Олег Гуцуляк: Почему Греко-Католичество?

Христианство открылось для меня во всей своей провиденциальной красоте и силе собственно в Греко-Католической церкви. Ведь именно в ней, в отличие от православия и старообрядничества, Предание не закреплено, напротив, оно течет и живо до сих пор. Благодаря этому, с одной стороны, открыта широкая возможность дальнейшего развития христианского учения по пути все большего раскрытия Предания, а с другой — предотвращена возможность резкого разрыва с прошлым, сохраняющим себя в настоящем...

Скажем так, что разделение на Восточую и Западную церкви произошло в год смерти уже Ярослава Мудрого и что ни один догмат католичества не был осужден Вселенским Собором и против него не был сформулирован анти-догмат... К тому же теперь сняты и взаимные анафемы. Счастье, например, Кельтской церкви, что их схизму с Римом в то же время предотвратила своими гигантскими усилиями их королева венгерка Маргарита Шотландская. Увы, к дочерям Ярослава Мудрого Анне-Агнессе и Элизавете-Еллисив мы можем предьявить в этом отношении определенные претензии…

Олег Гуцуляк: Онтология двух китайских систем

В 1958 г. в центре идеологической дискуссии в Китае оказалась проблема «тождества мышления и бытия». Философы пытались выяснить, была ли эта формулировка Ф. Энгельса отражением позиции диалектического материализма или гегельянским идеалистическим тезисом. Естественно, этот спор имел политический подтекст, так как мог быть направлен на критику волюнтристических решений, базировавшихся на том, что любые приходящие в голову руководителей мысли можно превратить в реальность. Позже дискуссия в 1964-1965 гг. дополнилась проблемой «соединения двух в одно», в ходе которой попытались выразить один из законов диалектики с помощью китайской традиционной философской лексики, соединить марксизм с традицией. Поскольку маоисты ориентировались на «классовую борьбу», примиренческая идея «соединения двух в одно» была отвергнута, а защищавший её философ-марксист Ян Сяньчжэнь подвергся критике (См.: [60 лет Китайской Народной Республики: итоги и перспективы, 2009, С.85]).

В связи с этим возникает вопрос: можно ли также рассматривать противостояние неоконфуцианства и неодаосизма в отношении к важной философской проблеме — «первичности бытия или небытия»?

Для неодаосизма – «небытие есть источник всего существующего» (Ван Би, 226-249 гг.; “Дао и есть вещи”), т. е. Дао не обладает собственным субстанциальным существованием, отличным от бытия сущего, и не является их сокровенной субстанцией (Чжан Го, 734 г.). Дао – это категория, которую нельзя определить положительно. О дао можно лишь сказать, что оно не есть и что его можно выразить понятием «небытие», которое якобы является основным, первичным, а понятие «бытие» – вторичным, производным от «небытия»

Олег Гуцуляк: Метафізика Традиції

Метафізика в найбільш повному і найбільш всеохопоному розумінні цього слова є абсолютне, неминаюче бачення ВСІХ аспектів реальності з позицій Істинного Першоначала, Першопринципу.

"Метафізичними" у суворому розуміні можна назвати тільки ті рівні, котрі розташовані за межею Фізики, а фізика (грецьке "фюсіс") позначало Природу (Natura), тобто галузі Буття, які піддаються закону Народження і Смерті, тобто галузі Становлення. Сам термін "метафізика" вже несе у собі певний негативний сенс, бо в ньому акцентується не сфера реальності сама по собі, у своїй позитивній, стверджувальній якості, а подолання і навіть заперечення сфери, яку називають "фізикою". Отже, термін "метафізика" вказує на ті сфери, котрі досконалим чином переважають галузь всього Становлення, всієї Природи.

Інший термін, який тісним чином повязаний із "метафізикою", - це "трансцендентне", у перекладі з латині "за-межеве", "те, яке переходить межу". Тут знову ми зіткнулися з проявом заперечення або подолання чогось, що обмежене межею і перебуває п цю сторону цієї межі.

Третій термін, який характерний для Метафізики - це "абсолютне", що означає "від-далене", "звільнене".

