27 октября 2010

Олег Гуцуляк: Останній Колізей (поезія)

* * *
Так, це осінь…
Фр. Ніцше

Не Кафка, не Жан-Поль, не Фарадей.
Лиш тихий сумнів. Осінь, осінь, осінь…
Нормальний урбанізм, з десяток кросів.
На свято з чаркою - повільний марш ідей.

Це - світ… Це наш. Останній Колізей.
На ньому шлях - до левів і до раю.
Люби - невірну. Там, за небокраєм, -
Сілезький Ангел, Мандельштам, Мойсей.

***
Мойсею Фішбейну
... тут був Целян. Та не було весни.
Горіхи лунко тріскали у небо.
Злітала в память пишна і без тебе
Пташина душ незвінчаних. Лиш сни...
І все було отак онде цікаво.
Червоне яблуко на білому снігу.
Тут був Целян. І цілковитий звук
Упав на дно у філіжанку кави.
Тут був... Тепер і риба, і зима.
І Мюнхен знову привітав євреїв.
Святкують Боже протоієреї...
Ми те ж є "прото-". В майбуття - пітьма.


* * *
Юрію Андруховичу
Мій пане, хоч майже я крук, далебі,
Мені рідна неня - сонце на Сході.
Закінчить воно за день колобіг -
І Захід - мій татко з Хрестом Господнім!

Сягають верхів'я дерев горобці,
Вужі (наймудріші !) плазують корінням ...
Останній твій погляд на герб. А прецінь,
Я - лев і орел, а ти - прах і тління!

Нехай хоругви кидатимуть тінь,
Нехай блиск мечів для когось - осанна.
Я ж залишуся завжди на щиті,
Ти ж під щитом лицар - останній.

Ні, не лечу, твоя панна давно
Із іншим ключа знайшла - і відкрилась.
Мій пане, ти чуєш: у надрах гном
Лупає там, де золота жила !

* * *
Що світ? - Журба. Лиш посвист злого вітру.
Долає всіх - траву, дуби, моря…
І тільки в Книзі - поміж плетив літер
Ще Дух Святий володар… Я - не я,
Або - або, піти чи відіспатись ?
Старезна світом шкандиба проблема…
Але щоранку в танці тіл мулаток
Встає для щастя сонце в діадемах.

* * *
Без коханої і без весни.
Все - без поспіху. Все - без сміху.
Снів так сто буде ще … Без вини.
І без милих для серцю ігор.

* * *
За обрієм - молитва. Тут - зима.
Життя неспішне в простоті буденній.
Лиш каркнув ворон (завше неврастенік),
Нам нагадавши: “Тут ви - зокрема !”

* * *
Повернення зі сну і забуття
Приносить втіху. Чи надовго ?
Німа петля, державний стяг,
Гранчак - все ті ж. У вухах - довбиш.

Все повертається? Цейтнот.
Кумедний кіт, брат дневі, сірий.
Мене не любиш ? Ніч - пустот
Володарка у серці. Віриш.

ПОЕТЕСІ - ВЕРЛІБРИСЦІ С.Б.
На перехресті вічності й вівторка
Ліна Костенко

Все, кажеш, заримовано ? Авжеж,
“думкам просторо, а словам затісно”.
Немає Дух Святий, направду, меж
Та все ж від двох обмежень
в душах - іскра!..

* * *
Не втішайся над рядком, Поете !
Не чванися й не кажи “Це - я !”
Що тобі до Гегеля естетик ?
Був - помер. І книжку їсть хробак.

Це брехня, що не горить рукопис.
Та ще й як ! (Згадай Олександрію).
І майбутнє Неба Книгу в попіл
Перетворить в битві з Древнім Змієм.

* * *
Ще слів нема…
Ліна Костенко

Ніч розчиняє слово. День -
Його каталізатор.
Блукає предок (без пісень) -
Німий homo viator.
Серед буття, в четвертий крок
В свідомості щось зблисне…
І - знов пітьма, в душі - звірок
Лякливий, беззахисний.

* * *
Поетів ніколи не був мільйон…
Ліна Костенко

Поетів не мільйони, а мільярди.
І кожен крок - священний на землі.
Під небом всі ми ходимо. Чи марно,
Не просто ж так молитва - душам лік ?
Не просто в цьому світі все? Та ні,
Вся неповторність - в дим в Еклезіасті.
Загине світ, минуть трильйони днів,
Розтане в небі тінь арійських свастик.
А чи буддиських ?.. Перше слово - “ма”.
“Я маю”, - тобто. Сперш з'явився власник.
А до “Я є” ще кроків - сила, тьма
Блукання, мов з пітьми Єгипту, насліп.

INS BLAU
усе святе,усе неовториме…
Ліна Костенко

Відродження до слова - таїна.
“Я вас кохаю”, - сокровенний Логос.
Свята Софія, Хрест Андрія - знак
Русі, де перекинуте все. В когось
“зломили меч”, “розтрощена волторна”…
Лиш дядько Лев - мудрець поганський - спить.
І Лукаш з Мавкою, як завше, неповторні.
І неповторна та ж сама блакить.

* * *
Душа твоя з моєю заручена давно…
Адам Міцкевич, “До Лаури”


Моя Лауро, смутку мій і болю !
Я кожен вечір все молюсь до Бога,
Щоб була в нас завжди одна дорога:
Прочанин - я, ти ж - сонце в небі. Долю
Не вибирають. Хай собі. Ми - є !
Нас вічний Дух введе в любов і храм,
Де розпачу смертей, дрібних буденних драм
Не буде. Тільки - Ти, і зірка , й Віфлієм…

ОКСАНІ С-ЦЬ
Так ніч. Так сон. Усміхнене буття.
Серпнева повінь. Ніжність губ. Троянди.
Орфей і Еврідіка. Сходи. Данте
Без Беатріче. Ангел. Крила. Стяг.

Німа печать. У роздумах плин Лети.
Човен Харона. Мідяки в руці.
Між пальцями - у течію. Зайці
(ті, не врятовані) влаштовують бешкети,

розраджують, втішають: “Геть печаль,
любили ви, хоч не любили вас !..”
Жене на небо звірів Волопас,
На пашу в рай, де літній запах мальв.

* * *
Ми знову без Еспанії. Adieu !
Рушаймо, Золотого полку діти !
Ми ж так усі хотіли світ любити,
А нас чекає герцю простір дюн,

Пустелі, океану, гір… А може,
В законах біосу є виняток для нас ?
Та б'є у бубон невмолимо час
І тільки в небо нам зітхати : “Боже !”

ОКСАНІ ЗАБУЖКО
(на презентації АУП)

Життя. Поезія. Язичник. Холоднеча.
Гріховна сила розуму. Музей
Фігур самотніх і скляних дверей
Із фотоелементами. І глечик.
Старий, з Мезоамерики. Його
Ще Одіссей привіз у дар циклопу,
Де навіть в снах не бачили Європу
Верхи на Бико-Зевсі, а “Арго”
У протилежний бік помандрувало…
Ловися, рибко, у танета світу.
Тут на арені маршами капітул
На Картагену клятви Ганнібала
Рушають дні провінції. А Місто ?
В пожежі віртуальній. І Нерон
Узяв собі ім”я “ілюзіон”
І молоде вино запік у тісто.

НАТАЛІ С-ЦЬ
Люблю тебе. Зорею впала в серце
Мені твоя чарівна і проста,
Мов квіт ромену, посмішка. Тепер це
Найперша ніч із вимріяних ста

Молитв за тебе Богові. І днина
Не зникне вже, як інші, в безвість снів.
Рука вінчань святого Валентина
Торкнеться наших схилених голів !

* * *
Я - скіф. Я - звір. Я - воїн Аргімпаси*.
Син Дия Ночі. Внук - Змії-на-пів.
Я - крок богів арійських свинопасів,
Канчук рабам і тятиви я - спів.

Я - дух, я - цар, я - лицар Бористену.
Німого переляку ворогів
Причина - я. Вступив, мов у стремено,
В історію. І в ярий бою гнів.

Я - муж, я - жах, я - жрець вогню на сході.
Дорога в Герри ** і легенда ер.
Я - сон забутих внуками мелодій.
Курган - мій сторож, мов Троян - Цербер.

