Згідно із загальноприйнятим у науці уявленням (в тому числі на основі як лінгвістичних, так і генетичних аналізів), варяги-руси були різноетнічного походження (скандінави, півніні германці, фінни, кельти, балти, поморські слов’яни), але з домінантою скандінаво-германської військово-релігійної (язичницької) традиції (т. зв. «чоловічі ініціальні союзи» – «вікінги»), проте вже на ХІ ст. руси, ставши соціальною елітою створеної ними держави (у «Повісті временних літ» в описі походу Ігоря 944 року русь і варяги вперше названі окремо: «Ігор совокупи воя багато – варяги, і русь, і поляни, і словени, і кривичі, і тиверці, і печенігів найняв … поїде на греки в лодіях і на конях»), остаточно слов’янізувалися і іхні прямі нащадки («от рода рускаго») та нащадки їх підданих почали самоозначуватися загальним словом «русьські».
У Європі норманів-"вікінгів" чітко розділяли на датських та скандинавстьких («норвезьких»), хоча розмовляли вони фактично однією мовою. Датські вікінги в Європі часто сприймалися як більш агресивні та орієнтовані на грабунок. Норвезькі вікінги (скандинави в ширшому сенсі), які були першими поселенцями («старими іноземцями») в континентальній Європі, відзначалися більшою «толерантністю» і прагненням укладати союзи та відносини, повязані з отриманням данини.
Датчан і норвежців називали, відповідно, «темні / чорні» і «світлі / білі» (у ірландських анналах ІХ ст. «дубгалл», Dubhghaill, і «фіннгалл» Finnghaill, де ghaill «іноземці, переселенці») [Гуревич, 1996, т. 1].
Але сучасні дослідники – Clare Downham і, David Dumville, – вважають, що це могло означати: «нові» та «старі» хвилі вікінгів, або різні політичні коаліції, а не етнічних «датчан» і «норвежців» у пізнішому національному сенсі (бо деяких датчан ми бачимо на «службі» у норвежців, і навпаки, виникали династичні союзи та ситуативні обєднання флотів для далеких походів) [Downham, 2007; Dumville, 2005].
На цій підставі можна запропонувати гіпотезу, згідно з якою спочатку у Києві, Смоленську, Турові, Пінську, Мозирі, Клецку, Бересті княжили "династії" (корпорації / консорції) скандинавського («світлого») походження і називалася їхня «русь» – «білою», а в Новгороді, Полоцьку, Ростові, Білоозері, Ладозі, Ізборську сиділи "династії" (корпорації / консорції) датчан («темних») і називалася їхня «русь» – «чорною».
Отже, існували дві паралельні Русі як «конфедерації торгово-військових центрів», які довгий час співіснували, іноді ворогуючи (згадайте конфлікт Новгорода та Києва у IX-X ст.).
Поступове перехоплення датчанами земель у скандинавів призвело до того, що в основному в Гардарікі задомінували датчани («чорна русь»).
Коли літописець у XII столітті намагався створити єдиний родовід Рюриковичів, «зшити єдину династичну історію», він мав справу з палімпсестом та важко зрозумілими йому текстами про внутрішньокорпоративні відносини («фількіними грамотами», від fylgja «супровід», «колектив»: однакові імена датських та скандинавських ватажків накладалися одне на одне, часто правильне походження забувалося, плуталося, а іноді навпаки, один персонаж починав дублюватися як різні особи.
1. Гуревич А.Я. Викинги – легенды и реальность // Гуревич А. Я. Избранные труды.– СПб.: Издательство Фонда поддержки науки и образования «Университетская книга», 1996. – Т. 1. Древние германцы. Викинги. – С. – https://norse.ulver.com/articles/gurevich/vikings/vikings.html
2. Downham, Clare. Viking Kings of Britain and Ireland : The Dynasty of Ívarr to A.D. 1014. – Edinburgh : Dunedin Academic Press, 2007. – 338 p.
3. Dumville, David. Old Dubliners and New Dubliners in Ireland and Britain: a Viking Age story // Medieval Dublin VI. – Dublin, 2005. – P. 78-93.
