"Метафізичними" у суворому розуміні можна назвати тільки ті рівні, котрі розташовані за межею Фізики, а фізика (грецьке "фюсіс") позначало Природу (Natura), тобто галузі Буття, які піддаються закону Народження і Смерті, тобто галузі Становлення. Сам термін "метафізика" вже несе у собі певний негативний сенс, бо в ньому акцентується не сфера реальності сама по собі, у своїй позитивній, стверджувальній якості, а подолання і навіть заперечення сфери, яку називають "фізикою". Отже, термін "метафізика" вказує на ті сфери, котрі досконалим чином переважають галузь всього Становлення, всієї Природи.
Інший термін, який тісним чином повязаний із "метафізикою", - це "трансцендентне", у перекладі з латині "за-межеве", "те, яке переходить межу". Тут знову ми зіткнулися з проявом заперечення або подолання чогось, що обмежене межею і перебуває п цю сторону цієї межі.
Третій термін, який характерний для Метафізики - це "абсолютне", що означає "від-далене", "звільнене".
І знову та ж ідея "подолання", яка передбачає незадоволення, несамодостатність того, що дано, що наявне саме по собі, і орієнтована на звільнення від цієї наявної данності.
Терміни "абсолют", "метафізика", "трансцендентність" носять негаційний характер не тільки у греко-латинській філософській школі. Аналогічно такий же нагаційний (апофатичний) підхід властивий усім розвинутим традиціям під час розгляду Першопринципу Буття. І китайська, і індуїстська, і ісламська, і буддиська, і християнська, і іудейська традиції визначають цей Першопринцип у негативних термінах. Зрештою, саме у зверненні до негаційної сфери реальності, який повязаний із наявним Буттям тільки зворотним, негативним чином, і полягає специфіка сакральної традиційної свідомості людей.
Проте негаційність, заперечуваність метафізичного погляду на світ не просто протистоїть світові Природи, світові Становлення. Ця негаційність відносна, бо вона є дієвою до того часу, доки сфера Становлення - тобто Універсальна Природа - подає себе як щось само-достатнє і всеохопне, як щось без-межне в самій собі. Але Метафізика стверджує, що насправді ж ця Універсальна Природа - це тільки частина реальності, закономірна і допустима тільки в якості частини, але цілком не маюча жодних підстав вважати себе Цілим. Тому, заперечуючи претензії фізики на абсолютність, Метафізика, проте, визнає її своєю частиною, і в цій ролі Фізика як елемент Метафізики, займає місце у метафізичній свідомості. Отже, повне і абсолютне знання Природи і Становлення і є наслідком застосування метафізичних принципів до цих відносних рівнів Буття.
Можна сказати також, що Метафізика дійсна там, де подоланий рівень протилежностей і відносності, а отже реальною антитезою Метафізики є не стільки Фізика, частина Буття, а чиста Ілюзія, Неправда, тобто те, чого в принципі нема. Все, що має хоча б найменшу ступінь реальності, повиненне містити у собі певний елемент Метафізики, і єдина річ, яка існує і є чистою Ілюзією - це Чисте Заперечення. І не заперечення взагалі, а Заперечення Метафізики, Заперечення Трансцендентного, Заперечення Абсолютного. Тому Метафізика може бути визначеною як Подолання Ілюзії, як Заперечення Ілюзії, в якомусь сенсі, Заперечення Заперечення.
Для всього зануреного у потік Становлення, у потік Появи і Зникнення, метафізична сфера дійсно відкривається в негаційних (апофатичних) термінах, бо Метафізика базується на тих принципах, котрі не піддаються ні появі, ні зникненню, а отже там сутнісно нема Становлення, тобто нема головної умови існування всього відносного. Звичайно, Вічне і Незмінне більш повноцінне, ніж часове і мінливе. Вічне і Незмінне - це галузь Метафізики, воно не існує в тому розумінні, що воно не стає і не по-роджується Природою.
