“Словарь – справочник” “Слова”[i] повідомляє, що “… шеломя – холм, гора, цепь холмов… Шеломя может означать также дальность или вісоту горизонта”. Підтверджується це і цитатами з давньо-руських билин, де гора називається “шеломя”[ii] та фактами інших слов'янських мов: хорват. sleme – “вершина гори”, “горб”; словен. sleme – “гірський хребет”; чеськ. slemie – “гребінь гори” тощо.
Спершу і автор цих рядків поділяв дану інтерпретацію, запропонувавши лише версію про іншомовне походження самого слова “шеломя”[iii], а саме від угорського solyom (вимовляється тепер як “шойом”) – “сокіл”
, яким угорці переклали давньоукраїнське слово “сокіл” на означення “гора”[iv], що досі присутнє у деяких українських говорах (пор.: с. Шеломьниця поблизу давн. Котельниці, тепер с. Стара Котельня Андрушівського р-ну Житомирщини; с. Шоломки Овруцького р-ну Житомирщини, згадане під 1622 р.; Шеломыньскоє полє у Львівській землі згадане під 1386 р.[v]). .
Проте ознйомлення зі статтею дослідника В. Осипчука[vi] змусило уточнити семантики терміну “шеломянь” у давньо-українському епосі.
Згідно з поглядом В. Осипчука, Шеломянь – це теперішня Батиєва гора, найвища точка Києва, яскраво виражена соборна вершина котрої – в районі теперішньої Солом'янської площі. Оскільки, за дослідником, дана гора використовувалася як могильник, де спалювали киян–язичників, то можливо, що гора символізувала місце контакту полян з предками, вміщала у собі категорію обмеженого кінечного простору, кургану (пор.: санскритське úĸĥŕaiĭa “пагорб”, грецьке акрополь “верхнє місто” та назву Україна). Київська гора Шеломянь була центром, колом, символом трайбу полян, а отже, і символом божества, яке символізувалося колом, — сонця.
З прийняттям християнства поняття Шеломянь внаслідок фонологічної схожості та глибин єдиного походження асоціювало у собі біблійне shlm (шалом) “стан цілісності, здоров'я, благоденства, миру”, один з епітетів Яхве (Суд.6:19-24) та майбутнього Месії (Ісайя 9:1-6; Міхей 5:1-4). Місце культу Шалому – Ієрусалим (Бут. 14:18; Пс. 96:3). Вже в “Задонщині” рефрен, що наявний у “Слові о полку” як “О Руська земле, уже за шеломянем єси!”, замінений на “Руська земля, це з тобою так, мов за Соломоном – царем побувала” (оскільки ім'я Соломон походить від “шалом”), маючи на увазі час відступництва Соломона при кінці життя від єдинобожжя.
Виламавшись з Хазаро-іудейського каганату, трайб полян змушений був або відтворити імперську структуру на власному рівні, або знайти собі нового “господаря”, не говорячи вже про еальну можливість деградації, що легко досягається зустрічними зусиллями трайбалістських радикалів та імперських консерваторів. Поляни пішли шляхом творення імперії, яка, утверджуючись власне як імперія, несе у собі різноманітність трайбів (в основному, угро-фіннських) з їх цінностями, проголошуючи вищою, власне імперською цінністю, дотримання членами цих трайбів одних і тих же норм – “Руської правди” та православ'я.
Імперія мислиться як соціальне відображення космічного творення, імперська експансія законодавчого простору божественної влади у варварський Всесвіт, а сам монарх обожнюється. Скандінавське ім'я Олег “Святий” (Хельг) є еквівалентом слов'янських імен київських каганів Святослав та Святополк та іудейської назви Хазарської столиці Ітиль – Ithiel “Священний”. Герой “Слова о полку” Ігор, син Святослава, сина Олега , який є внуком Дажьбога (за тлумаченням американського славіста А. Робінсона), здійснює експансію у варварський світ (Половецьке поле, Дешт-і-Кипчак), що ототожнюється з космічним хаосом. Ігор – князь у “Слові…” іменується “сонцем”, бо чинить як сонце: збирає і обертає до себе все суще, проникаючи в хаос (“за Шеломянь”), гармонізуючи його (розширюючи Руську землю до Дону Великого).
