключно адаптований російський переклад, зроблений  казанським арабістом Ібрагімом Мохаммед-Карімовичем Нігматулліним (1916-1941), який загинув під час міжімперіалістичної радянсько-нацистської війни в Ліді в Прибалтиці, і збережений його матір'ю — Латифою-абі, бабкою популяризатора епосу Фархада Нурутдінова. Шоправда, декілька строф епосу ідентичні з тими, які наводяться у Махмуда Кашгарського (ХІ ст.). Звісно, як резюмував О. Пріцак, сходознавець Нігматуллін повинен був знати твір цього поета, тим більше, що саме в Кашгарії та Баласагуні за династії Караханідів в ХІ ст. і виникла тюркська ісламська літературна мова (до того часу існували тільки дві ісламські літературні мови — арабська та новоперська). Але цей скепсис щодо існування самого епосу аж ніяк не може заперечити те, що в середовищі булгар існували казкові та легендарні сюжети, пов'язані з власним етногенезом та історичними колізіями. Схоже цілком на те, як на основі українських казок про Котигорошка, Телесика, історичних фактів та роману Івана Білика "Меч Арея" український дисидент Василь Рубан уклав власний звід українсько-арійського епосу "Берегиня". А отже, нас цікавлять "складові" епосу, якими користувався казанський Оссіан.

[4] Кызласов Л.Р. Историко-культурное взаимодействие иранских и тюркских народов в средние века (язык, письменность, религия)  //  Вестник МГУ. Се.8. История. — 2004. — № 3. — С.14—15.

[5] Путешествие Ибн—Фадлана на Волгу / Под ред. акад. И.Ю. Крачковского. — М.—Л., 1939. — С.76.

[6] Седов В.В. Русский каганат в ХІ веке // Отечественная история. — 1998. — № 4. — С.9, 11;  Седов В.В. Древнерусская народность. — М., 1999. — С.65—76; Седов В.В. О русах и русском каганате ІХ в. // Славяноведение. — 2003. — № 2. — С.10.

[7] http://www.geocities.com/valentyn_ua/TurGrLat.doc

[8] Сліпушко О. Софія Київська: Українська література Середньовіччя: Доба Київської Русі (Х—ХІІІ століття). — К.: Аконіт, 2002. — С.87—92; Шамсі Башту. Легенда про доньку Шана: Фрагменти з поеми / З булг. Ю. Буряк // Хроніка-2000: Наш край. — 1992. — №1. — С. 53-66; Нурутдінов Ф. Доля і заклик давньої поеми // Хроніка-2000: Наш край. — 1992. — №1. — С. 67—76; Олійник Ю. До поеми Шамсі Башту // Хроныка-2000: Наш край. — 1992. — №1. — С. 77—79; Пріцак О. А може, булгаро-татарський Оссіан ? // Східний Світ.

[9] Смирнов А.П. О возникновении государства волжских булгар // Вестник древней истории. — М., 1938. — № 2(3). — С.99—112.

[10] Деякі вирази з арабської проінтерпретовані арабістом М. Вашкевичем.

[11] Селищев Н. Россия и Балканы из скрываемого прошлого (часть 2) //http://www.rv.ru/content.php3?id=6416

[12] Анастасія Романова була споріднена з матір'ю Софії Палеолог, дружини Василія ІІІ, - титулованою імператрицею Візантії Єкатериною Дзаккаріа (по-італійськи Zaccaria, по-грецьки Zaccariani, у слов'янській передачі - Захарьїн).

[13] Шенников А.А. Княжество потомков Мамая // Депонировано в ИНИОН. –7380. Л., 1981.С.20-22. - http://zarusskiy.org/history/2008/06/29/mamay

[14] Сміщук О. Мамай - татарський хан і український козак // http://www.pres-centr.ck.ua/person/5215/

Комментариев нет:

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...
"... Надо обновить идею эллинизма, так как мы пользуемся ложными общими данными... Я наконец понял, что говорил Шопенгауэр об университетской философии. В этой среде неприемлема никакая радикальная истина, в ней не может зародиться никакая революционная мысль. Мы сбросим с себя это иго...Мы образуем тогда новую греческую академию... Мы будем там учителями друг друга... Будем работать и услаждать друг другу жизнь и только таким образом мы сможем создать общество... Разве мы не в силах создать новую форму Академии?.. Надо окутать музыку духом Средиземного моря, а также и наши вкусы, наши желания..." (Фридрих Ницше; цит. за: Галеви Д. "Жизнь Фридриха Ницше", Рига, 1991, с.57-58, 65, 71-72, 228).

