Юрій Андрухович
1.
Епістема - давньогрецьке слово. Означає не тільки знання, вміння, здатність що-небудь робити (походить від дієпрекметника epistamenos - "той, хто знає як"), а є означенням того чудовиська, котре ахейці та троянці, іонійці та афіняни розташовували на носі корабля - воно знає як подолати стихію титана Океана...
"... Ідола Симаргла варяги встановили на носі свого човна ... Дерев'яний людиноптах гордо стояв на носі човна, оглядаючи шлях попереду. А ніс Хоконового човна прикрашала лише стара тріснута дерев'яна "масмі" - ведмежа голова грубої роботи. Вої Хальблота, коли напивалися увечері, кричали Хоконовим воякам: "Веслярі дохлого Масмі!.." Ті у відповідь підіймали над бортом лейдангу голих дівчат, подарованих Йосифом, і, регочучи, радили Хальблотовим варягам зробитися євнухами..."
(В. Єшкілєв, О. Гуцуляк, "Адепт", 1995, 1997).
2.
Сучасна епоха породжена титанами Ренесансу з його "ницістю ізольованої особистості", з його розривом із антично - середньовічними абсолютами; Ренесансу, котрий, звеличуючи людину ("гуманізм"), перетворює її на безпринципового артиста, носія аморальності, бісівства та титанізму, на самого в собі "трансцедентального регулятора" (О. Лосєв, "Естетика Відродження", 1978), на носія принципу "Роби, що хочеш" (гасло раблезіанського Телемського абатства), засудженого Святим Письмом (Суд. 21:25), на постулатора значно ширшої "пропозиції свавілля" (В. Єшкілєв, "Повернення деміургів", 1998).
... Морська буря, яку описує Рабле, - це стихія Ренесансу. В якомусь часі захитався навіть Пантагрюель: "Господи, спаси нас! - молився він. - Проте, хай не буде за бажанням нашим, але хай сповниться твоя свята воля!" Але боротьби він не залишає. Коли ж, зрештою, мандрівники досягають берега, мудрець Епістемон робить висновок тільки що пережитій події такими словами
: "Слід постійно звертатися до небесних сил, закликати їх, просити, молити. Але цим обмежуватися і цим заспокоюватися не слід, нам також слід докладати зусиль і всіма засобами їх сприяти. Нехай вибачать мені базіки, - я базуюся безпосередньо на Святому Письмі..."
"... Так само як посеред збуреного моря, що на необмежених просторах здіймає і опускає велетенські хвилі, на човні сидить моряк, довірившись вутлому суденцю, - так серед мук спокійно сидить людина, сподіваючись та покладаючись на principium individuacionis..."
(А. Шопенгауер, "Світ як воля і уявлення")
І додамо, що "невихід у море" аж ніяк не порятує - їх поглине стихія титанізму або як Платонову Атлантиду, або ж як Йозефа Кнехта... І тільки ті, які не побояться близького кінця навігації і вирушать у подорож, - стануть "отцями-пілігимами":
"... Хто ми? Куди йдемо? Ми втратили керівництво, мов вітрильник у збуреному морі, котрий то світліє, є'являючись на гребені хвилі, то темніє, падаючи вниз. З якого порту ми відплили? Хто знає? І у який порт тримаємо шлях?.. Можливо, нам відкриють це інші моряки, котрих теж кидає з волі хвиль і чий корабель проносить повз нас, або ті, що підняли на щоглі сигнал, або ті, що надіслали нам записку в пляшці? Але чи знають вони більше того, що знаємо ми самі? Вони теж прочани у цьому збуреному морі. Де ж тоді набудемо ми істину, як не в самих собі, у тій Думці, посередництвом котрої ми спілкуємося з абсолютною природою? Де, як не в голосі інтуїції, котрий звучить всередині нас? Невірні! Ми думаємо, що зникнемо, перетворюючись у прах. Але нам не спадає на глузд, що закон і сприйняття закону зрештою не одне й те ж. Що тільки осягаючи закон, ми живемо, ми безсмертні, як безсмертний сам закон. Під поверхнею явищ, те, що живе, творить, що є причиною всього".
(Р.У. Емерсон, "Лекції про сучасність", 1841 - 1842).
3.
"...Ця культура (аполонівська, "осяйна", "метафізика світла", - О.Г.) завжди повинна була спочатку повалити царство титанів і потвор і завдяки могутньому божевільному шахрайству та повних втіхи ілюзіям щодо жахливої глибини погляду на світ та на найуразливішу здатність страждати стати переможцем ..."
(Ф. Ніцше, "Народження трагедії").
Ірландська сага "Битва біля Маг Туіред" оповідає про висадку із численних кораблів божественних королів - деміургів Племен богині Дану. Вигнавши суперну расу поселенців - "мішкуватих" (Фір Болг), вони вступили у жорстоку боротьбу з демонічними фоморами, персоніфікаторами прикордонного стану світу. Від кабали у фоморів свого часу заледве порятувався на північних островах представник попередньої раси поселенців Ірландії Фергус, потомством якого і були королі-деміурги, котрі повернулися і, щоправда, на певний час навіть стали рабами фоморів. І тільки імітуючи стан останніх, напівбог - напівфомор король Луг - "Сяючий" Довгорукий, на прізвисько Самілданах - "Вдатний у багатьох ремеслах одночасно", домагається перемогти у поєдинку із володарем фоморів, своїм дідом Балором, вразивши його із пращі у єдине магічне око.
"... Коли в оп'янінні дією розмахував пращею і посилав смерть, у нього було таке відчуття, мовби він гасить цим і власне життя, мовби розтрачує останні сили і, летячи разом із смертоносним каменем, кидається сам у прірву знищення, згідний загинути, тільки би ненависний ворог впав на мить раніше, ніж він..."
(Г. Гессе, "Сідхартха")
А. Тойнбі пояснює те, що збагнув кельтський аналог Феба - Аполлона: єдиний засіб, яким можна спрямувати Племена Богині Дану до перемоги, - це пробудити у них примітивну та універсальну здатність до бездумного наслідування фоморів, тобто домімезису, що є одним із засобів механізації людського життя та діяльності, і переорієнтація мімезису від старійшин - фоморів до першопроходців - королів знаменує процес перетворення суспільства на цивілізацію. І до мімезису може додуматися тільки деміург (Urheber) - маніпулятор неживими об'єктами в такий спосіб, що вони слугують людям для здійснення їхніх цілей. Як король людьми, деміург так само маніпулює механізованими людськими створіннями. Недаремно іпостась Луга - сонячноликий Огма, винахідник огамічного письма та вмілий боєць києм, цей кельтський Геракл, який зображався у оточенні людей, вуха яких з'єднувалися з язиком бога - короля - деміурга тоненькими ланцюжками.
"... Абсолютна диктатура - це найпримітивніший ... і тільки механічний, тобто ілюзійний, вид всемогутності"
(К. Кантор, "На захист відродження").