Олег Гуцуляк: Происхождение названия "Галич"

Первое упоминание о Галиче датировано 290 г., когда готский историк Иордан рассказывает о битве гепидов и готов возле города Galtis на реке Ayha (Днестр). Название Галич происходит, вероятно, от готского слова hallus "скалы" (родственно с лат. celsus "возвышающийся, высокий" (имя Цельс), collis "холм" " (ср. холмы в Риме: Collis Quirinalis «Холм Квиринал» [1] и и Mons Caelius «Холм Целий» [2]), др.-исл. hallr, лит. kelti, keliu "поднимать", kalnas "гора" (~ Каунас); ср.: у с. Межигирци (Междугорье), невдалике от Галича, есть гора, которая называется "Скеля" ("Скала"), а местность возле неё – "Божий Ток"; на гербе столицы Галичины Львове изображен лев, точащий когти о скалу).

Название Галиция тождественно названию эпической страны кельтских преданий о Святом Граале Галахии (Gallacye). На память о ней происходит и, как утверждают предания, название современного Уэльса (Wales < Galys),что означает "окраина, отделенная, освяченная (от остального) территория" [Мэлори Т. Смерть Артура / Отв.ред. В.М. Жирмунский, Б.И. Пурышев. – М.: Наука, 1974. – С. 850, в примечаниях] (~ литов. galu «конец», galutine «окончательный»).

Также возможна связь с иберийской Галисией (латин. Gallaecia, греч. Kallaikoi, упомянуто как племя Геродотом), название которой имеет кельтское происхождение. Как на западе карпатской Галиции живут бойки (с особым диалектом), так на западе иберийской Галисии находится Байхья (исп. Rias Bajas, галл. Rias Baixas), где жители разговаривают на особом диалекте,  в карпатских горах Галиции живут гуцулы, а в иберийских горах Галисии и соседней Басконии распространено название жителей как hucul - «пещерный человек».

Согласно другой версии, название Галиция заимствовано, переосмыслено фактами своего языка и распространено на дугие территории кельтами,  готами и славянами от предыдущего населения Карпат – фракийско-иллирийского гальштата и может толковаться на основании единственно сохраненного ныне иллирийского языка – албанского: gjalliqes "воскресение, оживление" (ср. со знаменитой Воскресенецкой ротондой в центре Галича).

Олег Гуцуляк: О Дюке Степановиче замолвим слово

На Западе к середине ХІ в. вследствии исчерпания земельных ресурсов чрезвычайно быстро образовалось сословие младших детей землевладельцев, все достояние которых состояло в лошади, копье и щите. Общество выталкивает их за черту европейской ойкумены в крестовые походы, ограничивает казармами-общежитиями рыцарско-монаших орденов. Как следствие, возникает рыцарский эпос.

На Руси такого рыцарства-монашества в этот период не возникает вследствие возможности младших детей феодалов постоянно уезжать на северный восток (Угру), находить неосвоенные земли («украины») и непуганых междуусобицами общинников, чтоб возложить на них тяжесть налогов.

Новая реальность требовала новых образов — героев-осваивателей или колонистов. Ими стали Илья Муромец, Микула Селянинович (от коми-пермяцкого «му кулу» — «духи земли»), святые Борис и Глеб, князья с 1010 г. Ростова и Мурома. Собственно последние — символы фазы этногенеза «русских», которую Л. Гумилев называет гомеостазом (150 лет), инкубационным периодом пассионарности (собственно колонизация русичами с юга и родила пассионарный толчек), который завершился переходом в фазу самопровозглашения «русскими» себя в истории, фазу подъёма (200-250 лет) такими актами как в 1159 г. отделения великого княжества Владимирского, в 1164 г. экспансией Суздаля и Мурома в Волжскую Булгарию, в 1167 г. — в Новгород, в 1169 г. — взятием Киева, и годом ранее — провозглашение автокефальной церковной митрополии Северо-Восточных земель Руси.

Внешняя торговля Киевской Руси в ХІ-ХІІ вв. имела две отличные и одинаково первоочередные черты.

Во-первых, торговая деятельность была занятием исключительно лишь общественных верхов — князей, их дружинников и небольшой группы дородных горожан

Олег Гуцуляк: Тепегьоз (до генези міфологеми про однооке чудовисько)

1.