* * *
На сході - Сварга. Зорі і вогонь -
На заході. Боги - ще бенкетують.
І свято щастя чотирьох долонь
Триває ще. І кінь забув про збрую.
Ще наша ніч. І нашим буде день.
І нашим вік назвуть ім”м, Наталю !..
На пашу вийшов Золотий Олень,
Шукає грек - мудрець свою сандалю…

СТЕПАНОВІ ПРОЦЮКУ
Поезія зростає в порожнечі -
Чим далі в обшир, де сумує птаство,
Фантазії й кларнети. Сич - схоластик
Навчає менестрелів, вбивця - вечір
Самотнім псом простерся у дворі
І річище сухе ховає тінь,
Що кинула у душі поколінь
Поеза романтизму. На зорі
Рівненьких верб шевченкових та яблук
Химерно крутять реверанси дню
І смаженину чує дідчий нюх,
І в небі ще не видно дерижаблів.
Величний спів, скуйовджені знамена.
Удари в бубон животять у лігво,
І Кайзерлінг дав світові епіграф,
І зрушила фльотилії Єлена
У строфи епосу. І світ не мав би шарму
Без чар її і яблука розбрату
(надкушене вкраїнцем). Герострату
наснився вже в Аїді білий мармур
у маєві пожежі, слави. Ніч
рудиментальні ніжить сподівання
і скіф із луком десь на Березані
До предків - звірів молиться облич .

* * *
Химери осені. Мотузка і вузли.
Мов інка стародавній на осонні,
Рахую, в'яжу , лік веду. І лик
Нового Бога. І віки бездонні
Над Андами, над антами, над світом.
У хмарах - птаство. У дощах - краса.
Солодка кава, крем зі свіжим мітом.
З вершками (хто як любить). І згаса.
Є в Морі-Окіяні днів Світило.
На лови вийшов, позіхнув хижак.
І загнаний олень упав безсило,
І Зодіак над требищем закляк.

НА ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ НАТАЛІ С-ЦЬ
Магія чорна троянд у букеті - тобі.
Оксамитовий вечір, ревнивець, потрапив у пастку,
Подиху п'яну губи сповідують казку,
Золотом присмерку свічка зорить ворожбі.
Осінь як осінь… Ти - не така як завжди.
Дике ненавчене в небо нявчить кошеня.
Порух долоні грайливий, і мов навмання,
Стер на піску останніх освідчень сліди.

* * *
Тільки Ти кожен вечір. Ти.
Слід лиш сонцю піти на спочинок,
Образ Твій постає з темноти,
Осяває химерно будинок.
Мов свіча у долонях горить,
Обпікаючи пальці і серце,
Посміх Твій на вустах. Кожну мить
Ми є ті, хто упали у герці,
Визволяючи Панну… Дракон
Переміг, але знову і знову
Налаштовує лук Купідон -
І у лицаря в грудях любов'ю
Розквітає троянда. Тобі
Піднесе принц її в порятунок
У Ста Снів Полум'яній Добі
За цнотливий і вдячний цілунок.

* * *
Ул’яні Н. - М.
Втікати в рай на яблука та вишні,
Троянди, чорнобривці, васильки.
На білі лілії в ставках. Звивати в пишні
Тисячоліть букетики роки.
Втікати в рай. У Літо, сонце, ранок.
У ластівок небесні віражі.
У спів щасливий визволених бранок,
Аж до святих купальських ворожінь.
Втікати в рай. Втікати знов до Тебе.
Крізь сумніви, обмови і громи.
Де дзвін скликає душі на молебень
І срібло ночі вимито слізьми.

* * *
Ул'яні Н.-М.
Як фенікс золотий з коштовністю у дзьобі,
У райський сад потрапити раптово
З Молочними джерелами. Тут овоч
Небесний зріє, а пустеля Гобі
Цнотливо береже шляхи, як діва.
Праворуч - щастя. На десерт - нектар.
Розлито в келихи (Тут - інший календар).
А розмарин, троянда чайна - зліва.
Чарівні пахощі, духмяні пелюстки,
Вологі лілії, гірлянди і прикраси,
А на альтанках - лози-ловеласи,
Зустрічні та втікаючі стежки
Думок і мрій, пісень і медитацій,
Молитв, обітниць, сліз, подяк і снів.
І втеча в небо милих серцю брів,
Орлиним летом. Дичину на таці
З очима сарни піднесе служниця,
Вина подасть утіхами вустам,
Введе руками, пестячи, в іслам,
І стан напружить, вигне, мов вовчиця.

* * *
Пегасик з'їв лавровий мій вінок.
І муза з іншим утекла до шлюбу.
Дупло трухляве виїв час? Чи дубу
Еллади Степової - на станок
Перетворитись в шафу гарнітурну
В помешканні “нового українця” ?
Чи на тахту (стояти навколінця
І тішити жону його безжурну,
Що розпашіла вправами любові,
Віками накопичених у генах) ?
Удар під корінь - плаче Ойкумена:
Земля і Кров, та ідол у діброві…

PERINEUM VITAE
Край світу, мов птах марабу,
Мов бук у сосновому лісі,
Мов вечір тубільної пісні,
Блукаю між диско й табу,
Між долями вуст і танців,
Між димом і снами вин,
Вечірок, дівчат, роковин,
Між парами щирих коханців,
Між вдатних поетів і муз,
Між ангелів і пілігримів,
Між масок, персон і гримів,
Між риб і прозорих медуз
у морі марнот. Я шукаю
Твій посміх, Наталю, твій сум
І погляд, неначе у пум
Священних лісів Парагваю.

* * *
Ул'яні Н.-М.
Лиш спогади. Очей німа пітьма -
Це сховок слів, надій і весен зваби.
Вовтузяться, неначе в норах краби,
Думки, - та в них і клешень вже нема.
Німа оаза. Ніл і піраміди.
Спить фараон. Міцніш, ніж Гіменей,
Смерть узами зв'язала. Скарабей
(Священний жук єгипетський) завсіди
котитиме червону кулю в небі,
від Сходу і до Заходу… Дарма !
Хрущів у нас у сто разів катма,
Кліщів - ще більше буде при потребі
В поезії зітхання і могил…
Останній день зими згадаєм ніжно,
Хоч втік від нас, немов якийсь грабіжни,
І за копитами опав роками пил…

* * *
Іванні М-та

Безперечно, у тобі щось є, - невідоме нікому.
Не беру до уваги вроду арійських степів.
Не згадаю, що ти з'являлася маєвом снів
Довго - довго мені. Не згадаю… Поставлю лиш кому

І три крапки… Слова - то лиш знаки, а суще - у тому,
Що не буде ніколи (ніколи, кохана!) на “пів-“.
Тільки - в цілому (вічності? Богові?). Днів
Нам налічено разом зустріти багато, утому

Забуваючи. Сонцю молитись, котромусь
Не з язичеських ідолів требу складати до ніг,
До вух та очей, та смакуючи каву… Дурні
Забуваючи мрії вчорашні буднів огрому.

* * *
Сьогодні сумна обідня.
Обідають душі в келіях...
Зимують луни досвітні
В порожньому келиху...

Сьогодні сумна вечеря.
Вечеряють гості прошені...
Вівтарні відчуджують двері
язичеський вітер осені...

Сьгодні сумна всенощна.
І ніч колихає стегнами...
Ридає Марія прощена.
Конає Антихрист в реготі...

* * *
В нашій кімнаті
танцює на стінах
маленький божок Напочтлі
Не бійся його -
це промінь
моїх поцілунків

ПЛОЩА
(картина львівського
художника Юрка Коха)

місто
карнавально оглядне
в зеленім рубіні
лика думок Гулівера
що стукають мов трамваї
бруківкою свята і квіти взуття
запорожець Вакула
бере даниною
з оголеної пам’яті снів Медузи
в розлитому кухлі пива

* * *
Усе це - ніч.
Німе подвір’я.
Лиш шепіт мальв. І дощ на брук.
Цвіте бурштинове сузір’я.
І в ньому котить щастя Жук.

КОТЯЧИЙ БЕРЕЗЕНЬ
... Ми так близькі, звірята...
Я серцем чую вас.
Франц Елленс

Як я люблю цей березневий хор,
кохань фієсту і “шалене танго”,
який на сплячих падає фурор,
які прокльони за безсоння зранку!
Котяче царство. Паралельний світ.
Їм бог - любов за позовом природи.
Ми нишком всі кленем палеоліт,
коли на задніх звівся наш прародич...