І через тисячу років у країні колишнього кельтського племені гельветів запановує доктрина заперечення свободи волі. Тут, у Швайцарії, вихованець швабської протестантської родини виводить на терени літератури образ Республіки Касталія з її "грою в бісер" і виводить як абсурдизацію гасла "Роби, що хочеш" раблезіанського Телему, цього, за А. Глюксманом, світського варіанту Реформації.
"... Жити так, як кожному хочеться; ця особливість, говорять, є власне наслідок свободи, коли як наслідок рабства - відсутність можливості жити, як хочеться".
(Арістотель, "Політика").
4.
Власне Ренесанс почав посиленно розвивати магічні вчення, астрологію, чародійство і ворожіння, котрі були перероблені у строгу дисципліну наук, що нараховують більше двадцяти. Як підмітив В. Брюсов, власне Ренесанс зумів і магію зробити певною раціональною доктриною, вніс осмисленність і логіку у ворожіння, науково обгрунтував літання на шабаш і статеві зносини з чортами... І все це через ту ж волю підпорядковувати свою свободу волі глибинних сил, захованих енергій, Дракона, Тіамат, прихованого Імама, макрокосмосу, дзеркалом якого, "мікрокосмосом", і є людина, яка тому сама по собі НІЩО, вона не більше, ніж камінь, не свобідна, але зумовлена необхідністю (Марсіліо Фічіно, 1433 - 1499), і, в тому числі, необхідністю безобмеженого прагнення до нового, до прогресу не людини, а людської могутності.
"... Є тільки постійні пошуки нових інтересів, нових розваг, нових почуттів, нових пригод, нових відкрить, нових революцій, нових радощів, нових жалів, нових ..."
(Д. Белл, "Культурні протиріччя капіталізму", 1976).
Щоб порятуватися, зазначають Д. Белл та О. Мень, слід звернутися до вмістилища живих значень на глибинних рівнях буття, котрі навіть є реальнішими й дорожчими від справжніх живих істот. Звернутися, щоб побудувати на їхній основі власний "ідеальний" світ (комплекс Пігмаліона), здійснити "супернарацію", що відбувається лише як "... реставрація міфобуття - комплексу казкової свободи, обмеженої лише кордонами комфорту ... психіки ... відбувається реставрація одного з найглибинніших прагнень людської волі - воління бути богом свого персонального світу, упорядником його енциклопедії" (В. Єшкілєв, "Повернння Деміургів", 1998)...
Як на нас, то на це спроможні тільки королі - пророки (араб. "кахін", євр. "кахан", хазар. "каган"). Вони вступають у герць, з одного боку, із королями - жерцями (араб. "набі аль-імамі"), які закликають лише до авторитету минулого, а з іншого - з королями - містагогами, виродженими королями - деміургами (араб. "набі аль-маджус"), які покладаються на свою силу маніпуляції з магічним як засобом спасіння. Власне "загальна справа" косміста М. Федорова - це апологія фараона - самодержця - містагога, а не аж ніяк не "воскресіння предків".
"... Група єврейських пророків ... досягла свободи у вираженні моральної інтуїції і наділила Ієгову тими рисами, котрі виробили її мислення. Наша цивілізація зобов'язана їм більше, ніж ми могли б виразити ... Але єврейські пророки дійсно здійснили найважливішу якісну зміну, і, що трапляється ще рідше, зміну до ліпшого, але поняття свободи ніколи не входило у концепцію Ієгови, вироблену пророками".
(А.Н. Уайтхед, "Пригоди ідей", 1933).
Феномен королів - пророків ("бене-ха-небіїм" - "сини пророчі", тобто наступники пророка Мойсея) зароджується тоді, коли втрачається Кивот Заповіту (тобто відбувається "зміна еону", за К.Г. Юнгом), біля якого ще в дитинстві служив засновник цього руху Самуїл Сілоамський.
"... Посередині стояла бронзова статуя Кадеш ... Біля ніг статуї Ратибор побачив дерев'яний кивотик. Він підняв його й відкрив. У кивотику лежав шматок запліснявілого пергаменту ... від тертя пергамент почав розпадатися на клапті: пліснява прожерла його наскрізь і повністю знищила текст ... Учневі Мелхиседека здавалося, що на порозі його свідомості стоїть нове видіння ... Знайомий неспокій огорнув його єство і ... він ... переступив межу сущих речей і у місячному сяйві отримав Об'явлення"
(В. Єшкілєв, О. Гуцуляк, "Адепт", 1995, 1997).
Як зазначає шиїтський теолог, відмінність між пророком та містиком у тому, що містик не хоче повертатися зі спокою, якось відчувши його; і навіть неминуче його повернення не має нічого суттєвого для людини. Повернення ж пророка - креативне, він повертається, щоб "... зануритися у потік часу з метою контролювати сили історії і тим самим створювати новий світ ідеалів. Для містиків спокій після відчуття є чимось конечним, для Пророка - це пробудження у ньому самому від струшуючих сил психологічних зусиль, котре розраховане на повну зміну світу людини" (Сайїд Муджтаба Мусаві Ларі, "Пророцтво", 1994).
Пророк доносить до людей Божественне знання, вільне від будь-яких форм ілюзій та помилок, він - тлумач, екзегет. Король - пророк встановлює обряд входження у культуру, позначення членства у співтоваристві, пов'язаного як і з майбутнім, прокламує "викуплення" взаємних гріхів батьків та дітей, благовоління перед фактом зв'язку поколінь, переосмислення значень священного та профанійного.
Власне зрушення центру авторитету від сакрального до профанійного є домінуючим показником сучасності (Модерну). Хоча це явище призводить інколи до інтригуючої незвіданості демонічного та гедонізму (і навіть морального виродження), проте основний вектор спрямований власне до того, що Гегель називає "самодостатнім духом", як витоком істинної суб'єктивності, пошуки котрого приводять до досягнення абсолютного, благоподібного знання, тобто прорив у профанічне має метою відшукати у ньому священного, хоча й у незвичному вигляді.
Отже, якщо зсув авторитету у бік до профанічного слід іменувати "Модерном", то власне "прорив" (акме) є "модернізмом". Предтечами останнього стали М. Гумільов та "акмеїсти" (ширше - "символісти", "неокласики"). Філософського ж вимірудискурс неомодернізму набув завдяки М. Еліаде, Дж. Кембеллу, О. Ранку, П. Сентіву у їхній концепції "гієрогамії" ("священного шлюбу") Космосу і Хаосу, Героя і Панни, духовного і матеріального, коли досягається відокремленість суб'єкта та об'єкта, і формою вираження творчого начала у людині стає "абсолютна міфологія" (О. Лосєв), де ототожнюється суб'єктивне та об'єктивне, і можливе людське існування, власне, як постійне подолання конечності буття, жорстокого безглуздя життя. Ставши домінуючим лейтмотивом у філософії міфології, дискурс (нео-)модернізму набуває "легітимності" на теренах гносеології як синтез ірраціоналістичного та раціоналістичного ідеалізмів, і сам синтез розглядається як такий, що відповідає потребам "постіндустріального суспільства" і своїм "нерепресивним" характером відрізняється від буржуазного "галілеївського" проекту науки і техніки (реалізуючого себе у науково-технічній революції).
