* Александрійська (Александрійсько-Антіохійська) ера - Різдво Христове: 5500 / 5505 (або 5550) рік від Адама. Традиція зводить втілення Логосу до точної середини Шостого Тисячоліття (5500 років як 5,5 днів Творення, де 1000 років = 1 день перед Богом, а Христос - Новий Адам, що приходить о «шостій годині»). Розрахунок на 2027 рік: 5550 + 2027 = 7577.
* Болгарська (Слов'янська скорочена / «Ватиканська») ера - Різдво Христове: 5050 рік від Створення Світу. Скорочена хронологічна система, яка побутувала у давньоболгарських та окремих давньоруських книжкових осередках (зокрема пов'язана з опрацюванням Хроніки Георгія Амартола та альтернативними підрахунками септуагінтальних родоводів). Розрахунок на 2027 рік: 5050 + 2027 = 7077.
Числа 7077 та 7577 несуть виражену септичну структурованість. Число 7 - це повнота Творення, субота (покій), повнота священного циклу та герметичне завершення еону. Потрійне повторення сімки (7..77): у сакральній арифмології здвоєна або зтрьоєна сімка позначає «повноту повноти» або вхід у сьомий (есхатологічний) День Творення - межу між часом історичним та часом метаісторичним.
Розходження у визначенні «віку світу» від створення до Різдва Христового (між Александрійською системою - 5500/5505/5550, Константинопольською/Візантійською - 5508, та різноманітними скороченими чи «болгарськими» варіантами на кшталт 5050) є класичною проблемою хронографічної текстології та екзегези Септуагінти.
Основою всіх цих розрахунків є Біблійний текст у його грецькій версії (Септуагінті, LXX), яка містить суттєво довші генеалогічні терміни та лінійки життів патріархів після Потопу, ніж масоретський текст (Hebrew Bible). Проте навіть у межах традиції Септуагінти ранньохристиянські та середньовічні книжники стикалися з трьома критичними текстологічними викликами.
1. Текстологічні джерела: Варіативність чисел Септуагінти
Головні розбіжності в розрахунках народжувалися на перетині різних рукописних традицій Септуагінти та трьох ключових вузлів:
Книга Буття (родовід від Адама до Ноя та після Потопу): основна розбіжність ховається у цифрах віку патріархів на момент народження їхніх первістків (зокрема, у згадках «другого Каїна» / «другого Еноса» та колізіях навколо Каїнана, сина Арфаксада, якого немає в масоретському тексті, але який присутній у більшості списків Септуагінти й Євангелії від Луки). Різниця в кількох десятиліттях у поколіннях до і після Потопу накопичувалася, даваючи сумарне коливання у кілька століть.
Хронологія царів та пророків (Книги Царств, Параліпоменон): у візантійсько-слов'янській хронографії переписувачі часто стикалися з помилками транслітерації грецьких буквених цифр (ізопсефії), що призводило до «плавання» дат правління ізраїльських та юдейських царів.
Богословська ідея «Шостого дня» та містична нумерологія: найпотужнішим богословським чинником було переконання, що шість днів творіння є прообразом шести тисячоліть земної історії (відповідно до слова апостола Петра: «У Господа один день – як тисяча років, а тисяча років – як один день» - 2 Пет. 3:8). Згідно з цією екзегезою, Христос мав прийти втілитися рівно посередині «Шостого дня» - тобто на рубежі 5500 років. Александрійська хронологія (Юлій Африканський, Панадор Александрійський) вибудовувалася так, щоб підігнати суму поколінь під цю сакральну цифру (5500). Константинопольська (візантійська) ера (5508) з'явилася пізніше шляхом складного уточнення пасхальних циклів (Великого індикту), де астрономічні та пасхальні розрахунки вимагали зсуву на 8 років (5508), щоб повні місяці та рівнодення збігалися з євангельською хронологією розп’яття.