Імперія виступає як космос, що є досконалим сам по собі, котрий може вмістити певні хаотичні залишки всередині себе. Він цей “свій хаос” гармонізує та, відштовхуючись від нього, спрямовується до утвердження ще досконалішого ладу. “Своїм хаосом”, за “Словом…”, виступає “усобиця”, що породжує жах, страх, розпач, тобто емоції, що породжуються також і тьмою (затемнення сонця), і відчуттям відсутності надійних меж між людиною та хаосом (постійна загроза половецьких набігів).
Специфіка “Слова о полку…” у цій ситуації, на відміну від літописів, полягає у тому, що князь – сонце виступає розраджувачем, а гарантом його харизми є Шеломянь як символ почуття трайбалізму, ефектом якого є першопоштовх до зміни, до вдосконалення.
Шеломянь у “Слові…” – це тотем, знак об'єднання, символ племені полян, клану русів, що дає можливість кожному його спадкоємцеві – русичу усвідомити, що він член однієї і тієї ж моральної спільності та що він “сродний” з нею.
Зокрема паралель виявляємо у французькій імперській ранньо-середньовічній традиції – легендарний прапор оріфлама (auri flamma) – “золоте полум’я” є образом сонця і харизми над військами Карла Великого (Шарлемана). В мирний час він зберігався у абатстві Сен-Дені, звідки походить бойовий клич “Сен Дені Монжуа!”, відомий у “Пісні про Роланда” як клич Карла “Монджой!” (Mont Joie – “Пагорби Юпітера” на півдні Франції; франц. joie “радість, весілля”, а ім’я святого Дені , Дениса, - від Діоніса, бога життєвий сил природи, вина та веселощів). Давній бойовий клич, священне знамено чи хоругва, пов’язане з певним родом та назвою якихось сакральних пагорбів, - всі вони надихали воїна, надавали йому сили та хоробрості[vii].
На Русі відомі свої інсигнії: біла хоругва, черлений бунчук (“чолка”), клич “За землю Руську!”, за певного представника роду Рюриковичів, означення битви як “весілля” тощо.
Києвляни як прямі спадкоємці полян, що свого часу асимілювали іраномовних алан, а потым — хорезмійців (котрі після захоплення Хорезму арабами в VІІІ ст. відійшли на захід, зберігаючи свою язичесько – туранську духовну культуру, і стали на службу Хазарсському каганатові, що розмістив прибульців вздовж свого західного кордону по Дону та Дніпру, внаслідок чого в Києві–Самбатасі з’явилася хорезмійська залога із родинами)[viii], звернули увагу на “сонячну” назву іранської держави – Хорезму – як в реально-етимологічному, так і в плані народно-етимологічного осмислення: хорезм. xvārazm, авест. xυāirizam, дв.-перс. huvārazmiš, дв.-грец. Χωρασμιη “Хорезм” (де наявне авест., дв.-перс. zam- “земля”) від авест. hvar∂ “сонце”, мл.-авест. hūrō , перс. xuršēd при ведич. svar, suvar, súrya; в “Гатах” Заратустри - xυran- “сонце”, xυ r∂nah – “слава”, “сяйво”, “хварна”(“фарн”), xυr∂nahvant – “сяючий”[ix], алан. * xor-(ae)xsed “сонце, що сходить”, осетин. * xor-aex-sed “сонячна зоря”, saeu-aexsed “ранкова зоря” [x].