Ярлыки

"Слово о полку" (1) Азия (9) Албания (1) албанцы (1) алхимия (2) анархизм (1) Анатолия (4) антикапитализм (1) антисоветизм (1) античность (4) Античный мир (10) антропософия (2) арии (4) арийцы (1) аристократизм (1) архетипы (5) Атлантида (4) афоризмы (1) Африка (1) Балканы (5) Балтика (2) Балты (2) бахаи (1) Ближний Восток (6) Болгария (1) Бонапартизм (3) Британия (1) Буддизм (4) булгары (1) былины (1) Ваал (1) варварство (1) варяги (3) Венгрия (1) Византия (1) Власть (1) Гайдамаки (2) Галисия (1) Галиция (6) Галич (3) Галичина (13) Гендер (2) Генеалогия (9) Генон (1) геокультура (1) геополитика (10) германцы (2) герои (1) Гильгамеш (1) гностицизм (1) Готы (16) Грааль (1) Греция (1) Грузия (1) гунны (1) Гуцулы (8) Гуцуляк (12) Даосизм (1) демократия (1) детофобия (1) диаспора (1) Дионис (1) доклады (2) Древний Египет (3) Дугин (2) духовность (2) Евразийство (24) Евразия (3) евреи (1) Ефремов (2) женщины (1) знаки (2) Иван Франко (2) Индия (5) индо-европейцы (5) индуизм (3) инициация (3) Интервью (10) интертрад (1) Ислам (3) историософия (2) исторический материализм (1) история (4) иудаизм (1) йезиды (1) Кавказ (6) казаки (3) капитализм (4) Карпати (2) Карпаты (11) Карфаген (2) католичество (1) Кельты (11) Киев (1) Киевская Русь (25) Китай (2) классы (2) книга (3) книги (2) козаки (2) Козацтво (4) Коліївщина (1) коммунизм (2) конспирология (2) конференции (1) Конфуцианство (1) Корея (1) Косово (1) крестоносцы (1) Криптополитика (7) Культура (57) Латинская Америка (1) Левое движение (4) левые (1) Леся Украинка (1) Лингвистика (16) Литература (20) личности (17) манифесты (2) марксизм (1) масоны (1) менталитет (1) ментальность (1) метафизика (1) Мифология (66) Монархизм (8) мораль (1) Мория (1) Москва (1) музыка (5) Налимов (1) наркотики (1) наука (1) Национализм (20) нация (5) неосарматизм (1) Неоязычество (7) Ницше (3) Ницще (1) Новости (5) Новые правые (26) норманны (1) Общество (22) Оккультизм (4) Олег Гуцуляк (8) Орден (3) Ордены (1) осетины (2) Осетыны (2) отзывы (1) патриотизм (1) пикты (1) писанка (1) письмо (2) плейкаст (1) Плейкасты (1) Подолье (1) Поезія (3) Полесье (1) политика (44) Политика (1) постмодернизм (1) потмодернизм (1) поэзия (1) презентации (1) примордиализм (6) Примордиальная Философия (19) прометеизм (1) пророчество (1) психология (1) Революция (20) Религия (13) Республиканство (1) Рецензии (4) рим (4) родовод (1) Росія (2) Россия (24) Русь (7) рыцарств (1) Рыцарство (5) Сарматы (11) сатанизм (2) свобода (1) семантика (2) Сербия (1) символы (2) скифы (8) славяне (45) События (1) социализм (2) социальная философия (1) социология (5) Спарта (1) Средиземноморье (2) СССР (1) Сталин (1) сталинизм (1) статьи (3) стихи (2) Султанов (2) суфизм (1) США (1) Танцы (3) Творчество (6) Тибет (1) Тойнби (1) топонимия (1) традиционализм (7) традиция (6) Триполье (1) Тюрки (6) убийство (1) Угро-финны (4) Угры (1) Укаина (1) Украина (81) Україна (4) утопия (1) фантастика (11) фашизм (1) Филология (11) Философия (45) филосфия (1) ФКК (1) Франция (1) футурология (7) Хайдеггер (2) Христианство (20) царственность (4) царство (1) Цивилизация (58) цитаты (1) человек (5) человечество (2) ченнелинг (1) черкесы (1) Шамбала (1) Шевченко (1) шовинизм (2) Шотландия (1) шумеры (1) эзотерика (8) экономика (1) элита (2) Эпиграфы (1) эпос (4) эстетика (1) этнология (36) этруски (1) язык (1) языки (2) язычество (3) Япония (1)

Гильдии

Гильдия авторов и правообладателей
Официальный сайт и торговая площадка компании ООО НПО "Солярис-Сервис" для реализации и распространения е-товаров.
http://e-galo.ru/



Конкурс «Оккультное просвещение — 2013», посвящённый 75-летию со дня рождения Евгения Всеволодовича Головина
http://vk.com/op2013