* * *
Ти спиш у далекому місті Лева,
в будинку на вулиці Вашингтона,
і в тінях надії зникають дерева,
і Місяця жовта блідне корона.
Весняним дощем омилися клумби,
і темно (ой, темно), лиш стукіт трамваю...
І мрії мої між трьох аж Колумбій,
і тиша (ой, тиша), розквітла ледь скраю...

* * *
... край наш не Ельзас.
Петро Мiдянка

Я на тебе чекатиму в царстві диких троянд.
Ми на березі снів привітаємо мовчки Сонце.
І, сповідники ранку, зухвалі вітри доконче
обірвуть пелюстки, віднесуть їх на спокій до Анд,
в протилежність, до зим, у сум’яття, у холод і смерть,
де печери, з яких вийшов щоякнайперший Інка,
Сонця син... Філіжанка кави і грінка,
відблиск світла запав у чорну журби круговерть,
що створила твоя золота малесенька ложка.
Посміхнешся і скажеш: “Я хочу, милий, в Ельзас,
там троянди, і вічність застиглу у камінь для нас
розтлумачить в соборі флейтою ніч-ворожка...”

ПОБРАТИМАМ - АЗЕРБАЙДЖАНЦЯМ
Мій предок був огуз чи печеніг,
відважний лицар Степу і Порогів,
молитву він творив Вогню Доріг,
і був Гир-Ат у нього прудконогий.
Він знав свій рід у сорок поколінь
у глиб віків. В табун загнав сучасність.
І Сорок Дів на небі в безгомінь
ночей йому засяяли атласнім.
Любив одну. Вона в його шатрі
і господиня, і вітала танцем.
І відпускала тільки на зорі...
Нащадки нарекли його поганцем.

ПОЕТАМ КИЇВСЬКОЇ ШКОЛИ
“Здієсловити - витворити вірш”, -
так говорив той, хто нишком.
Він міряв очима вогонь чужий,
крадучись в руках з люстерком.
Чемні речення, але їх
важкі періоди чавили думки
для одержання запоморочення ситості,
бо було то вино,
не таке, не таке,
та коли залишилася тінь,
міркували:
що з нею витворить,
і той, що нишком. вкинув
до неї бісер
(А свині п’яні довго затим
хизувались).
А він об’явив і пішов:
“Здієсловити - витворити вірш”.

* * *
Коли розглядаю ноги
у коротких і вузьких спідничках
які проходять
моїми дорогами
каблуками по серцю
а потім задивляюся в їхні очі
каштанових мрій
розумію
що губи цвітуть розпачем
неначе в вазонах на вікнах

Запідозрюю
причину формотворення горщиків

* * *
Один, без друга і сестри
Р.М. Рільке

В самотностях шляхів народів
чужого розпачу без сліз
мерзенним хтивом падолист
вкриває сутінки дороги
човна небесного відсвіт
чарує певністю маестро
у тихій звабі сумнів просто
веде рахунки дням дверей
червона тінь тремтить в знемозі
відчути плоті й духу срам
коли все віддано братам
і посестру звели на ноги
мовчить усміхнений лакей
горіння хвилі б’є у стовбур
здається в цьому світі добрим
немає спокою у снах
а ти все граєш в акварелях
химерних поглядів мужчин
лінійним розсипом хмарин
тамтешнього блукання горлиць

ЗЕЛЕНИЙ ХРАМ
Зелений Храм збудовано не нам.
Не нам у ньому вівтарі й престоли,
а паполомам слова і законам
у мерехтінні буквиць та глаголиць.
Зелений Храм збудовано не нам.
Давно уже і чебреці зів’яли,
Давно уже і спогадів нема, -
дощами плаче любощів імла,
а ти така безвинна і мала!...
Давно уже і чебреці зів’яли.
А небо - синє. І зірки - твої,
і вічність заблукала в Піднебесній,
і Місяць довго розглядав в пітьмі
стрункі тополі в ритміці фієсти.
А небо - синє, і зірки - твої ...

АНХ
(Друзям - “готам”)

Вирізаний ієрогліф.
Чернець вустами плекав молитву.
В чашу збиралися краплі
в ім’я Господнє.
Вирізаний ієргогліф.
Всевидяче око
пронизує полотно
і витинає узори.
Вирізаний ієрогліф.
Роси впали на коси,
скупані в крові
мавок і немовлят,
Вирізаний ієрогліф.
Чернець згорнув полотно.
Камінь ликом Себека
усміхався вікам.

ЮРКОВІ ІЗДРИКУ
Вода вливалая в дзвін.
Монотонно відкочувались хвилі у простір.
Позолотою вкривалася ніч і її
називали світанком.
Вода протікала повз вічність
плином хвилин,
а хвилі потоків
безслідно щезали.
Хвилина пролинула.
Впевнений спокій гуртує каміння.
Зведено хрест.
Хвилина на хвилю лягає.

МОРОК
Морок приховує суті чужих наймень.
Тануть у хмарах воском століття планети.
Пам’ять і сперть так тотожні у ритмах пісень,
тільки і хочеться розреготатись з патетик.
Никнуть б безодню промені вранішніх зір.
З сумом вуста благають пробачення в ночі.
Пам’ять і спокій вперто вступили в турнір, -
тільки, однак, успіх отримає розпач.
Блиски очей, і лукавих, і звабних, то ж
рветься струна у мелодіях сонячних версій...
Тіло школярки в тайні проймає дрож
в передостатку пізнання весняних звершень.
В спогадах гаснуть вранішні полиски снів.
Синя імла мерзне востаннє у кригу.
Падають краплі на древній надіями Львів,
з голими вітами бавиться хтиво вітер...

* * *
З-за далечі чорного птаства
здіймалось світання весни
над стужею зим зірчастих
і білих снігів святинь.
Тут падали люди, кволі,
зносили богам печаль, -
а ти усміхалась долі,
розбивши льодів кришталь.
Чаруючи спів, благала
й молила вогонь небес
торкнути від снів конвалій,
збудити русалок плес...
Долає вода загати
і рвуться роки у вік,
і падають долі шати
кохання гірських сюїт...

* * *
Віталії Б-ді

Розшукую вічність в твоєму погляді
в далекий край - обрій висі
і, наче та-хемських пісків ієрогліф,
мандрує ночами Місяць.
І падають сльози на квіти світанку,
і дзеркало змито росою...
Ти йшла і кохала червону троянду
за гордість бути собою.
Зникає в проваллях молитви осанна
і лун не поверне далеч...
Ти плачеш, маленька? То ж квітка чекання
розквітла у серці жалом...

КОРОЛЕВІ
Ти - королева, а я - не граф.
І не паж. І навіть, не кучер.
Я у келії снів каліграф,
я відлюдник і книги обручник.
Я самітник, звіздар, поет.
Все шукаю щастю константи.
І не знаю, що цей амулет -
ти, сотворений Богом гарантик.

* * *
І подих мій захоплює також,
коли ти йдеш, вдоволена собою
і вірністю, котру тобі пітьмою
надійно вберігає ніч вельмож
шаленого кохання і утоми,
безмежних у довірі щирих втіх
і таїни, що викотить горіх
тобі під ноги, світові вагомий ...

* * *
А вчора здалося - то лілія біла розквітла.
А то була ти. Всміхалася тепло губам.
І в серці загув надовго шаманський тамтам,
повисло петлею кохання, начебто титло

без букви; і знову ж про тебе, знову.
Чи в білім костюмі, чи в джинсах, чи в шовку, чи ...
Завжди будеш ти зі створених Богом причин
утіх неземних найперша, бездоказово...

* * *
... Що тобі шепотів вечір полум’ям свічки?
Про погорду мою у туманах ночей?
Про пітьму перемов чи про снів като-личність,
про безглуздість надій чи упертість смертей?

Розмальовано все: силуети і начерки,
в синій барві хмарин відбувається сон,
нишком падає в сніг пензлик юної звабниці,
поцілунками слів луни п’є камертон...

Тіні прагнуть надій! Мрії створені людям ...
Він прийшов у цей світ нагадати про Храм...
Щоб вказати його - був потрібен Іуда,
щоб померти із Ним - слід назватись ім’ям...

* * *
Щовечора в червоних снах калини
полощуть зорі спіом солов’ї
і опадає в ночі горобині
на землю днів із неба Вередій...

Вже не колишуть Велесові трави
і не дарує щастя синій цвіт -
та є у світі Київ златоглавий
і звук святий язичеських трембіт...