Якоюсь мірою тенденцією "альтернативного проекту" технократичнній, розсудливо-емпіричній раціональності репрезентують рухи 60 -80-х рр. ХХ ст., "трансцендуючі" всі наявно існуючі етичні норми та вимоги, ставлячі акцент на естетично-експериментальному досвіді, не співвіднесеному з минулим: авангардне мистецтво, "молодіжна", або "cool-" ("свіжа", "ще зелена") субкультура, "повернення у природу", "людина - інститут", "контруніверситети" тощо. Але, кажучи словами арла Маркса, у них була воля, але здатність була відсутньою.
"... Мистецтво форми, авангарду - вичерпалось на сьогоднішній момент. Замість модернізму вже нічого бути не може, бо він грється залишками культурного гештальту. Далі вже шляху немає. Може виникнути нова цілісність, або мистецтво загине. Але я вірю в нову цілісність і мені видається, що ця нова цілісність знаходиться в межах того явища, яке сучасні культурологи називають ойкуменізмом, тобто мистецтвом, яке вимагає від кожного автора створення власної ойкумени... Знову ж таки, це ще одна з можливостей, вона може ... бути розкритикована і ця критика породить відчуття іншого шляху".
(В. Єшкілєв, "Доповідь на "Імпрезі - міжсезонні", 1995).
Тільки у 90-х рр. ХХ ст., з розвитком "постіндустріальних" тенденцій, відбулася зміна ставлення до метафізики та зняття заборони на метафізичну проблематику, а звідси - і синтез раціоналістичного та ірраціоналістичного ідеалізмів вбачається у взаємопроникненні раціонального та ірраціонального типів мислення, у плавному переході з одного рівня свідомості та діяльності до другого, і навіть - у відносності самої цієї дихотомії. Звідси знімається й проблема демаркації науки і ненауки, емпіричної науки та метафізики. Воліють навіть говорити про відродження натурфілософського стилю мислення (але вже не обмеженого вивченням природи, а такого, що стосується і людини), про постання на традиції натурфілософії нової розробки метафізичної проблематики та створення т.зв. "нової метафізики", про "всесвітній антинауковий рух", про "Нову епоху Просвітництва" (чи просто - "Новий вік"), що на часі інформаційної та біологічної революції характеризується "новим діалогом (деміурга) з природою", закономірності цієї Епохи залежать від складного переплетення космічних факторів, у тому числі й людського (див. нашу статтю "Фактор майя" у журн. "Плерома", 1996, ч. 1 - 2). З наукою урівнюються інші форми суспільної свідомості - релігія, міф, магія, гра, мистецтво, поезія, мовлення як таке, тобто вся сукупність вимірів "культурного простору" (за Е. Кассірером). А такі форми душевної діяльності, як сон, марення, фантазія набувають характеру справжніх проявів людської сутності.
Іншими словами, у теперішню епоху постає "посткультурна" видимість вже часткового здійснення (прориву - "акме" до) перебування ("геппенінг") у "Абсолютно Іншому" (за Г. Маркузе); у "нерепресивній діонісійній цивілізації нового типу, що лежить по той бік неврозу історії" (за Н. Брауном); у анархічно - діонісійній почуттєвості, що повинна стати засобом відновлення космічної всеєдності, що йде на зміну "нарцистичній Великій Відмові" ліворадикально - постмодерністського руху 60 - 90-х років. Коріння ж останнього - у інтелектуальних прорахунках кінця ХІV ст., коли Захід, за Р. Уівером, здійснив "жахливий вибір" на користь оккамівського номіналізму, і цей вибір означає відмову від віри у транцендентні цінності ("універсалії"), у існування джерела Істини, котра супернаративна, тобто поразка, що нанесена номіналізмом логічному реалізмові, стала вирішальною подією західної культури як такої. І саме діонісійність "посткультурного" постіндустріального "прориву у профанне" (щоб відшукати у ньому "Ельдорадо") є не ніцшеанською, а гегелівською - вона "... являє собою незбурено ясний спокій" (Гегель). Тобто іманентний безособистісний спокій, бо осягається, що трансцендентне доступне нам тільки через іманентне (відкриття іманентної божественності у самих явищах і навіть у самій людині), а отже, - слід відродити традицію "визволення Бога" з "трансцендентного" у іманентний світ (як хрестоносці - пілігрими визволяли від мусульман "Гріб Господній"), так, як стародавні греки у щорічних діонісіях символічно демонстрували визволення Діоніса - Загрея від безумства (стану "не від світу цього") богинею Великою Матір'ю Кібелою (символом іманентного світу, сил, що йдуть із надр земного буття) власне у день зимового сонцестояння, коли сонце "повертається до світу"...
"... Трансцендентність та іманентність ... виражені ... так як сонце трансцендентне землі і водночас своїм світлом, теплом і прагненням іманентне їй".
(Б. Вишеславцев, "Етика преображеного Еросу", 1931).
Сама трансценденція є "таїною", "несубстанційним абсолютом" (за Г. Маркузе), "Ніщо" (за Ж.-П. Сартром), що ототожнюється зі "свободою". Е. Фромм конкретизує її як спонтанну активність цілісної, інтегрованої особистості, Дм. Донцов - інтегрованої нації, а Е. Кехлер - як "життєву силу" ("продукт цілісності органічної конституції"), йдучи за Ф. Ніцше, у якого "життя" являє собою специфічну волю до акумуляції життєвої сили (нім. Macht - "сила", "влада"), і ця сама "воля до влади" є не буття, не становлення, а лише пафос - "найелементарніший факт, з якого тільки й виникає становлення, дія" (Ф. Ніцше), тобто деміургія. Відповідно, за А. Боймлером, "... здійснюючою силою та самим творчим життям є міф, який - джерело всіх цінностей і аксіологічних установок, першоджерело всякого творчого осмислення і творча єдність цих діянь". Адже у цьому першоджерелі "... виявляється певний мовби накопичений у доісторичну епоху капітал людського буття... Значення цієї субстанції розкривається посередництвом духовного процесу, що здійснюється в історії. Під час цього процесу ... виникнуть нові витоки, котрі у якості реальностей - найвеличніший приклад такого роду являє собою "стрижневий час" - у свою чергу стануть передумовами інших утворень. Але цей процес охоплює не все людство в цілому - він йде на висотах свідомості окремих людей..." (К. Ясперс), у сферах індивідуальних рефлексій мислителів та мистців, а, отже, - матиме тривалий та неоднозначний характер.
Хоча й можливе протилежне явище, спричинене безпосередньою зацікавленістю мас, як от "... неграмотнні люмпени (негритянських кварталів США, - О.Г.) переказували один одному найскладніші концепції культурного націоналізму, не передбачені для їхнього розуміння" (Н. Сосновський), що, зрештою, вилилося у растафаріанство та "реггі".
"... Ми переживаємо на сьогоднішній момент стрижневий потік. Це мистецтво, яке намагається шукати себе перед лицем плебейства"
(В. Єшкілєв, "Доповідь на "Імпрезі - міжсезонні", 1995).
