20 сентября 2010

Олег Гуцуляк: Нові праві : Метаполітика через Деміургію

... Це  я  називаю філософією вікінгів. Коли на місце того, що є, зухвало ставиться те, що має бути, то за цим напевне криється людське,аж надто людське “хочу”!
Хосе  ОРТЕГА – І  - ГАССЕТ


Європейське покоління  80-90-х рр. ХХ ст.,  котре деякі соціологи означили іменем “юппі”   (”молоді міські професіонали”), або “нова хвиля” , залишилось вірним нормам та цінностям, що відстоювало т. з. “покоління травня  68-го року” – “нові ліві” 50-70-Х рр., а саме : права особи, а не права власності , співпраця, а не конкуренція, відкритість, відвертість, а не таємничість та приховування , задоволення, а не прагнення до цілі, самовираження, а не формальне спілкування, любов до багатьох, а не “ Едипова” ревнива любов тощо. Поколінню “юппі”  симпатичні ідеї хіппі, малоцікаві кар’єра та гроші, проте приваблюють духовні та релігійні, культурні цінності
1. Мотивується ця позиція вустами американського постмодерніста  Іхаба  Хассана /” Паракритицизми”/ : “ ... хвилює нас зараз ... дегуманізація Планети, кінець людини” 2. Юппі  бореться не за “краще життя”, а за життя взагалі, за виживання, проти безнадії, безглуздості існування, проти  “повстання мас” /термін Х. Ортеги-і-Гассета/, проти “екзистенційного вакууму” / термін В. Франкла/. Юппі  - це “діти глобальної депресії” / за А. Мушгом/ , котрі вже не бачать і не відчувають перед собою жодного майбутнього, хоча існуючий “владний істеблішмент” /”Система”, “Влада”, “Авторитет”, за термінологією французьких “нових філософів”/, будучи носієм цінностей “гроші, влада, секс”, намагається розрадити / порівняймо : буквальне значення старо-грецького слова “міф” – “розрада”/ це покоління, зображаючи можливість “Великого Виходу” з існуючого стану речей, з “єгипетської темряви” раціо-технократичної цивілізації  Модерну на прикладі героїв чисельних телесеріалів типу  “Району Мелроуз”, “Район Беверлі  Хілз”, “Під сонцем Сен-Тропе” тощо. Як наслідок: “...Покоління після 68-го року відступило на крок назад від оптимізму, і  далі пішло вниз. Це підтверджено якимись загальними культурними спостереженнями тенденцій” 3. Не дивує, отже, наступна констатація французького філософа М. Серреса: “...Двадцять років тому,  якщо я хотів зацікавити моїх студентів, я говорив їм про політику, якщо я хотів змусити їх сміятися, я говорив їм про релігію. Сьогодні, якщо я хочу викликати у них зацікавлення, я говорю їм про релігію, а якщо їх розсмішити, то говорю про політику” 4. Щоправда, ця трансформація “духовного космосу”, проте, не є поверненням до канонічних форм релігії та традиційних догматів офіційних культів, а саме призводить до розквіту безліч сект та деномінацій, що їх з великою часткою умовності можна назвати істинно релігійними. Теж саме спостереження зробив викладач філософії із Сан- Франціско Я. Нідельман: “...тепер усе змінилося. Фактично сьогодні ми перестаємо дивуватися, коли чуємо, які асоціації з”являються при звучанні слова “філософія” в людей різного покликання: бізнесменів, науковців, психологів, лікарів, акторів – навіть спортсменів та політиків. Навпаки, частіше чується приховане запитання: “Чи ти вже знайшов? Чи воно справді існує ?..” ... розгорніть сьогоднішню газету і Ви побачете: події стають філософськими... Мене вражає, скільки  чоловіків та жінок, що досягли успіху у нашому суспільстві, у свій час студіювали філософію...; я говорю про тих, які захищалися з філософії, або принаймі відвідували набагато більше лекцій, ніж того вимагає загальна програма... Кількість таких людей приголомшує...” 5.

Покоління юппі з увагою та зацікавленням ставиться до боротьби з європоцентризмом та сцієнтизмом у колишніх поколіннях, до доктрин негритюду, коншієншизму, карібського растафаріанства, австралійського мейтшіпу, ацтеко-майянської трансперсоналістської психотехніки, неосуфізму, неоведантизму, японської неантропоцентричної /екстравертованої/ моделі гуманізму тощо. Ними заново відкриваються такі забуті автори “окультної революції”   ХІХ-ХХ стт. як Гюїсманс, Майнрінк, Реверс, Перуц, Папюс, Сент-Мартен, Крішнамурті, Гурджієв, теософи та антропософи, а їхні ідеї стають “золотим фондом” містично забарвленої свідомості покоління юппі. Популярні твори, пропагуючи язичницькі культи родючості та чародійства, карнавалу – як наукові/Дж. Фрезер, П. Сентів, М. Бахтін/, так і “практично-методичні” /Х. Дженнінгс, “Розенкрейцери”; Е. А. Кроулі, “Магія в теорії і на практиці”; Д. Гарднер, “Сучасне чародійне мистецтво”; С. Фаррар, “Що роблять відьми”; Ч. Леланд, “Арадія – відьмацький псалон”, “Етруський окультизм”; М. Харнер, “Шлях шамана”; К.Медоуз “Магія північноамериканських індіан” та інші/. Як констатував відомий футуролог Олвін Тофлер, “...ми бачимо бурхливе відродження містицизму” 6.

