Олег Гуцуляк: Гото-слов'янські контакти у Верхньому Подністров'і

Племена германців (вельбарська культура; носії – лугії, скірри, гірри, гутони, фругудіони, бургіони, астінги, ругії) (Таціт, «Германія», ІІІ, 5.7-10), балтослов’ян (культура підкльошових поховань; «венеди», судіни, ставани, вельти, суобени, галінди) і кельтів (латенська культура; омброни, анартофракти, арсієти, сабоки, костобоки)   утворили пшеворську культуру (150 р. до н. е. – 450 р. н. е.) між Віслою та Одером, яка активно почала просуватися на південь і південний схід, заселивши Моравію, Мазовію, Підляшшя, Західну Волинь, Прикарпаття та Середнє Подністров’я та Південний Буг, витісняючи звідусюди фракійські племена. Для носіїв пшеворської культури були характерні грунтові могильники з тілопаленням на стороні, складання чисто перебраних кісток в урну, наявність у могилах ритуально пошкодженої зброї [Вакуленко, 1976, с. 90-91; Козак, 1984]. 

Узагальнено всю освоєну пшеворцями територію Пліній Старший визначає як «острів» Енінгія (nec minor est opinione Aeningia / Eningia), розташований біля Скандинавії (Scatinavia) у Codanus Sinus (Балтійському регіоні) і який населяли сармати (sarmati), венеди (venedi), скірри (sciri) і гірри (hirri) (Пліній Старший, «Природна історя», IV, 13. 96-97). Давньоскандинавський компонент -ingi / -ungia у топонімах зазвичай означає «поселення / місце людей, пов’язаних з чимось», або «місце, де є певна природна особливість». Перший компонент Aen- вказує на прагерм. haima-z- «дім, оселя, поселення, батьківщина» (пор. з праслов. *domovina / *domovina > словен., хорват., серб. domovina «батьківщина, вітчизна») > гот. haims «село», дв.-сканд. heimr, ісл. heimur, норв.-дат.  hjem, швед. hem, англ. home  «світ, дім, батьківщина»,  але герм. діал. heine, heinz, hein (як у haimirich / heimirich «домоправитель» > нім. Heinrich, Heinric, нідер. Hendrik). 

Діодор Сицілійський його називає «Басілейя» (ст.-грец. «Царська»): «… Проти Скіфії, яка лежить вище Галатії, в Океані є острів, названий Басілейєю (Βασίλεια). На цей острів хвилі викидають багато так званого електра (бурштину), який більше ніде у всесвіті не зустрічається» (Діодор Сицілійський, «Історична бібліотека», кн.5, 23, 1). Очевидно, що дану назву він запозичив у Плінія (який посилався на Піфея та Тімея): «… Піфей каже, що гутони (Gutones), германський народ, населяють береги естуарію Океану під назвою Mentonomon (або Metuonis), протяжністю шість тисяч стадіїв [бл. 1100 км]. Від цієї території один день плавання до острова Abalus. На його береги навесні хвилі викидають бурштин, який є затверділим виділенням моря. Місцеві жителі використовують його замість дров для вогню і продають своїм сусідам – тевтонам» (Пліній Старший «Naturalis Historia», XXXVII, 35-36). Пліній прямо пише, що історик Тімей із Тавроменія (бл. 350-260 рр. до н. е.), який активно користувався працею «Про Океан» («Peri tou Okeanou») Піфея з Мессалії (бл. 350-320/310 рр. до н. е.), називає той самий острів Basilia (Βασιλία / Basileia «Царська»). Очевидно, тут фіксувалася особлива специфічна для даного «острова» Аенінгія – як «царська» – бурштинова зона (провінція) південно-східної Балтики (Самбійський півострів, Куршська коса, узбережжя сучасної Калінінградської області, Польщі та Литви).