Але це явище у середовищі негрів Ямайки стало можливим тому, що вони постулювали себе "іманентними" носіями (королями-пророками) "трансцендентної" для них імперії Хайле Селасіе (принца-раса Тефарі), імперії, де "...гіпостазування міжіндивідуальних цілей, рішення за свобідним вибором підпорядкуватися створеному для себе правопорядку ... знаходить своє символічне вираження в особі глави держави" (О. Вейнінгер), або "Бога Світла" (за Р. Желязни), іудейського Магеда, мусульманського Махді, шиїтського "набі аль-імамі", перського Мітри, буддиського Майтрейї... Всі вони - міфологічні образи спонтанного суспільства, яке, за У. Еко, "... спиралося б на вільну, радісну приналежність кожного його члена як частки до того самого універсального тіла", "... у відношенні до якого, - продовжує М. Мерло-Понті, - ми формуємо уявлення не як люди або емпіричні суб'єкти, а як такі, що освітлюються єдиним світлом і беруть участь у єдиному, не руйнуючи його єдності".
Повернутися до ідеологеми імперії (королівства, Республіки, "Res Intima") можна, за Ж.-П. Сартром та Л. Сенгором, тільки через переживання, що тісніше зв'язує людину із буттям, ніж рефлексія, бо емоція, співпадаючи із реальністю, не стільки виражає пізнання, скільки є саме пізнання, готове до дії, вже сама дія. І цим переживанням є страх.
"... Страх обумовлений відсутністю хоч якогось опертя, сталости, певности у житті людини. Опертя немає, перш за все, у родинних стосунках ..., у самому просторі".
(О. Різниченко, "Дорога додому", 1997).
6.
І страх запановує у душі українського обивателя, який виявився у ситуації розриву між вимогами, котрі не реалізуються у світі, і наявним світом, що не відповідає таким вимогам (антитеза належного і сущого). Він змушує шукати оптимальне співвідношення із сьогоденням. А тому не дивно, що значна частина громадянства ставить перед собою не так "розбудову держави" (що на побутовому рівні рефлексії асоціюється з корумпованістю та відсутністю належних соціално - правових гарантій), а "розбудову свободи для" - визнає за доцільне встановлення режиму "залізної руки" (диктаторського типу) і, навіть, Української Імперії у політико - економічній площині, яка б стала в один ряд якщо й не з наддержавними, то, принаймні, забезпечила б гідне життя її підданих.
"... Германці, зруйнувавши Римську імперію, стали перед необхідністю створення Римської імперії германської нації".
(Дм. Корчинський, "Спадок померлого дідуся", 1994).
Власне цей здвиг української ментальності до загально - громадянського очікування на Диктатора - Лицаря (як Піночет чи де Голль) і навіть на власну Імперію є свідченням про кризу попереднього уявлення українства про те, що, як зазначає О. Донченко, розвиток вільної та незалежної України піде автоматично у напрямку до матеріального добробуту і процвітання, адже український народ має багату мову, чарівну пісню, багатомільйонне населення, родючу землю під сонцем, тобто "Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух, лиш сонячні кларнети", - як писав Павло Тичина.
Власне тепер альтернативою "сонячним кларнетам" постулюється Пан - "жах перед Живими Знаками трансцендентних об'явлень як спосіб існування..., як містична відкритість "шляху воїна", відомого з навколоезотеричної літератури. Цим шляхом Заратустра виходить назустріч Сонцю, цим шляхом прямує в Ікстлан дон Хенаро в книзі Карлоса Кастанеди" (О. Кац).
Так, як набагато століть раніше клан йакі племені тольтеків на чолі з Накшитшучітлем - Кецалькоатлем рушив у Гватемалу з центральної Мексики для збереження вихідних вчень. Так, як творці ацтекської імперії Теночтитлану вийшли під проводом своїх королів із печерного Астлану - Атлантиди. Так, як "сини сонця" - творці імперії інків - з андських печер Пакарітампу. Так, як предок династії франкських королів Меровей - з печери чудовиська у "країні Хуг", давши приклад германцям рушити під проводом королів, герцогів - "воєвод" та їхніх "золотих родів". Вони - носії сакральної сили, пробудженої у битвах з чудовиськом Печер, із "... набожністю Печери..., котра просто не знає духовного, і сприймає духовне Ми, що входить в одушевлене тіло, як просте відображення божественного світла. Арабське слово для цього - "іслам", покірність ... "Іслам" є власне неможливість Я як свобідної сили перед обличчям божественного... у Августина, як пізніше у Спінози, відсутнє поняття сили, і проблема свободи співвідноситься у нього не з Я і його волею, але як із зануреною у людину частиною всезагальної "пневми" (О. Шпенглер).
Відмовившись від концепції святих як актуалізаторів та активізаторів свобідної сили, не дивно, що ісламський та протестантський світи знаходять медіаторів між людиною та Великими Силами у божественному світлі ("метафізика світла") або колективному безсвідомому ("тіамат"), тобто узагальнено, за святим Бонавентурою, у силі, що діє у матерії. І якщо августиніанці та мусульмани визнають тільки можливість наближення душі до Бога завдяки зсиланню Ним світла у матерію, то протестанти, як раніше їхні попередники, т.зв. "німецькі містики" (твори яких видавав друком Мартін Лютер), через поняттєву спекуляцію намагаються самостійно пізнати Бога і душу, яка є реальна, бо її "дно" - божественної природи, не сотворене. ідентичне з Богом, а отже, душа може бачити Бога.
Але яка б "внутрішня робота" особистості не призводила до глибин душі, однак результати її неодмінно об'єктивізуються, повертаючи людину до "світу відчуженості та ворожнечі", з якого вона намагається вирватися. Ф. Ніцше у цьому протиріччі закликав знову і знову повертатися у глибини, ствати адептом Вічного Повернення (Der Wiederentdecker). М. Бердяєв вбачав можливою реалізацію тільки у потойбічній "містичній бутності", коли часу не буде, а буде вічність...
Автор "Троянди світу", проте, вважає, що занурення у духовну трансценденцію "... робить набутий досвід об'єктом релігійного, філософського та містичного осмислення і навіть матеріалом своїх художніх творів, маючи поряд з іншими значеннями неминучо застережувальний зміст... повернувшись, прочанин (підкреслення наше, - О.Г.) приносить спогади ще більш беззаперечні і, так би мовити, вичерпні... і ... з європейських письменників, цього був причетний поки що якнайбільше Данте"...
Але прочанами "туди ж", у "трансфізичне", до первісної Тіамат, були і Гільгамеш, і Еней, і Орфей, і Іштар, і Геракл... Хтось звідти приніс квітку вічної молодості, хтось знання про грядучу славу Риму, хтось витягнув на білий світ триголового Цербера... А комусь (Орфей) не вдалося повернути звідти кохану (Еврідіку), а хтось (Іштар) залишив там замість себе цапом-відбувальником мужа (Таммуз)... У кожного - свій досвід (via experientiae).