В сенсі того, що покоління юппі синтезує в собі як тенденції битниківського-хіппівських “бродяг дхарми” / за одноіменим романом Дж. Керуака, 1958/, так і реалізаторів ідеї справедливості у боротьбі зі злом – “нових центуріонів” / за однойменним романом  Дж. Вембо, 1970/, це покоління ще можна означити як “офіцерів дхарми” – нову форму “хіппіїстського” стилю життя.

В значній частині представників цього покоління, як правило політично заангажованій та критикуючій “суспільство споживання”,”владний істеблішмент”, “декадентські” США та Ізраїль, цікавою стає філософія інтегрального традиціоналізму /школа Рене Генона/, ідеологія правих періоду між двома світовими війнами, пропонується реабілітація ідеї “консервативної революції”, “третього шляху” А. Мюллера Ван дер Брука, Ю.Ч. Еволи, Дж.А. Борджезе і журналу “Гермес”, “нового рійського   гуманізму” /злиття прагматизму і буддизму/ Р.Г. Ассаджолі, виразником чого був журнал “Леонардо”, марші “Залізної Гвардії” румуна К. Кодр яну тощо. Але найбільш приваблює т. е. “язичницька героїчна парадигма” раннього середньовіччя – “пошук Грааля” і “дух любові”, вдаючись “...до належним чином препарованих мотивів, запозичених з дохристиянської мітології. У скандинавських країнах переважають посилання на епоху вікінгів, у Німеччині – на героїзм прагерманських завойовників. Ці орієнтації чітко помітні в естетиці платівок та СД... Культ сили на службі ідеї породжує інтерес до ... середньовічних лицарських орденів. Хрестоносець у обладунку часто символізує організації, що сповідують ідеологію Третього Шляху. Про те, що “героїчна” символіка не обов’язково мусить бути автентичною, свідчить феномен популярності ... мітології Толк ієна – чистісінької літературної фантазії” 7. Звідси рух “діггерів” – боротьба проти сатанинських  прихованих капищ, пошук бібліотеки Івана Грозного, прощі у Біловоддя та Гіперборею тощо.

Узагальнюючи, можна сказати, що цей “новий неоконсерватизм” зокрема і покоління юппі /”офіцерів дхарми”/ взагалі є відповіддю – “відзивом” на “виклик”, за С. Аверінцевим, “... якогось метафізичного ізоляціонізму, бажаючого відокремити Творця від творіння, творіння від Творця, а нас – від Творця, від космосу і один від одного.../бо/ “метафізична коректність” йде шляхом мислення його абстрактно, чим абстрактніше, тим правильніше, так абстрактно, що будь-яка спроба зв’язати його з якимось  hiс et nunc

/”тут і зараз”, - О.Г./ - недостойний і вартий співчуття забобон, атавізм, ... нове язичництво” 8.

Поворот до цього “нового язичництва” як альтернативи щодо цивілізації Модерну, як вважає Ю. Хабермас, ще в кінці 20-х рр.. ХХ ст.. відчув М. Хайдеггер 9, пропонуючи “...неоязичництво вдосконаленого зразка. Це вже не просто робота з відповідними філософськими конструкціями, це занурення, вживання у архаїчне світовідчуття,  стилістичне перевтілення у давнього грека, а то й мешканця Кріта або Мікен” 10, розум якого базований на синтезі, взаємопроникненні “епістемологічного та естетичного первнів”. Але якщо у класичних греків переважав раціональний первінь над інтуїтивно-ірраціональним, а у ранньому неоязичництві Фр. Ніцше, Р. Даріо та модерністів навпаки -  інтуїтивно ірраціональна епістемологія над “ідеологією”, то у сучасному неоязичництві “офіцерів дхарми”, беручому свої імпульси від М. Хайдеггера, жоден з цих  “первнів” не є переважаючим. Тут, як константує К. Наранхо, “...вілбувається ренесанс, серцевину якого утворить психологія і нові релігії схоже на те, як серцевину італійського ренесансу складало мистецтво” 11. До такого ж висновку прийшов український філософ Юліан Вассиян: “... Світ сьогодні вступає назад у фазу поганізму, хоч цей поганізм суттєво різниться від грецького. Трансцендентний етос фаустівського Духа не є оригінальним витвором християнства, він лежить у духовній сфері народів білої раси... Цей етос ніколе не вигасне, навпаки, він опромінить духовністю назріваючу епоху нового поганізму. Це одна з можливостей” 12.