* * *
С.Б.
Опівночі
твоє астральне тіло
вандрує містом,
минаючи телефонні будки,
минаючи ліхтарні стовпи,
минаючи світлі кіоски,
минаючи паркани
Піонерського парку
(що офіційно зветься
“Героїв - інтернаціоналістів”,
бо піонери повиростали),
минаючи автомобілі,
минаючи гомеостазні під’їзди,
минаючи хтиві кущі
і запльовані урни,
минаючи міст через чесність,
минаючи пост ДАІ і постійних повій,
минаючи кінотеатр
з присвійним найменням
“Княгинин”,
минаючи власні тіні,
що кидаються в боки,
минаючи мій астрал
по інерції.

* * *
Перун чекав свого хреста.
Його ж повергли в води теплі.
Мовчав і плив, бо на вустах
прокляття золотом затерпло ...

* * *
... пошкодуй своїх сліз. Сонце
все одно висушить джерела
споминів. Вранці розплющуєш
очі, -
без поцілунків Місяця...

* * *
... А будні знов тотожнять зі сльотою,
і їх не люблять, і від них ідуть,
і морщать ніс, що змушені весною
все обминати талу каламуть.
Вони того не знають, непривітні,
що для кількох ковтків цього добра
(звичайні води в ріках надто бідні
в своїй структурі) здолано моря
птахами у негоду і від корму,
від вирію до холоду ... Але
ковтне маленьке краплю чудотворну -
коханням пісня в серці оживе.

* * *
Без тебе і веселощів нема.
Без тебе і Усесвіт весь немилий.
І щастя з рук, немов у воду змилось.
І втратив пелюстки від вітру мак.
Без тебе сум... І він якийсь не той.
І все чуже, злостиве і химерне...
Та все ж є віра у часи повернень
у рай земний, де обвінчає Ной!..

* * *
За днями день
зникає у химерах
погаслих свіч
за днями день
крокує у віки
моя буденність
за днями день
вже лік іде по ерах
а може краще
їй зійти узбіч?

* * *
Все набирає сили,
все росте
у бур’яні питань...
І де та вічність,
якої прагнеш ти,
і де той сон,
що забуття приносить
безкоштовно?..
А те, що буде нам за мрію, -
в майбутньому, -
обернеться на сміх?

ВЕРЛІБР
Забруднені
ожовчені
розбиті
серця з кришталю
наче хтось узяв
в залізну руку
ручаї джерельні
щоб змити бруд
та утворився сплав
кривавий згусток
чорний тромб
у серці

***
поетесі Оксані Пахльовській
Ластівка в поезію влетіла
і зліпила тут собі гніздо...
Це була провісниця Сивілла,
а усі подумали - Джоконда...

* * *
Відлуння краплі
лічить тижні в кадастрі
Всесвіту див
долаючим кроком свастик
Кожен нишпорить в пам’яті
тінями речень вироків
розпачем чемних губ
розкритих для скоєнь широко
О богемо
як я ненавиджу
твій комплекс неповновічності

* * *
Чорне небо круками в’їлось
в тополину присутність простору
І розмови розчахнутих помислів
величають невинність осторонь
потойбічних дилемностей клемів
(запримічена виступом мороку)
тихим роздумом ріже вечір
на тужливу надію ворогу
злотаємні сутінки неба
опадають цілунками сорому
на підступні бажання спротиву
щастя - дзьобання плоті спомином

* * *
Іноземельні міфи
приживаються в душах
металевими сагами
про хом’ячків
з поля гравітаційних утисків
Міцність ударів пам’яті
не тверезими головами
вимірюється

* * *
Їжак вкрав сонце!.. Тримай!..
Як смів - знавіснів, злодюго?!
Це наш, цей малесенький рай,
не знаючий рала і плуга ...
Тримай, херувимця, тримай!
Так можемо втратити сонце!..
Вояка рахує: “Цвай-драй”...
І жінка стуляє віконце...

ПОКУТЯНИ
благаючи щастя
крокують у поступах
моляться чорту тужливих днів
падають руками на груди з косами
даруючи дівчаткам цніт вінків
в сузір’ях квітнуть спогадами
шукаючи спокою благають любові
перелогами змучених войовниць
відбирати в русалок намітки

ОДНОКЛАСНИЦІ НАТАЛІ Г.
Ми тут зустрічалися... Тут-
на місці надій і марень -
простягнено денний маршрут
до спеки вечірніх кав’ярень.
І ми зустрічалися... Тож
згадаймо лукавий досвід
весняних карпатських гроз
і спалахів срібний просвіт...

* * *
С.Б.
Почекай цінувати його світи!
За ними
океани самозаглиблень
і материк самозахоплень
Він знову приходить
у таємниче місто
дитячих снів
Країни Великих Дорадників
довбати криницю
посеред площ
Вічнопростору

ПРОСТІР ПАСАЖУ
Пензлик
погорджує
яремажністю спокою
і слово оловом
падає
на бруствер гірлянди
яновностей
Недомовлення звіжинь
никне
в котерлінійних
пасажах
Триангельства сулім

* * *
Елісон Кімбер
на згадку про Україну

Слово
нишком
мишкою влізе
в шпарку мовлення
Тим-то долається
передостатність
сваволі

ЮРІЮ АНДРУХОВИЧУ
Пошукаю
серед нотаток фенолога
мудре зерно
для дронтів!
Прийдешність тішиться
вечірністю калюж
патріарших слідів

* * *
Ти - спиш, і плаче на вустах
дощами змита осінь,
і мавка, скупана в піснях,
в вогні жоржин голосить...
Шепоче вітер віттям сни
зимового спочинку, -
а ти - мовчиш, і промінь - зник
в стару дідівську кринку...

КИЇВ
Коли народжувався Київ,
тополі досягали неба
і злився регіт хижих дивів
понад золою сивих требищ.
Коли народжувався Київ,
слов’янка повивала пісню
і домовик вплітав у гриву
стрічки блакитних вод та іскор.
Коли народжувався Київ,
ратай молився до Дажьбога
і отрок вирушав у виїзд
до Тустані Шляху касогів.
Коли народжувався Київ
в холодній Скіфії поган,
не знала горда Візантія,
що схизму збережуть в полян...

БОГДАНОВІ КОЗАКУ
Ми шукаємо в світі
пояснень снів
наших уяв
простору,
але ніч не хоче
ніц перевантажитись значенням
миттєвостей змісту
грамами музики
сферичних меандрів
міфів

* * *
Симпатичні метелики
теж не люблять охайності -
розносять пилок поміж простором
напнутих крил вітром літнім
Колись гусінь уперто звивалася в лялечку -
це істинна суть аскези
як відповідь віри невірним
у зміну майбутнього снами китайця

ШУКАЮ
шукаю нових пісень
поміж поліандри
радіаційних синдромів
мутагенезу
мустангів сонячних сельв
хай закривають очі
нічним небом
підманюючи світлячками
майбутнього “-ізму”
Але внизу
ковтаю спрагу повітрям
густих фабул
бджолиного вечора

ПАМ’ЯТІ ВАСИЛЯ СТУСА
... падав вітер на сірий брук
і тужливий запах ліщини
вплів в мереживо сіре павук
у кутку для поета з Вкраїни.
В серці муза тягла тятиву
із колючого дроту та нервів
і нашіптував майстер спокус:
“Ну навіщо? Ти ж можеш померти!..”
Та дорогою болю до прощ
ти пішов в передденність Сонця...
І горнувся туман до площ.
Дим лампад застигав на іконці...

* * *
повернення
на білий аркуш неба
шулікою сподівань здобичі
В просторіччі Хайдеггера
рачки крокують
в помислах
хвиль суцільних епох
Ти ж
можеш розірвати її
розіп’явши любов
на покорі висотувань

* * *
Наталії Ясинській
Повернутися - вкинути гроші в чашу
з білої глини, знаком окреслену.
Повернутися - пустити колами пам’ять
в калюжах намірів,
купаючи галунку.
Вітати з Великоднем
святочних рахманів.
Лягати наніч в траву Троянову.
Мережити небо руками молитви
в сузір’я весняні.
А ти все одначе
світанку калений міст
перев’язуєш піснею.

* * *
Зсипано купи схожості пірамід.
Сфінкс кам’яніє гадками.
Сфінкс - педагог
з розлитої мудрості предків
утворює бульбашки
наших надій
на одвічність.
Хіба бульбашка
не грає на сонці красою світу?