2. Богословські та джерельні підґрунтя трьох систем
А. Александрійська ера (5500 / 5505 / 5550). Джерела: праці ранньохристиянських хронографів Юлія Африканського (III ст.) та Панадора Александрійського (V ст.). На них спиралися Георгій Сінкелл та багато ранніх східних хронік. Богословське підґрунтя: догматична установка на те, що історія людства симетрична. Оскільки поділ історії на «тисячоліття-дні» є непорушним божественним архітектурним планом, цифра 5500 розглядалася не як результат чистої арифметика, а як онтологічна константа: Логос втілюється рівно опівдні Шостого дня (о 6-й годині духовного часу світу, якщо доба триває 1000 років). Варіації на 5505 чи 5550 виникали через спроби синхронізувати цю схему з різними сонячно-місячними циклами.
Б. Стандартна Візантійська (Константинопольська) ера (5508). Джерела: офіційні церковні та державні хроніки Східної Римської імперії (VI–IX ст., згодом закріплені в апараті візантійських пасхалій та номоканонів). Величезний вплив на її поширення справили хроніки Іоанна Малали, Фео сповідника та Георгія Амартола. Богословське підґрунтя: тут домінував прагматичний синтез богослов'я та обчислювальної астрономії. Візантійці прагнули узгодити рік творіння зі складними розрахунками Великого індикту (532-річного пасхального кола). Число 5508 давало ідеальний математичний збіг для церковного календаря, забезпечуючи гармонію між циклами Сонця, Місяця та днем тижня Різдва й Воскресіння Христового. У давній Русі саме ця система (5508 від створення, з початком року 1 вересня) стала державною та літописною нормою. Якщо переписана з візантійських хронік подія мала іншу дату (через різницю між александрійським і константинопольським стилями у 8 років або через помилки списків), руський книжник часто свідомо підганяв її під прийняту сітку літочислення, щоб уникнути внутрішніх хронологічних розривів у тексті. Проте згідно з Візантійською ерою 7000 рік від створення світу припадав на 1492 рік від Різдва Христового (5508+1492=7000), що стало однією з найдраматичніших психологічних та есхатологічних турбулентностей в історії східнохристиянського світу - як у Візантії (яка доживала свої останні роки перед падінням Константинополя у 1453 році), так і в Московській Русі (яка розпочинала своє піднесення як Третій Рим). 7000 роком від створення світу завершувався містичний «тижневий цикл» всесвіту (6 днів по 1000 років), після чого мав з’явитися антихрист, відбутися Страшний суд і початися вічний спокій («сьомий день»). Час, що був подарований понад межу 7000 року, став розглядатися як особливий священний час збереження Православ'я до кінця земних днів.
Число 500 років (половина тисячоліття, або половина «дня Господнього») у біблійній та пророчій традиції часто виступає як період дозрівання циклу - час, коли завершуються старі кармічно-історичні структури та здійснюється великий тектонічний злам.
1. Механіка століть: Від 1492 до 1992 року. 1992 рік (1492 + 500): рівно через півтисячоліття після дати, що мала стати кінцем світу, відбулася інша грандіозна геополітична катастрофа — розпад СРСР (по суті, остаточної імперської реінкарнації того самого простору, що концептуально успадкував візантизм і державну модель «Третього Риму»). Для прихильників імперської парадигми (тепер уже під маркером «Русского міра») 1992 рік став фіксацією «геополітичної катастрофи століття» - моментом руйнації сакралізованих державних меж, розриву єдиного сакрального тіла та занурення в хаос. У цій оптиці вимальовується містична іронія історії: у1492 році очікували фізичного кінця світу, але Бог дарував імперіально-релігійному проєкту відстрочку (новий виток у вигляді «Третього Риму»). Рівно через 500 років (у 1992 році) цей проєкт отримав свій відкладений символічний удар - історичний цикл закрився не уfires-and- brimstone (вогнем і сіркою), а через холодний інституційний колапс і розпад імперської оболонки. Таким чином, 1992 рік виступає не просто як дата політичної події, а як «анти-1492» - момент, коли відкладений есхатологічний рахунок історії все ж таки наздогнав систему, але вже на рівні секуляризованої геополітики.