Симбіоз германців та кельтів призвів у Подністров’ї та Нижньому Подунав’ї до виникнення ранньодержавного утворення, відомого як бастарни (Βαστάρνας, Βαστάρναι, Βαστέρναι, Basternei, Bastarni) (кін. ІІІ ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е.), та їх відгалуження певкіни («соснові»), мешкаючі на о. Певка в дельті Дунаю, і вони були носіями латенізованої поянешти-лукашівської культури, спорідненої із зарубинецькою культурою прабалтослов’ян (яка освоїла Верхів’я Подніпров’я та Подесення, межиріччя Десни і Сожу, ІІ-VI ст.) [Бідзіля, 1976, с. 9].

У І-ІІ ст. н. е. відбувся тісний контакт германців (пшеворська  культура) та фрако-іллірійців (ґава-голіградська культура), внаслідок чого довкола груп поселень Верхнього Лівобережжя Дністра сформувалася унікальна синтетична липицька культура (пієнгіти, біесси; останні – епонім Бессарабії), але потім витіснена за Карпати носіями сформованої на Середньому Подніпров’ї зарубинецької культури (прабалтослов’яни) (ІІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е.) [Максимов, 1994], що почали освоювати південні простори Правобережної України (постала від симбіозу місцевих милоградської (походить з соницької),  підгірцевської та хотівської (походять з чорнолісько-білогрудівської) культур прабалтослов’ян з прийшлими вісло-бузькими племенами прабалтослов’ян поморсько- (під)кльошевої культури, змушених рухатися через Полісся під тиском германської ясторфської культури). Зрештою, придніпровський варіант зарубинецької культури трансформувався у праслов’янску київську культуру (ІІІ-V ст.), що стала основою пеньківської культури історичних слов’ян-антів [Максимов, 1994, с. 54-55].

Племена пшеворців із переважаючим балтослов’янським елементом («венети») формують на Волині та Верхньому Подністров’ї зубрицьку культуру, а з домінуючим германським елементом (готи і гепіди) – рухаються у Подніпров’я (де домінує зарубинецька культура прабалтослов’ян) та Подністров’я (тут домінує липецька культура), де стають ядром формування черняхівської культури (ІІ-ІІІ ст. н. е.), яка охоплювала верхів’я Сіверського Дінця, верхів’я правих приток Прип’яті, Стир і Горинь, Лівобережжя Дністра, Сян і верхів’я Вісли, нижню течію Дунаю [Баран, 1976; Довженок, 1976; Козак, 1994; Ідзьо, 2006]. 

Гото-гепідська верхівка стає панівним войовничим ядром (при значному римському впливі), при тому самі носії черняхівської культури мали чітко виражений мирний землеробський характер, забезпечуючий функціонування державотворчого ядра [Довженок, 1976, с. 66]; «… ця культура зазнала помітного латинського впливу. Плужне землеробство, розвинене скотарство, високий рівень ремісничого виробництва (пізніші слов’янські племена не використовували гончарне кружало і не знали такого рівня обробки металів) і, нарешті, зачатки поширення писемності на основі грецького і латинського алфавітів – такі основні риси цієї культури» [Войтович, 2010, с. 163]. Саме в цей час у слов’янські мови потрапляють готські слова релігійно-господарського характеру:  plug – плуг; mekó – меч; hilm – гелм, шолом; skatt – скот, худоба; hlaifs – хліб; szklo – шкло, скло; chlew – хлів; chyż – хижа, дім; kniedz – князь; misa – миска; kupiti – купити; kusiti – коштувати; osl – осел; stledz – шеляг; skut – одяг; smoky – смоковниця, фіги; ino – вино; vinogradz – виноград; gobino – давньоруське урожай, lek – лік, лікарство; lixva– лихва; lst – лесть, підступ; plk – полк; bardy – бартка, бойовий топірець; buky – літера; koldzdz – колодязь; berg – берег; bor – бор; brdo – взгір’я; dlg – довг, борг; gord – город, град; gos – гість; ljud – люд; most – міст; ruda – руда; stlp – стовп; volsti – володіти, від цього слова і волость; та інші [Войтович, 2008, с. 13; Войтович, 2010, с. 164-165]. 