У знаменитому огузькому епосі ХV ст. "Книга мого діда Коркута" наявна розповідь про одноокого дева (демона) - велетня Тепегьоза (Депегьоза; "Тім'я-Око"), який заганяє героя у своє лігво (печеру) та намагається його з'їсти. Але герой Басат (Бісат) осліпив дева і, накинувши на себе овечу шкуру, вибирається з печери.

Одразу напрошується паралель з розповіддю Гомера в "Одіссеї" про осліплення героєм циклопа Поліфема ("Багато поголосу") та втечу з його печери за допомогою отари овець. Тому існує гіпотеза про запозичення тюрками цієї оповіді з цієї давньо-грецької поеми.

Так само, начебто, гомерівський переказ потрапив у інші культури, в тому числі й українську: "…мотиви - герой осліплює велетня та втікає від нього, вдягнувшись у овечу шкіру… - зустрічаємо в північній сазі про Егіла та Асмуда, про Грольфра, і зокрема про Ода, оповідання про якого нагадують оповідання літопису про Олега… На Україні збереглася казка про однооку бабу-людожерку, "Лихо-однооке", якій герой казки вибиває око та від якої втікає, вдягнувшись у вивернути баранячий кожух та змішавшись між баранами. Людожерка кидає вслід йому сокиру" [1].

2.
Той факт, що Одіссей у розмові з Поліфемом називає себе "Ніхто" і внаслідок чого на запитання циклопів Поліфемові "Хто тебе осліпив?" дається відповідь "Ніхто", дає підставу для паралелі з переказом кавказьких вайнахів (чеченці та інгуші) про демонічного господаря лісу Хунсага. Мисливець повідомляє демонові, що його звуть "Я сам себе", внаслідок чого, смертельно поранивши Хунсага, уникає загибелі, бо на запитання до володаря лісу від його підданих, хто його поранив, дається відповідь "Я сам себе".

У інших кавказьких народів є аналогічний образ володаря лісу, якого так само обдурює герой: у абхазців - Абнауз, лакців - Рікірал-Дак, адигів - Мезіль. Але, на відміну від "мотиву втрати ока", у кавказькій міфології існує "мотив пошкодження сокирою" (пор.: в українській казці Лихо-однооке кидає у героя сокирою, а у давньо-грецькому епосі Поліфем - брилами скелі). Начебто, з грудей кавказького демона виступає лезо сокири (пор. з поширеним світовим епічним мотивом про те, як збройний обладунок зрісся з тілом богатиря). Мисливець, накривши своєю овечою буркою велике поліно, досягає того, що демон, кинувшись на ворога, застрягає у колоді. Тоді герой наносить ворогові смертельний удар.

Отже, у кавказькому колі персонаж, аналогічний тюркському Тепегьозу та грецькому Поліфемові, виступає як володар лісу, який через свою неоковирність (як тілесну, так і розумову) стає жертвою хитрощів героя.

Олег Гуцуляк: Білі угри та Угорські гори

Досі вважалося, що називалися Карпати на Русі "Угорськими горами". Це дивно, адже угри лише в літописну епоху примандрували у європейську Паннонію (теперішня Угорщина), а Карпати були заселені ще праслов'янами. Якось тоді Карпати називалися ж?

Угорець Йожеф Перені у праці "Угри у "Повісті временних літ" (зб. "Летописи и хроники: Сб. ст. 1973. - М., 1974. - С. 92 - 102) звернув увагу на те, що словом "угри" називалося спершу не теперішня угорська мовна група, а якийсь інший етнічний масив. Сучасні угри (самоназва "мадяри") у літописах русичів називаються "угри чернии мимо Киев послЬеже при ОлзЬ", а той "інший" народ - "угри бЬлии, и наслЬдиша землю словЬнську" ("Повесть временных лет: Ч.1. - М.-Л., 1950. - С.14).

Йожеф Перені встановив, що руський літописець, який не добре знав грецьку мову, користувався ромейськими (візантійськими) джерелами, перекладеними на старослов'янську мову, де і зустрів слово "угри", яке перекладач залишив без перекладу - як власне грецьке "визначення" певного етносу.

