Інтроспекція в минуле скіфів та угро-фіннів приводить нас до таїнства передання могутності вбитого звіра переможцеві, в результаті чого, як зазначає Ф. Кардіні, звір уже начебто й не вмирає, а “втілюється” в переможцеві – героєві
(Кардини Ф. Истоки средневекового рыцарства. – С.112), який стає “воїном – звіром” (berserkr) з приступами скаженості (berserkrsgang), нагадуючої малайський “амок”, слов’янський “вовкулака”, індійський “гандхарва” чи грецький “кентавр”, римський “вершник” (eques) зі свити Ромула чи “буй-тур” давньо-українського епосу... “...Не потребує доказів те, що первісне мислення розглядало смерть людини як одну з форм її існування, а поховальний обряд з цього погляду – лише засіб для переходу померлого в інший світ, його відродження для іншого життя.
“Воїни – звірі” володіли своєю власною, вирізяючою їх від решти, груповою свідомістю. Їх дружини (comitatus) створювались ... завдяки притоку різних етнічних груп ... Той, кого вважали Friedlose (“Відщепленим”), по-братськи ділить всі радощі і біди життя, гіркоту поразки і радість перемоги зі своїм вождем. З ним він проводить і роки свого навчання ... Чуття гордості належати до групи “ліпших” і “обраних” – для оточуючих. Щастя відчувати себе рівноправним членом групи всупереч найрізноманітнішим юридичним і соціальним відмінностям – для себе” (Кардини Ф. Истоки средневекового рыцарства. – С.122 - 123).
Таке світосприйняття породжене бажанням ізгоя та «воїна – звіра», щоб його гідність була визнана іншими. Ізгої створюють своє суспільство («внутрішній пролетаріат», за А. Тойнбі), зі своїми нормами і звичками, переважно відмінними від тих, якими керується те суспільство, що не дало змоги майбутньому ізгоєві у ньому відчути «... закінчену сутнісну єдність людини з природою» (К. Маркс). Те, що є спільним між суспільством, створеним такими ізгоями, і суспільством, що викинуло ізгоя, є цивілізацією (від латин. civil “гідний”, “со-образний”, “співчинний”, “за образом”, “за гідністю”).
Батьківському суспільству слід було якось вирішити проблему із “внутрішнім пролетаріатом”, “внутрішніми емігрантами”, зрештою, із “масою”. І суспільство переорієнтовує діяльність ізгоя не на витворення “дочірного суспільства” (козацтва, міщанства, кримінального світу, колективів нових земель тощо), а на користь свою, на "батьківську" ідею за допомогою красивого жесту, яким панівна меншість визнає цивілізованість "“нутрішнього пролетаріату" (аж до оголошення його "“егемоном"” і абсолютизує його цивілізованість, наприклад, у образі Аполлона, “отчого”, протиставляючи його Діонісу, “ловчого” душ із “отчого” суспільства: “... Діоніс і Аполлон є уособлення сил життя і сил духа, символ “істинного” розуміння цінностей; ... у пунктах їх перехрещення як-раз і припіднімається завіса над ... таємницею (буття, - О.Г.), виникає можливість його ціннісного осягнення” (Одуев С.Ф. Тропами Заратустры: Влияние ницшеанства на немецкую буржуазную философию. – М.: Мысль, 1971. – С.273).
“... Аполлон спершу шанувався в Анатолії, потім – на Кріті, до того ж спершу він уособлював колообіг рослин, а пізніше – колообіг Сонця. Цей бог, котрий колись втілював надії землероба, забезпечував родючість, котрий шанувався у Делосі, разом зі своєю матір’ю – богинею родючості в Дельфах вже не пов’язаний з орною землею, із селянською працею... Шанований як дитя Зевса, як Сонце, як промінь, як джерело світла, він стає патріархальним богом, носієм божественного одкровення, котре дане людям через посередництво оракулів. Ми знаємо, що ці пророцтва мали на меті ... перш за все політичні цілі. Чи є випадковим, що розквіт дельфійського оракула випадає на той же час, що й розквіт політичної влади аристократії поліса, котра вже відірвалася від виробництва? Очевидно, що за протиставленням неба і землі, Аполлона і Діоніса приховується протистояння політичної влади і народу, аристократії і селянства (с. 163). Аполлон представляє створений богами порядок у космосі і полісі. В його особі на людину дивиться бог, освячуючий існуючий стан речей, а виробничі відносини, що виникають як наслідок діяльності людини у дійсному світі, постають перед людьми у дійсному світлі, постають перед людьми як щось божественне, надприродне, і це приховує загадку їх дійсного походження внаслідок відчудження діяльності. Класичний спокій Аполлона в дійсності є перш за все відображення консерватизму аристократії, абсолютизація того порядку у полісі, при котрому олігархія панує, виходячи з природних прав. Аполлон втілює у собі принцип такого об’єктивного суспільного середовища, котре береться у відриві від суб’єктивної діяльності і зводиться на рівень надприродного. Він – релігійне вираження апології спокою, порядку, даної структури” (Лукач Й. Пути богов: К типологии религий, предшествовавших христианству / Перев. с венг. – М.: Политиздат, 1984. – С.163 – 164).
Аполлон передбачає договір, а отже – і поступку: у Дельфах три зимових місяці шанувався Діоніс, а решту пір року – Аполлон; у Афінах Аполлона шанували влітку, а Діоніса – восени, зимою. Дельфійський храм Аполлона був збудований над могилою Діоніса, над його входом було зображення Аполлона з музами, а ззаду – Діоніса (Лукач Й. Пути богов: К типологии религий, предшествовавших христианству / Перев. с венг. – М.: Политиздат, 1984. – С.162).
У іранців символом договору постає Мітра (Міфра), а у індоіранців – пара Варуна і Мітра є іпостасями учасників договору богів Бхаги та Ар’ямана. Тим самим Мітра – Варуна є паралеллю грецькій парі Аполлон (Феб) – Діоніс (Вакх), германській Локі і Тор, галльській Єзус і Тараніс, ірландській Дагда і Луг (Нуаду).
Комментариев нет:
Отправить комментарий