"... Сходження Христа в пекло, де його справа спасіння стосується навіть померлих. Психологічним еквівалентом тут слугує інтеграція колективного безсвідомого, що становить суттєву частину процесу індивідуації".
(К.Г. Юнг, "Aion").
"... Ідола Симаргла варяги встановили на носі свого човна ... Дерев'яний людиноптах гордо стояв на носі човна, оглядаючи шлях попереду. А ніс Хоконового човна прикрашала лише стара тріснута дерев'яна "масмі" - ведмежа голова грубої роботи. Вої Хальблота, коли напивалися увечері, кричали Хоконовим воякам: "Веслярі дохлого Масмі!.." Ті у відповідь підіймали над бортом лейдангу голих дівчат, подарованих Йосифом, і, регочучи, радили Хальблотовим варягам зробитися євнухами..."
(В. Єшкілєв, О. Гуцуляк, "Адепт", 1995, 1997).
2.
Сучасна епоха породжена титанами Ренесансу з його "ницістю ізольованої особистості", з його розривом із антично - середньовічними абсолютами; Ренесансу, котрий, звеличуючи людину ("гуманізм"), перетворює її на безпринципового артиста, носія аморальності, бісівства та титанізму, на самого в собі "трансцедентального регулятора" (О. Лосєв, "Естетика Відродження", 1978), на носія принципу "Роби, що хочеш" (гасло раблезіанського Телемського абатства), засудженого Святим Письмом (Суд. 21:25), на постулатора значно ширшої "пропозиції свавілля" (В. Єшкілєв, "Повернення деміургів", 1998).
... Морська буря, яку описує Рабле, - це стихія Ренесансу. В якомусь часі захитався навіть Пантагрюель: "Господи, спаси нас! - молився він. - Проте, хай не буде за бажанням нашим, але хай сповниться твоя свята воля!" Але боротьби він не залишає. Коли ж, зрештою, мандрівники досягають берега, мудрець Епістемон робить висновок тільки що пережитій події такими словами
: "Слід постійно звертатися до небесних сил, закликати їх, просити, молити. Але цим обмежуватися і цим заспокоюватися не слід, нам також слід докладати зусиль і всіма засобами їх сприяти. Нехай вибачать мені базіки, - я базуюся безпосередньо на Святому Письмі..."
"... Так само як посеред збуреного моря, що на необмежених просторах здіймає і опускає велетенські хвилі, на човні сидить моряк, довірившись вутлому суденцю, - так серед мук спокійно сидить людина, сподіваючись та покладаючись на principium individuacionis..."
(А. Шопенгауер, "Світ як воля і уявлення")
І додамо, що "невихід у море" аж ніяк не порятує - їх поглине стихія титанізму або як Платонову Атлантиду, або ж як Йозефа Кнехта... І тільки ті, які не побояться близького кінця навігації і вирушать у подорож, - стануть "отцями-пілігимами":
"... Хто ми? Куди йдемо? Ми втратили керівництво, мов вітрильник у збуреному морі, котрий то світліє, є'являючись на гребені хвилі, то темніє, падаючи вниз. З якого порту ми відплили? Хто знає? І у який порт тримаємо шлях?.. Можливо, нам відкриють це інші моряки, котрих теж кидає з волі хвиль і чий корабель проносить повз нас, або ті, що підняли на щоглі сигнал, або ті, що надіслали нам записку в пляшці? Але чи знають вони більше того, що знаємо ми самі? Вони теж прочани у цьому збуреному морі. Де ж тоді набудемо ми істину, як не в самих собі, у тій Думці, посередництвом котрої ми спілкуємося з абсолютною природою? Де, як не в голосі інтуїції, котрий звучить всередині нас? Невірні! Ми думаємо, що зникнемо, перетворюючись у прах. Але нам не спадає на глузд, що закон і сприйняття закону зрештою не одне й те ж. Що тільки осягаючи закон, ми живемо, ми безсмертні, як безсмертний сам закон. Під поверхнею явищ, те, що живе, творить, що є причиною всього".
(Р.У. Емерсон, "Лекції про сучасність", 1841 - 1842).
3.
"...Ця культура (аполонівська, "осяйна", "метафізика світла", - О.Г.) завжди повинна була спочатку повалити царство титанів і потвор і завдяки могутньому божевільному шахрайству та повних втіхи ілюзіям щодо жахливої глибини погляду на світ та на найуразливішу здатність страждати стати переможцем ..."
(Ф. Ніцше, "Народження трагедії").
Ірландська сага "Битва біля Маг Туіред" оповідає про висадку із численних кораблів божественних королів - деміургів Племен богині Дану. Вигнавши суперну расу поселенців - "мішкуватих" (Фір Болг), вони вступили у жорстоку боротьбу з демонічними фоморами, персоніфікаторами прикордонного стану світу. Від кабали у фоморів свого часу заледве порятувався на північних островах представник попередньої раси поселенців Ірландії Фергус, потомством якого і були королі-деміурги, котрі повернулися і, щоправда, на певний час навіть стали рабами фоморів. І тільки імітуючи стан останніх, напівбог - напівфомор король Луг - "Сяючий" Довгорукий, на прізвисько Самілданах - "Вдатний у багатьох ремеслах одночасно", домагається перемогти у поєдинку із володарем фоморів, своїм дідом Балором, вразивши його із пращі у єдине магічне око.
"... Коли в оп'янінні дією розмахував пращею і посилав смерть, у нього було таке відчуття, мовби він гасить цим і власне життя, мовби розтрачує останні сили і, летячи разом із смертоносним каменем, кидається сам у прірву знищення, згідний загинути, тільки би ненависний ворог впав на мить раніше, ніж він..."
(Г. Гессе, "Сідхартха")
А. Тойнбі пояснює те, що збагнув кельтський аналог Феба - Аполлона: єдиний засіб, яким можна спрямувати Племена Богині Дану до перемоги, - це пробудити у них примітивну та універсальну здатність до бездумного наслідування фоморів, тобто домімезису, що є одним із засобів механізації людського життя та діяльності, і переорієнтація мімезису від старійшин - фоморів до першопроходців - королів знаменує процес перетворення суспільства на цивілізацію. І до мімезису може додуматися тільки деміург (Urheber) - маніпулятор неживими об'єктами в такий спосіб, що вони слугують людям для здійснення їхніх цілей. Як король людьми, деміург так само маніпулює механізованими людськими створіннями. Недаремно іпостась Луга - сонячноликий Огма, винахідник огамічного письма та вмілий боєць києм, цей кельтський Геракл, який зображався у оточенні людей, вуха яких з'єднувалися з язиком бога - короля - деміурга тоненькими ланцюжками.
"... Абсолютна диктатура - це найпримітивніший ... і тільки механічний, тобто ілюзійний, вид всемогутності"
(К. Кантор, "На захист відродження").
І через тисячу років у країні колишнього кельтського племені гельветів запановує доктрина заперечення свободи волі. Тут, у Швайцарії, вихованець швабської протестантської родини виводить на терени літератури образ Республіки Касталія з її "грою в бісер" і виводить як абсурдизацію гасла "Роби, що хочеш" раблезіанського Телему, цього, за А. Глюксманом, світського варіанту Реформації.