В. Болгарська / скорочена ера (5050). Джерела: пам'ятки давньоболгарської писемності (зокрема перекладні хронографи, твори болгарського книжкового кола епохи царя Симеона), а також маргінальні руські списки й апокрифічні хронологічні збірники. Богословське та текстологічне підґрунтя: ця система виникла як результат внутрішньої текстологічної редукції та спрощення довгих розрахунків Септуагінти. У середовищі слов'янських книжників, які перекладали візантійські хроніки, іноді відбувалося переосмислення або помилкове скорочення тисячолітніх та столітніх розрядів у грецьких рукописах (наприклад, через втрату знаків або спрощення цифр-літер). З іншого боку, поява таких цифр як 5050 мала глибокий містично-символічний підтекст. Число 50 у біблійній традиції — це ювілейний рік, звільнення, повнота Святого Духа (П'ятидесятниця). Поєднання 5000 + 50 створювало унікальний есхатологічний код «подвійного ювілею творіння», що виводив на розрахунок 7077 року (для 2027 року). Це свідчить про те, що книжники часом свідомо чи несвідомо шукали нові нумерологічні ключі для розгадки термінів «кінця віків», адаптуючи візантійську спадщину до власних апокаліптичних очікувань.
***
В іудейському літочисленні 2027 р. відповідає 5787–5788 рр. від створення світу (Ла-Бріах / Livrihat HaOlam). Головна причина розбіжності між єврейською хронологією ( ~5788 років) та візантійською (~7535 років на цейсамий 2027 рік) полягає у виборі першоджерела біблійної генеалогії:
Єврейський календар базується на Масоретському тексті (MT): у Книзі Буття (родоводи від Адама до Авраама) Масоретський текст подає суттєво коротші терміни життя патріархів до народження їхніх первістків (на відміну від Септуагінти, яка додає в середньому по 100 років у багатьох поколіннях і містить додаткові фігури на кшталт другого Каїнана). У сукупності ці «зрізані» століття дають різницю приблизно у 1600–1700 років. Саме через це у юдейській традиції світ народився пізніше за часовою шкалою, ніж у розрахунках отців Церкви, які користувалися Септуагінтою.
Ера Creationis (Anno Mundi): за традиційним єврейським літочисленням (розробленим рабином Йосефом бен Халафтою у трактаті Седер Олам Рабба у II ст. н. е.), створення світу відбулося восени (в місяць Тішрей) 3761 року до н. е. (точніше, 7 жовтня 3761 р. до н. е. за григоріанським пролептичним календарем). Оскільки єврейський рік змінюється восени (на Рош га-Шана), у григоріанському 2027 році перетинаються два роки єврейського календаря: з січня по вересень 2027 року триває 5787 рік від створення світу. З осені 2027 року починається 5788 рік (תשפ"ח).
Шість тисячоліть як робочий тиждень: згідно з мідрашем (Танхума, Ваєра 1), історія світу триває шість тисячоліть, подібно до шести днів творіння, за якими настає «субота» - сьоме тисячоліття (Месіанська доба / Олам га-Ба). Наближення рубежу 6000 року: перебуваючи на порозі 5800-х років (за кілька століть до 6000 року від створення світу, який за цим календарем припаде приблизно на 2240 рік нашої ери), юдейська містика розглядає сучасну епоху як «сутінки перед суботою» - період максимального напруження, коли світ готується до духовного переходу та приходу Месії.