Паралельно на території, яку залишили північні фракійці, формується культура носіїв карпатських курганів (кін. ІІ-V ст. н. е.), яка виникла на перехресті черняхівської (увібрала місцевий елемент), вельбарської та пшеворської культурих зон. Її носії визначалися етнонімом «тайфали» (Taifali, Thaifali, Taiphali) і підпорядковувалися остроготському королю Германаріху [Тимощук, 1953; Вакуленко, 1976; Вакуленко, 1994; Вакуленко, 2009; Вакуленко, 2010]. У Східному Прикарпатті під впливом прабалтослов’ян вони трансформувалася у носіїв празько-корчакської культури [Болован, Поп, 2005, с. 54; Назин, 2017, с. 93-107]. Власне культура карпатських курганів є першою, якій притаманні саме риси наступних слов’янських культур (трупоспалення під курганами, квадратна землянка з піччю-кам’янкою як наслідування цегляної римської печі та посуд «празького типу»). 

Очевидно, предки тайфалів були членами кіммерійського міжплемінного об’єднання (релікт індоаріїв Північного Причорномор’я) і перейшли у спадок іраномовним «царським скіфам» як підневільний етнос («раби») і які стали їх називати «тіфли» (τυφλοι, tyfloi «сліпі»): начебто вони нащадки скіфських жінок і осліплених (τυφλοι, tyfloi) скіфських рабів і приборкують їх  скіфи не за допомогою зброї, а батогами (Геродот, «Історія», IV, 2-4). Проте можливий зв’язок і з зафіксованим у IV-VІI ст. н. е. слов’янським етнонімом сарматського походження «анти» (Áνται, Antai, Antae, Antes) як букв. «сліпі (раби)» (пор. з cогд.-буд. ‘nt / and, авест. anda-, парф. hand- «сліпий»). Анти були зафіксовані сучасниками як мешкаючі від Дунаю і Дністра на схід до Дніпра і Азовського моря і ідентифікуються як носії пеньківської культури [Брайчевський, 1952a; Брайчевський, 1952b; Брайчевский, 1953; Брайчевський, 1963]. Начебто анти увібрали в себе залишки до-слов’янського (кімерійського, скіфського, сарматського, фракійського та германського) населення. Виокремившись як самостійна культурно-політична одиниця з черняхівської культури, анти-«венеди» сформували пеньківську культуру, розгромлену аварами на поч. VII ст.

Нащадки готів, які не взяли участі у войовничих походах в Західну Європу (до Італії, Галлії, Іспанії), і які походили переважно з відгалуження вестготів – тервінгів («лісових, деревних»)  визначаються ранньосередньовічними авторами як «малі готи» (Gothi minores, Moesogothi, Moesian Goths, Thracian Goths) і залишилися в Подністров’ї і Подунав’ї (переважно в римській провінції Нижня Мезія (Moesia Inferior, сучасна північна Болгарія / південна Румунія). Власне, готський історик Йордан (середина VI ст.), про них писав:«… Були ще й інші готи, яких називають малими (minores), народ величезний, зі своїм понтифіком і примасом Вульфілою, який, кажуть, навчив їх і письма. І сьогодні вони живуть у Мезії, населяючи Нікопольську область біля підніжжя Гему [Балканських гір], народ численний, але бідний і невойовничий, багатий лише худобою різних видів, пасовищами та лісами для дров... Більшість із них п’є молоко» (Йордан, «Гетика» розділ 51). Ці готи сповідували аріанство, у IV-VI ст. вони згадуються як федерати (союзники) Східної Римської імперії, іноді як «фракійські готи», У 460-х рр. виступали як військові союзники Візантії. У V ст. серед них діяли лідери на кшталт Теодоріха Страбона (Theodoric Strabo), який конкурував з остготом Теодоріхом Амалом. Пізніше вони поступово асимілювалися серед місцевого (фракійсько-романського, потім слов’янського) населення і зникли як окремий етнос. 