Самі ж угорці себе "уграми" ніколи не називали. Лише московські джерела ХІІ - ХІV стт. говорять про прабатьківщину мадяр Угрію (Югру), де досі мешкають мовні родичі мадяр - вогули (ханти і мансі), але не про угрів, які тисячу літ до переселення в Центральну Європу називали себе "оногури" та входили у тісний союз із булгарами-тюрками. Йожеф Перені взагалі, на жаль, не торкається етимології етноніму "угри", вважаючи, що це ім'я попередників угрів саме на Югрі (за аналогією як земля тюркомовних татар Сибір називається за іменем їх попередників - палеоазійських сабірів).

Німецький вчений Макс Фасмер ототожнив цих таємничих "білих угрів" з іїрками (hiyrkai) Геродота (ІУ, 22): кримсько-татарське, турецьке juruk "швидкий, кочовий", комі jegra "мансі, вогул", арабське jura "якийсь етнонім Х ст.", українське "в'юркий"

Олег Гуцуляк: Опришки - рекетири Карпат

З довгої та складної історії опришківства Українських Карпат найбільше зацікавлення викликає його початковий, давній етап, коли, на думку першого історіографа цього руху Юліана Целевича, опришок виступав як виходець патріархально-сусідської общини для протистояння процесові перетворення бувших напівзалежних, переважно молодших общинників у різноманітні категорії феодально-комітатного населення.

Опришками називали людей, які не бажали жити у племені (общині) та підпорядковуватися його законам, в тому числі підлягати родово-феодальній державі. Слово "опришок" носило тоді принизливий відтінок, щось аналогічне до "бандит, волоцюга". Коли юнак полишав родичів та йшов у опришки, його оплакували як загиблого:

Та й заплаче отець, мати, дівчина за нами.

Тому не дивно, що латинський термін oppressor "притискувач", "пригноблювач", яким характерезували карпатських повстанців у польських офіційних (латиномовних) документах (тобто він "визискував" землю "дідича" - польського короля), зазнав народноетимологічного випрямлення як "той, хто опріч", тобто окремо, осторонь. В Румунії опришки офіційно іменуються словом gutul "розбійник", яке, на нашу думку, походить з давньо-тюркського qutul "звільнятися, позбавлятися залежності". Туреччина застосовувала інший тюркський термін - "басараб" (від basar - прислівник від bas- "давити", "заволодівати, панувати") як кальку латинського слова oppressor.

Опришки були вихідцями виключно з вівчарських сіл з т.зв. "волоським правом", який здійснював рекет стосовно рільничих сіл із т.зв. "руським правом".

Олег Гуцуляк: Міфологічні істоти у світогляді гуцулів

Фольклор несе у своїй основі ознаки архаїки, субстратності попередніх епох протягом тисячоліть. Тому виникають труднощі щодо вияснення глибинного коріння міфологічної свідомості. Сучасна етнологія базується на подоланні постулатів теорії запозичень та впливів, впроваджуючи принцип іманентного дослідження фольклору.

Фольклор містить у собі, хоча й уривками, деякі відгуки того мовного середовища, в умовах якого формувався зміст "світогляду та світовідчування розради" (міфології). Тут, за висловом відомого етнолога В. Бер-Петрова- Домонтовича, фольклористика і лінгвістика змикаються. За допомогою етимологічного аналізу отримується можливість вияснення генетичного минулого фольклорних явищ.

Спроби етимологізувати назви персонажів гуцульської міфології здійснювалися неодноразово, але переважно аматорськи (С. Пушик, М. Влад, І. Андрусяк, С. Плачинда, Я. Ярош, Л. Кліщ). Також у двотомному виданні "Мифы народов мира" будь-які згадки про східнокарпатські міфологічні персонажі взагалі відсутні.

Нижче наводимо ономастику гуцульських божеств, намагаючись, де можливо, розглянути приховані за нею язичницькі реалії.

ЖЕРТВА. Повірниця Бога, сиділа на високій горі поміж землею та небом, де нічого, крім чорниць (афин), не їла і тому була "чиста". Використовувалася Богом як вивідниця дій людей і як знаряддя кари вогнем за їхні гріхи в образі гадини з крилами і світлою кометою на хвості. Одначе, наїлася мертвечини, що залишилася після потопу, за що приречена повзати та володіти водами. Щоб отримати воду, люди змушені були приносити в жертву дівчину чи юнака, аж доки один святець не вбив її

Олег Гуцуляк: Epistema denudata: апологія пілігримства

Як древо хлібне й небо срібне

потрібен світові пророк!..
Юрій Андрухович

1.