"... Жити так, як кожному хочеться; ця особливість, говорять, є власне наслідок свободи, коли як наслідок рабства - відсутність можливості жити, як хочеться".
(Арістотель, "Політика").
4.
Власне Ренесанс почав посиленно розвивати магічні вчення, астрологію, чародійство і ворожіння, котрі були перероблені у строгу дисципліну наук, що нараховують більше двадцяти. Як підмітив В. Брюсов, власне Ренесанс зумів і магію зробити певною раціональною доктриною, вніс осмисленність і логіку у ворожіння, науково обгрунтував літання на шабаш і статеві зносини з чортами... І все це через ту ж волю підпорядковувати свою свободу волі глибинних сил, захованих енергій, Дракона, Тіамат, прихованого Імама, макрокосмосу, дзеркалом якого, "мікрокосмосом", і є людина, яка тому сама по собі НІЩО, вона не більше, ніж камінь, не свобідна, але зумовлена необхідністю (Марсіліо Фічіно, 1433 - 1499), і, в тому числі, необхідністю безобмеженого прагнення до нового, до прогресу не людини, а людської могутності.
"... Є тільки постійні пошуки нових інтересів, нових розваг, нових почуттів, нових пригод, нових відкрить, нових революцій, нових радощів, нових жалів, нових ..."
(Д. Белл, "Культурні протиріччя капіталізму", 1976).
Щоб порятуватися, зазначають Д. Белл та О. Мень, слід звернутися до вмістилища живих значень на глибинних рівнях буття, котрі навіть є реальнішими й дорожчими від справжніх живих істот. Звернутися, щоб побудувати на їхній основі власний "ідеальний" світ (комплекс Пігмаліона), здійснити "супернарацію", що відбувається лише як "... реставрація міфобуття - комплексу казкової свободи, обмеженої лише кордонами комфорту ... психіки ... відбувається реставрація одного з найглибинніших прагнень людської волі - воління бути богом свого персонального світу, упорядником його енциклопедії" (В. Єшкілєв, "Повернння Деміургів", 1998)...
Як на нас, то на це спроможні тільки королі - пророки (араб. "кахін", євр. "кахан", хазар. "каган"). Вони вступають у герць, з одного боку, із королями - жерцями (араб. "набі аль-імамі"), які закликають лише до авторитету минулого, а з іншого - з королями - містагогами, виродженими королями - деміургами (араб. "набі аль-маджус"), які покладаються на свою силу маніпуляції з магічним як засобом спасіння. Власне "загальна справа" косміста М. Федорова - це апологія фараона - самодержця - містагога, а не аж ніяк не "воскресіння предків".
"... Група єврейських пророків ... досягла свободи у вираженні моральної інтуїції і наділила Ієгову тими рисами, котрі виробили її мислення. Наша цивілізація зобов'язана їм більше, ніж ми могли б виразити ... Але єврейські пророки дійсно здійснили найважливішу якісну зміну, і, що трапляється ще рідше, зміну до ліпшого, але поняття свободи ніколи не входило у концепцію Ієгови, вироблену пророками".
(А.Н. Уайтхед, "Пригоди ідей", 1933).
Феномен королів - пророків ("бене-ха-небіїм" - "сини пророчі", тобто наступники пророка Мойсея) зароджується тоді, коли втрачається Кивот Заповіту (тобто відбувається "зміна еону", за К.Г. Юнгом), біля якого ще в дитинстві служив засновник цього руху Самуїл Сілоамський.
"... Посередині стояла бронзова статуя Кадеш ... Біля ніг статуї Ратибор побачив дерев'яний кивотик. Він підняв його й відкрив. У кивотику лежав шматок запліснявілого пергаменту ... від тертя пергамент почав розпадатися на клапті: пліснява прожерла його наскрізь і повністю знищила текст ... Учневі Мелхиседека здавалося, що на порозі його свідомості стоїть нове видіння ... Знайомий неспокій огорнув його єство і ... він ... переступив межу сущих речей і у місячному сяйві отримав Об'явлення"
(В. Єшкілєв, О. Гуцуляк, "Адепт", 1995, 1997).
Як зазначає шиїтський теолог, відмінність між пророком та містиком у тому, що містик не хоче повертатися зі спокою, якось відчувши його; і навіть неминуче його повернення не має нічого суттєвого для людини. Повернення ж пророка - креативне, він повертається, щоб "... зануритися у потік часу з метою контролювати сили історії і тим самим створювати новий світ ідеалів. Для містиків спокій після відчуття є чимось конечним, для Пророка - це пробудження у ньому самому від струшуючих сил психологічних зусиль, котре розраховане на повну зміну світу людини" (Сайїд Муджтаба Мусаві Ларі, "Пророцтво", 1994).
Пророк доносить до людей Божественне знання, вільне від будь-яких форм ілюзій та помилок, він - тлумач, екзегет. Король - пророк встановлює обряд входження у культуру, позначення членства у співтоваристві, пов'язаного як і з майбутнім, прокламує "викуплення" взаємних гріхів батьків та дітей, благовоління перед фактом зв'язку поколінь, переосмислення значень священного та профанійного.
Власне зрушення центру авторитету від сакрального до профанійного є домінуючим показником сучасності (Модерну). Хоча це явище призводить інколи до інтригуючої незвіданості демонічного та гедонізму (і навіть морального виродження), проте основний вектор спрямований власне до того, що Гегель називає "самодостатнім духом", як витоком істинної суб'єктивності, пошуки котрого приводять до досягнення абсолютного, благоподібного знання, тобто прорив у профанічне має метою відшукати у ньому священного, хоча й у незвичному вигляді.
Отже, якщо зсув авторитету у бік до профанічного слід іменувати "Модерном", то власне "прорив" (акме) є "модернізмом". Предтечами останнього стали М. Гумільов та "акмеїсти" (ширше - "символісти", "неокласики"). Філософського ж вимірудискурс неомодернізму набув завдяки М. Еліаде, Дж. Кембеллу, О. Ранку, П. Сентіву у їхній концепції "гієрогамії" ("священного шлюбу") Космосу і Хаосу, Героя і Панни, духовного і матеріального, коли досягається відокремленість суб'єкта та об'єкта, і формою вираження творчого начала у людині стає "абсолютна міфологія" (О. Лосєв), де ототожнюється суб'єктивне та об'єктивне, і можливе людське існування, власне, як постійне подолання конечності буття, жорстокого безглуздя життя. Ставши домінуючим лейтмотивом у філософії міфології, дискурс (нео-)модернізму набуває "легітимності" на теренах гносеології як синтез ірраціоналістичного та раціоналістичного ідеалізмів, і сам синтез розглядається як такий, що відповідає потребам "постіндустріального суспільства" і своїм "нерепресивним" характером відрізняється від буржуазного "галілеївського" проекту науки і техніки (реалізуючого себе у науково-технічній революції).