На наш погляд, північнопридністровські малі готи (вірніше, їхні слов’янізовані нащадки) називаються Баварським Географом (Х ст.) у «Descriptio civitatum et regionum ad septentrionalem plagam Danubii»  – «Опис градів і країв на північ від Дунаю» (840-ті рр.), як Sittici [Томенчук, 2008, с. 645], що ми пояснюємо як «бережани, побережники» (пор.: дв.-ісл. síða, дв.-англ. sīde, англ., дат, норв. side, д-в-н. sīta, нім. Seite, шв. sida «сторона, берег») (пор.: з типологічним визначенням частини остготів як «грейтунги»: Gruituggos «жителі (берегів) піщаної гальки», де гот. *greuta, дв.-ісл. grjot, нім. Grei, фр. greve «галька, гравій»). Sittici живуть поряд місцевими жителями (516 міст), яких Баварський Географ називає Stadici  (дв.-ісл. staðr, гот. staþs, дв.-англ. stede, англ. stead, дв.-верх.-нім. stat, нім. Stadt, Statt, швед. Stad, дан., нор. sted  «місце, житло»). Чеський хроніст Козьма Празький також називає батьківщину чеського князя Пржемисла (епоніма давньоруського Перемишля, з 970 р.) як «villa Ztadici» (Козьма Празький, «Хроніка чехів», I) [Cosmae…, 1783, p. 15, 498]. Обидві назви (Sittici, Stadici) у Баварського Географа йдуть одразу після Busani (бужани) і перед Sebbirozi та Unlizi (уличі): «Sittici regio inmensa populis et urbibus munitissimis» («Сіттичі – край безмежний людьми і дуже укріпленими містами»), «Stadici, in qua civitates DXVI populousque infinitus» («Стадичі, у яких 516 міст і безліч народу»). Дані етноніми позначають локальні групи, можливо, частини більшого об’єднання (можливо, карпатських (білих) хорватів), з великою кількістю укріплених поселень («civitates»).

Проте, ймовірно, значною мірою ці малі готи були вже слов’янізовані, оскільки обидва етноніми вже містять типовий слов’янський суфікс *-ici / -itji.  Певна частина прикарпатських та закарпатських топонімів та антропонімів (прізвищ) етимологізується саме на основі готської мови [Гуцуляк, Дрогомирецький, 2009; Паньків, 2010].

В давньоруських літописах нащадки готів та кельто-слов’ян на Подністров’ї та Поділлі засвідчені як тиверці (пор.: топонім м. Тиврів Вінницької обл.). Давньоруський літописець називає тиверців «толковинами», тобто такими, що знають «толк» у магічних знаках-рунах. Зокрема, такі руни наносилися на зброю (мечі, списи, щити) і для «пробудження» їх магічної сили вони затиралися червоною фарбою (< від дв.-герм. taufr, taubr «червона фарба, вохра, кров» (> «магічна сила (написаного) заклинання» (руни, які видряпувалися, для набуття «сили», затиралися червоною фарбою), дв.-ісл. taufr «чародійство», дв.-сакс. tover «чародіяти», дв.-англ. tiber, tifr «жертва», дв.-сканд. tiffur «божество магічної сили», нім. Zaubern «чародіяти», англ. діал. tiver «вохра, фарба» [Гуцуляк, 1999, c. 30] (в ірландській традиції джерелом добування магічної червоної фарби була вільха, яку «Книга захоплення Ірландії» називає ro-eim «та, що робить обличчя червоним»). 