Метафізика ніколи не існувала в земній історії як певна абстрактна і недосяжна ціль, як смутний, далекий і недосяжний горизонт. Навпаки, принцип Трансцендентного, будучи застосований до земної буттєвої реальності, до реальності людства, з необхідністю організує цей буттєвий, земний рівень у відповідності з суворою структурою, яка витікає з Принципу Трансцендентного. Відповідно в життєвий хаос приноситься не горизонтальна буттєво-відносна цінність, а вертикальна цінність (тобто йдуча "зверху", зі сфери Трансцендентного), яка стає мірою розрізнення істот і речей, мірою їх впорядкованості, "Світ Становлення модифікується Світом Цінності" (А. Уайтхед). Синонімом для цієї вертикальної цінності є "Традиція", однією з форм якої є поняття "релігія". Проте жодна Традиція, яка існує у сфері земного буття, наскільки б повною вона не була, неминуче піддана законам Становлення, і тому жодна конкретна Традиція не може бути до кінця ототожненою з Єдиною Вертикальною Цінністю, яка, за своїм визначенням, є незмінною і постійною.
Метафізика для земного Буття - це всезагальний витік історичної думки, який не тільки втілився у сакральних вченнях людства, але й взагалі сформував людську свідомість, аж до того, що в деяких традиційних цивілізаціях людина вважалася "втіленням Метафізики" або "земним втіленням Абсолюта".
Весь зміст людської свідомості орієнтований "вертикальною метафізичною цінністю", ця свідомість є символічною, тобто передбачаючою за будь-якою річчю її невидиму метафізичну сутність. Отже, метафізична логіка Традиції визначає сам метод пізнання, а основним в ньому є "символ", що етимологічно означає "приведення до Єдності", тобто "приведення речі до її сутності", "узгодження із сутністю". Ідея символу - це ідея трансценденталістського стосунку до реальності, котра і в цілому, і у своїх деталях є не самототожністю, а лише вказівкою на щость ІНШЕ, ніж вона сама. Ідея символу проявляється у формулі "Річ = Річ + Щось Ще", тобто у формулі нетотожності реальності самої собі. Предтечами символічного методу пізнання були піфагорейці з їх центральною тезою "всі речі суть числа" і Парменід, ідея якого "одне і те ж є думка і те, про що думка існує" по-суті рівносильна твердженню, що будь яка абстракція є річ... Але саме з часу Платона і Арістотеля т.зв. "Вічний світ" (доступний інтелектові, але недоступний чуттєвому сприйняттю) витісняє з голів філософів світ реальний, "світ Становлення".
І найбільш повно символізм людської свідомості проявляється у "людській мові", котра і є чистий вияв принципу Метафізики, бо сама ідея називання предмету є реалізацією вилучення предмету з потоку мінливості, є "увічнення" її сутності, незалежно від наявності або відсутності самого предмета. Також людський інтелект прагне ігнорувати Становлення і аналізує світ у термінах статичних категорій, він розглядає весь "всесвіт як простір" (А. Бергсон).
Метафізика, отже, втілюється у Традиції, а людина і її свідомість є частиною Традиції, елементами Єдиної Метафізичної Ціннісної Вертикалі, бо людина, по суті, прагне вирватися зі сфери Становлення, тобто прорватися усферу Метафізики, у сферу Вічного і Незмінного.
Сутність традиційної, метафізичної свідомості полягає у подоланні людської обмеженості, на перетворення людини в щось більше, ніж вона сама є. І це проявляється не тільки у метафізичних і релігійних вченнях, але у звичайних кліше людського розуму: "Найбільше чудо у людей в тому, - зауважено у "Махабхараті", - що люди, кожен день бачучи довкола себе смерть, продовжують жити так, мовби вони були безсмертні". Тобто людська свідомість інерційно успадковує свідомість надлюдську, нелюдську, сконцентровану у Єдиній Метафізичній Ціннісній Вертикалі - Примордіальній (Відпочатковій) Традиції (термін Р. Генона). Її індійська цивілізація називає "Брахма, абсолютна істина, котру неможливо осягнути розумом окремого індивіда або описати словами" (Р. Тагор).
Метафізика не може бути ні християнською, ні індуїстською, ні китайською, ні ісламською, ні якою іншою - існують тільки різні способи викладення Єдиної Метафізики, які властиві тій чи іншій історичній традиції, і в тій чи іншій традиції ті чи інші аспекти розроблені більш детально, а інші - менш детально. Тому часто слід шукати в інших традиціях те, що відсутнє у даній, або ж, після ознайомлення з іншою традицією, ми можемо більш уважніше подивитися на першу і виявити недостаючий елемент, який був надто завуальований або просто забутий у певний минулий період.