Епістема - давньогрецьке слово. Означає не тільки знання, вміння, здатність що-небудь робити (походить від дієпрекметника epistamenos - "той, хто знає як"), а є означенням того чудовиська, котре ахейці та троянці, іонійці та афіняни розташовували на носі корабля - воно знає як подолати стихію титана Океана...

"... Ідола Симаргла варяги встановили на носі свого човна ... Дерев'яний людиноптах гордо стояв на носі човна, оглядаючи шлях попереду. А ніс Хоконового човна прикрашала лише стара тріснута дерев'яна "масмі" - ведмежа голова грубої роботи. Вої Хальблота, коли напивалися увечері, кричали Хоконовим воякам: "Веслярі дохлого Масмі!.." Ті у відповідь підіймали над бортом лейдангу голих дівчат, подарованих Йосифом, і, регочучи, радили Хальблотовим варягам зробитися євнухами..."
(В. Єшкілєв, О. Гуцуляк, "Адепт", 1995, 1997).

2.
Сучасна епоха породжена титанами Ренесансу з його "ницістю ізольованої особистості", з його розривом із антично - середньовічними абсолютами; Ренесансу, котрий, звеличуючи людину ("гуманізм"), перетворює її на безпринципового артиста, носія аморальності, бісівства та титанізму, на самого в собі "трансцедентального регулятора" (О. Лосєв, "Естетика Відродження", 1978), на носія принципу "Роби, що хочеш" (гасло раблезіанського Телемського абатства), засудженого Святим Письмом (Суд. 21:25), на постулатора значно ширшої "пропозиції свавілля" (В. Єшкілєв, "Повернення деміургів", 1998).


... Морська буря, яку описує Рабле, - це стихія Ренесансу. В якомусь часі захитався навіть Пантагрюель: "Господи, спаси нас! - молився він. - Проте, хай не буде за бажанням нашим, але хай сповниться твоя свята воля!" Але боротьби він не залишає. Коли ж, зрештою, мандрівники досягають берега, мудрець Епістемон робить висновок тільки що пережитій події такими словами

Олег Гуцуляк: Аркан - гуцульський танець ініціації

Танець "Аркан" є головним елементом обряду посвячення гуцульського двадцятирічного хлопця у легіні. Після участі у ньому він отримував право здійснювати танці, носити бартку (топірець) та підперезуватися чересом (широким паском), тобто ставав потенційним опришком . Перекази свідчать, що вперше гуцульський танець "Аркан" виконали витязі, які зійшли з гір.

Сама назва танцю походить з латині, вірніше з етруського слова, запозиченого у них римлянами: arcanus "прихований, таємний, мовчазний" і походить від індоєвропейського кореня *arta- . Знаний український археолог Ю. Шилов виявив, що саме цей корінь слова наявний у назві держави трипільців-пелазгів Аратта, передання про яку зберегли як іранці, вважаючи Арту ідеальною прабатьківщиною та "найвищим світоглядом", а загалом - золотим віком людства, так і слов'яни, які називали свою державу Артанія чи Оратанія (центр - місто Оратів на Поділлі) поряд з Куявією (Київщина) та Славією (Переяслав).

Візантійці та араби свідчили, що у таємничій Оратанії слов'яни вбивали чужинців, щоб ті не довідалися про технологію виготовлення особливих магічних "соломонових" мечів. Це ідентично тому, що розповідали античні греки про жорстоких таврів (від санскритського tivra "строгий") Північного Причорномор'я.

