27 ноября 2013

Олег Гуцуляк: Езотерична історіософія України як метаініціація геокультури: між тотемами і табу

У статті визначено феномени історіософської, інтроісторичної та геокультурної реальності України, проаналізовано провідні тенденції еволюції українського національного культурного духу, розглянуто версії нереалізованих проектів розвитку національної самосвідомості в контексті європейської цивілізаційної традиції та можливості їх «нового прочитання».
Ключові слова: ініціація, історіософія, національна культура, європейська цивілізація, Європа, Україна, Тарас Шевченко, Іван Франко, нові гуманітарні праві.

В статье определены феномены историософской, интроисторической и геокультурной реальности Украины, проанализированы основные тенденции эволюции украинского национального культурного духа, рассмотрены версии нереализованных проектов развития национального самосознания в контексте европейской цивилизационной традиции и возможности их «нового прочтения».
Ключевые слова: инициация, историософия, национальная культура, европейская цивилизация, Европа, Украина, Тарас Шевченко, Иван Франко, новые гуманитарные правые.
In the article defines the phenomena historiosofic, introhistory and geo-cultural reality of Ukraine, analyzes the main trends in the evolution of the Ukrainian national cultural spirit, reviewed version of unrealized projects of national identity in the context of the European civilizational traditions and possibilities of their “new interpretation”.
Keywords: initiation, historical philosophy, national culture, European civilization, Europe, Ukraine, Taras Shevchenko, Ivan Franko, a new humanitarian right.
Один з українських дослідників езотеричних знакових систем запропонував візію, згідно з якою українська нація на момент проголошення незалежності в 1991 р. виявилася в ситуації такого собі ченця, який так і не добув посвячення, а тому не зміг зрозуміти, за що ж його так сильно і болісно лупцювали такі «підпільні буддисти» як от Йосиф Вісаріонович з ГУЛАГом – аналогом бамбукової палички настоятеля Шаолінського монастиря Фаня, котрою він приводив до «саторі» неслухняних ченців [1].
Однак тепер ми можемо констатувати, що внаслідок десятирічного етапу – від «помаранчевої революції» (2004 р.) до підписання асоціації з Європейским Союзом (2013 р.) – українська макрогрупа, яка знаходилася в статусі «нації як конвіксії» (convictio «переконаність (у наявності спорідненості, спільності)»), пройшла, нарешті, ініціацію (посвячення) та набула легітимний статус «нації як консорції» (consortium «співучасть, співтовариство»), проявивши всі три основні якості ініціанта – хитрість, відвагу і витримку. У відповідності з класифікацією ініціатичних «ритуалів переходу», запропонованою А. ван Геннепом (A.van Gennep, 1909) незалежність України може відповідати «ритуалу відокремлення» (rite of separation), «помаранчева» громадянська революція – «ритуалу передавання» (transition rite), а асоціація з ЄС (надалі – вступ до ЄС та НАТО) – «ритуалу інкорпорації» (rite of incorporation), «священного шлюбу» («гієрогамії»).Як зауважує етнолог Колін Тернбул, саме ініціація (посвячення), що тісно пов’язана з системою вікових груп, дає людині якісно інше відчуття індивідуальності, відмінне від того, що людина отримує в системі спорідненості, базованій на звичаєвому праві (опозиція «комітат, comitatus, кмети» – «рід, Sippe, жупа», за Ф. Кардіні [2]). Ініціація створює «спільність духа», значною мірою сприяє збереженню загального соціального стану речей і породжує упевненість в майбутньому – і в цьому житті, і за її межами. Вона вилучає амбівалентність, що постає в процесі старіння, бо чітко визначає роль людини у відповідності з її соціальним віком, а соціальний вік кожного визначається періодичними громадськими «церемоніями». За такої системи кожний відчуває себе приналежним до «єдиного цілого», його активно діючою частиною.
Відомо, що в багатьох обрядах посвячення (ініціації) до містеріальної таємниці присутній акт включення неофіта до «братства / союзу / клану», який супроводжується випиванням священної води [3], котра є символом межі між світами. Її джерело, як правило, стереже демонічна істота войовничого характеру, приналежна візуально до кількох світів одночасно (Змій Горинич на Калиновому мості, страж Хеймдалль на мості Біврьйост, змієморфні Врітра-«Воротар», охоронець небесних «корів»-рік, та Тіфон, охоронець русла ріки Оронт та ін.).
На євразійському просторі відомий цикл міфів та легенд про героя, який, мандруючи, натрапляє на джрело води, котре охороняє дракон. Герой убиває дракона, його чарівним рогом відкриває підземний палац і кохається з ув’язненою там красунею (узбецький Шакар, український Котигорошко, германський Сігурд та ін.). В інших версіях героєві-ініціанту чашу зі священною водою часто підносить визволена ним із полону у демонічної істоти дівчина-царівна. Славнозвісним було релігійне братство Афродіти Апатури, на могилах членів якого встановлювалися стели (найвідоміша — стела Агафа) із зображеннями богині, яка в простягненій правій руці тримає кубок з вином (канфар), а в лівій — чашу (фіалу). Біля постаті богині часто зображали двох вершників в парадній одежі. У багатьох міфах і казках конкретизується, що герой випиває воду саме з чаші, зробленої з черепа вбитого охоронця проходу між світами. Рашид-ад-Дін розповідає, що в особливих випадках степовики клялися золотою чашею, зробленою з чаші вбитого суперника, і проливали з неї кумис на землю (саме так чинив Токтай-бек перед Джамухою). З черепа князя Святослава Завойовника печенізький хан Куря виготовив саме таку чашу – “габалу”, як це було характерно для сповідників ваджраяни – степового варіанту буддизму махаяни, для пиття червоного напою, символізуючого кров ворогів і злих духів (походить з традиції шіваїстського тантризму, де Шіва в іпостасі Кали Бхайрави, іпостасі “Великого Часу” п’є з чаші-черепа паруючу кров, танцюючи на трупі власного сина Ганеші — слоноподібному Ганнопатхі). Саме зображення цієї габали (з черепа Святослава) на триножнику карбував на своїх монетах князь Володимир Святославович. Чому? Бо чашу – “габалу”, “славу”, згідно з літописом, “перейняв” у печенізького богатиря у поєдинку Ян–Кирило Усьмович Кожум’яка. На місці поєдинку, між Степом і Руссю, за переказом, засновано місто Переяслав. В Уельсі шанують джерело св. Тейло, вода якого зцілювала, якщо її випити з черепа самого святого, який першим здійснив прощу від Ірландії до вод святого Йордану в Святій Землі, піднесеного прямим нащадком сім’ї охоронців цього джерела (тобто неперервний ланцюг хранителів священної посудини).