Іншими словами, Єдиною Вертикальною Метафізичною Цінністю ("Вищою Істиною") для авраамічної традиції (християнство, іслам та іудаїзм) є "Отець наш Небесний", а елементи земного буття ("земні діти Його", все створене) лише містять його краплини ("іскри духу"), але переконати один одного в своїй правоті - це вже наші проблеми тут на землі. "На це у нас і повна людська свобода волі, в рамцях абсолютної волі нашого Небесного Отця, співпадіння або неспівпадіння з котрою наперед визначає наше здійснення" (В. Гринько). Також не слід забувати й про таке явище, як "процес розмивання традицій", який М. Шелер пояснює багаторазовим зверненням індивідів до спогадів про власний досвід пережитих подій на противагу інстинктивній пам'яті роду.
Уважне вивчення символізму Традиції, її ритуалів і доктрин призводить до думки про те, що всі сакральні вчення мають якийсь спільний елемент, якусь спільну парадигму, яка дещо губиться з виду, коли справа доходить до більш вузьких догматичних і детальних аспектів. Особливо переконливо виглядає теза про "єдність Традиції" у актуальних умовах, коли сучасний світ створив цивілізацію, побудовану на разючому контрасті з усім тим, що можна назвати Традицією.
Проте виникає питання: чи є відмінності між самими сакральними традиціями тільки результатами похибок космічного середовища в певні моменти циклу? Чи не стоять за цим більш глибші причини?
Відповідь, начебто, може бути наступна: Єдину Метафізичну Вертикальну Цінність (Примордіальну Традицію) викривити і розщепити може...
Проте така постановка проблеми є невірною. Насправді ж ця Примордіальна Традиція є не викривленою, а ... прихованою. Власне М. Хайдеггеру належить парадоксальне визначення, що само-приховування (das Sich-Verbergen) Абсолютного є способом його існування: "... Мовчки можна сказати більше, ніж говорячи; і відсутність коханої людини не заперечує її існування, а є тим явищем, яке викликає страждання, і, мабуть, тільки й уможливлює усвідомлення значення цієї відсутності... Гайдеггерівське буття трохи нагадує Юлія Цезаря в телевізійній постановці Вальтера Йенса "Змова": як і Цезар, який снує змову проти самого себе, таємно керуючи нею, Гайдеггеровий Абсолют містить власне розвінчання (Entthrohnung); новочасні філософи та науковці, які підготували знебожнене модерне індустріальне суспільство, тільки маріонетки в руках Абсолюту, на жаль, тим більше, чим свобіднішими вони себе відчували... " (В. Гьосле) (пор.: [1]).
Проте непроявлений Абсолют може бути пізнаний через його творчу силу - джерело життя світу. Тільки це джерело є іманентним світові і тому визначається саме як "божественність". Воно може бути відчуте через поклоніння божественності у вигляді живої форми. Наприклад, у індуїзмі - Бог або Богиня у вигляді живої форми; у християнстві - як Боголюдина.
Проте більш вірним наближенням до такого гнозису є шиїзм (або "ташаййу", тобто стан відданості та вірності Дому Пророка - "Ахль аль-Бейт"). Шиїти, тобто віддані прихильники, були і у Ібрагіма (Авраама), Ісхака (Ісаака), Йакуба (Іакова), Йусуфа (Йосифа), Муси (Мойсея), Іси (Ісуса), які поєднювали в собі якості Імамів та Пророків. У Муси був Йуша бін Нун (Ісус Навін), у Іси - апостоли. Всі вони виступали охоронцями та тлумачами Божественного откровення, явленого пророкам, за правом духовної наступності, і всі, хто припадав до джерела життя, а не просто дотримувався ритуалів і розрізняв дихотомію сухої букви Закону "харам - халял", стали істинними шиїтами. В епоху Останнього Откровення (Ісламу) істинний шиїзм - це шиїзм Дванадцятьох Імамів.
Але якщо в до-новочасну (до-Модерну) добу метафізична думка досі була космологічно зорієнтована; суще загалом ототожнювалося з природою, то "... тепер воно має поєднуватися зі сферою історії" (Ю. Габермас). Чому? Для того, щоб викрити (виявити, відкрити), що існує насправді програма граничної легітимізації - ілюзорне надання історично обумовленим, плинним явищам статусу природних, тобто вічних, незмінних, неминучих, необхідних. І першим кроком до такого апокаліпсису ("виявлення, викриття") є демонстрація того, що легітимізація здатна досягати лише до певного порогу символічної репродукції, за яким - реальність поза об'єктивації символічних полів і смислових сфер.