У той час як рабіністичний юдаїзм у I–II століттях н.е. остаточно закріпив коротшу хронологію Масоретського тексту, раннє християнство свідомо спиралося на «довгі» покоління Септуагінти (з додаванням приблизно 1500–1600 років у генеалогіях та наявністю фігури другого Каїнана). За цим стояло кілька потужних богословських і містичних причин:
1. Догмат про «Шостий день» і втілення Логосу посередині історії. Головним архітектурним принципом ранньохристиянської хронософії була концепція світового тисячоліття (відповідно до псальмистського й апостольського одкровення: «У Господа один день - як тисяча років» - Пс. 89:5; 2 Пет. 3:8). Весь земний еон розумівся як шестиденний цикл творіння, за яким має послідувати вічна «субота» - Царство Небесне. Щоб Ісус Христос народився рівно «опівдні» Шостого дня - тобто на рубежі 5500 року від створення світу (як наголошували Юлій Африканський, Іполит Римський та інші отці), була потрібна саме довга хронологія Септуагінти. Коротка масоретська хронологія ламала цю сакральну симетрію, зсуваючи появу Месії в зовсім інші часові координати, які не вписувалися в містичну геометрію 5500 років.
2. Ідея «Пантеїстичної педагогіки» та підготовки людства. Отці Церкви (зокрема Іриней Ліонський, Климент Александрійський та Євсевій Кесарійський) розглядали всю дохристиянську історію людства як поступове дорослішання, «педагогіку Логосу». Довга хронологія Септуагінти давала величезний простір для розгортання Божого Провидіння. Люство після Гріхопадіння потребувало століть духовного випробування, розсіювання, випробування законом і пошуку Бога через розмаїття цивілізацій. Короткий єврейський текст стискав історію, роблячи її занадто «компактною» для масштабного задуму виховання всього людства до моменту, коли «настала повнота часу» (Гал. 4:4).
3. Авторитет апостолів і самого Христа. Для первинної Церкви вирішальним аргументом був той факт, що самі автори Нового Завіту - євангелісти та апостоли (включно з Павлом) - цитували Старий Завіт виключно за Септуагінтою. Наприклад, євангеліст Лука у своєму родоводу Христа (Лк. 3:36) свідомо включає Каїнана, сина Арфаксада, якого немає в Масоретському тексті, але який зафіксований у Септуагінті. Відмовитися від Септуагінти для ранніх християн означало б поставити під сумнів текстологічну легітимність новозавітних текстів.
4. Апологетичний захист проти юдейської полеміки. У перші століття нашої ери розгорнулася гостра богословська дискусія між християнами та юдейськими вченими (школа Явне). Християнські апологети (зокрема Юстин Мученик у «Розмові з Трифоном Юдеєм») звинувачували єврейських книжників у тому, що вони після поширення християнства свідомо скоротили вікові показники в єврейських рукописах (hebraica veritas), аби стерти месіанські пророцтва та довести, що час приходу Месії «ще не настав» або вже минув у невідповідний бік. Зберігаючи Септуагінту, Церква обстоювала незмінність первинного божественного одкровення, яке перейшло до неї від попередньої традиції грекомовного юдаїзму елліністичної доби (переклад 70 тлумачників, який вважався натхненим Святим Духом).
***
Визначення року до н. е., що відповідає 1 року від Створення Світу (Anno Mundi), прямо залежить від того, яку саме з хронологічних ер ми беремо за основу.
1. За Константинопольською (Стандартною Візантійською) ерою 1 рік від Створення Світу відповідає 5507 року до н. е. (оскільки 1 рік н. е. настає після 5508 року від Творення, а сам рік Творення починається у вересні 5509 р. до н. е. і завершується в серпні 5507 р. до н. е.).
2. За Александрійською (Александрійсько-Антіохійською) ерою 1 рік відповідає 5499 (або 5501) року до н. е.
3. За «Болгарською» / Скороченою ерою (5050)1 рік відповідає 5049 року до н. е.
4. За Юдейською традицією (Масоретська хронологія / Livrihat HaOlam) 1 рік від Створення Світу відповідає 3760 року до н. е. (Творення відбулося восени 3761 р. до н. е., тому перший повний календарний рік охоплює 3761–3760 рр. до н. е.; за іншими розрахунками – 3765 р. до н.е.).