Відомий психоаналітик Е. Фромм, повторюючи автора “Європи та Азії” (1939)

Т. Лесінга, пропонував європейській цивілізації Модерну, коріння якої – іудео-християнські, звернутися до дзен-буддизму з його принципом “бути”, а британський історик А.Дж. Тойнбі вважав за доцільне відродити язичництво: “...Я вважаю, що людство повинне повернутися до пантеїзму ... у безпосередній контакт з первісною духовною реальністю замість того, щоб пропонувати йому тільки опосередкований контакт з нею” 13.

Аналогічний спалах інтересу до язичницького минулого мав місце у Японії в 60-80-х рр. ХХ ст., де впротивагу післявоєнній демократії пропонувалося  відродити дух сінто і кодекс честі самурая. Провідниками цієї тенденції стали діячі мистецтв Ю. Місіма, Г. Сагара, А. Куросава, філософи С. Ікеда, К. Судзукі, Д. Ямамото. В 1973 р. Виникає “Товариство молодої бурі” /”Сейренкай”/. Так, наприклад, англійський кінорежисер Д. Міліус, який вивчив японський культ “кендо” /”шлях меча”/, що є засобом формування особистості та узгоджує людину з природою, на основі західноєвпейської міфології створює фільм “Конан-варвар”,що породив безмежну кількість наступних варіацій /”Ескалібур, “Геркулес”, “Тор”, “Ксена” та інші/.

З покоління юппі викристалізувався світоглядно-політичний рух нового неоконсерватизму, що отримав назву “нові праві”. Не слід його плутати з одноіменним рухом у США, зародження якого відносять до часу перемоги на президентських виборах католика Дж. Ф. Кеннеді і який є аналогом європейських неоконсерваторів з їх повагою до традиційних інститутів – сім’ї  та релігії. Європейські “нові праві” відмінні від неофашистських груп, хоча чіткої межі між їхніми ідеологіями неможливо провести. Чільними репрезентами “нових правих” у Франції є “Група дослідження і вивчення європейської цивілізації” /ГРЕСЕ/, елітарний клуб д”Орлож /”Настінний годинник”/, часописи “Антей”, “Нувель Еколь”, “Елеман”, “Фігаро магазин”, “Магазин Ебдо”, видавництво “Копернік”, філософи та письменники А. де Бенуа , Л. Повель, М. Понятовські, Е. Іонеско, М. Дрюон, І. Бло, Р. Арон, Е. Ле Руа, М. Брессоль, А. Гобар, Р. де Ерт, П. Віаль, М. Мармен та інші. Духовними наставниками “нові праві” визнають Ф.Р. Шатобріана, Ж. Де Местра, Г. Ле Бона, Фр. Ніцше, В. Парето, соціал-дарвіністів, творців соціобіології та неоєвгеніки, ідеологів “Третього шляху” Р. Генона, К.Кодряну, Е.Юнгера, М.Еліаде, Е. Чорана, А. Мюллер ван дер Брука, А.Розенберга та інших.

Для груп “нових правих” характерне неформальне об єднання людей, які займаються питанням культури /”культуркампф”/ і рішуче поривають з традиціями “старих правих”, котрі проповідували тоталітаризм, провіденціалізм 14. “Нові праві” констатують моральний та духовний занепад європейської цивілізації, причини чого вбачають у християнстві, що створило загальну матрицю егалітаризму, лібералізму та комунізму. Вони декларують відродження Європи на основі розвитку європейського культурного спадку, котрому чотири –п”ять тисяч років. У язичництві “нові праві” знаходять “здорове начало”, і залежно від конкретної країни у неоязичництві “нових правих” переважають національні або інтернаціональні мотиви.

Німецькі “нові праві” /Г.-К. Кальтенбрунер, А. Молер, Р. Кребс/ проголошують, що “Європа індогерманських народів” відкине принципи цивілізації Модерну та індивідуалізм і як “моністична Європа Прометея грецьких богів, Фауста” поверне людину та природу до життя: “...Це наша Європа сміливого над-модерну /Uber Moderne/ і очищеної поганської пам яті   про наших пращурів” 15 . Для цього вони використовують образи давньо-германських богів та героїв, священне рунічне письмо, обряди тощо. Французькі та іспанські “ нові праві”, через те, що втрачено як тексти про кельтських богів, так і самі галльська та кельтіберська мови / а отже, нема власної “не-романської” традиції/, звертаються до чужої . Наприклад, французька абревіатура ГРЕСЕ, що є омонімом слова “Греція”, і назва створеної у Франції та Іспанії аргентинським філософом Х.А. Ліврагою організації “Новий Акрополь” відіграють символічну роль. До того ж їхня попередниця “Аксьон франсез” приймала у свій пантеон і кельтів, і лігурів, і германців, і римлян 16 . Так само слово “праві” / droite / у французькій мові відсилає, начебто, до кельто-нордичної традиції жерців-друїдів.