Міг накластися мотив сходу сонця саме на сході (від Хорезму), а Русь розглядалася вже як один із етапів (“полудень”) на його шляху. До східних меж Русі сонце є Хорсом (Хърсъ, Хорсъ жидовинъ у “Бесіді трьох святих”, тобто Хорс – сонце над іудео-хазарським каганатом), володарем іранських степів: осетин. xorz “добро”, “благо”, “хороший” (пор.: санскр. bhadrah “хороший”, рос. “вёдро” - “благодатна погода” > “дощова погода”, укр. “бедрик” – “жук-сонечко”). Тому не дивно, що Всеслав – князь за «Словом о полку Ігоревім» прагне «... въ ночь, влъкомъ рыскаше изъ Кыева, дорискаше до куръ Тмутороканя великому Хръсови, влъком путь прерыскаше», тобто до боввана –“кура” Хорса (ст.-грец. “кур(-ос)” – “статуя юнака, атлета, яку ставили в святилищах і на похованнях”), до “межового знаку” на кордоні західних володінь Хорса, від якого над Руссю перебирає владу цар Сонце (“він же є Дажьбог, син Сварогів”), “світле і трисвітле сонце”, “Господин”, котрий “простер гаряччі свої лучі на лади вої”.
Підтверджує нашу версію спостереження В. Топорова над свідченням про пантеон Володимира 980 р. (“Лаврентієвий літопис”: “И нача княжити Володимеръ единъ. и постави кумиры на холму. внь двора теремного. Перуна древяна (...). и Хърса Дажьб(ог)а. и Стриб(ог)а. и Симарьгла. и Мокошь жряху имъ наричюще йа б(ог)ы...»): «... Шість імен богів, з’єднані чотирма (замість очікуваних ’яти!) сполучниками и і відповідною кількістю крапок перед и (.и) як особливим графічним засобом, що викормстовується при членуванні імен богів ... у списку. Порушення автоматизму спостерігається тільки в одному місці - Хърса Дажьба і між цими іменами (і тільки між ними) нема ні сполучника и, ні крапки. Враховуючи цю виняткову у спискові обставину і те, що Хорс і Дажьбог володіли однією і тією ж функцією (“сонячною”) , доцільно запропонувати, що цей “виняток” не випадковість. Якщо це так, то можна думати про свого роду еквівалентність Хорса і Дажьбога і , отже, про подвоєння функціональної позиції у спискові або принаймні її формальних втілень, диференційованих за етнокультурним признаком (іранський Хорс, руський Дажьбог)...” [xi].
За західними межами Русі Сонце, відповідно, є балтослов’янським Велесом (Велнясом) – германським Вйолсі (Флоссі) і ще далі – кельтським Дагдою (дв.-ірл. dag, ірл. deagh “добрий”). Підтверджує нашу версію про “сонячність” Велеса передання чехів про заморське царство Сонця , балтів - про заморську країну Велеса та хорутан (словенців) про Крътову країну [xii].
Відродження “сонячної ідеології” для Русі було тим же феноменом, що й поява ісламу в Аравії, котрий вважався відродженням істинної віри Авраама нащадками його первінця Ізмаїла, очищеної від перекручень ідолопоклонства, іудаїзму та різноманітних християнських вчень (пор. з тлумаченням слова “іслам” від salama – “salvum esse” , “віддатися Богові”[xiii]).
Можливо, що термін Шеломянь є новоутворенням саме кінця ХІІ ст., намаганням поєднати біблійну традицію з традицією імперською, оскільки у Римі відома етрусько – семітського походження богиня Салюс (“Здоров'я”) як уособлення добробуту та процвімператорської родини, римського народу та війська. Салюс поклонялися на одній з вершин пагорбу Квірінал – Салютаре. Згідно з віруваннями індо-європейців забезпечити добробут та мир народові могли тільки предки – духи, які мешкають у горах. У “Авесті” наявна категорія Амеша–Спента – “Безсмертні Святі” (тобто предки), що містить у собі субстанцію води Хаурват (“Чистота, здоров'я”). Стікаючи з гір, “від предків”, вода, начебто, була їх даром та посередником між світами, запорукою добробуту і здоров'я. Тому в аріїв обряд омивання посідає одне з головних місць у ритуальних освяченнях. Як зазначав дослідник О. Знойко, “… найвищим таїнством наших предків було занурення у воду… Це був обряд очищення – поєднання з основами Всесвіту – водою і світлом”[xiv].