Олег Гуцуляк: Болгарське Нестинарство та римські Палії

Цікавим феноменом є болгаро-грецьке "ходіння босоніж по розпеченому вугіллю" - нестинарство (грец. nestia "вогонь, вогнище", nesteia "піст") - вогняні ігрища під флейту і барабан 21 травня в день, коли церква шанує ромейського імператора Констянтина і царицю Єлену (тільки в Странджанському регіоні, на південному сході Фракії; в деяких селищах - на Атанасів день, Ільїн день, на місцеве храмове свято), учасники яких відчувають крайні душевні муки перед тим, як увійти у вогонь, а після ігрищ відчувають надзвичайне полегшення і спокій: "… Проходження через вогонь сприймається ними як оновлення і досягнення більш високого духовного статусу (див. виникаючий в ці моменти дар пророкування; пор. також російських старообрядців - самоспалювачів, котрі сприймають самоспалення не як колективне самовбивство, а як очищення та досягнення безгріховного стану)…" [1], відповідає семантемі вставання, воскресіння (anastasis) [2]. Обряд передається тільки в родинах нестинарів - від батька до сина або дочки. Спосіб розташування гарячого вугілля колом і проведення танцю у вигляді кружляння наводить на здогад, що обряд є пошануванням Сонця. Тримаючи ікону св. Констянтина та Єлени і в трансі кружляющи по розпеченому вугіллю, опівночі дійства найстарший нестинар починає пророкувати про наступний рік як для всієї спільноти, так і для окремих людей.

Схожий обряд влаштовувався римлянами під час святкування Нового року - Palilia (Parilia), що супроводжувалося непристойними веселощами (пор. зі слов. масляницею: [3]), співами , запалюваннями соломи і проганянням через вогонь худоби, приганням через три розташовані у ряд вогнища, здійснюючи цим обряд "люстрації" - очищення (lustratio)

Олег Гуцуляк: Данпарстад - готське місто на Дніпрі

У германській "Пісні про Аттілу" згадується столиця гуннів Данпарстад (Місто-на-Дніпрі), а біля нього ліс Мірквід (maere - "славний", kwid - "білий"). У пісні про Хльода та Анганта мовиться, що у володіннях Хейдрика в Гуналанді був знаменитий ліс Мірквід, а біля нього - священні для готів могили та знаменита скеля в Дан(с)парстаді. Ліс ототожнюємо з урочищем Білгород на правому березі річки Ірпінь (сучасне село Білогородка Києво-Святошинського району), де для оборони Києва із заходу було побудовано у 991 р. велике місто Білгород. Син Хейдріка Хльод підступно виманив у спадок священні могили та скелю і внаслідок цього отримав верховний титул правителя Гуналанду.

Саме ім'я Хльод вказує на його носія як на власника священних могил предків: дв.-ісланд. hlid, гот. hlaiv "могила", латин. clivus, ст.-грец. kleitys, литов. slaitas, дв.-сакс. hleo < індо-європ. * kloiuo "схил".

Одночасно ім'я Хльод може бути титулом правителя міста, що юридичний свій статус набував внаслідок заволодіння особливими священними місцями біля міста: рос., сербо-хорв. хлуд - "жердина, кийок, коромисло" чеськ. chloud "палка", польск. chled "палиця, посох", литов. sklandos "кіл", uzklanda "засув", латис. skanda(s) "частокіл" (звідси - Скандинавія , тобто "земля частоколів" - "віків"), дв.-інд. khandas "кусень". Порівняймо з літописною згадкою про те, що "сидіння на Галичиній могилі" рівнозначне поняттю княжіння в Галичі.

Можливо, тут у київському володарі Хльоді "Киї" слід бачити ведичного героя Сканду, бога війни, який як власне божество був включений у пантеон на межі християнської ери і ім'я його зазнало в Індії народноетимологічного "випрямлення" вже через незрозуміння індусами значення кореня khand-. Він - син Агні і Свахи (або шести дружин мудреців, тобто Плеяд).  Другим ім'ям Сканди є Кумара "Хлопчик", що ми співставляємо з етнонімом "кіммерійці", носіями якого був таємничий пра-індоарійський етнос степів України. Вважається, що на сучасній карті України згадки про кіммерійців засвідчені топонімами Жмеринка, Ківерці (Кімерці) та Чемерин. У словниках В. Даля та Б. Грінченка наявне слово "чемер" зі значенням "чуб, вихор, хохол".