Перемога над демонічною істотою-охоронцем переходу між світами і випивання води (напою) зі священного джерела символізує зміну коннотатів практики [4] – ініціантом в якості свого обирається «Інший світ» або «Свій бог», елементи якого приносяться в якості культурного або цивілізаційно-впорядковуючого дару у «Цей світ». Для тих, хто не приймає нового цивілізаційного «дару», поведінка героя (Гільгамеш, Геракл, Діоніс, Локі, Персеваль, Байда, Олекса Довбуш) може видатися дикістю, «варварством», руйнуванням моральних та предківських настанов, бо ж і герой мислить так, що можна «перетворити в мішень» тих, хто до його «Іншого світу» не належить (збирати данину-«полюддя», викрадати дівчат біля водойм, навіть встановлювати справжнє полювання на «непосвячених»-ілотів і т.д.).
Не дивне, отже, геополітоміфічне прагнення багатьох «телуричних імперій» (від Чингізхана до Жириновського) до «останнього моря», межі окультуреного світу, де чекає нагорода – «Царівна біля моря» («комплекс Персея і Андромеди»). Правда, її ще слід врятувати, тому що вона або призначена в жертву чудовиську з «іншого світу» (вірніше, представника двох світів – «земноводного»-дракона), або зачарована і приречена мати вигляд мешканця «іншого світу» (птаха-лебідь або жаба).
Теперішня Росія, оцінюючи розпад СРСР як певну «ініціатичну смерть» і прагнучи звершити перехід у дорослий світ» (стати врівень з «наддержавами»), розцінює Україну такою собі «жертовною царівною біля моря», яку належить «врятувати». Нехай навіть всупереч її власним бажанням і очікуванням!
Але замість смерті як стадії перетворення, за якою йде відродження, може відбутися тільки єдиний і сумний для Росії фінал – «смерть» України без повернення, остаточно і безповоротно її відхід в «інший світ», і цю смерть-агонію від «братньої» і свавільної любові пророчо описав Михайло Лермонтов у «Морській царівні» (1841 р.), одній з останніх своїх візіонерських балад. Росіянин залишиться ні з чим, він буде не відважним переможцем, а назавжди приреченим пам’ятати про «морську царівну» та її «загибель», як раніше і про ту, яка втекла разом з іноземцями з Тавриди (Іфігенію), прихопивши з собою на додачу такий улюблений дикими таврами кумир: «…так що таври потім, зібравшись і обговорюючи цю подію, довго і вдумливо матюкалися, чухаючи волохаті маківки. Кумир забувся, як і вся ця історія грецьких матереубійц. Але осад залишився. Ох, залишився. Плюнули адже в душу, і дівчина, і ці греки-обманщики, і якось поширився він, важкий і мутний, над обширною Тавридою, над її степами і пагорбами, неприємний такий осад гіркоти від зустрічі з чужинцями, все прагнуть обдурити нас, простодушних, поцупити щось, нажитися, розжитися, урвати, а ми дивимося в світ з такою довірливістю. Обманювали нас, обманюють і будуть обманювати віки вічні…» [5].
У іншого російського поета, Велимира Хлєбникова, є поема «Шаман і Венера», що також належить до числа візіонерсько-пророчих: «… Фінал поеми простий. Венера майже звикається з роллю діви-прислуги високомудрого Шамана, іноді пхинькає, але печеру прибирає ретельно, як і раніше ніякої експресії, сексуальної динаміки, п’янких веселощів, бурі захвату. Небесний індивідуалізм кіпрської богині виявляється абсолютно незатребуваним в суворому північному краю, її чарівність – просто ніщо перед торжеством шаманського духу. Її еротичні фантазми розсипаються перед простотою його курильної люльки… Так би й пропала неждана Морська Королева в цих позбавлених смаку і бридких місцях, якби не прекрасний Лебідь, який прибув від самого Аполлона, врятувати небожительку від євразійського континентального кошмару … А що ж Шаман? Можливо, він і не помітив появи найдивнішого дива в своєму особливому житті, наповненому магічними польотами до Неба і Пекла, серед зелених креслень хвойних лісів і абсолютно нестурбованих річкових брижів» [6].
Але якщо «морській царівні», тобто народженій вільною, диктувати укази і волю за кого їй «піти заміж», кого обрати «судженим», з ким «розділити долю», то це обернеться загибеллю «рятівника», як загинули Хаген і Гюнтер, вбивці Зігфріда, чоловіка прекрасної бургундської принцеси Крімхільди. Щоправда, й над самою нею тоді повисне рок бути розсіченою навпіл мечем Хільдебранда Нібелунга.
Отже, спостерігаючи наслідок метаініціаційного розвитку України, можна констатувати, що вона тепер перейшла від «повнотільного жіночого начала» до «… активізації чоловічого начала, до набуття суб’єктивності – політичної, онтологічної і психологічної» [7], до чого, не бачачи шляхів реалізації, лише декларативно закликають автори видань типу «Переходу-IV» (росіяни ж просто інкорпорували у своє тіло «малий народ» – німців та євреїв – як еліту). Іншими словами, Україна з кінця 2013 р. перестала бути «проблемою» для себе самої і стала країною, яка стоїть перед багатьма проблемами – звичайною державною політикою у питаннях соціального забезпечення, правосуддя, економіки, транзиту, інформаційно-технологічного прогресу, міжнародних стосунків.
