Так, ми пропонуємо міф. Створивши малоросам міф – “розраду” про Україну, Тарас Шевченко визволив їх від пресингу російської імперії, від стану “рабів отих німих”. Цей міф-заповіт (на краю могили!), як говорив Дмитро Донцов, дав силу мільйонам українців “за правду стать” протягом усього ХХ століття. Українська дослідниця Г. Чумаченко констатує : “… Створюючи свої культурні міфи, суспільство інстинктивно використовує архитипові моделі зцілення. Причому алгоритми зцілення будуються за національно-історичними рецептами та “апробовуються” в індивідуальній творчості, стаючи надбанням культури вцілому…Згадаймо, яку ритуалізовану функцію відігравали в українському селянському середовищі сліпі бандуристи та кобзарі… Шевченко, зрозумівши це, поєднав образ поета-пророка та кобзаря, індивідуально-творчу та колективно-фольклорну стихії”[1]. Шевченко по суті реанімував міфологему “плебейського варіанту рицарського ордену”[2]. Тобто аналог іудейського саббатіанства (“нації в народі”) замість того, щоб реанімувати український аналог іудейського хасидизму (“нації в нації”), яким є “сковородиніанство”.
(частково Гр. Сковороду тепер беруть “на щит” реріхіанці та силенкіяни).
До гетьмана Брюховецького козацька рада жила міфом Сарматії. Чорна Рада зреалізувала інший міф – Малоросії.
Що зреалізовує тепер нам Верховна Рада?
За І. Каганцем, “…сучасна Україна – це перестиглий плід, який швидко гниє і неприємно смердить (пор. з твердженням Ф. Енгельса, що народ в Німеччині становив собою “... одну відразливу гниючу і що розкладається масу”, “... весь народ був проникнутий низьким, раболіпським, жалюгідним торгашеським духом” [3], - О.Г.). Водночас з цієї мертвячини інтенсивно проростає здоровий паросток нового життя” [4]. Ситуація виявляється схожою з описаною як Гегелем (“народ (Pobel) – родючий грунт, з котрого і завдяки існуванню котрого виникають (bedingt sind) індивіди, як квіти і могутні дерева виростають на своїй власній рідній землі”[5] ) , так і у вірші Рабіндранатом Тагором:
В нетерпеньи цветок озирается: «Где же мой плод?
О когда же ко мне настоящая зрелость придет?»
Шепчет плод: «Не терзайся напрасной тревогой своею,
Я внутри у тебя, лишь когда ты увянешь, созрею !
Так, міф, - говорив Е. Юнгер, - це те, що розповідає батько, який повернувся з війни [6]. Саме цим шляхом творення своєї реальності йдуть балканські народи, наслідуючи в цьому саме Захід: “…Відмінність західних країн в тому, що їхні гайдамаки взяли владу. Американського Гонту звали Джордж Вашингтон, а Залізняка – Томас Джефферсон” [7]. Зрештою, після деякої нерішучості Росія в 1994 р. танками у Чечні вступила на цей же тракт…
Але є ще й інша можливість: “… Пробудити міф здатне мистецтво” [8]. Воно спроможне створити альтернативну реальність. Як от поезія “Празької школи”, “Танку”, донцовський “Вісник” та “діточий” “Дзвіночок” створили для молодого покоління західних українців ту реальність, яка змобілізувала їх до лав УПА…”. Створити прекрасний твір мистецтва і стати прекрасним самому – одне і те ж”, - говорив Юкіо Місіма, який втілював цей принцип у життя. Наділений слабким здоров'ям, у зрілому віці почав займатися культуризмом, карате, фехтуванням на мечах, створив організацію “Спільність Щита” тощо.
“…Нова міфологія, - визнає Ю. Габермас, - повинна відновити втрачену солідарність”[9], бо нація, за Е. Ренаном, це і є “велика солідарність”, базована на почутті жертвоприношення, котрі вже були та ще будуть принесені. Вона передбачає минуле, але міститься у теперішньому та в чітко вираженому бажанні продовжувати життя спільно[10]. Тепер український письменник-“постмодерніст” Ю. Андрухович створив “…унікальний літературний міф про Україну як країну хаосу, свободи, “океану чуття”, батьківщину бароко і органічного (а не придуманого французами! (? – О.Г.)) постмодернізму” [11]. А поняття хаосу пов’язане тут з людиновимірністю світу, тож не дивно, що виникає героїчна міфологія: герой – лицар (Визволитель Панни, тобто архетип “Персей”) “вносить” п е в н и й порядок (тоталітарність, “жорстоку” або “лагідну”). Саме так започатковується будь-яка т р а д и ц і я.
Може, альтернативою запропонувати “Київ – європейська Троя” (справжня Троя була в Малій Азії)? Навіть укладено Валерієм Шевчуком (“Мислене древо”) компендіум середньовічних українських “бароккових” тверджень, що “Київ – це Троя”. Відгук про що зустрічаємо у творчості Великого Кобзаря:
Не спинила весна крові,
Ні злості людської.