ЗАСНУВАННЯ РИМУ
Ростиславові Гулю
“Вкреслити - заснувати столицю”, -
відповів Ремові брат,
витираючи меч у траву росяного плачу.
Завили вовчиці Ранкового храму,
і хтось втямив вогням поховального грому.
Божественні внуки
тому приречені:
хтось назве цю подію казкою.

ЗОРЯ СІРІУС
Розкидати перли долі котам,
завіси зрипілись в гармонії - дисонансі,
підвести руки яскравому Сурожу,
шануючи сяйво негріюче.

* * *
поетесі Галині Турелик
Бурштинова крапля.
Напевно, вона окраса для жінки.
Напевно, вона закута у серці любов.
Напевно, вона блаженніший сон комашки.
Напевно вона,
напевно вона ...
Та зрештою
все ж
сльозинка ялиці...

* * *
Ларисі Б., вона ж -
Лара Гамільтон,
шанувальниця прози
Галини Пагутяк

Зустрінемося на Вулиці
Ми зустрінемося на вулиці
п’ятиповерхових будівель і
маленьких кав’ярень які
вже ніколи й не знатимуть
смутку старого джазу
Зустрінемося на Вулиці
Ми зустрінемося на вулиці
фундаментальних прощ і
раптово виявимо що
загубили любов і літня ніч
визначить вартість цієї втрати
Зустрінемося на Вулиці
Ми зустрінемося на вулиці
цільнодобових мрій і
гратчастих вітрин що
сигнальними лампами
вартують здоровий глузд
Зустрінемося на Вулиці

* * *
“До побачення...”? До побачення,
а не в Лету зі словом “Прощай...”
Дні з тобою - у серці позначені,
наче ралом продер ратай.
Ти забудешся. Звикнеш. Відмолишся.
Ніч сотвориться у небуття.
І не буде мене у довколишнім,
і у пам’яті навіть. Шлях
(навіть він!), а забуде кроки
наших мрій до утіх і сліз ...
Так, звичайно, найперше - спокій
снів, що з неба привозить Віз ...

* * *
Моя жінка буде мулаткою
(як не тілом, то хоч душею),
причащатимусь, мов шоколадкою,
з її вуст я коханням. З нею
я втечу на далекий острів,
де ні П’ятниць ні понеділка,
де буятиме літо просто,
слугуватиме ніч - тубілка ...
і її підніму я на пальму
скуштувати солодкого плоду,
і складу строфу геніальну
про її наснагу і вроду,
і зірки танцюватимуть з нею
у безмежному шалі кохання,
і сповзатиме час змією
у траву із небес вінчання.

АНТИГЛОБАЛІСТАМ
Українцем за походженням
членом азербайджанської общини
за вірою - бонцем
вмерти громадянином Еквадору
в Кіото
над рукописом про Гільгамеша
вірного учня
будівельника ковчега
Уту- Ноя-напіштіма
першого глобаліста

* * *
... І ще одні закрились двері. Ось
завжди таке трапляється, хто дуже
чекає на запрошення. Когось,
напевно, це навчить, когось - напруже
відважитись в середину ввійти
вхопити милу долю за зап’ястя...
А я не знаю за якими ти
заховане, моє маленьке щастя!

* * *
Ні шансів, ні надії, ні чекання?
Зникаю відсвітом зеленим мрій і снів.
Виводжу душу будням на заклання,
жерці - хвилини радо звершать дні.

* * *
Душа - заручена із Богом.
А тілу - зникнутив землі.
Тобі одній буде на спогад
обручка - щирість наших днів.
Це дар маленький.
Та, можливо,
про наші щастя і весну
повідає до світу диво -
кохання, збуджене зі сну.

* * *
(за Жераром де Нервалем)
Весна в твоїх очах. І привітання щире,
і посміх лагідний ще сніжній холоднечі
спокушують мене дедалі повсякчас
в любові - таїні сягнути глибонечі.
Весна в твоїх очах. І розпач від розлуки.
Слізьми моя душа омилась від спокус.
І ти у ній уже посаджена, трояндо,
тобі зашепотить в маренках хитрий Бус.

* * *
Жалій, красунечко, жалій -
ти пропустила шанс.
У щастя мли, але без нас,
від’їде диліжанс.
Ти будеш у химерах див
ловити птаху снів.
Але забудеш, що давно
вона втекла, а дні
твоє чоло вінцем візьмуть
в обійми та у шлюб
і з ними ти ввійдеш, і тінь
впаде на щирість губ.

* * *
... І знову мороз за вікном,
і радісна втома світанку,
коханої брови сном
майнули у Касаьланку.
Застигли у зваби устах
суничками пахощі літа.
Мені стало шкода їх так,
що хочу, тремтячих, зігріти !..

* * *
Над тобою - зоря весни.
Наді мною - Місяць розпуки.
Він у хмарах повільно зник,
їй - палати, допоки руки
не забудуть утіх кохань,
доки губи в жазі, в екстазі,
доки князь твій не візьме дань,
доки ти - цариця фантазій!

* * *
Не я сніданок принесу у постіль,
не поряд я, з любові добре п’яний.
Вчарований красою і у млості
себе клену за те, що сам кайдани
одяг без застережень і в довірі,
без сумнівів і роздумів... Дарма!
Тепер у тебе є придворний лірик,
йому всміхнешся раз лиш, крадькома.

* * *
... А дзвінок цей знову був не твій.
Я відваги не знайду, не смію
і збираюсь в чергу в бакалію
здати тару з-під вчорашніх мрій.
Ми минули вечори і танці,
вулиці, цілунки і зиму ...
Чи минем любов також саму,
не подавши навіть наостанці?

* * *
Я сумую без тебе сьогодні.
Не розраджують сонячні бризки
березневої повені. Низки
перламутрових днів до безодні
миттю зблиснуть у леті на щастя
і навіки ... Ти чуєш, навіки
ми жадатимем цих реліквій,
та вернути їх нам не вдасться.

* * *
Я знову йду і думаю про тебе.
Весни беріз на вулицях нема,
хоч календар говорить жартома:
“Повинен був відплисти білий лебідь”.
Повинен був ... Утома і журба,
минущість снів і зоряна алея,
і спогади про мандри Одіссея
по днях, серцях, надіях і губах -
все відійде у сонячній пожежі,
зостанеться шляхетний чорноцвіт
і Віку Золотого стиглий міт
із рук твоїх закотиться за межі...

* * *
Ми живем - наче пси,
І вмираєм - неначе пси.
І, можливо, тому
вони віддані наші друзі.
Казематів і полісів
нас заковтують корпуси.
Ми Іони новітні.
Різниця, що ми - байдужі.

* * *
Сказав один поет: “Не треба більше слів.
Те, що люблю - і це мене возносить”.
Не відає, бідака, що любов -
це не послань коханій в небо стоси,
з яких він зможе щастя досягти,
вхопити зірку бажану й далеку ...
Вірші ж мої, мов килим, простяглись
до ніг твоїх в святинь кохання Мекку.

НОВІТНІЙ ГІЛЬГАМЕШ
...А справжня слава - це прекрасна жінка,
що на могилу квіти принесе.
Ліна Костенко


Ідеалів не створюю я,
мур, шкода, будувати не вмію
і даремно втікає змія,
вкравши в мене останню лелію -
ту, що я у світ цей приніс,
за котрою здолав простори
океану безумства і ліс
скаменілих думок, і гори,
сподівався на втечу від сну
споконвічного в темені лоні ...
Виглядатиму буду одну -
ту, в котрої в букеті адоніс...

* * *
Майбутній вік - царівен і вельмож,
геральдики, фортець і майоратів ...
та поки що у наших душах вождь
про рівність всіх продовжує кричати.
Його ж це когутячий спів. А ми
вже бачимо калений міст світанку
і Вершника, що вже під ворітьми
обітницю дає звільнити бранку ...

* * *
... А я тобі пробачу все одно.
І не надійся, що мене образиш.
Любов, звичайно, тільки у кіно,
але між нами більше щось. І назви
йому ще досі не придумав люд,
лукавий і до ідолів всесхильний ...
А може, й добре, що цю тайну Будд
лиш знаєм ми, а решта всі - стерильні
від неї на роки і на роки ...
Хоча колись, можливо, і їм буде
відкрито таємницю і стежки
до зла заніс, немов снігами грудень...