В ініціатичних практиках як правило завершення посвячення відбувається як вихід з ініціатичної печери «назустріч Сонцю», як ось «сини сонця» Інки вийшли з печери Пакарітампу або предок франкських королів Меровей – з печери у країні Хуг.
Сам ініціатичний вихід символізується «воротами» і зображається як «помаранчеве (оранжеве) коло», що, ймовірно, йде ще з часів палеоліту, коли світло осяювало людей виходом з печери: «Так виглядала відпочаткова блага вість» [8]. Також в езотеричних традиціях ці «ворота» називалися «втулкою сонця», «космічним оком», а в людському тілі співвідноситься з Брахмарандхрою і з тім’ям. Наприклад, початок посвячення Сірано де Бержерака в таємницю держав та імперій Місяця розпочинається з споглядання (медитації) помаранчевого диску Місяця [9].Помаранчевий колір стимулює емоційну сферу, створює відчуття добробуту і веселощів, очищує від неприємних відчуттів, допомагає змиритися з негативними подіями життя (наприклад, розрив стосунків або втрата близької людини). допомагає пробачити людину, відпустити нерозв’язану ситуацію. Він стимулює насолоду, свято, благородство. Помаранчевий колір в алхімії відповідає Меркурію.
Також біля воріт «сонячного царства-раю» стоїть архангел Михаїл (патрон Києва) з вогненим мечем, що зображається на іконах помаранчевим кольором (підмічено політологом А. Окарою в особистій бесіді з автором). «Ворота виходу» співвідносяться із зимовим сонцестоянням, і саме на західне Різдво (грудень, 2004 р.) відбулося переголосування другого туру (т.з. «третій тур») виборів Президента України, в той час як перший і другий тури співпали, відповідно, зі святами Хелоуїн і святом архістратига Михаїла.
Як зауважив культуролог О. Єлісєєв (в особистій переписці з автором), помаранчевий (оранжевий) колір в великій індоіранській Ямній спільноті, котра простягалася від Уралу до Дунаю в 3600-2400 рр. до н.е., теперішня Україна), символізував надію на майбутнє воскресіння: покійників посипали вохрою. Тобто, в результаті, під час Великої Помаранчевої громадянської революції було взято на озброєння стародавній символізм великої культури, яка не чужа для України (сам «оранжанд» був «кочовою революцією» з палатками-кибитками).
Вища точка ініціації – зимне сонцестояння – співвідноситься з наступними символами:
1) людина без голови – доля вибрала на її роль людину, чиїм патроном за ім’ям (Георгій Гонгадзе) і назвою рідної країни є так само обезголовлений святий Георгій з власною головою в руках;
2) жінкою-жрицею, втілюючою власне поворотну містерію зими, хранительку священного знання, – її роль доля приготувала особистості з іменем річного колообігу, Юлії, чиє прізвище для українця неначе представляє реалізацію того, що історично не відбулося внаслідок смерті хороброго і войовничого Тимоша Хмельницького, чоловіка молдавської принцеси – отримання гетьманської булави;
3) ініціастичному «спускові в потойбіччя» ідентичне тимчасове президентство Віктора Януковича, хвороба Віктора Ющенка, легітимне президентство Віктора Януковича, ув’язнення Юлії Тимошенко і Юрія Луценка;
4) Чудовисько-Цар Лісу, яке зустрічає ініціанта на виході з печери, випускає переображеного ініціанта, іноді з жахливим для профанів обличчям, тільки після відповіді на питання «Хто ти?» – «Я – це Ти», чому ідентична в соціальному плані наступна колаборація Ющенко з кучміським оточенням – призначення на прем’єрство Юрія Єханурова і Віктора Януковича, введення на керівні пости в адміністрації Президента представників явно маргінальних субкультур, конфронтація з прем’єр-міністром Юлією Тимошенко, активне просування євроінтеграційної політики Віктором януковичем і його оточенням тощо).
Україна набула тепер власне статусу «консорції», «дружинної групи» (Gefolgschaft) зі своєю «богинею-покровителькою»: вічевий Майдан (іран. «коло») як Новий Акрополь (де «поліс» – «місто», «держава», «територія»; «акро» – «верхній», «крайній»), а її богиня – Афіна Демократія як «співучасть народу у своїй власній долі» (Артур Мюллер ван дер Брук).
Щоправда, в умовах «демократії, що перемогла» обиватель перенасичується сварками і чварами політиків, бізнесменів, артистів, топ-моделей і топ-менеджерів, роздратований до крайнощів сенсаційними Вибухами Компромісів осіб та западла… В Алжирі, де революція перемогла військовим шляхом, через рік президентський палац Бен Белли танками протаранили ветерани-«моджахеди»… А після революції в Україні, що перемогла мирним чином (але явно не без допомоги мобільних операторів, – ось кому вона найбільшвигідна! І тому з повним правом компанія UMC на своїх рекламних роликах крутила зображення натовпу з «помаранчевими» стягами і емблемою своєї компанії в центрі їх), роль тарана (інверсійного вибуху) виконає підсвідоме бажання бути свобідним, що реалізує себе через стиль і технології особливих «способів вираження».
В ініціальних шаманських традиціях розповідається, що під час посвячення герой довідується про те, що в дійсності ініціюючий його шаман є насправді його вітчимом та вбивцею справжнього батька (який з’являється героєві у видінні в образі істоти, що потім стає тотемом героя). Як наслідок, герой карає негідника та весь його рід, іноді навіть належну до нього свою власну сім’ю – дружину, дітей, матір (т.зв. «комплекс Ореста»).
Без сумніву, що цим «ініціюючим шаманом-вітчимом» для України виступає Росія та її академічна культура. Але тут ідеться не про звичайну «русофобію». Вже Тарас Шевченко, якого «ініціює» в культуру шаман під назвою «Миколаївська Росія», даний «архетипний комплекс» реалізує у своїй поезії шляхом т.зв. методу «Активної Уяви»: «… це діалог, котрий ви ведете з різними частинами вашого «я», які живуть у безсвідомому. Певною мірою це схоже на сон (! – О.Г.), а тією лише різницею, що, зазнаючи це відчуття, ви не спите і повністю усвідомлююєте те, що відбувається… Йому здавалося, що він щось вигадує, а насправді він вихлюпував таємний зміст своєї внутрішньої сутності… Всі інтриги, невинні жертви, трагедії та пригоди були мимовільними відображеннями жахливих конфліктів, що здіймали бурі у його душі… Він відчув символи, що піднялися з його безсвідомого. Зрештою, його Активна Уява примусила його поглянути прямо в очі своєму внутрішньому «я»…» [11].