Згідно з ведичними легендами, Сканда-Кумара народився саме для того, щоб перемогти демонічного Тараку. Останній - це нiхто інший, як скіфський родоначальник Таргітай, ототожнений Геродотом із Гераклом, від якого дніпрова Діва-Єхидна народила скіфських царів. В сенсі ідеологічного протистояння індомовних кімерійців та іраномовних скіфів цілком ймовірно відбиття цього факту в міфологічних генеалогічних легендах. Інший ворог Кумари Краунча - це ніхто інший, як слов'янський Горинич.

Олег Гуцуляк: Судьба Осмомысличей

Галицкий князь Ярослав Владимирович Осмомысл(1153-1187), женат на Ольге, дочери Юрия Владимировича (Мономаховича) Долгорукого.Похоронен в Успенском соборе в Галиче, останки ныне хранятся в крипте Собора св. Юрия во Львове. Перед смертью Ярослав Осмомысл собрал в Галиче видных бояр, которые согласились и целовали крест на передачу галицкого престола внебрачному сыну Олегу, а законному сыну Владимиру Ярославичу был определен Перемышль.

Галицкий князь Олег-Мстислав Ярославич (Осмомыслич) (1188), сын дочери попа Настасьи Чагровны, сожженной боярами. Попал в плен в Овруче к тестю Романа Мстиславича Рюрику Ростиславичу и вскоре был отравлен.

Галицкий князь Владимир-Даниил Ярославич (Осмомыслич) (1187-1188, 1190-1199),сын Ольги Юрьевны Долгорукой,  был вместе со своими двумя сыновьями (имена не сохранились, но упоминаются в венгерской хронике и в 1218 г. как живущие при венгерском королевском дворе) в плену в венгерском замке на Дунае (в то время именно там впервые записали знаменитую «Песню о Нибелунгах»). В Галиче же княжил Андрей, сын венгерского короля Белы III, назвавший себя в 1189 г. королем Галичины, но в 1189 г. как союзник Фридриха Барбароссы, польского князя Казимира Справедливого и Всеволода Юрьевича Долгорукого, возвратился в Галич и был восстановлен на престоле (по легенде, он разрезал шатер на башне и, сделав канат, опустился с неё и бежал). После гибели своего патрона Фридриха І Барбароссы он признал патроном суздальского князя Всеволода Юрьевича. Владимир Ярославич – брат Евфросинии Ярославны, жены новгород-сиверского князя Игоря Святославича. Именно высокообразованный Владимир основательно считается автором "Слова о полку Игореве" и "Моления Даниила Заточника"

Олег Гуцуляк: Деякі "темні" місця "Слова о полку Ігоревім"

Подаємо свої тлумачення деяких "темних" місць поеми, виходячи з концепції, що мова "Слова…" - це давньоукраїнська книжна мова ХІІ ст., в якій наявні такі шари: старослов'янський, давньоукраїнський (розмовна мова ХІІ ст.), давньоукраїнський місцевий (давньогалицький) діалект та іншомовний (1).

1. КАНИНА - це не власна назва ріки або прикметник "каїнина" (2), а іншомовне слово грецького походження : kanna "очерет". Наявність на теренах Балкан гідроніму Канина зумовлене походженням з болгарського "канна" - "гулко прозвучати", що семантично походить з вищенаведеного грецького слова, так і латинського canna "очеретина", "труба" (3).

2. ШЕЛОМЯНЬ - це теперішня гора Солом'янка (4), найвища територія Києва, у районі Солом'янської площі. У світогляді русичів слово "шеломянь" асоціювало у собі факти трьох культур: 1) угорською мовою (solyom) "сокіл" (5) українського слова "сокіл" - "гора" (6); 2) давньогерманське helm "шолом" (7); з якого походять південнослов'янські : хорв. sljeme "вершина гори, пагорб", словен. sleme "гірський хребет", чеськ. sleme "гребінь гори", македон. слеме "гребінь гори" (8); 3) біблійне давньоєврейське shlm "стан цілісності, здоров'я, миру" (Ісайя 9:1-3; Міхей 5:1-4) та означення місця їх культу - Ієрусалим (Uru-Salim) (Бут. 14:18; Пс. 96:3) (9).

3. ВЕРЕЖЕНИЙ (меч) - це не "поганьблений" (10), "пощерблений" (11) чи "покинутий" (12) меч, а "магічний".