Якоюсь мірою тенденцією "альтернативного проекту" технократичнній, розсудливо-емпіричній раціональності репрезентують рухи 60 -80-х рр. ХХ ст., "трансцендуючі" всі наявно існуючі етичні норми та вимоги, ставлячі акцент на естетично-експериментальному досвіді, не співвіднесеному з минулим: авангардне мистецтво, "молодіжна", або "cool-" ("свіжа", "ще зелена") субкультура, "повернення у природу", "людина - інститут", "контруніверситети" тощо. Але, кажучи словами арла Маркса, у них була воля, але здатність була відсутньою.
"... Мистецтво форми, авангарду - вичерпалось на сьогоднішній момент. Замість модернізму вже нічого бути не може, бо він грється залишками культурного гештальту. Далі вже шляху немає. Може виникнути нова цілісність, або мистецтво загине. Але я вірю в нову цілісність і мені видається, що ця нова цілісність знаходиться в межах того явища, яке сучасні культурологи називають ойкуменізмом, тобто мистецтвом, яке вимагає від кожного автора створення власної ойкумени... Знову ж таки, це ще одна з можливостей, вона може ... бути розкритикована і ця критика породить відчуття іншого шляху".
(В. Єшкілєв, "Доповідь на "Імпрезі - міжсезонні", 1995).
Тільки у 90-х рр. ХХ ст., з розвитком "постіндустріальних" тенденцій, відбулася зміна ставлення до метафізики та зняття заборони на метафізичну проблематику, а звідси - і синтез раціоналістичного та ірраціоналістичного ідеалізмів вбачається у взаємопроникненні раціонального та ірраціонального типів мислення, у плавному переході з одного рівня свідомості та діяльності до другого, і навіть - у відносності самої цієї дихотомії. Звідси знімається й проблема демаркації науки і ненауки, емпіричної науки та метафізики. Воліють навіть говорити про відродження натурфілософського стилю мислення (але вже не обмеженого вивченням природи, а такого, що стосується і людини), про постання на традиції натурфілософії нової розробки метафізичної проблематики та створення т.зв. "нової метафізики", про "всесвітній антинауковий рух", про "Нову епоху Просвітництва" (чи просто - "Новий вік"), що на часі інформаційної та біологічної революції характеризується "новим діалогом (деміурга) з природою", закономірності цієї Епохи залежать від складного переплетення космічних факторів, у тому числі й людського (див. нашу статтю "Фактор майя" у журн. "Плерома", 1996, ч. 1 - 2). З наукою урівнюються інші форми суспільної свідомості - релігія, міф, магія, гра, мистецтво, поезія, мовлення як таке, тобто вся сукупність вимірів "культурного простору" (за Е. Кассірером). А такі форми душевної діяльності, як сон, марення, фантазія набувають характеру справжніх проявів людської сутності.
Іншими словами, у теперішню епоху постає "посткультурна" видимість вже часткового здійснення (прориву - "акме" до) перебування ("геппенінг") у "Абсолютно Іншому" (за Г. Маркузе); у "нерепресивній діонісійній цивілізації нового типу, що лежить по той бік неврозу історії" (за Н. Брауном); у анархічно - діонісійній почуттєвості, що повинна стати засобом відновлення космічної всеєдності, що йде на зміну "нарцистичній Великій Відмові" ліворадикально - постмодерністського руху 60 - 90-х років. Коріння ж останнього - у інтелектуальних прорахунках кінця ХІV ст., коли Захід, за Р. Уівером, здійснив "жахливий вибір" на користь оккамівського номіналізму, і цей вибір означає відмову від віри у транцендентні цінності ("універсалії"), у існування джерела Істини, котра супернаративна, тобто поразка, що нанесена номіналізмом логічному реалізмові, стала вирішальною подією західної культури як такої. І саме діонісійність "посткультурного" постіндустріального "прориву у профанне" (щоб відшукати у ньому "Ельдорадо") є не ніцшеанською, а гегелівською - вона "... являє собою незбурено ясний спокій" (Гегель). Тобто іманентний безособистісний спокій, бо осягається, що трансцендентне доступне нам тільки через іманентне (відкриття іманентної божественності у самих явищах і навіть у самій людині), а отже, - слід відродити традицію "визволення Бога" з "трансцендентного" у іманентний світ (як хрестоносці - пілігрими визволяли від мусульман "Гріб Господній"), так, як стародавні греки у щорічних діонісіях символічно демонстрували визволення Діоніса - Загрея від безумства (стану "не від світу цього") богинею Великою Матір'ю Кібелою (символом іманентного світу, сил, що йдуть із надр земного буття) власне у день зимового сонцестояння, коли сонце "повертається до світу"...
"... Трансцендентність та іманентність ... виражені ... так як сонце трансцендентне землі і водночас своїм світлом, теплом і прагненням іманентне їй".
(Б. Вишеславцев, "Етика преображеного Еросу", 1931).
Сама трансценденція є "таїною", "несубстанційним абсолютом" (за Г. Маркузе), "Ніщо" (за Ж.-П. Сартром), що ототожнюється зі "свободою". Е. Фромм конкретизує її як спонтанну активність цілісної, інтегрованої особистості, Дм. Донцов - інтегрованої нації, а Е. Кехлер - як "життєву силу" ("продукт цілісності органічної конституції"), йдучи за Ф. Ніцше, у якого "життя" являє собою специфічну волю до акумуляції життєвої сили (нім. Macht - "сила", "влада"), і ця сама "воля до влади" є не буття, не становлення, а лише пафос - "найелементарніший факт, з якого тільки й виникає становлення, дія" (Ф. Ніцше), тобто деміургія. Відповідно, за А. Боймлером, "... здійснюючою силою та самим творчим життям є міф, який - джерело всіх цінностей і аксіологічних установок, першоджерело всякого творчого осмислення і творча єдність цих діянь". Адже у цьому першоджерелі "... виявляється певний мовби накопичений у доісторичну епоху капітал людського буття... Значення цієї субстанції розкривається посередництвом духовного процесу, що здійснюється в історії. Під час цього процесу ... виникнуть нові витоки, котрі у якості реальностей - найвеличніший приклад такого роду являє собою "стрижневий час" - у свою чергу стануть передумовами інших утворень. Але цей процес охоплює не все людство в цілому - він йде на висотах свідомості окремих людей..." (К. Ясперс), у сферах індивідуальних рефлексій мислителів та мистців, а, отже, - матиме тривалий та неоднозначний характер.
Хоча й можливе протилежне явище, спричинене безпосередньою зацікавленістю мас, як от "... неграмотнні люмпени (негритянських кварталів США, - О.Г.) переказували один одному найскладніші концепції культурного націоналізму, не передбачені для їхнього розуміння" (Н. Сосновський), що, зрештою, вилилося у растафаріанство та "реггі".
"... Ми переживаємо на сьогоднішній момент стрижневий потік. Це мистецтво, яке намагається шукати себе перед лицем плебейства"
(В. Єшкілєв, "Доповідь на "Імпрезі - міжсезонні", 1995).