Тим самим Тарас Шевченко як герой-«культуртрегер» занурив всю націю у стихію Активної Уяви, став її шаманом-«терапевтом» («Кобзарем!»), відкриваючи для нації можливість «вільного польоту» не в політиці (як це пропонував стародавній грек Алківіад, учень Перікла та Сократа), а в єдиному, не знаючому часових та територіальних кордонів четвертому вимірі – Культурі. Міфотворець Тарас Шевченко здеміургував такий світ, що вся наша ментальність базується на персональному словнику його «нюансованої деміургії», запозиченому з легенд, фольклору та авторської уяви [22].
Свого часу у Філадельфії «отці-засновники» зреалізували свій власний міфокультурний проект під назвою «США». Чи не до нього звертав свої думки поет-«міфотворець»: «І братолюбіє (грец. «філадельфія») пошли!..»?
Думається, що саме «Філадельфійський проект» зможе бути адекватною відповіддю на виклик «Україні ніколи не стати Америкою» [11]. Проте слід застерегти, що ми мову ведемо не про антропософський проект «філадельфія», запропонований Рудольфом Штайнером як проект нової спіритуальної культури на всій Землі (див. т.зв. Сьому лекцію в циклі «Дванадцяти Нюрнберзьких лекцій про Апокаліпсис Іоанна», прочитаних у 1908 році).
Туга Тараса Шевченка за «братолюбієм» («філадельфією»), за «Вашингтоном з новим і праведним законом» аналогічна тому, як руси-християни часів княгині Ольги молили про осяяння світлом Христового вчення всієї Русі, яку благословив сам Апостол Андрій, спорудивши на Київських горах хрест (по-старогрецьки слово «ставрос» означає і «хрест», і «кий»!). Хіба не знаменно, що Україну (Скіфію – Сарматію) в її етнічних межах, зі сходу на захід, благословив один із майбутніх американських «отців-пілігримів» капітан Джон Сміт (1580-1631), який заснував у Новій Англії першу англійську колонію – Віргінію. Загальновідома історія його кохання до дочки вождя індіанців чарівної Покахонтас. В 1602-1606 роках він, втікаючи з турецького полону, мандрує через Дон (де є якесь таємниче місто Екополіс), Новгород-Сіверський, Кременець, Дубно, Острог, Заслав, Луцьк, Галич і Коломию до Германштадта (теперішнє румунське Сібіу у Трансильванії) [12].
Так, своє прочитання «Філадельфійського проекту» для України пропонує УНА-УНСО: «Відмінність західних країн у тому, що їхні гайдамаки взяли владу. Американського Гонту звали Джордж Вашингтон, а Залізняка – Томас Джефферсон» [13]. Ба, більше того: після написання Тарасом Шевченком поеми «Гайдамаки» (1839-1841) на протилежній земній півкулі, в Аргентині, Домінго Ф. Сарм’єнто пише «Факундо» (1845), епос про «злих гаучо», які перемогли і взяли владу. Як Шевченко спасіння вбачав у «пришесті» Вашингтона і Франкліна, так і його аргентинський побратим по перу і недолі стверджував, що від «доморощеного варварства» зможе порятувати тільки цивілізація Вашингтона, Франкліна та Вест-Поінта.
Якщо аргентинці прославили свого творця епосу титулом «міфопоет», ставлячи його врівень із Гомером, Гесіодом, Овідієм та Горацієм, то українські «просвітяни» виявляють ще раз свою традиційну «непритомність»: Є. Нахлік, П. Іванишин та О. Сизоненко страшенно обурюються за те, що Дж. Грабович назвав Шевченка «міфотворцем» (за аналогією з аргентинцем, щоправда, без посилання) бо, начебто, для його «просвітительсько-романтичної свідомості» (sic! мова йде про випускника Імператорської академії художеств) це рівнозначно найменуванню «брехуном». Бо, бачте, у листі до М. Лазаревського від 8 жовтня 1856 р. Тарас Шевченко писав: «Може, це і була коли-небудь правда, та тепер така стара стала, що похожа на міфологію, сиріч на брехню». Але невтямки нашим «просвітянам», що вустами поета міфологія тут себе «з ввічливості» применшує, здійснює «кенозис» («вмаління»). Що суто характерно для християнської самосвідомості автора листа.
Як констатував російський поет (ще з «Срібного віку») Сергій Городецький [14], український геній Шевченка зрів під впливом щонайперше Рилєєва, який, у свою чергу, вчився «безстрашності у побудові драматичного конфлікту» у директора Кадетського корпусу, попечителя Дерптського університету та вихователя російського престолонаслідника Фрідріха Максиміліана Клінгера (1752-1831), автора драми «Штюрм унд Дранг» («Буря і натиск»), німецького варіанту «Ромео та Джульєти». За іменем цієї п’єси Клінгера постала ціла епоха європейського етосу і пафосу – штюрмерство (Гердер, Гаман, юний Гете, Шіллер), в основі якої – синтез трьох тенденцій: 1) культ особистості, 2) культ почуття і 3) культ природи.
І тільки Тарас Шевченко зміг знову в умовах миколаївської Росії підняти знамено «бурі та натиску», самим стати його хоругвою (пор.: шиїтський титул «аятолла» означає «хоругва», «знамення Боже»). Апофеоз його «штюрмерства» – поема «Гайдамаки» як оригінальне продовження «штюрмерства» «Розбійників» Шіллера, що належать до «народницького» (Volkstumliche) його варіанту.