Тяжко було, а згадаєм –
Так було і в Трої.
Так і буде.
До того ж, як стверджує Ю. Вассиян, “….троянський кінь московського більшовизму … в'їхав на українських плечах у мури святого міста” [12].
Нам заперечать: у Трої лишень одна доля – дочекатися свого Г. Шлімана та стати археологічним заповідником.
Так, Київ, Україна – це Троя. Але, як вдало підмітив “швармер” Олесь Бузина якось у програмі “Телеманія”, це Троя засновників Римської імперії – Енея, Низа та Евріала (а не розслабленого “просвітянського” Пріама та “нового” троянця Паріса). Про це щонайперше говорив Іван Котляревський своєю “Енеїдою” (яку, до речі, взяв до своєї бібліотеки на острів святої Єлени Наполеон). Іван Котляревський пішов шляхом іспанського “гонгориста” С.Х. Поло де Медіна, який прославився бурлескним перелицювання античних сюжетів, наснажуючи цим християн Реконкісти на боротьбу з “муринцями”.
Отже, візія наступна: з Трої-Києва заснували Рим-Москву, а вже з Риму – нову Візантию (на землях старої Трої – Києва). Але це було б вигідним і для апологетів концепції “Азіатського Риму” (з поправкою, що Візантия – це Москва, Рим – Київ, а Троя – дунайська батьківщина слов’ян).
Як на нас, то рятівною була б інша візія: втеча Енея з Трої – це здійснення обряду “священної весни” (VER SACRUM) на честь богині Афродіти Уранії: з етносу виділялися юнаки, які на правах окремого етносу (клану) вирушали на колонізацію нових земель. Так, за Геродотом, скіфи виокремили («у-краяли» !) зі свого середовища молодих скіфів, які у плавнях Меотиди (Озівського моря) знайшли плем'я амазонок та у шлюбі з ними створили новий народ – сарматів, славою та походженням від яких гордився у своїх універсалах самодержець Русі, генеральний капітан християнської міліції Запоріжжя Зеновій (Богдан) Хмельницький. Сарматські вершники (алани) дійшли до крайнього Заходу, переправилися в Ірдандію («племена богині Дану») та зупинилися перед пісками Мавританії. Вони стали родоначальниками європейського рицарства з його культом Граалю, якому прислуговували діви-войовниці.
Але це ще не все! Йордан у своїх «Діяннях готів» оповідає, що готи вигнали зі свого середовища войовничих жінок – відьом і ті у болотах Меотиди від «злих духів» породили народ гуннів, що принесли у Європу на своїх знаменах знак бога Неба – хрест. А гуннів та сарматів (алан, роксолан) здавна ототожнювали. Отже, ті ж таки «амазонки» – з племен прийшлих в українські степи готів (принаймні, саме так їх розглядає середньовічна традиція).
Україна повинна усвідомити себе такою собі к о н с о р ц і є ю «священної весни», що унезалежнилася (чи від колишнього СРСР, чи від кравчуцько-кучмівської України) для зустрічі з майбутніми матерями Нової Сарматської імперії:
… Душе моя ! Тікай на корабель !
Пливи туди, де серед білих скель,
Струнка, мов промінь, чиста Навсікая
(М. Зеров)
… І виросте залізним дубом Рим
З міцного лона Скитської Еллади
( Є. Маланюк).
Скитська Еллада, Україна була спершу ідеальною Аркадією (ХУІІІ ст.), Фесалією (до середини ХІХ ст.), «Дорідою духу» (за Б. Вишеславцевим).
Тепер вона - А к р о п о л ь («поліс» – «місто», «держава», «територія»; «акро» - не тільки «верхній», але й «крайній»), а її богиня – Афіна Демократія, тобто «співучасть народу у своїй власній долі» (А. Мюллер ван дер Брук).
Для євреїв така співучасть – це співучасть з трансцендентними силами: «Ізраїль» у перекладі означає «З Богом !».
Для американців – це співучасть один з одним у політичному та правовому полі, внаслідок чого кожен громадянин має можливість захистити свої права, аж до створення воєнізованих формувань (міліції) для боротьби з власноюдержавою .
А для нас?
Кажуть, що слід йти на імітативну співучасть з бюрократично-державним апаратом («партією влади», «Системою»). Під гаслом «Лідер та Захист!», шаманським камланням «Лишь бы не было войны!..».
Англійський філософ А.Н. Уайтхед констатував: “… Демократичне суспільство не досягне успіху доти, доки загальна освіта не дасть людям філософського світогляду” [13]. Іншими словами, доки не постане т.зв. “аристократія духу”, “аристократична демократія”, мета якої – з людської маси зорганізувати та структурувати н а ц і ю.
Але чи можливо це зреалізувати “навмисно”, “спеціально”? Чи не є це такою ж утопією як “побудова комунізму”, “розбудова держави”? (До речі, Захід “розбудовує свободу”). Суть ось у чому: ці утопічні “посестри”, як пише В. Скиба, мають спільного “батька” – “чистий розум”, який, згідно з Х. Ортегою-та–Гассетом, вміє мислити тільки радикально, тільки крайнощами, як от комуністична “диктатура пролетаріату” , чи ринкове “відкрите суспільство”[14].