Сутність полягає не в ідеї інструментального підпорядкування іманентного світу – трансцендентному, а в можливості думки онтологізуючого духа про Інше, у зворотній рефлексії про неможливе.
Примітки.
[1] Сорен Киркегард, датский философ, написал одну очень проницательную вещь. "Когда я еще только начинал молиться, я старался приходить в церковь и разговаривать с Господом..." -- замечает он. Это то, чем занимаются христиане по всему миру. Они говорят с Богом громким голосом, они так кричат, так вопят, что можно разбудить мертвого. И, видимо, почитая Бога всего лишь глупым существом, они советует, указывают Ему, что Ему следует делать, а чего не следует. Или, будто Господь -- всего лишь глупый монарх, они убеждают его, подкупают его, -- чтобы добиться исполнения своих желаний и планов. Но Киркегард пишет: "Я начал разговаривать, но потом я вдруг понял, что это совершенно бессмысленно. Что можно говорить пред Господом? Нужно быть безмолвным. Что у вас есть такого, что можно сказать? Могу ли я сказать Господу что-то новое для Него, чего Он не знает? Он всемогущ, Он всеведущ, Он всезнающ, Он видит все, так зачем же что-то еще говорить?" Киркегард добавляет: "Много лет подряд я разговаривал с ним, а потом я внезапно осознал, как это глупо. И я перестал говорить, я замолчал. А потом, спустя еще много лет, я обнаружил, что даже молчание не подходит. И тогда я сделал следующий шаг, я стал слушать. Сначала я говорил; потом я не говорил; -- а потом я слушал". Слушание отличается от пребывания просто в молчании, ибо просто молчание -- оно негативно, отрицательно по своей сути; слушание же позитивно. Пребывать в молчании -- это пассивно, но слушать -- это пассивность бдительная, это ожидание чего-то: вы ничего не говорите, но ожидаете всем своим существом. Слушание обладает силой, энергией, глубиной. И Киркегард написал: "И когда я, наконец, начал слушать, тогда, впервые в жизни, ко мне пришла молитва".
ЛІТЕРАТУРА.
Аристотель. Метафизика. – М., 1934.
Гьосле В. Практична філософія в сучасному світі. - К.: Лібра, 2003. - С.195-196.
Гильдебранд Д. Метафизика коммуникаций. СПб., Алетейя, 2000, 373 с.
Гринько В.С. Философия в России: парадигмы, проблемы, решения. - М.,2004.
Гусєв В.І. Вступ до метафізики. - К.: Либідь. 2004. - 488 с.
Дугин А. Абсолютная Родина. - М.: Арктогея-Центр, 1999. - 752 с.
Дугин А. Пути Абсолюта. - М.: Арктогея, 1991. - 175 с.
Иванов Н.Б. Метафизика в горизонте современности // Мысль: Ежегодник петербургской ассоциации философов. - 1997. - №1. - С..70-81.
Кизима В.В. Введение в метафизику тотальности (К критике трансцендентизма) // Totallogy-XXI: Постнекласичні дослідження (Другий і третій випуски). - К.: ЦГО НАНУ, 1999. - С.16-116.
Кониський Г. Філософія надприродна, або Метафізика // Кониський Г. Філософські твори: У 2-х тт. - К.: Наукова думка, 1990. - Т.2. - С.509-548.
Корет Э. Основы метафизики. - К.: Тандем, 1998. - 246 с.
Розанов В.В. Люди лунного света: метафизика христианства // В.В. Розанов. Сочинения. - М., 1990.- Т. 2:Уединенное.
Романенко Ю.М. Бытие и естество. Онтология и метафизика как типы философского знания. СПб., Алетейя, 2003, 779 с.
Тур М.Г. Онтологічно-сакральна легітимація // Практична філософія. - К., 2006. - № 3. - С.202-214.
Уайтхед А.Н. Избранные работы по философии. - М.: Прогресс, 1990. - С.295, 307.
Шелер М. Положение человека в космосе. Die Stellung des Menschen im Kosmos - 1927 // Шелер М. Избранные произведения / Пер. нем. - М.: Гнозис, 1994. - С.147.
Habermas J. Nachmetaphysischen Denken: Philosophische Aufsatze. - Frankfurm am Main: Shurkampf, 1992. - P. 169.
Комментариев нет:
Отправить комментарий