СІРАНО ДЕ МОНЖУА (1869 - 1942) -
БАРОНЕСІ ДЕ СТАСІНЕ (1877 - 1954)

Ви граися просто, а я, дурненький, повірив
у щирість і ніжність, у вашу любов, доброту...
А ви тільки гралися... Потім сказали: “Ту-ту!
Пішов пароплав...” - і зникнув у обрії сірім.
Заснули в каюті без жодних докорів, неначе
в дитинстві метелику крильця його обірвали,
пустуючи, в грі, їх кинули з вітром в тривалий
політ до Парижу... Тепер захмеліли добряче -
про щастя в достатку з коханцем уклали прогноз
(перлина примарна, та діє завжди, мов наркоз), -
і вам вже не вийти із чорних морів меланхолій.
Та вас, баронесо, люблю. Це єдине з принижень,
що вічно готовий нести я із тижня в тиждень
і щиро за цей тягар буду вдячний долі...

* * *
... А квітень просто не встиг.
Словами сама відхилила
і кинула долі в немилість
у дні на початку відлиг.
А що їй? А що? Любив?
І любить, кажете? Може ...
Та це вже щось не тривоже -
старенький і збитий мотив.
І вічний, як світ ... Одначе:
“Не люб він мені, не люб...” -
і падає вирок із губ,
тому, ненароджене, плаче ...

* * *
... А я біля вікна. Ти ж, знаю, поруч.
І дощ іде. Довжезний і сумний.
Розмито ним стежки усі на гору
кохання, щастя, де царюють сни,
де вічне літо з буднями сплелося,
де дибає маленьке (та своє!),
де власну пісню небові колосся
шепоче віддано, хоч те громами б’є!..

* * *
Ти навіть не вітаєшся? За що?
За те, що полюбив чи те, що мушу
в терзаннях гарувати серце й душу,
чи учинив із дурощів грішок?
Тобі ж видніше... Суд твій - понад всіх.
І вирок - як закону повна міра.
Можливо, з рук твоїх ось ця офіра
і є любов чесніша для двоїх...

* * *
Тобі стало нудно? Що ж,
невдалий із мене паяц.
І повний вийшов “абзац”
в П’єро із Мальвіною. Дрож
від тіні лишень бороди,
хоч навіть тепер Карабас
без неї. Належим до рас
ляльок театральних завжди...

* * *
В полоні розуму лиш той, хто не кохав.
Лиш той, хто світ не здивував тобою,
лиш він в полоні, він серед роззяв
найперший і глупіший повнотою
байдужі ... Реальність - морок снам,
до них крізь нього не проб’ється вічність.
Але чого це я? Мерсі, мадам,
ми всі живем у вік сомнамбулічний.

* * *
І тополиних пух в вікно.
Червневе людство, щебіт, мрії,
а милої для серця вії
навіюють міцнішим сном.
Навіюють ... Думок парад,
шеренги, корпуси, бригади
зникають у Ніщо... Номади -
і їх пожре утіх Багдад.
І їх пожре... І в Станіслав
ввійде когорта майордомiв
від віртуалу,
і у втомі
віддаш у позі свій анклав.

* * *
Цей світ пустий, порожній, несерйозний.
Без гравітації кохання і наснаг
вмирає, наче шкапа - Місяць, в снах,
мов всохла квітка в клумбі, в котрій кожній
рослині суджено з цвітінням відійти,
привабити, духмянити, віддати
нектар на мед, а потім в певні дати
закінчити свій вік і бути тим
утішеній, що в день немарно хоч
з комахами і вітром забавлялась...
А ти стоїш, і в серці жаху галас
клене тебе за вже не збутість прощ ...

* * *
Чи я люблю Тебе понад усе?
З Його ти волі нагорода й фатум;
і вже ворожить доля нам про дату,
коли у екіпажі по шосе
нас супроводять визнати у світ,
що Таїнство - величне, і не в силі,
а у смиренні, не в піснях ідилій,
маленьким щастям обіймеш зеніт
і подаруєш віри повну Чашу,
наснаги для кохання і добра!..
А поки що на тобі днів чадра,
а в мене - щирість слів із “Отченашу”...

* * *
... і знову Місяць буде круглим. Знову
сезон врожаю. Скошено поля.
Розтоптано надію. Мов полову,
любов розвіяв вітер. Скитський шлях
зник в невідомім обрії. І мряка
в душі передчуває осінь. Ти ж
вдоволена собою і в Монако,
у Касабланку, Ніццу чи Париж
із обранцем вояж здійснити мрієш
(машина, хата, шприц, валюта. речі!).
Це так банально і так завше, Зміє!
Але й молитва вічна кожний вечір ...

* * *
... А осінь знову захопила право
і, наче жертва, світ зійшов багряно
у послусі, і падаєш, октаво,
в порожній келих, що на фортеп’яно,
з промінням грати втіху для сердець
усупереч вітрам, дощам, морозам,
щоб нагадати, як цвіла мімоза
і вартовим у неї - Місяць - жрець.

* * *
Сьогодні день Дмитра святого. Дим
волочиться, мов по надіях вечір,
і ніч німа лиш підставляє плечі
і лист упав останній, наче Рим,
закономірно, золотий, дощем ...
Молитви вдарить дзвін по суєті,
вуста твої припинять втечу втіх,
і завмирає серце вже до щем ...

* * *
У бабинім літі забувсь листопад.
Ще літня царює спіднчка.
І дата червона змінила парад
на кроки твоїх черевичків.
Червоних? Нехай. Календар їх на мить
згадає наступного року ...
Вірш аполітичний? Серце - щемить,
ще трішки - і раптом, знаскоку
захопиш зимову тим часом мою
замріяну душу вогнями.
І битись в пожежі їй, мов солов’ю
у клітці увись, до нестями!..

* * *
Ти є. але разом із тим - відсутня.
В моєму ти серці, та в іншого - серце твоє.
На тебе заведено надто ретельне досьє,
мов на Нессі з Лох-Нессу. Хвилі озера смутно
шотландського дива легенду шепочуть
(воно, чудо, існує в чужій далекій землі).
А в нас довкола - буденно, як взагалі;
без казок нещодавніх сумно дуже, напрочуд.

АТАРАКСІЯ
Загнічені свічки слабкої долі
маніфестують обрій. Край зими
весну врізає в обширі. І кволі
мандрують сни в пітьмі тіней самих.
Ти вип’єш каву. Припалиш цигарку.
Стечеш за димом подумки до ніг
і тихо-тихо із вікна на аркуш
впаде лискучий промінь. Спостеріг
очей байдужість і відхилень вдачу,
і темний-темний згусток на душі ...
Окраєць хліба. Всім нам на додачу.
І вимірів, напевно, ще зо шість...

МЕДИТАТИВНЕ
На чорному пні
На чорному чорному пні
сиділа ворона
сиділа ворона сиділа
Довкола біліло
вологою білих слідів
а чорна ворона
а чорна ворона сиділа

* * *
Осінній лист закручений у тугу,
похмура паводь падає на тло
розмити мрії. Видуває фугу
у труби вітер, мов самотній слон.
А слідом дощ. Дует розлуки з ранком.
Лиш інколи гарчать автомобілі.
А киця спить. І ніжиться. Сметанку
її ніхто не вип’є в світі білім.

* * *
Весняний сум одягся в білий цвіт.
Зелені сни блукають нишком світом.
І тихо плаче перший прозеліт
від хвилювання серед плетив літер.
Химерних днів упевнена хода
вздовж автострад, і парків, і кав’ярень
минає, наче біла череда,
котру жине за овид синій арій.
І зостається чорний, чорний слід,
шляхетний грунт святилища і танців,
і золотий, до сонця, щастя плід
впаде до рук коханій у багрянці.

* * *
Наталі Л-н
1.
Ти - не прийшла. Чекати - марно.
Дурні надії - сміховинні.
Лягає травень квітом гарним,
дощами сходять мрії плинні.
Втекла від мене? Спалах злості,
обурення ганьбою зради ...
А потім - лиш самотній острів,
думок незлічені паради ...

2.
Ти не прийшла - мороз на квіт.
У вітах вмер пташиний щебіт
і сум вхопив, неначе лід,
в своє всевладдя.
І на небі
нічному промені сузірь
складуть симфонію прощання;
старий скрипаль старих подвірь
запалить свічку. Вже останню.

* * *
Коли для світу готували вість,
а матері кутю варили в печах,
тобі милішим став, одначе, гість
із іншими словами. Холоднеча
твоїх убила квітку щирих слів,
скрутила у зів’ялий жмут довіру
між нами. І розплати вже засів
тобі чи відвернути за офіру?
Чи відвернеш її ти за любов,
злеліяну, але, однак, не збуту?
Розчавлена душа з-під підошов
моя розквітла в туги чорну руту...