Український письменник та культуролог Віктор Бер-Петров-Домонтович називає українське народницьке штюрмерство «шевченкінізмом» і відзначає, що у ньому характерно сполучилися Біблія, фольклор, історизм, революційний пафос та творчі фантасмагорії поета [15]. І, як визначає поет Іван Драч, його
… дух не вичах,
цей лютий шал не заника.
Шуга огнем мені в обличчя
З сонетів Кравціва лисичих
І з вовчих строф Маланюка…
Тут вважаємо за доцільне зауважити, що наше визначення Тараса Шевченка як «українського штюрмера» є явищем цілісного пізнання сенсу (за Полем Рікером), а не явищем пізнання сенсу знаків, що ними є визначення Шевченка як «пророка» (С. Єфремов), «Глагола і Закона» (О. Сизоненко), «міфотворця» (Дж. Грабович), «відьмака» (Р. Семків), «упиря, заложного мерця» (О. Забужко), «вурдалака» (О. Бузина).
В ситуації сьогоднішнього тотального зубожіння, провінціалізму та кітчу, навмисно культивованого владним істеблішментом, коли не до «злетів духу» в умовах щоденної турботи про виживання, коли – «безперервний депресняк небогорівного Патрокла» (Степан Процюк), слідом за Шевченком
… і голову схопивши в руки,
дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки.
Цим апостолом є ніхто інший як сучасник Кобзаря – американський поет та засновник філософії трансценденталізму Ралф Уолдо Емерсон: «… Був це героїчний сміх Емерсона, який з’їла теперішня наша розчуленість і фараонська поважність, наше немужеське відношення до життя» [31]. Він же залишається актуальним в епоху постмодернізму: «… Щодо мене, – пише Іхаб Хассан, – зараз я більш схильний звернутися у пошуках відповіді до Емерсона,… до Ніцше…, тобто звернутися скоріше до інтегративної – хоч і діалогічної – здатності, такої як Уява, у якій співіснують злагода і розбрат» [16].
І трансценденталізм Емерсона Торо, і сучасний постмодернізм відкинули «Модерну» Європу так, як Шевченко відкинув «миколаївсько-академічну» Росію, так, як «Філадельфійський проект (США)» відкинув «стару і виснажену Європу»: «…це неначе племінне вбивство жертовного короля, чи – популярніше – символічна жертва батька, коли плем’я хоче відкупитися від зла через воз’єднання з королем, як доростаюча людина хоче вийти з-під впливів батьків, щоб стати самостійною» [17].
Реалізатором цієї Шевченкової ідеї стає «тип людини», означений нами як «костомарівська людина». Згадаймо, бодай, такі імена іншомовних письменників як Саят Нова, Чингіз Айтматов, латиномовних українських та україномовних польських поетів, Салман Рушді, Еміліу Чоран, Гійом Аполлінер, Василь Биков, Володимир Набоков… Останній не випадково обрав собі за псевдонім ім’я міфічного співочого птаха Сірина – «Сирійця» («Птиця глаголемая сиринес человекообразна, суща близ святого рая…»), він символізує «новий спосіб висловлення в культурі». Цю традицію, як на нас, заклав саме митрополит Іларіон у «Слові про Закон і Благодать» (поч. ХІ ст.), де проголосив, що на зміну «ветхому» приходить «все нове».
Частину представників цього «типу людини» можна сплутати з т.зв. «драгоманівською (толочкіанською, табачниківською) людиною», яка виступає провідником космополітизму, «світового громадянства», заперечуючи націоналізм, за її переконаннями, ознаку старомодності та відсталості. Так, спалах «малоросійства» в незалежній Україні, на нашу думку, зумовлений тим, що в частині суспільства «застрягає» у безсвідомому оцінка негідності щодо вчинку стосовно «батька» – СРСР (Росії, єдиної Русі), а звідси постає почуття вини та каяття за здійснений «великий злочин», надання ореолу святості («табу») усьому радянському («общєрусскому», східнослов’янському, слов’яноарійському), а причетність до російської мови розглядається як виконання «ритуалу вірності» («некрофільності») стосовно до мертвого «тотема».
Першим, хто став на вказаний Шевченком шлях «культуртрегера-новатора», був Іван Франко, воліючий гармонії інтимної діалектики природи, етносу і людини як на рівні окремої особистості, так і рівні всесвіту.
Але для досягнення «нової гармонії» слід зруйнувати «все старе», слід стати «каменярем», «трощити скелі» молотом «екстатичного нігілізму», який проповідував Фрідріх Ніцше: його Заратустра «… розбиває, мов ударами молота, … і прокладає дорогу до нового способу життя. Одне слово, екстатичний нігілізм – це той нігілізм, який здійснює перетворення всіх цінностей»; «екстатичний нігілізм» готує вирішальну зміну: перехід до стверджуваної волі до влади. Він підриває Ніщо і спрямовує нас до Діоніса, до «пантеїстичної участі» [18]. Трощити скелю слід для того, щоб, як пояснює Леся Українка, визволити красуню Мавку із сонного метафізичного царства «Того, що в скалі сидить». Щоб, як про це говорить антична міфологія, Діоніс одружився з Аріадною, залишеною Тезеєм у глибокому сні на скелястому острові Наксос. Тобто слід повторити архетип «Лицаря – визволителя Панни» (знову ж таки – як на рівні окремої особистості, так і на рівні світу, всесвіту).
Для Івана Франка таким визволителем із царства кам’яного Сфінкса, «темряви єгипетської» був Мойсей. Він рятує народ («царівну») – творця майбутнього Єрусалимського храму. Не дивно, що даний народ обрав лицаря-рятівника за провідний образ національного духу і він залишився домінуючим для поезії часів УНР-ЗУНР та революційного резистансу ОУН-УПА-УНРА. Героєм стає не божественна істота (як у міфах), а особа-носій «філософії чину», «незнаний Вояк», визволитель України.