Але повернення до язичницького для “нових правих” не є самоціллю. Це лише засіб: “...слід винайти новий світ, нове бачення світу, нові правила життя і здійснити якісний стрибок. Слід розбудити Афіни, щоб піти на завоювання зірок. Це буде революцією грядучого віку”, - декларує П. Віаль 17 . Інший “новий правий”  філософ А. де Бенуа проголошує: “...Ми, звичайно, не секта, і ми аж ніяк не проповідуємо “повернення” до язичництва. Але ми вбачаємо у відвічному язичництві наших пращурів вияв ряду своєрідних цінностей і духовних позицій і прагнемо їх актуалізувати, а не просто копіювати” 18. Для досягнення цього, на думку неоязичників, слід перебувати у стані “аполітеї” /термін Ю. Еволи/ : збереженні неподоланої внутрішньої дистанції стосовно до сучасного суспільства та його цінностей, у відмові від будь-яких духовних чи моральних зв”язків з ним. Програма “нових правих” передбачає метаполітичний результат: створення ідеологічної /”моральної”/ більшості, внаслідок чого до влади прийде парламентська більшість із прихильників неоязичницької “культурної революції”, “ренесансу греко-римської античної культури”, повернення до “номіналізму” /заперечення універсальних понять, цінностей, як от рівність/ .Ідеальним прикладом для себе “нові праві” вважають державу Ізраїль, засновану “...на принципі повного відновлення архаїчної традиції, ... на етнічній та расовій диференціації,... на відроджені каст тощо” 19.

“Нові праві” переконані у правоті своєї позиції саме тому,   що вона закорінена у глибинних архетипах – вроджених психічних структурах, що перебувають у “колективному безсвідомому” / і складають основу загальнолюдської символіки / і котрі людина сприймає на рівні інтуїції або у “змінених станах свідомості”. Через те, що архетипи є універсальними /притаманними всім людям /, їхній символізм викликає однакові почуття – стимулює однакові елементарні імпульси, що збуджують або заторможують моторні нервові клітини і тим самим механічно викликають схожі поведінкові реакції на певний стимул. Тим самим “нові праві” ставлять завдання “перепрограмувати” базовий набір архетипів у кожної особистості у відповідності до “загальноприйнятих” / “етнічних”/ норм. Активізувавши ті чи інші архетипи, тим самим стає можливим осягнути “глибинну всеєдність Буття”, його божественність і мудрість. Начебто це дасть змогу подолати гординю самоствердження людської природи – “буття монади” / на чому базується “християнський онтологізм” / , що внутрішньо порожнє, розколоте і веде до мук усвідомлення протиріч пізнання і життя, наявного та належного, що не піддаються вирішенню.

Основною формою, начебто, здійснюючою “активізацію” національних базових архетипів шляхом групової динаміки (впливу оточення на особистість як на мислячого, чуттєвого і активнодіючого учасника реальних подій) є, на думку неоязичників, т.з. “рідна (нативістична) релігія” – джерело “сакральних цінностей”, володіючих універсальним значенням і абсолютним авторитетом для всіх членів суспільства. Особливо радикальне вираження нативізм набув на теренах американського континенту (що наснажує європейських неоязичників): спершу як “пейотизм” – антитеза на позицію колонізаторів-християн, а потім як “націонал-нагвалізм” – “синтез” цих “тези” і “антитези” для виконання “справжньої” американської місії у світі, в той час як прихід європейців та сучасна “атлантиська” політика США – це лише засоби реалізації цього проекту. Зокрема, творець антропософії Р.Штайнер розглядається як “прихований” реалізатор ідей “нагвалізму”, які з часом для широкого загалу висвітлили К.Кастанеда та його послідовники з Лос-Анжелеської школи неошаманізму.

Але неоязичники також усвідомлюють, що жорстикий авторитаризм (“релігія-статут”) типу ісламу або традиційних християнських конфесій “не спрацьовує” у сучасну епоху Постмодерну, де першу скрипку грає індивідуальний акт самовизначення. На відміну від давнього племені (трайбу) як щільно структурованого утворення з контрольованим членством тепер існують, за культурологом М.Мафсолі, “неотрайби”, що постають та функціонують виключно з причини індивідуальних рішень, а варто індивідам передумати або втрати свій першопочатковий ентуазізм та рішучість і таке співтовариство зникає.