* * *
Тарасові Прохаську -
“Максові Млинарському”

Не хотів би я бути похованим
ні у Венеції, ні на кичерах,
хоч і любо було б зникнути
разом із містом у водах пам’яті чи
з цвинтарем давнім гуцульським.
Я, принаймні, згодився б на
Флоренцію чи Оттаву, та
однаково через -надцять років
до мене в могилу опустять іншого
за несплату за місце
(така вже доля Західного світу!), -
то ж краще маком червоним
свідком зостатися пориву вітру
Атлантіс до фьордів
Торсхавну.

* * *
Наталі Л-н
Колись я любив вас. І ви про це, звісно, знали.
Не треба шляхетного жесту, усміхів, дружби.
Тікайте далеко із ним у кохання. А ну ж бо!..
Хто знає, яке ще вам доля готує мортале?
Втікайте, ідіть. Танцюйте, якщо вже так дуже...
Весна і цвітіння. Природа. Любов і краса.
Не треба лиш жестів. Вони - для поганого пса.
для Божих пророків, покар і сваволі відчуджень...

* * *
Ніч
Чужа шинкарка
Нова пісн
Хмільне кохання
Наше життя
в сучасній
незалежній
і суверенній Україні
мов після такої ночі
Похмелитися б
поете -
брате

* * *
Ярославові Галущаку
А Гадюк у Павлівці - катма!
Ареал розширився повзучих.
Наробили з добрив купи - й мак
з них росте і різний видом кущик.
Всередині ж - парники і жук ...
Так і ми, розкидавши на купи
Україну, плодимо гадюк
і під серцем гріємо. Ось глупість!

* * *
... грім капає із Золотих Воріт.
Тарас Мельничук


..Дощі, мов древні заповіти ...
Степан Процюк


А Місяць скапав інієм на грунт.
Зима безсніжна як любов без правди.
Димить завод ще. В кризи час він мав би
теж бути “без”. Останній зиск секунд
зостався листю золотому жити.
Тріпочеться ще з вітром. Шелестить.
Вже під ногами вимерла блакить
дощами. А над нею ворожбити
останню требу справили для Сонця,
надалі ж тризни - Місяцю і Смерті.
А в Ладі - Всесвіт. І стежки всі стерті
на карті снів, що ними час нас гончий
маленькі жертви заганяв у нори
свідомості. І тільки дідик Фройд
приймає чемно випещених пройд,
щоб на аналіз взяти крові корінь.

НЕОНІЛІ СТЕФУРАК
... Неофіти ідуть, неофіти ідуть ...
Тарас Мельничук

Ви вісники, покликані до чину?
Вчиніть любов у собі, далебі,
ще час зими у Всесвіті не збіг,
не згоєно і рану - Україну
в Божественному тілі. Від каміння
і під ногами, і під ворітьми
не раз ламали серце і ломи
та ідолам служили поклоніння
усупереч навчанню. Неофіти,
хай світ тремтить - орімо переліг!
Ми арії і діти у доріг
Русі - Вкраїни (ніде правди діти).
Йдемо у вирій. Не мідяк у ртуті,
не шлях ілюзій, підступів і зрад.
Це путь новітніх Едд та Іліад,
щоб вік цвісти, мов Сонцю зранку, Руті
святого Володимира. Земля
тепліша, як ніколи (бо під нею!),
в роси намисто сон одяг лілею,
і ніжно небо обійма орля.

* * *
Наша п’яна любов
Різдвяного вечора
сороиться спротиву щастя

Ми злукавили разом
і зима втекла від вікон
погуляти плаєм з Місяцем
до самісінької Чорногори

Ми пригублюємо нашу надію
і співаємо колядку
Це ти?

Тиша впала
Ми разом із нею
привітаємо віру й любов

ПЛАЧ МОЛОДОГО СУФІЯ
... Як похвалюся я добрим серцям,
що кохана
Слово дала, але потім зробила як знала?..
Хафіз


...Що полюбить, побереться,
А вона другому
За три шаги продається
Та з його сміється.
Тарас Шевченко


Нещастя доля серцю принесла -
Дівчиська із “забитого” села.

Вона про себе мала вищу думку -
Та суть явила на поверхню шумку.

Пообіцяла рай - та з іншим утекла.
Я ж їм услід молюся, і без зла.

З любов’ю по-блюзнірськи ти повелась, авжеж,
Свої слова забула, і поцілунки - теж.

Підступно приручила - тепер я гину вкрай.
Довкола все - пустеля, а у вухах: “Прощай!..”

Моя душа - самотня, мов верблюжа, без тебе.
Ти ж віслюка обрала. І плаче ангел з неба...

* * *
1.
Коли повертаюся
твоє ім’я
мимоволі зринає з губ
у березень пам’яті
а ти
посміхаєшся впевнено
мріям

2.
Одного разу
я зник
в глибинах твоїх очей
Тепер мене
утопленого
хвилі життя гойдають

* * *
Старенький джаз
зітхає в теплий гамір
над втечею годин
в пітьму повчань
і осінь інша вже
і вечір з нами
не буде йти
вздовж вулиці у гості
потішитись
з надії мрій дурних

І ми вже інші
і опале листя
хоч золоте
та створить сірий грунт

І порожнеча слів
гримить мов відра
шукаючі води
у наших душах

* * *
... і вмерли квіти на твоїм вікні.
А з ними сни втекли у далечінь.
Прокинувся - мов впала в душу тінь,
неначе в серці стало талим снігом.
Ці квіти - вмерли. І померли дні.
Минулися, зоставили на спогад
пряму розмов і сподівань дорогу,
ночам уже не створені пісні...

* * *
Я шукав тебе
Запитував багатьох
вогні світанкового міста
фонтани яруси
своєї свідомості
але ти
Богине Анно
мені посміхалася
із закутка різьби
на тарелі гуцульському
із гобелена
з узороччя на руків'ї
сокирки з пам'яті
про наші так
і не здійснені поцілунки
Ой Анно Анно

Елегія до сонної Оксани
Ні сонця, ні дощу ... Весна недужих.
Еней помер в Лавінії обіймах.
І Рим помре. І гине в плоті війнах
вовчиці дух, холодний і байдужий.

І снів нема. Лиш марево видінь
Туманних днів під Рейном в теплих норах...
І душі огортає мерзлий морок
На рабство із десяток поколінь.

Не наш, не світ... Ракшаси і кентаври,
син Пендрагона, Зігфрід, тінь у брід...
Закінчує крайнеба шлях болід -
і Атлантида - мрією про завтра.

А ми переможемо всупереч пактів
ми знову йдемó – на порозі досвітних
леліємо образ свободи і бога
здіймаються душі у небо зі злітних
за обрій лягає для серця дорога

нехай нас чекають важкі переправи
нехай перевали із гострим камінням
ми знаємо – там де каяльнії трави
там поле для битви зла зі сумлінням

ми сходимо тільки до храму і сонця
легкі в нас пісні і жінки у нас відьми
надбає рятунок в дитячій долонці
промінчик надії – вільним і рідним

ми хочемо й будемо попри злотнечі
ми вдаримо градами й смерчами гадів –
титанами правди пригнічені плечі
розправимо наступом у авангарді

і зникнуть в проваллі історій і трактів
останніх імперій останні пророки –
а ми переможемо всупереч пактів –
we are the others – карбуємо кроки


-----------------------

КОМЕНТАРІ

... адоніс - квітка, що за звичаєм кладуть на могили коханих

... Анх - давньоєгипетський принцип життя, його означував ієрогліф з поєднання кола та хреста над ним. Тепер - символ готичної субкультури

... Аргімпаса - або Аретуза, у скіфів - богиня - войовниця, аналог давньогрецької Артеміди

... атараксія - душевний спокій як вища цінність

... Березань - на українському Причорномор’ї місце святилища бога - героя Ахіллеса

... бон - тепер тібетська релігія, яку сповідував Чінгізхан. Виникла в середовищі персів, що боролися за незалежність Персії від Мідії. Засновник - пророк - син ієрусалимської принцеси та знатного перського сановника Мітрідат (Дмура), якого тібетці називають Шенраб Мівоче. Була державною релігією за часів Кіра Великого , Камбіза та його нащадків до часу, коли Дарій не віддав перевагу реформі бону, яку здійснив Заратустра. Північноіранські племена Турану (сучасна Середня Азія) зберегли до навали арабів архаїчний варіант бону і навернули до нього тібетські та тюркські племена. Власне в середовищі бону виникло уявлення про легендарне та неприступне царство Шамбалу.