Олег Гуцуляк: Дві історіософські концепції на Русі: Літопис і Слово

Виламавшись з Хазаро-Іудейського каганату, трайб полян під проводом свого харизматичного вождя князя київського Святослава Ігоревича змушений був або відтворити імперську структуру на власному рівні, або знайти собі нового "господаря", не говорячи про реальну можливість деградації, що легко досягається зустрічними зусиллями трайбалістських радикалів та імперських консерваторів. Шлях "нового господаря" поляни вже пройшли, коли до 826 р. були васалами Деревлянської держави та, рятуючись від неї, знайшли собі іншого покровителя в особі хазаро-іудейського кагана. За часів Аскольда та Діра поляни вступили на стезю творення власної імперії, яка, утверджуючись власне як імперія, несе у собі різноманітність трайбів з їх цінностями, проголошуючи вищою, власне імперською цінністю, дотримання членамицих трайбів одних і тих же норм - уставів та уроків ( з часу Ярославичів - "Руської правди" та православ'я).

Русь - імперія виступає як "космос", що є досконалим сам по собі. Він може вмістити всередині себе певні хаотичні залишки. Він цей "свій хаос" гармонізує та, відштовхуючись від нього, спрямовується до утвердження ще досконалішого ладу, ніж теперішній. "Своїм хаосом", за "Словом о полку Ігоревім", виступає для Русі "усобиця", яка породжує жах, страх, розпач, тобто емоції, що породжуються також і пітьмою, і відчуттям відсутності надійних меж між людиною та хаосом (у суспільно-історичній проекції - постійна загроза набігів). Тільки у цій ситуації фаховий "сторонній" оборонець (старо-єврейське "хакан" - "оборона") - Господь та його соціальне відображення - імператор (хакан, каган, великий князь) - виступає розраджувачем "землі Руської". Тому "Слово о полку Ігоревім" протистоїть ветхозавітній традиції літописів, що виражали інтерес церкви до політики, її прагнення зайняти главенство у мирському житті.

Олег Гуцуляк: Гуцули - нащадки етрусків?

Прямими нащадками етрусків у античну епоху вважалися горяни Альп, яких історія знає під іменем "рети" (raeti). Вони, як зазначає римський історик Тіт Лівій, "… під впливом оточуючої природи здичавіли до такої міри, що … не зберегли від старих звичаїв нічого, крім мови, але навіть мову вони не зуміли зберегти без перекручень". Від етноніму рети чи ретії походить назва території, на якій вони мешкали - Реція. Це - теперішні південна Баварія, східна Швейцарія та Тіроль. Її в 15-му р. до хр.е. окупував Рим (Таціт, "Аннали", 11, 17; "Історія", 1,63; 111, 53; У, 25). Тут досі мешкають їх нащадки - рето-романці.

У чеській мові, носії якої є безпосередніми сусідами колишньої Реції, наявне слово ret "губа", "дзьоб", що споріднене з давньоукраїнським словом рътъ "гостряк", а також зі словенським rt, rta "гостряк, вершина", rtina "гірська вершина", сербо-хорватським рт "гірська вершина", rtanj "вершина", болгарським рът "горб, підвищення". Ці та інші приклади можемо зустріти у статті Л. В. Куркіної "Назви гірського рельєфу (на матеріалі південнослов"янських мов)" у збірнику "Этимология. 1977" ( М.: Наука, 1979, с. 53 - 55).

Отже, Ретія означає "Верховина". Тут додамо , що назва столиці сучасної слов'янської Македонії Скоп'є перекладається з грецької як "Верховина".

Чи нема співпадіння між назвою "Ретія" і назвою Галичини у Європі як "Рутенія", між самоназвою етрусків "расени" та самоназвою галичан до першої світової війни "русини" ?

Про взаємовідносини Галичини з Етрурією присвячена праця івано-франківського краєзнавця Генадія Марченка "Етруски в Галичині?" у журналі "Жовтень" (1982, № 2, с. 103 - 108), у якій досліджено поширення на Русі етруських "чисел", що застосовувалися для календарних записів представниками черняхівської археологічної культури. Остання розквітла саме тоді, коли в Італії та Реції згасли культура та етнос етрусків.