В політичному відношенні тиверців-«толковин» слід співвідносити з легендарною країною русів Артанією (Арсанією, Ортанією), про яку згадують арабські і перські географи ІХ-Х ст. (аль-Балхі, аль-Істахрі, Ібн Хаукаль). Зокрема, аль-Істахрі пише, що «… цар їх сидить в Арті (Орта). І люди для торгівлі доходять до Куйаби...» (цит. за: [Боровський, 1976, с. 135]). А отже,  Артанія повинна знаходитися недалеко від Київської землі (Куйяб, Куйафе),  та поряд з третьою землею русів, Славією (Слаб), яку ідентифікують із Переяславом [Рыбаков, 1964, с. 27; Рыбаков, 1966, с. 485] (*). Тому місто Арта (Орта, Ортаб, Уртаб) ми співставляємо зі східно-подільськими селищем Оратів, в центрі розселення літописних тиверців (мігрувавши на захід у центральне Поділля, вони заснували місто Тиврів на березі Південного Бугу) [Гуцуляк, 1999], але яке, очевидно, було спочатку осередком сарматських родів (осет. ӕртӕ), які, зрештою, стали на певний період царськими родами слов’ян після відходу готів та гуннів зі Східної Європи: «…  Потiм слiдує слов'янське плем'я Астарбрана, котрого цар в даний час називається Саклаїх; ще плем'я називаєме Дулаба, цар же їх називаіться Ванж-Слава... В дальнiйшому ж пiшли неполадки мiж їх племенами, порядок їх був порушений, вони роздiлилися на окремi колiна i кожне плем'я обрало собi князя», – писав арабський iсторик Абу-л-Хасан Алi ал-Масудi (бл. 947 р.) (цит. за: [Войтович, 2010а, с. 4]).

Власне з кінця ХІ ст. під загрозою з боку печенігів значна частина тиверців переселяється з Нижнього Подністров’я на Верхнє (у Галицькі землі), що фіксується значним збільшенням населення [Томенчук, 2008, с. 618]. Особливістю тиверців було грунтове тілопокладання у ямах під кам’яними плитами, які поширилися на територію пізнішого Теребовлянського князівства, а також Моравії та Хорватії [Войтович, 2010а, с. 26-27; Луцик, 2020].

В V-VI ст. на території між Ельбою, Віслою, Горинью і Дністром приходять пост-зарубинецькі слов’янські племена з Північної Волині та Полісся, які з реліктами місцевих пшеворців (германців, фракійців, кельтів та балтослов’ян; останні – носії київської культури) утворюють празько-корчакську культуру, а з VI-VII ст. н. е. в північних районах Вісло-Одерського межириччя та на берегах Балтійського моря – суково-шеліги-дзєдзіцьку культуру. Празько-корчакська культура поширилась з середини V-VI ст. на Північну Буковину, Північний Дністер, Сян, Східну Словаччину і вздовж Татр і Судетів, дійшла до Одеру і Ельби. Пеньківська культура з V ст. охопила північну частину колишньої черняхівської культури верхів’я Сіверського Дінця, через Середнє Подніпров’я і Південний Буг, Середне Подністров’я до Попруття.  На Нижньому Подунав’ї носії празької і пеньківської культур схрещуються і виникає група Іпотешт-Кіндешт-Чурел. На Лівобережжі Дніпра та в Подесенні в цей час формується ще одна слов’янська культура – колочинська, освоюючи територію колишньої київської культури балтослов’ян [Баран, 1994, с. 5, 8, 12; Войтович, 2010а, с. 14]. У носіях прикарпатського ареалу празько-корчакської культури бачать власне (білих, великих) хорватів [Ідзьо, 1997; Войтович, 2004; Войтович, 2010а], у північних та західних її представниках – ду(д)лібів (переселені  потым на захід аварами), у південних – у(г)личів та тиверців, у східних – д(е)ревлян та полян.

Примітки

* Проте не слід ототожнювати ці три землі русів з наведеними у інших авторів (Ібн Тагір, Ахмед ат-Тусі): Куйаве (Кіава), Ч-р-н-к (Чернік), Х-р-д С-р-з-к (Серук) і Хуфа = Київ, Чернігів, Сіверськ, Каффа. Перша група авторів вказує на Правобережні (від Дніпра) групи («синф») русів, а друга – Лівобережні центри русів.

Література

Баран В. Д. До питання про підгрунтя черняхівсьекої культури // Дослідження з слов’яно-руської археології / відп. ред. В. І. Довженок. – К. : Наук. думка, 1976. – С. 49-62.