Тому, на думку “нових правих”, забезпечити більш успішне впровадження їхньої програми зможе метод т.з. “нюансової деміургії”, присутній щонайперше у текстових наративних (оповідальних) практиках типу жанру фентезі. У їх просорах виникає ефект чудесного, містяться у якості субстанційного і невідстороненого елементу надприродні або неможливі світи, істоти чи об’єкти, з котрими персонажі або сам читач виявляються у більш-менш тісних стосунках. “Нюансована деміургія” повертає упосліджені постмодернізм функтори як от: великий герой, великі небезпеки і мандри, велика мета тощо. Тобто йде апеляція до “першоміфу” про те, як герой вирушає на пошук пригод для досягнення “Великої Зустрічі” (за В.Скуратовським). Ця деміургія прагне реставрувати, як пише В.Єшкілєв, “…органічні для класичного світогляду космологічні координати, ставлячи “золоту добу” на початок лінеарної хронології, а День Судний – на кінець… Фентезі реставрує також і ніцшенське amor fati, “посмішку долі” – буттєву обіцянку чуда “як нагороди за надзусилля”, а через цю реставрацію – відроджує етос подвигу, похований постмодерністською добою під цвинтарними плитами іроніки”20. В той час, отже, як постмодернізм настоює на двох толеранціях – формально-мовній та світоглядно-аксіологічній, “новими правими” філософами та політиками постулюється вірність “Великій Традиції” з її великими героями, пригодами та перемогами.

У “деміургічних” текстових практиках присутній такий спосіб художньої креації, коли автор зумовлює сюжет, концепцію та дискурсивний простір твору побудовою специфічного світу (здебільшого декорованого у стилі “готичного роману” кінця XVIII ст.) з його фізичними, соціальними, ідеальними законами, відмінними від наявного у сущому і оформленого власною історією. У світовій літературі “деміургією” користувалися Т.Мор, С. де Бержерак, Ж. Де Нерваль, М. Булгаков, Вяч. Іванов, О. Богданов, лорд Дансені, Дж.Р.Р. Толкієн, Г. Лавкрафт, Р.Е. Говард, А.Мішо, Ю.Місіма, В Набоков, Р.Желязни, А. Азімов, У. Ле Гуїн, Н.Перумов, а також сценаристи телесеріалів “Геркулес”, “Конан”, “Ксена”, “Війни майбутнього” тощо. Письменник-“деміург” – це натхненний “медіатор”, що добуває свої образи з індивідуального космосу і увічнює їх у емпіричному: “… література, задавшись спершу побудувати модель іншого суспільства, неминуче виходить на проблеми суто філософського, онтологічного порядку. Мова йде … про розхитування традиційної системи координат, про вихід за її рамки”21. В цій програмі “деміургнійна нарація” виступає прямою спадкоємицею модерністських (ранньонеоязичницьких) креативних настанов на те, що митець повинен створювати свій особливий світ, принципово незалежний від реального. Наприклад, В. Набоков у своєму романі “Ада, або Ардор” (1969) слідує канонам модернізму, що настоює на створенні “самодостатніх поетичних світів”, досконаліших у стосунку до недосконалої реальності. В якості такого принципу “креасьонізму” (за В.Уідобре)  виникає умовна країна Амеросія. Аналогічно сучасні західно-українські письменники Ю. Андрухович, Т.Прохасько, Ю. Іздрик, Ю. Винничук, П. Мідянка, В. Єшкілєв та інші “витворюють” свою, “іншу” Європу: “… Це стара Європа, якою марив Шпенглер… Ми беремо квінтесенцію Європи і на неї орієнтуємося, - маніфестує В.Єшкілєв. – Нам, митцям, непотрібна Європа реальна, вона потрібна бізнесменам, людям речової культури. Ми здеміургували свою Європу… Так колись Аксьонов написав “Острів Крим”, де Крим не був захоплений більшовиками, а залишився незалежним. Так ми зорієнтовані на острів Європа. На острів, де все ще існує Австро-Угорщина, де править який-небудь Франц-Йосип ІІІ… Віртуальне  розмаїття можливих світів пропонує довіритись не конвенції (правилам гри), а власному свавіллю (пор. з гаслом телемського абатства “Роби що хочеш!” – О.Г.). Тут відкриваються обрії ніцшенської надлюдини, бога власного світу, деміурга замкнених на персональну, не опосередковану соціумом, волю текстових практик”22.

Свого часу М. Бердяєв визначив цю модерністську тенденцію “творити новий світ від себе” як прояв “духу германізму”, адже “… глибокий німець завжди хоче, заперечивши світ як щось догматично нав’язане і критично не перевірене, відтворити його в себе, зі свого духа, зі своєї волі і почуття… Це – своєрідний онтологізм… різко волюнтаристського забарвлення”23.

“Деміургійні світи” народжуються на маргінесах, там уява починає будувати відособлені від реальності світи. Не дивує, що романтичні утопії О. Гріна стають дуже популярними у “застійні” 70-ті р.р. ХХ ст. Такого ж характеру і популярність у творчості Дж. Толкієна, спроби витворити його світ з усією фантастичною атрибутикою і у всіх деталях у нашому житті. Мета письменників-“деміургів” у тому, що їхні “нові світи” повинні всотатися у наявність і змінити її. Отже, не дивно, що офіційна радянська партноменклатура не прийняла позиції “реаліста без берегів” Р.Гароді, який вважав, що завдання творчості полягає не стільки в тому, щоб розповісти про світ, скільки у тому, щоб створити інший світ. Цю технологію “експансії ірреального” продемонстрував відомий опонент неоязичництва і ворог “третьої окультної революції” диякон А.Кураев:”… слово наділяє реальністю те, що називає. Якщо ми будемо говорити на окультному жаргоні, то світ окультних духів та енергій стане для нас реальністю… Такий приклад використання новоязу для здійснення релігійного перевороту – це “Троянда світу” Даниїла Андреева, … її мова … Штучна “пташина” мова дозволяє уникнути дискусії та критики… Людина ще не погодилася стати окультистом, а її вже спонукують мислити саме в окультних термінах. Дають спеціальну мову, котра творить свій світ”24.