***
На думку іудейських каббалістів, п'ять тисяч років тому (насправді ж - за п'ять тисяч років до народження Ісуса Христа) світ і людина були «створені» у тому сенсі, що людство, яке перебувало до цього тільки у єдності з матерією (природою), у бестіальній стадії блаженства та гармонії і тому визначається як «Адам Кадмон» – «Стародавня, східна людина» («в Едемі на сході», де «кадм» – «схід, давнина», часово - «прадавній стан, джерело, першопочаток»), почувши Голос Життя (Кара дХійя / Кол Хаййа / Голос Єви), усвідомило свою єдність з Творцем і тому стало визначатися як "Адам Рішон" - "Перша Людина". Він - батько Авеля, Каїна та Сифа; за «Книгою Ювілею» II-I ст. до н.е. – дванадцяти синів та дочки Аван.
На відміну від пізнішої луріанської кабали, де Кадмон постає первинним пра-всесвітом божественних світляних струменів (Ейн Соф), у даній антропологічній оптиці «Кадмон» - це людина-природа, Вона перебуває у стані космічної інфантильності: не відокремлює себе від світу, не знає сорому, межі, дуалізму та смерті (бо не має концепту часу). Це буття в лоні Матері-Матерії. Голос Єви (Хави, пракорінь пов'язаний із значеннями «жити», «дихати», а також «голосити, мовити, проявляти звук») «викликає» людину з мовчки-існуючої матерії. Почувши цей Голос, Адам перестає бути просто елементом ландшафту (Кадмон). Він пориває з бестіальною гармонією, здобуває «першість» (Рішон, від Рош "голова, початок, суб'єкт") і стає носієм свідомості. Це факт народження Першої Рефлексуючої Людини.
В аналітичній психології Карла Густава Юнга та генетичній типологематиці його учня Еріха Нойманна («Походження та історія свідомості») цей метафізичний транзит описується як еволюція Еґо з первинної темряви несвідомого. Перехід від бестіальної повноти до суб’єктивного усвідомлення - це не просто здобуття знань, а фундаментальна та болісна онтологічна катастрофа: розрив суцільного космічного «Все-в-Усьому» задля викристалізації індивідуального «Я». Для Нойманна початковим станом людської психіки є Уроборос - змій, що кусає свій хвіст. Це архетип первинного райського цілісного буття, де свідомість і несвідоме, чоловіче і жіноче, людина і природа перебувають у стані недиференційованої єдності (coincidentia oppositorum). Уроборос позбавлений страждання, але й позбавлений Свідомості. Це стан «блаженної тваринності», де Еґо ще не зароджене, а перебуває у стані плацентарного спокою в лоні Великої Матері (Природи / Матерії). У цій оптиці Адам Кадмон постає не просто як людина, а як первинна тотальність - космічний Людина-Космос, який не відокремлює власного болю від руху вітру, а власних інстинктів - від волі Творця. Це безчасове, безсуб'єктне й безсоромне існування в Едемі Несвідомого. Перехід до стану Адам Рішон вимагає руйнації уроборичної гармонії. За Нойманном, цей зсув не відбувається зсередини самого бестіального стану - потрібен трансцендентний підбурювач. «Голос Життя» (Кол Хава / Кара д-Хійя) репрезентує первинний магічний вектор Аніми - жіночого начала, яке виступає містком між темним океаном несвідомого та світлом свідомості. Єва (Аніма) є тією силoю, яка «зваблює» Еґо залишити безпеку материнського лона. Вона приносить Едему неспокій, індукує прагнення пізнання (Дерево Пізнання добра і зла як символ дуалістичного мислення). Почувши цей Голос, людство переживає «поділення первинних батьків» (відокремлення Неба від Землі, Світла від Темряви, Суб'єкта від Об'єкта). Адам перестає бути частиною ландшафту - він здобуває обличчя, а з ним і власну самотність. Вислів «Адам Рішон» позначає момент, коли Еґо вихоплює себе з-під влади Великої Матері й стає