Авестійській Хаурват у “Ведах” тотожна богиня–лебідь Сарасваті (“та, що стосується води”), вона ж найблагодатніша, повноводна та стрімка ріка, що тече з гори Меру до моря, і вона ж Вач - богиня священної мови. Спільно з богинями Ілою (персоніфікація їжі) та Бхараті (персоніфікація передання традиції) Сарасваті утворює тріаду, “троянь”, що урочисто сидить на жертовній солом'яній підстилці на священній горі. А саме київська гора Солом'янка – Шелом'янь омивається водами ріки Либідь!
Вражає також те, що Лебедем (Cignus) називається північне сузір'я Чумацького шляху (чумацькі вози, як відомо, вкриті соломою), що в інших індоєвропейців та тюрків називається Шлях викрадача соломи. На цій соломі було вперше здійснено обряд жертвоприння для богів. Запах смаленої соломи мав сигналізувати про те, що готується жертвопринесення предкам – духам:
Ух! Ух!
Солом'яний дух, дух!
А прийняття жертви духами означало, що трайб полян і надалі перебуватиме під надійною опікою предків…
[i] “Словарь – справочник” “Слова ...”. - 1984. – Вып.6. - С.176
[ii] Золотослов. – 1988.- с.9.
[iii] Гуцуляк О. Склавіни: До походження етноніму // Четвер. – Івано-Франківськ, 1991. - №2. – С.90.
[iv] Марусенко Т.А. Названия рельефов в говорах Хмельницкой области УССР // Карпатская диалектология и ономастика. – М.: Наука, 1978. – С.294.
[v] Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі / І.М. Желєзняк та ін. – К.: Наук.думка, 1995. – С.175.
[vi] Осипчук В. Чи воскресне триєдність?: До питання про відновлення первісної назви Батиєвої гори в Києві // Соціалістична культура. – Київ, 1990. - №8 – С.28.
[vii] Рабинович М.Г. Боевые кличи – «ураны» // История, археология и этнография Средней Азии. – М.: наука, 1968. – С.306.
[viii] Топоров В.Н. Об иранском элементе в русской духовной культуре // Славянский и балканский фольклор: Реконструкция древней славянской духовной культурі: Источники и методі / Отв.ред. Н.И. Толстой. – М.: Наука, 1989. – С. 29 – 32.
[ix] Топоров В.Н. Об иранском элементе в русской духовной культуре // Славянский и балканский фольклор: Реконструкция древней славянской духовной культурі: Источники и методі / Отв.ред. Н.И. Толстой. – М.: Наука, 1989. – С. 32.
[x] Мартынов В.В. Сакральный ... – С.66.
[xi] Топоров В.Н. Об иранском элементе в русской духовной культуре // Славянский и балканский фольклор: Реконструкция древней славянской духовной культурі: Источники и методі / Отв.ред. Н.И. Толстой. – М.: Наука, 1989. – С. 28.
[xii] Потебня А.А. О происхождении названий некоторых славянских языческих божеств // Славянский и балканский фольклор: Реконструкция древней славянской духовной культурі: Источники и методі / Отв.ред. Н.И. Толстой. – М.: Наука, 1989. – С.261.
[xiii] Поснов М.Э. История Христианской Церкви (до разделения Церквей – 1054 г.). – Брюссель: Жизнь с Богом, 1964. – С.282.
[xiv] Знойко О. Міфи Київської землі та події старовинні. 1989. – С.195.
Комментариев нет:
Отправить комментарий