P.S. Опоненти стверджують, що
«… не можна розглядати дану дихотомію Dubhghaill («темні іноземці») та Finnghaill («світлі іноземці») як чітке етнічне розділення норманів на датчан та норвежців, що, начебто, системний субстратний аналіз тогочасних політекономічних структур змушує відмовитись від наївного уявлення про стихійну експансію суверенних племен, і що «темні» та «світлі» іноземці британських хронік – це не антропологічні чи етнічні категорії. Епоха вікінгів була не народним рухом, а високоефективною мережевою активністю комерційно-військових синдикатів, які діяли в орбіті та в інтересах розвинених держав Західної Європи, Каролінгзької імперії та Візантії, і, відповідно, – опозиція Dubhghaill та Finnghaill – це тогочасний аналог фінансово-правового статусу, маркування різних франшиз чи ліцензій на навігацію та збір данини. Одні угруповання володіли офіційним консорціумом (міжнародним визнанням та торговими контрактами) у певній акваторії. Інші – представляли приватні каперські флоти, альтернативні політичні коаліції або проксі-структури, що використовувалися великими європейськими домами у внутрішній міжусобній боротьбі. Відповідно, транспозиція цієї моделі на простір Гардаріки (східнослов'янських земель) відкриває абсолютно новий дослідницький горизонт. Існування двох паралельних зон — північної (Ладога – Полоцьк – Новгород) та південної (Київ – Туров – Пінськ) – відбиває не міфічний етнічний конфлікт між «датчанами» та «скандинавами», а жорстку конкуренцію двох різних торговельних операторів. Північний сектор початково оперував у межах Балто-Каспійського номенклатурного транзиту, контролюючи потік арабського срібла. Південний сектор замикався на прямий Дніпровський вектор під кураторством візантійської дипломатії та її фінансових інституцій. Перенесення політичного центру з Новгорода до Києва, яке традиційна історіографія описує як «завоювання», насправді є процесом поглинання, ворожого злиття або перехоплення однієї комерційної франшизи іншою. Прив'язка цих зон до пізньої топоніміки («Біла» та «Чорна» Русь, що з'являється у джерелах лише в XIII–XIV ст.) є очевидним анахронізмом, який лише маскує первісний економічний зміст дуалізму… Для реального учасника походу ІХ ст. питання етносу було позбавлене практичного сенсу, адже головним маркером ідентичності виступало правове поле корпорації: чий прапор на щоглі, чий консорціум платить сріблом і чия ліцензія захищає капітана від візантійської чи франкської шибениці» [Сошніков А. Щодо гіпотези Олега Гуцуляка про екстраполяцію дихотомії на історії Русі // Мезоєвразія. – 2026. – 14.05. – https://mesoeurasia.blogspot.com/2026/05/blog-post_14.html].
Проте опонент «не помічає», що автор гіпотези не говорить як про «ЧІТКЕ етнічне розділення» представників династій-корпорацій вікінгів, так і не говорить про «етнічну експансію» на Русь у VIII-X ст., що мало місце значно раніше (в епоху т. зв. «Великого переселення народів» і фактично завершилося освоєнням англосаксами Британських островів).
Опонент виходить із позицій позитивістської історіографії, яка схильна бачити в етнонімах лише «ярлики», ігноруючи їхню внутрішню метафізичну та політекономічну валентність.
Родово-етнічне походження завжди мало ключове значення, і ця теза повертає нас до розуміння середньовічного соціуму як ієрархії «Домів» (гот. Rohsns «люди дому», дв.-ісл. Heimili «дім», «садиба», «вогнище», Heimilismenn «люди дому») в системі родово-корпоративних відносин (Heimilisfylgja + Vinfengi), а не просто конгломерату переселенців.
У VIII-X століттях еліта – це не просто люди зі зброєю (Konungs-þögn / Drott), це носії сакрального права. Навіть якщо етнічна межа між датчанами та норвежцями була проникною, династична межа була залізною. Механізм «Свій – Чужий» залишався головним фільтром легітимності. Система «примкнувших» (felag) передбачала спільну дію, але ніколи не гарантувала рівного доступу до «столу» (влади).
Дихотомія «Dubhghaill / Finnghaill» – це не антропологічне вимірювання кольору волосся, а маркер сакрально-політичної приналежності. Це код, який дозволяв ірландському (або слов'янському) субстрату розуміти, з якою «прошивкою» влади вони мають справу: з «новою/агресивною» (датською / чорною) чи «старою/легітимізованою» (скандинавською / світлою).
Те, що ми бачимо у VIII-X ст. – це експансія «структур / еліти», а не «маси / етносу». Нормани не шукали нових земель для випасу худоби (як це робили їхні предки), вони шукали контроль над торговими артеріями (Волзький, Дніпровський, Віслянсько-Дністровсько-Прутсько-Дунайський шляхи). Така експансія потребує жорсткої внутрішньої організації «Дому».
Новгородська «Чорна Русь» та Київська «Біла Русь» – це не племінні союзи (ætt «родовий, кровний»), а територіально-політичні корпорації (Heimilismenn «люди Дому»), кожна з яких мала свою генеалогічну «легенду» та колірний код.
Якщо ми подивимося на політекономію, то матимемо наступне: Новгород (Датський / Темний вектор): орієнтація на Балтику, агресивний збір данини, транзит срібла. Це логіка «чорних іноземців» – експлуатація ресурсу.
Київ (Скандинавський / Світлий вектор): спроба побудови візантійського типу державності, орієнтація на Константинополь, сакралізація влади Кия. Це логіка «світлих іноземців» – укорінення та створення «Дому-Гнізда» (Bær).
Отже, відсутність чіткої біологічної межі між скандинавськими групами не скасовує функціонування символічних кордонів, які в середньовічному мисленні були значно реальнішими за сучасні державні межі.
Екстраполяція «ірландської моделі» «опозиції Dubhghaill та Finnghaill» на Східну Європу – це не пошук генетичних відмінностей, а реконструкція мережевих структур управління, де колірний атрибут («Біла» чи «Чорна» Русь) виступав як юридичний та сакральний протокол (Siðr-Hringr «етично-корпоративне коло»).
Комментариев нет:
Отправить комментарий