На часі здобуття Україною незалежності для певної частини інтелігенції об’єктом порятунку («царівни») стають або рідна мова («царство скелі» – це русифікація), або власна вигода (арійський архетипний принцип «артха»), або «рідна віра» (в даному контексті ворожою осмислюється вся іудео-християнська цивілізація), тим самим надалі залишаючи «визволителя Панни» у межах модерністського (неоязичницького) дискурсу. Щоправда, тепер він використовує також найкращі набутки і народницько-позитивістського («тестаментарно-рустикального») дискурсу, аж до синтезу з ним, внаслідок чого цей етап неоязичництва можемо визначити як «неомодерністський» [19], аналогічний однойменному явищу у латиноамериканській духовності, започаткованого «Язичницькими псалмами» нікарагуанського поета Рубена Даріо (1867-1916), сучасника Івана Франка (1856-1916). Родоначальником українського неомодернізму слід вважати Миколу Євшана, який продемонстрував вірність народницьким цінностям: «… українська національна ідея мусить … стати … новою релігією, увійти в … кров» [20]. Звідси сучасні неомодерністи заглиблюються у символістські реставрації, релігійні практики «пошуку Книги національного буття» (Л. Силенко, В. Шаян, О. Бердник, В. Рубан, Г. Лозко), котрі, проте, мають небезпеку виявитися примарно ціннісними, бо обернені у зворотний напрям історичного руху.
Свого часу антитезою неомодернізмові був започаткований Іваном Франком та «Молодою Україною» (Т. Зіньківький, Л. Цегельський, В. Старосольський, О. Крушельницький, М. Вітошинський, В. Панейко та інші) проект введення українського модерного націоналізму в загальноєвропейский контекст: «… В українській інтелектуальній історії першим, хто вивів нашу національну ідею… став І. Франко… Власне «Молода Україна» вводить у культуру цю парадигму… «Молода Україна» поділяла з усією європейською інтелігенцією… від Чехії до Іспанії, де С. де Унамуно заявляв: відродити націю означає «перетворити стадо виборців та податкодавців» у «народ, що складається з «я»… Ось у цій точці «я», в неподільному духовному атомі спільноти й вирішується … її майбутнє» [21].
Але він був безжально перерваний – і тому новий варіант «перепрочитання» цього нереалізованого проекту постає як провідне завдання перед сучасним поколінням української національної культури – «новими гуманітарними правими». Вони, як спадкоємці «Авторських Світів» Тараса Шевченка-«Кобзаря» та Івана Франка-«Каменяра» вбачають порятунок у відродженні в людині культури як містичного відпочаткового стану національного буття народу, в якому б сам народ почав споглядати себе у Культурі як об’єктивації своєї Самості.
На цьому шляху цінними є аналогічні досвіди інших європейских націй. Зокрема, такий проект «перепрочитання» запропонував Мартін Гайдеггер. На його думку, єдиним ключем до буття як такого є поетична мова, досліджена феноменологічним методом пізнання (див.: [23]). К. Ясперс додає, що пізнання буття можливе через читання «шифрів трансценденції», котрими є не тільки сама поезія, а все мистецтво (від класики до авангарду, фотореалізму та поп-культури), що є одночасно особливим типом інтенціональності: воно звернене до духовного світу екзистуючої особистості. Найбільш успішно може читати «шифри трансценденції» той, хто стоїть ближче до міфологічної епохи. Бо саме в ній переживання більш тісніше зв’язує людину із буттям, ніж рефлексія, бо «… емоція, що збігається з реальністю, не тільки є виразник пізнання, а й саме Пізнання, готове до дії, навіть сама дія» [24], вона – расова (етнічна) реакція людини, коли для спасіння життя перед загрозою смерті виступає відвічний інстинкт [25].
І найсильніша емоція – «страх» (der Angst), охоплюючий всю сутність людини (просто страшно, страшно «бути», коли у тебе відбирають табун, хутір, дружину, зарплату, депозит, релігію, батьківщину, особистість), як особливе «з-находження» людського існування, звільнююче екзистенцію від «розпаду» (це вдало проілюстровано в українській літературі в повісті Ю. Іздрика «Воццек»). Саме цей страх, говорить М. Хайдеггер, змушує людину зосередитися на своєму власному бутті і зробити неважливою оточуючу «речовинність», протиставити себе ситуації, коли відбувається перетворення її у річ, предметність. Інакше, вирвавшись із «речевоподібного» недійсного існування, людське буття набуває своє справжнє в якості можливості і цим «екзистує» в модусі майбутнього, названого М. Хайдеггером як «забігання вперед» (Vorwegsein). Ось тут, набуваючи своє справжнє («автентичне») існування в якості свобідної, екзистенція стає «своїм-буттям-вперед», тобто здатною вияснити свої можливості і здійснити вибір [26].
Можливі, проте, й інші варіанти вибору людиною принципів самореалізації. Вибір екзистенціального (сартрівського) принципу існування – це свідоме входження її в життя «на задоволення», в той час як есхатологічний принцип є грою зі смертю «у безсмертя душі». Але якщо людина поділяє ідеї еволюціонізму, тоді вона грається з буттям «на вдосконалення» [27].
Але тільки справжній вибір – це завжди трагедія, це війна між Воїнами Буття: «… Перед обличчям трагедії войовничий дух відзначає сатурналії в нашій душі» [28]. Це – війна (грец. «полемос»), що за Гераклітом Темним, «… є батько вього і всього цар – одним вона призначила бути богами, іншим – людьми, одним – рабами, іншим – вільними» (53-й фрагмент). Бути людиною – означає бути втягненим у полемос інтерпретації.
Тільки Воїнів Буття оспівує епос: ахейці і троянці, пандави і каурави, бургунди і гуни, франки і маври, русичі і половці… Епос оголює першостворену реальність, що полягає у боротьбі між силами хаосу і космосу, що, на думку Ж. Батая, нерозривно пов’язана з жертвопринесенням, гігантською тратою, ворожими економічним і обивательским принципам [29].
Тому не дивує популярність сучасної форми епосу – літератури жанру «фентезі», де особистість («офіцер дхарми» як іпостась Воїна Буття) піднімається над буденними імперативами, які опутують, стримують людську свободу, і спрямовується до «утвердження волі до влади / сили» над собою, своїми проблемами, обставинами, страхами, і котра остаточно реалізується в ідеї / архетипі «гіпостазування міжіндивідуальних цілей» [30]. Тільки у свободі людина може залишатися людиною, повстаючи проти цинічної влади Долі, Необхідності, «сонного буття».