самостійним Центром Психіки. Біблійна деталізація - «і побачили вони, що нагі» - у Юнга інтерпретується як народження Кордону Свідомості. Сором - це психічний індикатор того, що Еґо відокремилося від світу, отримало внутрішній простір і зрозуміло свою вразливість перед зовнішнім Космосом. Ставши Першою (Рішон) Людиною , Адам здобуває суб'єктність, але платить за це втратою Раю (втратою несвідомої гармонії). З цього моменту починається Історія, Час і Труд - оскільки свідомість мусить підтримувати своє існування постійним вольовим зусиллям («у поті чола»), аби не затонути назад у драговину несвідомого хаосу. «...Народження свідомості - це грандіозне розірвання Первинної Єдності. Людина виходить з-під захисту природи, знаходить дух, але віднині вона приречена вести вічну війну за власну автономію проти поглинаючої безодні несвідомого» (К.-Г. Юнг). Таким чином, у Юнгіансько-Нойманнівській традиції трансформація від Адама Кадмона до Адама Рішона - це фундаментальний архетипний ступінь Індивідуації людства:
Адам Кадмон: стан потенційності, несвідомої повноти, розчиненості в Матері-Матерії (Уроборос).
Голос Єви: диференціюючий імпульс (Аніма), який вносить розскол у первинний моноліт.
Адам Рішон: викристалізоване Еґо, яке через біль, провину та сором усвідомлює себе як Я, що стоїть напроти Творця і напроти Всесвіту.
Співвіднесення цієї сакральної віхи з періодом близько 5500–5000 рр. до н. е. вражаючим чином збігається з даними сучасної палеоекології та археології Східного Середземномор’я, Месопотамії та Циркумпонтійського ареалу:
Неолітична революція та вихід із біосфери: саме в цей період (V-VI тис. до н. е.) завершується формування неолітичних землеробсько-скотарських культур. Людина остаточно виходить із стану чистого збирацтва (гармонійного бестіального існування у природному довкіллі) і починає перетворювати ландшафт.
Народження символічного космосу: у цей час з'являються перші прото-писемності (знаки камінців, карби, символічний орнамент Трипілля-Кукутені, Вінчі), що означає виникнення другої сигнальної системи - людина починає фіксувати своє відношення до Божественного та Історії.
Таким чином, езотерична хронологія (5500/5050 р. до н. е.) описує не фізичне виліплювання глиняної фігури, а метафізичний акт самоусвідомлення людства, коли «Адам-Тварина» (Кадмон) через резонанс із Голосом Життя (Хава) перетворився на «Адама-Свідомість» (Рішон).
Проте зі зростанням егоїзму людство (Адам Рішон) почало втрачати відчуття взаємозв'язку з Творцем і стало стрімко віддаляться від Творця, все більше занурюватися у матеріальне буття. Це і є гріхопадіння Адама Рішона, яке призводить до роздроблення Єдиної його Душі на "іскри". Позбувшись значної частини своєї Єдиної Душі, людство перетворюється на "Адама Пегра" - "Тілесного Адама".
Тому «збирання іскор» стає суттю наступного світового процесу, завершення якого пов'язане з есхатологічним відновленням єдності Адама Кадмона з Творцем. Все людство має прийти до стану абсолютної досконалості, де всі будуть злиті один з одним в «одну душу», в «одне велике прагнення». Отже, поступово всі люди пробуджуються до єдності, подібної до тієї, яка спочатку була в спільній душі, але тепер уже в результаті самостійного прагнення та зусиль, з нашою індивідуальністю та збільшеними бажаннями.
Частина людства відгукнулася на заклик Адама Рішона, утворила "общину вірних", до яких для їх укріплення та оновлення у наступних поколіннях постійно приходили посланці Творця - пророки та (через 5050 років з моменту пробудження Адама Рішона Голосом Хави) - Сам Син Божий.
Комментариев нет:
Отправить комментарий