Але це явище у середовищі негрів Ямайки стало можливим тому, що вони постулювали себе "іманентними" носіями (королями-пророками) "трансцендентної" для них імперії Хайле Селасіе (принца-раса Тефарі), імперії, де "...гіпостазування міжіндивідуальних цілей, рішення за свобідним вибором підпорядкуватися створеному для себе правопорядку ... знаходить своє символічне вираження в особі глави держави" (О. Вейнінгер), або "Бога Світла" (за Р. Желязни), іудейського Магеда, мусульманського Махді, шиїтського "набі аль-імамі", перського Мітри, буддиського Майтрейї... Всі вони - міфологічні образи спонтанного суспільства, яке, за У. Еко, "... спиралося б на вільну, радісну приналежність кожного його члена як частки до того самого універсального тіла", "... у відношенні до якого, - продовжує М. Мерло-Понті, - ми формуємо уявлення не як люди або емпіричні суб'єкти, а як такі, що освітлюються єдиним світлом і беруть участь у єдиному, не руйнуючи його єдності".
Повернутися до ідеологеми імперії (королівства, Республіки, "Res Intima") можна, за Ж.-П. Сартром та Л. Сенгором, тільки через переживання, що тісніше зв'язує людину із буттям, ніж рефлексія, бо емоція, співпадаючи із реальністю, не стільки виражає пізнання, скільки є саме пізнання, готове до дії, вже сама дія. І цим переживанням є страх.
"... Страх обумовлений відсутністю хоч якогось опертя, сталости, певности у житті людини. Опертя немає, перш за все, у родинних стосунках ..., у самому просторі".
(О. Різниченко, "Дорога додому", 1997).
6.
І страх запановує у душі українського обивателя, який виявився у ситуації розриву між вимогами, котрі не реалізуються у світі, і наявним світом, що не відповідає таким вимогам (антитеза належного і сущого). Він змушує шукати оптимальне співвідношення із сьогоденням. А тому не дивно, що значна частина громадянства ставить перед собою не так "розбудову держави" (що на побутовому рівні рефлексії асоціюється з корумпованістю та відсутністю належних соціално - правових гарантій), а "розбудову свободи для" - визнає за доцільне встановлення режиму "залізної руки" (диктаторського типу) і, навіть, Української Імперії у політико - економічній площині, яка б стала в один ряд якщо й не з наддержавними, то, принаймні, забезпечила б гідне життя її підданих.
"... Германці, зруйнувавши Римську імперію, стали перед необхідністю створення Римської імперії германської нації".
(Дм. Корчинський, "Спадок померлого дідуся", 1994).
Власне цей здвиг української ментальності до загально - громадянського очікування на Диктатора - Лицаря (як Піночет чи де Голль) і навіть на власну Імперію є свідченням про кризу попереднього уявлення українства про те, що, як зазначає О. Донченко, розвиток вільної та незалежної України піде автоматично у напрямку до матеріального добробуту і процвітання, адже український народ має багату мову, чарівну пісню, багатомільйонне населення, родючу землю під сонцем, тобто "Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух, лиш сонячні кларнети", - як писав Павло Тичина.
Власне тепер альтернативою "сонячним кларнетам" постулюється Пан - "жах перед Живими Знаками трансцендентних об'явлень як спосіб існування..., як містична відкритість "шляху воїна", відомого з навколоезотеричної літератури. Цим шляхом Заратустра виходить назустріч Сонцю, цим шляхом прямує в Ікстлан дон Хенаро в книзі Карлоса Кастанеди" (О. Кац).
Так, як набагато століть раніше клан йакі племені тольтеків на чолі з Накшитшучітлем - Кецалькоатлем рушив у Гватемалу з центральної Мексики для збереження вихідних вчень. Так, як творці ацтекської імперії Теночтитлану вийшли під проводом своїх королів із печерного Астлану - Атлантиди. Так, як "сини сонця" - творці імперії інків - з андських печер Пакарітампу. Так, як предок династії франкських королів Меровей - з печери чудовиська у "країні Хуг", давши приклад германцям рушити під проводом королів, герцогів - "воєвод" та їхніх "золотих родів". Вони - носії сакральної сили, пробудженої у битвах з чудовиськом Печер, із "... набожністю Печери..., котра просто не знає духовного, і сприймає духовне Ми, що входить в одушевлене тіло, як просте відображення божественного світла. Арабське слово для цього - "іслам", покірність ... "Іслам" є власне неможливість Я як свобідної сили перед обличчям божественного... у Августина, як пізніше у Спінози, відсутнє поняття сили, і проблема свободи співвідноситься у нього не з Я і його волею, але як із зануреною у людину частиною всезагальної "пневми" (О. Шпенглер).
Відмовившись від концепції святих як актуалізаторів та активізаторів свобідної сили, не дивно, що ісламський та протестантський світи знаходять медіаторів між людиною та Великими Силами у божественному світлі ("метафізика світла") або колективному безсвідомому ("тіамат"), тобто узагальнено, за святим Бонавентурою, у силі, що діє у матерії. І якщо августиніанці та мусульмани визнають тільки можливість наближення душі до Бога завдяки зсиланню Ним світла у матерію, то протестанти, як раніше їхні попередники, т.зв. "німецькі містики" (твори яких видавав друком Мартін Лютер), через поняттєву спекуляцію намагаються самостійно пізнати Бога і душу, яка є реальна, бо її "дно" - божественної природи, не сотворене. ідентичне з Богом, а отже, душа може бачити Бога.
Але яка б "внутрішня робота" особистості не призводила до глибин душі, однак результати її неодмінно об'єктивізуються, повертаючи людину до "світу відчуженості та ворожнечі", з якого вона намагається вирватися. Ф. Ніцше у цьому протиріччі закликав знову і знову повертатися у глибини, ствати адептом Вічного Повернення (Der Wiederentdecker). М. Бердяєв вбачав можливою реалізацію тільки у потойбічній "містичній бутності", коли часу не буде, а буде вічність...
Автор "Троянди світу", проте, вважає, що занурення у духовну трансценденцію "... робить набутий досвід об'єктом релігійного, філософського та містичного осмислення і навіть матеріалом своїх художніх творів, маючи поряд з іншими значеннями неминучо застережувальний зміст... повернувшись, прочанин (підкреслення наше, - О.Г.) приносить спогади ще більш беззаперечні і, так би мовити, вичерпні... і ... з європейських письменників, цього був причетний поки що якнайбільше Данте"...
Але прочанами "туди ж", у "трансфізичне", до первісної Тіамат, були і Гільгамеш, і Еней, і Орфей, і Іштар, і Геракл... Хтось звідти приніс квітку вічної молодості, хтось знання про грядучу славу Риму, хтось витягнув на білий світ триголового Цербера... А комусь (Орфей) не вдалося повернути звідти кохану (Еврідіку), а хтось (Іштар) залишив там замість себе цапом-відбувальником мужа (Таммуз)... У кожного - свій досвід (via experientiae).
"... Сходження Христа в пекло, де його справа спасіння стосується навіть померлих. Психологічним еквівалентом тут слугує інтеграція колективного безсвідомого, що становить суттєву частину процесу індивідуації".
(К.Г. Юнг, "Aion").
Комментариев нет:
Отправить комментарий