1. Єшкілєв В. Топос Поразки / В. Єшкілєв // Ї. – Львів, 2002. – №26. – С.2-3.
2. Кардини Ф. Истоки средневекового рыцарства [пер. с итал.] / Ф. Кардини.— М. : Прогресс, 1987. – С.107.
3. Геннеп А. ван. Обряды перехода. Систематическое изучение обрядов А. ван Геннеп. – М. : Вост. лит-ра, 1999. — С.92.
4. Иваненко А. Ислам в 21 веке : угроза иле перспектива / А. Иваненко // ИА «Росбалт». – 2005. – 4 июн.
5. Ипполитов А. Про всемирную отзывчивость : из чего выросла национальная идея / А. Ипполитов // Русская жизнь. – 2008. – 11 апр. – Режим доступа : http://www.rulife.ru/mode/article/637/
6. Зарифуллин П. Венера в мехах (архетип Люцифера в русском бессознательном) / П. Зарифуллин // Права народов. – Режим доступа : http://www.peoples-rights.info/2010/07/venera-v-snegax-arxetip-lyucifera-v-russkom-bessoznatelnom
7. Окара А. Безхребетная Украина : Матриархат украинской политики / А. Окара // Евразия. Инфо. – Режим доступа : http://www.evrazia.info/modules.php?name=News&file=article&sid=1645
8. Шевченко В.В. Человек Кампанеллы / В. Шевченко // Человек. – М., 2004. – №5. – С.49.
9. Бержерак С. де. Государства и Империи Луны : роман, стихотворения, письма [пер. с фр.] / С. де Бержерак. – СПб. : Азбука-классика, 2005. – С.31.
10. Джонсон Р. Сновидения и фантазии / Р. Джонсон. – М., К. : REFL-book, Ваклер, 1996. – С.167, 187.
11. Витренко Н. Почему социализм – будущее Украины / Н. Витренко // Всеукраинские ведомости. – 1993. – 4 нояб.
12. Калашников В., Мицик Ю. Прабатько американської літератури про українське Причорномор’я В. Калашников, Ю. Мицик // Всесвіт. – 1997. – №.7. – С.178 ; Сміт Д. Достовірні записки про подорожі й пригоди Джона Сміта у Європі, Африці та Америці, що розпочалися близько 1593 року й тривали до нинішнього 1629-го [з англ.] / Д. Сміт // Всесвіт. – 1997. – №.7. – С.179-186.
13. Корчинський Дм. та його друзі. Війна в натовпі / Дм. Корчинський. – К. : УНА, 1999. – C.380.
14. Городецкий С. Жизнь неукротима / С. Городецкий. – М. : Современник, 1984. – С.230.
15. Петров В. Естетична доктрина Шевченка / В. Петров // Хроніка-2000. – №39-40. – С.89.
16. Хассан І. Культура постмодернізму / І. Хассан // Вікно в світ. – 1999. – №5. – С.110.
17. Тарнавський О. Міф Америки / О. Тарнавський // Хроніка-2000. – №.39-40. – С.165.
18. Рюс Ж. Поступ сучасних ідей : Панорама новітньої науки [з фр.] / Ж Рюс. – К. Основи, 1998. – С. 230.
19. Єшкілєв В., Гуцуляк О. Нью-Йоркська група / В. Єшкілєв, О. Гуцуляк // Плерома. – 1998. – №3. МУЕАЛ «Повернення деміургів». – С.83 ; Єшкілєв В. Неомодерний дискурс / В. Єшкілєв // Плерома. – 1998. – №3. – С.81-82 ; Гуцуляк О. Необароко / В. Єшкілєв // Плерома. – 1998. – №3. – С.81 ; Гуцуляк О. Київська школа поезії / О. Гуцуляк // Плерома. – 1998. – №3. – С. 61-62.
20. Євшан М. Національне виховання / М. Євшан // Життя і мистецтво. – 1920. – №2. – С.39.
21. Забужко О. С. Філософія української ідеї та європейський контекст : Франківський період / О.С. Забужко. – К. : Основи, 1993. – С. 52-53.
22. Гуцуляк О.Б. Українська національна ідея і пошук Книги національного буття / О.Б. Гуцуляк // Соціальна психологія. – Київ, 2008. – №3. – С.84-94.
23. Гуцуляк О.Б. «Бытие» как «вслушивание-в-язык» и «фантастическая этимология» и «мифопоэзия» как его практики / О.Б. Гуцуляк // Сучасні дослідження з лінгвістики, літературознавства і міжкультурної комунікації (ELLIC 2013) : матеріали Міжнародної наукової конференції, Івано-Франківськ, 13 березня 2013 р. [електронний ресурс] / відп. ред. Я.В. Бистров ; Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника. – івано-Франківськ, 2013. – С.300-303. – Режим доступу : http://www.ellic.pu.if.ua/ – ISBN 978-966-640-341-7
24. Senghor L.S. On African Socialism / L.S. Senghor. – London : Pall Mall Press ; New York : Praeger, 1964. – P.71.
25. Senghor L.S. Negritude et humanisme / L.S. Seenghor. – Paris : Seuil, 1964. – P.12.
26. Бычко В.В. В лабиринтах свободы / В.В. Бычко. – М. : Политиздат, 1976. – С.112-113.
27. Калинин Д. Одинокое сознание под куполом небесного цирка (Эссе) / Д. Калинин // Социальные и гуманитарные науки: Отечественная и зарубежная литература : Реферативный журнал. Серия 3. Философские науки. – 1993. – №1. – С. 222-223.
28. Ницше Ф. Падение кумиров : сборник / Ф. Ницше / Пер. с нем. – СПб. : ИГ «Азбука-классика», 2010. – С.91.