Як зазначає український культуролог В.Мазепа, саме українські неоромантики-“хатяни”, М. Євшан, Леся Українка, М.Вороний, “молодомузівці” були носіями ідеї “творення світу” і перетворення його на реальність для інших: вони створили світ української національної  ідеї, щоб довкола нього змобілізувати все “свідоме українство” до “національної робітні”25. “… Коли на те пішло, - пишуть його колеги, - то найвправнішим українським Деміургом є Тарас Шевченко: він такий світ оприсутнив, що, здається, наша національна ментальність великою мірою побудована на його “Персональному словнику”26. Поет був саме носієм (“Великим Кобзарем”) “трансцендентного” відчуття минулого: коли, за Гр. Грабовичем, “історична матриця заповнюється явно неісторичними матеріалами, заповненими із легенд, фольклору й авторської уяви”27.

Як констатують дослідники, література, отже, є завжди казкою, “деміургією”, де неможливе стає можливим: у казці про Яйце-Райце пропонується повірити у можливість нашої влади над фізичними законами, у “Пісні про Роланда” – здатність людини подолати егоїзм та страх, у романах Е.Арсан – у можливість цілковитої сексуальної гармонії тощо: “… Кожна література міфологізує ту царину, в якій накопичилося найбільше проблем і витворює своєрідну ідеальну модель їхнього розв’язання. Надалі людина й у своєму реальному житті поводиться так, ніби усе це насправді є можливим”28.

Аналогічні історії “нових правих” – неоязичників про Шамбалу та Агарті, Гіперборею та “семітську змову”, махатм та “арійський гуманізм”, пробудження чакр і таке інше є теж деміургійними міфами та чарівними казками. Сюди можна віднести і т.з. “політичні казки”, як от, за К.Марксом, прудонівське судження про “Нового Прометея”, або расистські ідеї про “Біляву Бестію, або неоєвразійські – про “Бєлого Кукушонка” тощо.

Вважаю, що слід погодитися з О.Шевченком, який вбачає компенсаторну суть сучасної міфології: реалізація бажаного на підсвідомому рівні, в умовах наявності травматичної ситуації – як тоталітарної, так і посттоталітарної дійсності29.

Але, як на мій погляд, слід уточнити, що “деміургійні нарації”, “компенсаторні міфи” мають не менше значення для невротиків (особистостей, груп, націй), ніж би вони дійсно пережили зміст цих міфів-фантазій. Тобто компенсаторні “нові світи” володіють психічною реальністю, а не матеріальною. Тому якщо О.Шевченко зупиняється на позиції З.Фрейда, ототожнюючи соціальні міфи зі сновидіннями як виконаннями витіснених бажань, що не знайшли прояву у реальному житті, а звідси всі ці міфи (“неоязичницькі”, “євразійсько-гумільовські”, “нудистсько-натуристські” тощо) є лише наслідками підтоталітарного побутування, то я схиляюся до позиції К.-Г. Юнга, який вважав, що компенсуюча роль сновидінь у тому, щоб допомогти відновити психіку пацієнта, а отже, міфи виконують компенсаторну роль в умовах не лише “промивання мозку” якою-небудь утилітарною ідеологією, але й під тиском звичайних “дискурсивних практик”, нав’язуючих владні відносини у всіх сферах життя. Цивілізація, що прагне звільнитися від міфів, як чогось неістотного та архаїчного, ризикує загинути.

В сенсі вищесказаного, отже, не слід залишати поза увагою проекти українських неоязичників типу Л.Силенка, В.Шаяна, Г.Лозко, О.Лятуринської, Ю.Шилова, Ю.Канигіна та багатьох інших. Вони лише означують на поверхні глибинні здвиги як в українській ментальності зокрема, так і у європейській загалом30. Здатність творити компенсаторні міфи, утопії – “деміургії”, вбачати у них наснагу для духовно-культорного відродження – це передусім показник життєспроможності суспільства (цивілізації). Бо тільки у свободі, в тому числі – і у свободі творчості-“деміургії”, людина може залишатися людиною, повстаючи проти цинічної влади Долі, Необхідності, “сонного буття”.

