Виходячи із сучасного стану міфології як науки* є підстави говорити про те, що індоєвропейска міфологія є таким собі «архіпелагом», в якому історично на одному «острові» одні сюжети / персонажі («міфологеми / міфеми») стали центральними, а інші відсунулись на периферію, а на інших «островах» місце центральних і периферійних зайняли зовсім інші сюжети / образи. І таких пересувань могло бути декілька, навіть з «поверненнями» на центральне місце раніше маргіналізованих, і, до того ж, це могло відбуватися не один раз. Можна цю ситуацію визачити як «процес постійної конфігурації».
Окрім того, існує брак значних джерел (існують тільки тексти, записані пізно або
уривчасті номінації чи фрази на археологічних артефактах чи у фольклорі) про такі зміни (часто їх «сліди» лише
можна виявити через «реліктове випромінювання» колишніх сюжетів / образів у
ритуалі, етикеті або навіть у структурі мови, а деякі з «островів» взагалі
спідкала доля «Атлантиди» «канути в безодню забуття», не залишивши зовсім «слідів».
Наприклад, те, що для ведичної Індії стало центральним (Індра та боротьба зі
змієм Врітрою), у грецькій традиції могло трансформуватися у другорядні
героїчні сюжети, а у балто-слов'янському світі – зберегтися у фольклорних
реліктах. Також ми майже нічого не знаємо про континентальну кельтську
міфологію або міфологію іллірійців чи тохар. Або специфічні епітети (як-от
грецьке kleos
aphthiton «слава нев'януча»), що
мають прямі відповідності в санскриті, є залишками величезних поетичних
масивів, які до нас не дійшли.
Тому визначити
ні «початковий / основний набір» сюжетів / образів за статистичним
відповідником (частотністю збережених сюжетів / архетипів), ні виявити те,
що є «майже універсальним для людської культури, від того,
що має регіональний або генетичний характер» чи «окреслення
простору, в якому початкове ядро могло б існувати», не видається можливим, бо головну роль в таких «пульсаціях /
міграціях» між центром і периферією і іноді перебування у проміжних станах відігравали як внутрішні чинники трансформації соціального
існування на певному «острові» (перехід від кочового до осілого життя,
зміна ролі воїна на роль жерця, активізація «таємних чоловічих / жіночих
орденів» або нівелювання їх ролі),
так і впливи з інших «островів» і,
навіть, «архіпелагів / континентів» (вплив
як доіндоєвропейського субстрату (наприклад, «Старої Європи» Марії Гімбутас),
так і контакт з семітськими, кавказькими чи фіно-угорськими «материками» повністю
переписував ієрархію образів).
Таким
чином, головною проблемою класичної індоєвропейської (і не тільки) компаративістики є прагнення знайти статику
там, де панує динаміка – індоєвропейське міфологічне ядро є пульсуючим, і це не точка, а діапазон можливостей.
Замість пошуку стабільних «прото-міфів», слід
бачити мережеву структуру. Це
перетворює дослідника з «археолога», який шукає «першу цеглину», на «океанолога»,
який вивчає «течії», що з'єднують «острови», та рухи «магми», що змушують одні «острови»
підійматися, а інші – зникати.
Такий погляд робить міфологію не «мертвим каноном», а живою системою, де навіть сьогоднішні фентезійні сюжети можуть
виявитися «поверненням» маргіналізованих тисячі років тому міфем, а кожен сучасний
«острів» індоєвропейської традиції – це
не просто залишок минулого, а активна лабораторія смислів, де «реліктове
випромінювання» давніх міфем може раптом стати джерелом нової енергії.
Комментариев нет:
Отправить комментарий