29. Сперанская Н. Четвертая политическая практика Жоржа Батая / Н. Сперанская // Центр Востока и Запада «Мезоевразия». – Режим доступа : http://www.mesoeurasia.org/archives/1306.
30. Вейнингер О. Пол и характер : Принципиальное исследование [пер. с нем.] / О. Вейнингер. – М. : Терра, 1992. – С.339.
31. Єндик Р. Дмитро Донцов – ідеолог українського націоналізму / Р. Єндик. – Мюнхен : Українське вид-во, 1955. – С.116-117.

Комментариев нет:

"... Надо обновить идею эллинизма, так как мы пользуемся ложными общими данными... Я наконец понял, что говорил Шопенгауэр об университетской философии. В этой среде неприемлема никакая радикальная истина, в ней не может зародиться никакая революционная мысль. Мы сбросим с себя это иго...Мы образуем тогда новую греческую академию... Мы будем там учителями друг друга... Будем работать и услаждать друг другу жизнь и только таким образом мы сможем создать общество... Разве мы не в силах создать новую форму Академии?.. Надо окутать музыку духом Средиземного моря, а также и наши вкусы, наши желания..." (Фридрих Ницше; цит. за: Галеви Д. "Жизнь Фридриха Ницше", Рига, 1991, с.57-58, 65, 71-72, 228).

Ярлыки

"Слово о полку" (1) Азия (10) Албания (1) албанцы (1) алхимия (2) анархизм (1) Анатолия (4) антикапитализм (1) антисоветизм (1) античность (4) Античный мир (10) антропософия (2) арии (4) арийцы (1) аристократизм (1) архетипы (5) Атлантида (4) афоризмы (1) Африка (1) Балканы (5) Балтика (2) Балты (2) бахаи (1) Ближний Восток (6) Болгария (1) Бонапартизм (3) Британия (1) Буддизм (5) булгары (1) былины (1) Ваал (1) варварство (2) варяги (3) Венгрия (1) Византия (1) Власть (1) Гайдамаки (2) Галисия (1) Галиция (6) Галич (3) Галичина (13) Гендер (2) Генеалогия (9) Генон (1) геокультура (2) геополитика (10) германцы (2) герои (1) Гильгамеш (1) гностицизм (1) Готы (16) Грааль (1) Греция (1) Грузия (1) гунны (1) Гуцулы (8) Гуцуляк (12) Даосизм (1) демократия (1) детофобия (1) диаспора (1) Дионис (1) доклады (2) Древний Египет (3) Дугин (2) духовность (2) Евразийство (24) Евразия (3) евреи (1) Ефремов (2) женщины (1) знаки (2) Иван Франко (2) Индия (6) индо-европейцы (7) индуизм (3) инициация (3) Интервью (10) интертрад (1) Ислам (3) историософия (2) исторический материализм (1) история (4) иудаизм (1) йезиды (1) Кавказ (6) казаки (3) капитализм (4) Карпати (2) Карпаты (11) Карфаген (2) католичество (1) Кельты (11) Киев (1) Киевская Русь (25) Китай (2) классы (2) книга (3) книги (2) козаки (2) Козацтво (4) Коліївщина (1) коммунизм (2) конспирология (2) конференции (1) Конфуцианство (1) Корея (1) Косово (1) крестоносцы (1) Криптополитика (7) Культура (58) Латинская Америка (1) Левое движение (4) левые (1) Леся Украинка (1) Лингвистика (16) Литература (21) личности (18) манифесты (2) марксизм (1) масоны (1) менталитет (1) ментальность (1) метафизика (1) Мифология (66) Монархизм (8) мораль (1) Мория (1) Москва (1) музыка (5) Налимов (1) наркотики (1) наука (1) Национализм (20) нация (5) неосарматизм (1) Неоязычество (7) Ницше (3) Ницще (1) Новости (5) Новые правые (26) норманны (1) Общество (23) Оккультизм (4) Олег Гуцуляк (8) Орден (3) Ордены (1) осетины (2) Осетыны (2) отзывы (1) патриотизм (1) пикты (1) писанка (1) письмо (2) плейкаст (1) Плейкасты (1) Подолье (1) Поезія (3) Полесье (1) политика (44) Политика (1) постмодернизм (1) потмодернизм (1) поэзия (1) презентации (1) примордиализм (6) Примордиальная Философия (19) прометеизм (1) пророчество (1) психология (1) Революция (20) Религия (13) Республиканство (1) Рецензии (4) рим (4) родовод (1) Росія (2) Россия (24) Русь (7) рыцарств (1) Рыцарство (5) Сарматы (11) сатанизм (2) свобода (1) семантика (2) Сербия (1) символы (2) скифы (8) славяне (45) События (1) социализм (2) социальная философия (1) социология (5) Спарта (1) Средиземноморье (2) СССР (1) Сталин (1) сталинизм (1) статьи (3) стихи (2) Султанов (2) суфизм (1) США (1) Танцы (3) Творчество (6) Тибет (1) Тойнби (1) топонимия (1) традиционализм (7) традиция (6) Триполье (1) Тюрки (6) убийство (1) Угро-финны (4) Угры (1) Укаина (1) Украина (81) Україна (4) утопия (1) фантастика (12) фашизм (1) Филология (11) Философия (45) филосфия (1) ФКК (1) Франция (1) футурология (7) Хайдеггер (2) Христианство (20) царственность (4) царство (1) Цивилизация (58) цитаты (1) человек (5) человечество (2) ченнелинг (1) черкесы (1) Шамбала (1) Шевченко (1) шовинизм (2) Шотландия (1) шумеры (1) эзотерика (8) экономика (1) элита (2) Эпиграфы (1) эпос (4) эстетика (1) этнология (37) этруски (1) язык (1) языки (2) язычество (3) Япония (1)

Гильдии

Гильдия авторов и правообладателей
Официальный сайт и торговая площадка компании ООО НПО "Солярис-Сервис" для реализации и распространения е-товаров.
http://e-galo.ru/



Конкурс «Оккультное просвещение — 2013», посвящённый 75-летию со дня рождения Евгения Всеволодовича Головина
http://vk.com/op2013