ЛІТЕРАТУРА


  1. Роднянская И. Этот мир придуман не нами // Новый мир. – 1999. – ч.8. – с.208.
  2. Цит. за: Денисова Т.Н. Реалізм contra модернізм // Контрасти: Збірник. Вип. 2-й. – К., 1983. – с.133.
  3. Єшкілєв В. Постмодерністична “машина вживання” і українська культурна традиція // ї /Львів/. – 200. - ч.19. – с.173.
  4. Цит. за: Ильин И.П. – 80-е годи – время постмодернистского необарокко // РЖ. Социальные и гуманитарные науки. Зарубежная литература. Серия 7. Литературоведение. – 1995. – ч.1. – с.18.
  5. Нідельман Я. Серце філософії  / З англ. – Львів, 2000. – с. 12-13, 16-17.
  6. Цит. за: Нуйкин А. Новое богоискательство и старые догмы // Новый мир. – 1987. - ч.4. – с.248.
  7. Панковский Р. Неофашизм у пошуках легітимності / З пол.// ї /Львів/. – 2000. – ч.16. – с. 69.
  8. Аверинцев С.С. Софія-Логос: Словник. – К., 1999. – с.245.
  9. Хабермас Ю. Хайдеггер: Торжество и мировоззрение /Пер. с нем.// Историко-философский ежегодник: 1989. – М., 1989. – с.334.
  10. Гальцева Р.А. Западноевропейская культурософия между мифом и игрой // Самосознание европейской культурі ХХ века. – М., 1991. – с.20.
  11. Наранхо К. Агония патриархата и надежда на триединое общество /Пер. с англ. – Воронеж, 1995. – с.24-25.
  12. Вассиян Ю.І. Твори. – Торонто, 1972. –т.1. – с.227.
  13. Цит. за: Соболь О.Н. «Суперорганистские» культурантропологические концепции // Буржуазные концепции культуры: Кризис методологии. – К., 1980. – с.335.
  14. Вступ до філософії: Історико-філософська пропедевтика / Г.І.Волинка, В.І.Гусев, І.В. Огордник, Ю.М.Федів. За ред. Г.І.Волинки. – К., 1999. – с.435-436.
  15. Цит. за: Семотюк О. Майбутнє об’єднаної Європи – погляд німецьких «нових правих» // ї / Львів /. – 2000. – ч.16. – с.134.
  16. Поляков Л. Арийский миф: Исследование истоков расизма. – СПб., 1996. – с.290.
  17. Цит. за: Гобозов И.А. Смысл и направленность исторического процесса. – М., 1987. – с.189.
  18. Цит. за: Каграманов Ю.М. Метаморфозы нигилизма: О «новых философах» и «новых правых». – М., 1986. – с.129.
  19. Дугін А. Консервативна Революція /Типологія політичних рухів Третього Шляху// З рос.// ї / Львів /. – 2000. – ч.16. – с.75.
  20. Єшкілєв В. Повернення деміургів // Плерома. – 1998. – ч.3. – с.10.
  21. Галина М.С. Гендер в зеркале фантастики//Общественные науки и современность. – 1998. – ч.1. – с.191.
  22. Цит. за: Бойченко О.В., Лихоманова Н.О. Прологомени до деміургії// Питання літературознавства / Чернівці /. – 2000. – Вип.7/64/. – с.130-131, 136.
  23. Бердяев Н. Судьба России. – М., 1990. – с.146.
  24. Кураев А. О нашем поражении. – СПб., 1999. – с.350-351.
  25. Мазепа В.І. Український модернізм початку ХХ сторіччя: Спроба синтезу естетизму та української ідеї// Філософська думка. – 1998. –ч.2. – с.90.
  26. Матвієнко С., Семків Р. Тіні забутих фреймів//Критика. – 1998. – ч.12/14/. – с.10.
  27. Грабович Гр. Шевченко як міфотворець: Семантика символів у творчості поета/ З англ. – К., 1991. – с.38.
  28. Розумний М. Телеологія сну//Тексти: Антологія прози. – К., 1995. – с.291.
  29. Шевченко О.К. Бунт географії, або Етнічний міф у добу історичного колапсу//Вісник НАНУ. – 1997. – ч.7. – с.7.
  30. Гуцуляк О. Неоязичництво другої половини ХХ сторіччя як парадигма свідомості суб’єкта цивілізаційно-культурного процесу//Людина і Політика. – 2000. – ч.3. – с.64-68.

Комментариев нет:

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...
"... Надо обновить идею эллинизма, так как мы пользуемся ложными общими данными... Я наконец понял, что говорил Шопенгауэр об университетской философии. В этой среде неприемлема никакая радикальная истина, в ней не может зародиться никакая революционная мысль. Мы сбросим с себя это иго...Мы образуем тогда новую греческую академию... Мы будем там учителями друг друга... Будем работать и услаждать друг другу жизнь и только таким образом мы сможем создать общество... Разве мы не в силах создать новую форму Академии?.. Надо окутать музыку духом Средиземного моря, а также и наши вкусы, наши желания..." (Фридрих Ницше; цит. за: Галеви Д. "Жизнь Фридриха Ницше", Рига, 1991, с.57-58, 65, 71-72, 228).