Баран В. Д. Слов’янські ранньосередньовічні культури та їхні підоснови // Старожитності Русі-України : збірник наукових праць  / відп. ред. П. П. Толочко. – К. : Київська академія євробізнесу, 1994. – С. 5-13.

Бідзіля В. І. Про формування території стародавніх слов’ян // Дослідження з слов’яно-руської археології / відп. ред. В. І. Довженок. – К. : Наук. думка, 1976. – С. 5-22.

Болован И., Поп И. А. История Румынии. – Москва: Весь мир, 2005. – 264 с. – https://coollib.com/b/193753/read.

Боровський Я. Є. Куявія, Славія і Артанія за історичними та археологічними джерелами // Дослідження з слов’яно-руської археології / відп. ред. В. І. Довженок. – К. : Наук. думка, 1976. – С. 135-145.

Брайчевський М. Ю. Антський період в ысторыъ східних слов’ян // Археологія. – 1952. – Т. VII. – С. 21-42.

Брайчевский М. Ю. Об «антах» Псевдомаврикия // Сов. этнография. – 1953. – № 2. – С. 21-36; 

Брайчевський М. Ю. На захист Псевдомаврикія (З приводу статті Д. І. Бліфельда, опублікованої в XIV т. «Археології» [c. 184-198]) // Археологія. – 1963. – Т. ХV. – C. 184-192.

Брайчевський М. Ю. Основні питання археологічного вивчення антів // Вісник АН УРСР. – 1952. – Т. 7. – С. 51-56. 

Вакуленко Л. В. Археологические свидетельства о народе тайфалов // Вестник древней истории. – 2009. – № 1. – С.175-180. 

Вакуленко Л. В. Культура карпатських курганів. Історія досліджень та нові відкриття // Старожитності Русі-України : збірник наукових праць  / відп. ред. П. П. Толочко. – К. : Київська академія євробізнесу, 1994. – С. 18-22.

Вакуленко Л. В. Поселення культури карпатських курганів // Дослідження з слов’яно-руської археології / відп. ред. В. І. Довженок. – К. : Наук. думка, 1976. – С. 73-94.

Вакуленко Л. Українські Карпати у пізньоримський час (етнокультурні та соціально-економічні процеси. – К. : ІА НАН України, 2010. – C.215-218.

Войтович Л. Готи на території України: результати досліджень на початок ХХІ століття // Археологічні дослідження Львівського університету. – Львів, 2008. – Вип. 11. – С.35-64. – https://www.academia.edu/1295189

Войтович Л. Готи на землях нинішньої України // Україна крізь віки : збірник наукових праць на пошану академіка НАН України професора Валерія Смолія. – К. : Інститут історії України НАН України, 2010. – С. 154-183.

Войтович Л. В. Карпатські хорвати в етнополітичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього середньовіччя // Україна в Центрально-Східній Європі. – Київ, 2004. – Вип. 4. – С.105-132.

Войтович Л. В. Прикарпаття в другій половині І тисячоліття н. е. : найдавніші князівства // Вісник Львівського університету. – 2010. – Вип. 45. – С. 13-54. 

Гуцуляк О. Кто такие германцы? // Северный ветер. – 2021. – № 34. – С. 24-28; № 35. – С. 21-25; 2022. – № 36. – С. 28-34; № 37. – С. 31-38; № 38. – С. 41-46.

Гуцуляк О. Б. Літописні тиверці, їхній «толк» і таємнича Оратанія // Вісник Прикарпатського університету. Історія. – Івано-Франківськ : Плай, 1999. – Вип. 2. – С. 26-36. 

Гуцуляк О., Дрогомирецький П. До етимологічних інтерпретацій топонімікону Давнього Галича : германський субстрат // Семантика мови і тексту : матеріали Х міжнародної науково-практичної конференції. – Івано-Франківськ : Видавництво ПНУС, 2009. – Ч. ІІ. – С.74-77.