Що можна запропонувати взамін?
Так, “відкрите суспільство”. Але не як суспільство пізньоіндустріального лібералізму та консумеризму (споживацтва). А як суспільство, у якому приймають існування (екзистенцію) як відкритість трансцендентному началу. Як суспільство, у якому, за М. де Унамуно-і-Хуго, на зміну “стадові виборців та податкодавців” прийшло громадянство з індивідуальних актів самовизначення емпіричних “я”, завдання яких полягає і в тому, щоб, за Дж. Мадзіні, протестувати проти нетерпимості та кожного ухилу в бік заперечення можливості соціальної еволюції. Об'єднання індивідуальних “я” саме у старих термінах визначалося як “націоналізм“. У лівацьких – “солідаризм”.
Сучасна постіндустріальна епоха потребує нового терміну .
В Ірані в такій ситуації відбулася “революція духовенства”. Але у нас нема такого єдиного загальнонаціонального авторитетного (і значно авторитарного!) інституту, здатного виконати місію противаги такому ж єдиному загальнонаціональному інститутові як бюрократична “партія влади” (“Система”). До того ж іранську революцію повністю фінансував дрібний бізнес.
Щоправда, наші соціал-демократи (об'єднані) та нацонал-демократи (роз'єднані) тішать себе пророкуваннями Юліана Бачинського, який вважав, що буржуазна бюрократія , коли доб'ється політичної самостійності в Україні, то незабаром “… спідлиться… як взагалі кожна буржуазія, коли діпне своєї цілі. Але тоді і візьметься вже за своє діло … українська с о ц і а л ь н а д е м о к р а т і я” [15]. Але де є гарантія, що у нас не відбудеться “зрощення” соціал-демократії з Системою ? Принаймні, саме це спостерігаємо скрізь у світі.
Доля соціаліста незавидна. Кожного ранку він із завмиранням серця буде включати радіо, сподіваючись, що не пощує щось схоже до таких слів: “В ім'я Бога, Вітчизни та Справедливості чи присягаєте Ви здійснювати вимоги Статуту Хунти, а також сприяти їх здійсненню зі всією силою нашої любові до Чілі і всіма доступними вам засобами, незалежно від того, яких би жертв це від Вас не вимагалося?” - “Так, присягаю!”.
Без сумніву, що “… любов до Батьківщини має навіть керувати державою як безперечно найвища, остання й незалежна інстанція, насамперед обмежувати її у виборі законів” [16].
Так, підмітив один російський публіцист, купка французьких емігрантів у Лондоні кинула виклик та проголосила, що не визнає капітуляції перед гітлерівським Рейхом. Але потрібен був губератор хоча б однієї французької території, який би не визнав “націонал-революційного уряду” Віші.
На щастя Франції, ним став генерал-губернатор Чаду. Можливо тому Франція не бажає розлучення з однією зі своїх останніх колоній – Новою Каледонією...
[1] Чумаченко Г.А. Колективне міфотворення. // Вісник НАНУ. - 1997. №. 7-8. - С. 72-73.
[2] Попович М. Міфологія в суспільній свідомості посткомуністичної України // Дух і Літера. - 1998. - №. 3-4. - С. 61.
[3] Маркс К., Энгельс К. Сочинения. - Т.2. - С. 562.
[4] Каганець І. Технологія перенародження //Перехід-ІУ. - 2000. - №. 1(3). - С. 18.
[5] Hegel G.W.F. Aestetik. – Berlin, 1955. – S.1083.
[6] Дебре Р. Апологія чи критика зброї?: Відповідь рецензентам // ЛіКон. – 1997. - № 2. - С. 17.
[7] Корчинський Дм. Війна у натовпі. - К., 1999. - С. 380.
[8] Хамитов Н.Освобождение от обіденности. - К., 1995. - С. 92.
[9] Хабермас Ю. Філософський дискурс Модерну. - К., 2001. - С. 96 .
[10] Ренан Е. Що таке нація ? // Націоналізм: Антологія. – К., 2000. - С. 119.
[11] Зборовська Н., Ільницька М. Феміністичні роздуми: На карнавалі мертвих поцілунків. - Львів, 1999. - С. 31.
[12] Вассиян Ю. Твори. - Торонто . -Т.1. - С. 68.
[13] Уайтхед А.Н. Избранные работы по философии. - М., 1990. – С.. 496.
[14] Скиба В.Безхребетна Україна // Вісник НАНУ. - 1996. - № 1-2. -С. 64.
[15] Бачинський О. Економічні підстави самосійності націй // Націоналізм: Антологя/ - К., 2000. - С. 145.
[16] Фіхте Й.Г. Що таке народ у вищому розумінні цього слова і що таке любов до батьківщини // Націоналізм: Антологія. - К., 2000. - С. 50.
Комментариев нет:
Отправить комментарий