Ярлыки

"Слово о полку" (1) Азия (9) Албания (1) албанцы (1) алхимия (2) анархизм (1) Анатолия (4) антикапитализм (1) антисоветизм (1) античность (4) Античный мир (10) антропософия (2) арии (4) арийцы (1) аристократизм (1) архетипы (5) Атлантида (4) афоризмы (1) Африка (1) Балканы (5) Балтика (2) Балты (2) бахаи (1) Ближний Восток (6) Болгария (1) Бонапартизм (3) Британия (1) Буддизм (4) булгары (1) былины (1) Ваал (1) варварство (1) варяги (3) Венгрия (1) Византия (1) Власть (1) Гайдамаки (2) Галисия (1) Галиция (6) Галич (3) Галичина (13) Гендер (2) Генеалогия (9) Генон (1) геокультура (1) геополитика (10) германцы (2) герои (1) Гильгамеш (1) гностицизм (1) Готы (16) Грааль (1) Греция (1) Грузия (1) гунны (1) Гуцулы (8) Гуцуляк (12) Даосизм (1) демократия (1) детофобия (1) диаспора (1) Дионис (1) доклады (2) Древний Египет (3) Дугин (2) духовность (2) Евразийство (24) Евразия (3) евреи (1) Ефремов (2) женщины (1) знаки (2) Иван Франко (2) Индия (5) индо-европейцы (5) индуизм (3) инициация (3) Интервью (10) интертрад (1) Ислам (3) историософия (2) исторический материализм (1) история (4) иудаизм (1) йезиды (1) Кавказ (6) казаки (3) капитализм (4) Карпати (2) Карпаты (11) Карфаген (2) католичество (1) Кельты (11) Киев (1) Киевская Русь (25) Китай (2) классы (2) книга (3) книги (2) козаки (2) Козацтво (4) Коліївщина (1) коммунизм (2) конспирология (2) конференции (1) Конфуцианство (1) Корея (1) Косово (1) крестоносцы (1) Криптополитика (7) Культура (57) Латинская Америка (1) Левое движение (4) левые (1) Леся Украинка (1) Лингвистика (16) Литература (20) личности (17) манифесты (2) марксизм (1) масоны (1) менталитет (1) ментальность (1) метафизика (1) Мифология (66) Монархизм (8) мораль (1) Мория (1) Москва (1) музыка (5) Налимов (1) наркотики (1) наука (1) Национализм (20) нация (5) неосарматизм (1) Неоязычество (7) Ницше (3) Ницще (1) Новости (5) Новые правые (26) норманны (1) Общество (22) Оккультизм (4) Олег Гуцуляк (8) Орден (3) Ордены (1) осетины (2) Осетыны (2) отзывы (1) патриотизм (1) пикты (1) писанка (1) письмо (2) плейкаст (1) Плейкасты (1) Подолье (1) Поезія (3) Полесье (1) политика (44) Политика (1) постмодернизм (1) потмодернизм (1) поэзия (1) презентации (1) примордиализм (6) Примордиальная Философия (19) прометеизм (1) пророчество (1) психология (1) Революция (20) Религия (13) Республиканство (1) Рецензии (4) рим (4) родовод (1) Росія (2) Россия (24) Русь (7) рыцарств (1) Рыцарство (5) Сарматы (11) сатанизм (2) свобода (1) семантика (2) Сербия (1) символы (2) скифы (8) славяне (45) События (1) социализм (2) социальная философия (1) социология (5) Спарта (1) Средиземноморье (2) СССР (1) Сталин (1) сталинизм (1) статьи (3) стихи (2) Султанов (2) суфизм (1) США (1) Танцы (3) Творчество (6) Тибет (1) Тойнби (1) топонимия (1) традиционализм (7) традиция (6) Триполье (1) Тюрки (6) убийство (1) Угро-финны (4) Угры (1) Укаина (1) Украина (81) Україна (4) утопия (1) фантастика (11) фашизм (1) Филология (11) Философия (45) филосфия (1) ФКК (1) Франция (1) футурология (7) Хайдеггер (2) Христианство (20) царственность (4) царство (1) Цивилизация (58) цитаты (1) человек (5) человечество (2) ченнелинг (1) черкесы (1) Шамбала (1) Шевченко (1) шовинизм (2) Шотландия (1) шумеры (1) эзотерика (8) экономика (1) элита (2) Эпиграфы (1) эпос (4) эстетика (1) этнология (36) этруски (1) язык (1) языки (2) язычество (3) Япония (1)

Гильдии

Гильдия авторов и правообладателей
Официальный сайт и торговая площадка компании ООО НПО "Солярис-Сервис" для реализации и распространения е-товаров.
http://e-galo.ru/



Конкурс «Оккультное просвещение — 2013», посвящённый 75-летию со дня рождения Евгения Всеволодовича Головина
http://vk.com/op2013