Гуцуляк О., Дрогомирецький П., Томенчук Б. Королівство священних вершин (Scando-Slavica у Верхньому Подністров’ї) // Галичина : всеукраїнський науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. – Івано-Франківськ, 2006/2007. – №12-13. – С.8-33. 

Довженок В. Й. Черняхівська культура в історії населення Середнього Подніпров’я // Дослідження з слов’яно-руської археології / відп. ред. В. І. Довженок. – К. : Наук. думак, 1976. – С. 63-72. – https://lib.in.ua/110788-stattia-cherniahivska-kultura-v-istorii-naselennia-serednogo-podniprovia/download

Ідзьо В. Готи і геріди в Галичині // Наукові Записки Івано-Франківського Краєзнавчого музею. – Івано-Франківськ : Лілея НВ, 2006. – Вип. 9. – С.116-118.

Iдзьо В. С. Ученi ХIХ столiття про етногенез Галицької Русi. До питання локалiзацiї i  етноутворення Прикарпатських хорватiв // Iсторико-фiлологiчний вiсник Українського iн-ту [в Москві]. – Москва, 1997. – Т. 1. – С.163-176.

Иордан. О происхождении и деяниях гетов. – СПб. : Алетейя, 1997. – https://www.vostlit.info/Texts/rus/Iordan/text1.phtml?id=576

Козак Д. Н. До проблеми співіснування слов’ян і германців в Україні у другій чверті І тис. н. е. // Старожитності Русі-України : збірник наукових праць  / відп. ред. П. П. Толочко. – К. : Київська академія євробізнесу, 1994. – С. 31-36.

Козак Д. Н. Пшеворська культура у Верхньому Подністров’ї та Західному Побужжі. – Київ : 1984. – 131 с.

Луцик І. Підплитові поховання на території Галицько-Волинських земель : аналіз та узагальнення // Духовна культура населення Прикарпаття, Волині і Закарпаття від найдавніших часів до середньовіччя (вибрані проблеми) / відп. ред. Н. Булик; упоряд. О. Томенюк. – Львів : Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2020. – С. 494-533.

Максимов Є. В. Зарубинецька доба в історії слов’ян // Старожитності Русі-України : збірник наукових праць  / відп. ред. П. П. Толочко. – К. : Київська академія євробізнесу, 1994. – С. 48-55.

Назин С. В. Происхождение славян. Реконструкция этнонима, прародины и древнейших миграций. – M. : Грифон, 2017. – 280 с.

Паньків М. Топоніміка Прикарпаття як джерело до вивчення історії краю // Карпати : людина, етнос, цивілізаація. – Івано-Франківськ : Плай, 2010. – Вип. 2. – С. 160-175.

Рыбаков Б. А. Первые века русской истории. – М.: , 1964. – 240 с.

Рыбаков Б. А. Три свидетельства о государстве Руси (ІХ-Х вв.) // История СССР с древнейших времен до наших дней : в двух сериях, в 20-ти томах / пред. гл. ред. совета Б. Н. Пономарев. – М., 1966. – Первая серия. Т. І-VI / гл. ред. Б. А. Рыбаков. – Т. І. Первобітнообщинный строй. Древнейшие государства Закавказья и Средней Азии. Древняя Русь (до начала ХІІІ в.) / ред. тома: С. А. Плетнева, Б. А. Рыбаков. – С. 481-488.

Тимощук Б. А. Подкарпатские курганы III-V вв. н. э. // Краткие сообщения Института истории материальной культуры. – 1953. – Вып. 52. – С.54-63.

Томенчук Б. П. Археологія Городищ Галицької землі. Галицько-Буковинське Прикарпаття : матеріали археологічних досліджень 1976-2006 рр. – Івано-Франківськ : Видавець Третяк І. Я., 2008. – 696 с.

Cosmae ecclesiae Pragensis decani Chronicon Bohemorum // Scriptores rerum Bohemicarum. T. I / F. Perlcel, J. Dobrovsky. — Pragae, 1783. – 499 p.