... Бористен - давньогрецька назва Дніпра, бога матері скіфів Діви - Єхидни

... Бус - давньослов’янський божок

... Велес - давньослов’янський бог худоби та достатку. Германцям був відомий як Вйольсі, родоначальник роду героїв Вольсунгів.

... Вередій - давньословянська назва комахи “божа корівка” (“сонечко”), що вважалася посланцем бога сонця Дажьбога

... Герострат - злочинець, який для прославлення свого імені спалив храм Артеміди в Ефесі, одне з “семи чудес світу”

... Герри - священна долина поховання скіфських царів десь на Лівобережжі Дніпра

... Гир-Ат - у тюркських переказах, магічний кінь - помічник

... Гільгамеш - герой давньошумерського епосу, який знайшов квітку вічної молодості

... глаголиця - перший варіант церковнослов’янського алфавіту

... готи - давньогерманське войовниче плем’я, тут - представники субкультури (поряд з такими як хіппі, панки, юппі)

... Едда - звід давньогерманської міфології

... ієрогліф - знаки давньоєгипетського письма

... інки - народ, що в Південній Америці утворив могутню імперію від Панами до Чілі.

... кадастр - список, реєстр

... Кайзерлінг Герман - основолоположник “філософії сенсу”

... Кіото - столиця Японії, а Еквідору - Кіто

... касоги - давньочеркеські племена в степах України

... Лета - річка, межа між світом живих і ертвих

... мулати - нащадки змішаних шлюбів негрів з європейцями або семітами

... неофіти - новонавернений послідовник якогось вчення або релігії

... огузи - давньотюркські племена

... паполома - у Візантії, покривало для коня

... печеніги - давньотюркська народність

... Сварга - давньоарійське означення сонячного світила, символ палацу бога - громовержця Індри

... Себек - давньоєгипетських божок з головою собаки

... Сивілла - давньоримська пророчиця

... Сілезький Ангел - псевдонім німецького поета католицької Контрреформації

... суфій - послідовник містичного вчення, що виникло в середовищі європейських (Іспанія), іранських та тюркських етносів як антитеза на арабський шовінізм у ісламі

... Тіамат - давньошумерський жіночий першопринцип, уособлення хтонічної Безодні. У готичній субкультурі наявна “Церква Тіамат”.

... фенікс - міфічний птах, що самовідроджується з попелу

... Хайдеггер Мартин - німецький філософ - екзистенціаліст, засновник генетичної етимології (тлумачення походження слів)

... Харон - перевізник через ріку Лету (див.: Лета)

... цейтнот - недостатність часу

... Цербер - триголовий пес, сторож входу в Потойбіччя

... homo viator (латин.) - “людтна - мандрівник”

... ins blau (нім.) - “у блакиті”

Комментариев нет:

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...
"... Надо обновить идею эллинизма, так как мы пользуемся ложными общими данными... Я наконец понял, что говорил Шопенгауэр об университетской философии. В этой среде неприемлема никакая радикальная истина, в ней не может зародиться никакая революционная мысль. Мы сбросим с себя это иго...Мы образуем тогда новую греческую академию... Мы будем там учителями друг друга... Будем работать и услаждать друг другу жизнь и только таким образом мы сможем создать общество... Разве мы не в силах создать новую форму Академии?.. Надо окутать музыку духом Средиземного моря, а также и наши вкусы, наши желания..." (Фридрих Ницше; цит. за: Галеви Д. "Жизнь Фридриха Ницше", Рига, 1991, с.57-58, 65, 71-72, 228).

Ярлыки

"Слово о полку" (1) Азия (9) Албания (1) албанцы (1) алхимия (2) анархизм (1) Анатолия (4) антикапитализм (1) антисоветизм (1) античность (4) Античный мир (10) антропософия (2) арии (4) арийцы (1) аристократизм (1) архетипы (5) Атлантида (4) афоризмы (1) Африка (1) Балканы (5) Балтика (2) Балты (2) бахаи (1) Ближний Восток (6) Болгария (1) Бонапартизм (3) Британия (1) Буддизм (4) булгары (1) былины (1) Ваал (1) варварство (1) варяги (3) Венгрия (1) Византия (1) Власть (1) Гайдамаки (2) Галисия (1) Галиция (6) Галич (3) Галичина (13) Гендер (2) Генеалогия (9) Генон (1) геокультура (1) геополитика (10) германцы (2) герои (1) Гильгамеш (1) гностицизм (1) Готы (16) Грааль (1) Греция (1) Грузия (1) гунны (1) Гуцулы (8) Гуцуляк (12) Даосизм (1) демократия (1) детофобия (1) диаспора (1) Дионис (1) доклады (2) Древний Египет (3) Дугин (2) духовность (2) Евразийство (24) Евразия (3) евреи (1) Ефремов (2) женщины (1) знаки (2) Иван Франко (2) Индия (5) индо-европейцы (5) индуизм (3) инициация (3) Интервью (10) интертрад (1) Ислам (3) историософия (2) исторический материализм (1) история (4) иудаизм (1) йезиды (1) Кавказ (6) казаки (3) капитализм (4) Карпати (2) Карпаты (11) Карфаген (2) католичество (1) Кельты (11) Киев (1) Киевская Русь (25) Китай (2) классы (2) книга (3) книги (2) козаки (2) Козацтво (4) Коліївщина (1) коммунизм (2) конспирология (2) конференции (1) Конфуцианство (1) Корея (1) Косово (1) крестоносцы (1) Криптополитика (7) Культура (57) Латинская Америка (1) Левое движение (4) левые (1) Леся Украинка (1) Лингвистика (16) Литература (20) личности (17) манифесты (2) марксизм (1) масоны (1) менталитет (1) ментальность (1) метафизика (1) Мифология (66) Монархизм (8) мораль (1) Мория (1) Москва (1) музыка (5) Налимов (1) наркотики (1) наука (1) Национализм (20) нация (5) неосарматизм (1) Неоязычество (7) Ницше (3) Ницще (1) Новости (5) Новые правые (26) норманны (1) Общество (22) Оккультизм (4) Олег Гуцуляк (8) Орден (3) Ордены (1) осетины (2) Осетыны (2) отзывы (1) патриотизм (1) пикты (1) писанка (1) письмо (2) плейкаст (1) Плейкасты (1) Подолье (1) Поезія (3) Полесье (1) политика (44) Политика (1) постмодернизм (1) потмодернизм (1) поэзия (1) презентации (1) примордиализм (6) Примордиальная Философия (19) прометеизм (1) пророчество (1) психология (1) Революция (20) Религия (13) Республиканство (1) Рецензии (4) рим (4) родовод (1) Росія (2) Россия (24) Русь (7) рыцарств (1) Рыцарство (5) Сарматы (11) сатанизм (2) свобода (1) семантика (2) Сербия (1) символы (2) скифы (8) славяне (45) События (1) социализм (2) социальная философия (1) социология (5) Спарта (1) Средиземноморье (2) СССР (1) Сталин (1) сталинизм (1) статьи (3) стихи (2) Султанов (2) суфизм (1) США (1) Танцы (3) Творчество (6) Тибет (1) Тойнби (1) топонимия (1) традиционализм (7) традиция (6) Триполье (1) Тюрки (6) убийство (1) Угро-финны (4) Угры (1) Укаина (1) Украина (81) Україна (4) утопия (1) фантастика (11) фашизм (1) Филология (11) Философия (45) филосфия (1) ФКК (1) Франция (1) футурология (7) Хайдеггер (2) Христианство (20) царственность (4) царство (1) Цивилизация (58) цитаты (1) человек (5) человечество (2) ченнелинг (1) черкесы (1) Шамбала (1) Шевченко (1) шовинизм (2) Шотландия (1) шумеры (1) эзотерика (8) экономика (1) элита (2) Эпиграфы (1) эпос (4) эстетика (1) этнология (36) этруски (1) язык (1) языки (2) язычество (3) Япония (1)

Гильдии

Гильдия авторов и правообладателей
Официальный сайт и торговая площадка компании ООО НПО "Солярис-Сервис" для реализации и распространения е-товаров.
http://e-galo.ru/



Конкурс «Оккультное просвещение — 2013», посвящённый 75-летию со дня рождения Евгения Всеволодовича Головина
http://vk.com/op2013