«… Норманська теорія зображує початок Русі як становлення типової талассократичної цивілізації. З шляхом з варяг у греки головною водяною артерією. Наші предки були не тільки гіпержорстокими воїнами на кораблях, але й дуже жвавими торгашами, які захопили ринки Багдаду та Константинополя. Зовсім як так нелюбимі зависливими московитами англосакси» [Рахно К. ].
І предок Русі – скіфський бог моря, човнів і коней Геракл-Тагімасад. Тобто Ярослав-Дажьбог. Він же – святий Юрій, Урай-воротар (у волинських веснянках), він же – арійський бог Індра («Ядро»), переможець Врітри («Воротаря»): «… Ріки говорять: русло вирив нам Індра, він, що має в руці блискавицю; він забрав, убив Врітру, який затримав води. Могутністю та силою вбив Врітру, ти випустив ріки, що їх проковтнув дракон. Індра вбив того, що затримував ріки, Врітру». Від Індри понесли у своєму череві звільнені ним ріки-корови священний плід, який позначався певною геометричною фігурою — ромбом, трикутником, мальтійським хрестом, свастикою тощо.
І арії-скіфи – «земноводні», рептолоїди, за Геродотом, діти дніпровської напівдіви-напівзмії, яка народила їх від Геракла, або, за осетинським епосом про нартів, – від змієподібних водяних Донбеттирів.
І за українською казкою про «Яйце-райце», ми – від Оленки-зміївни, дочки старої Зміїхи з-за моря, яка наказала синові першої людини розпочати не тільки рільництво, але й судоплавну торгівлю. Син першого чоловіка одружився на дочці Зміїхи і успадкував її володіння .
Ми – торгівельна талласократія нащадків мудрої відьми-рептилії. Інколи кораблі-лодії та козацькі чайки змінювали на «кораблі степів» – чумацькі упряжі з волами, але суть – не змінювали.
Звісно, у казці ім’я змінено у відповідності до княгині Ольги (у хрещенні Олени), яка ввела Русь у орбіту культури Середземноморського світу – царства святих Констянтина та його матері Олени (роки життя прибл. 255-329). Це ж ім’я носила й творець Середземноморської цивілізації – Олена Прекрасна, яка одним своїм поглядом зрушила тисячі ахейських кораблів через море до Трої.
Для Середземноморського світу є вимушеним співіснування різних культур, а отже, і виключенна будь-яка уніфікація, — це не просто modus vivendi, а світовідчуття.
Саме Середземномор’я перше створило дійсно демократичне співтовариство етносів «від Кордови до Києва» (Готфрід Бенн). Пізніше, щоправда, в цей світ була занесена карфагенської генези «уніфікаційна» інфекція, наслідком чого й постав пізньокласичний імперський Рим (і його нащадки-покручі — Другий і Третій Рим).
Проте в своїй «здоровій» основі Рим Середземноморський, велич якого оспівували Віргілій («Четверта еклога»), Данте і Петрарка («Африка»), — в тому, що він поєднав європейську, африканську і азіатську кров, плекаючи в народних душах цього регіону спогад про заповітний «Золотий вік» Урана-Сатурна, в якому був повною мірою дієвим духовно-герметичний принцип блаженного життя «внизу (на землі), як на верху (на небі)». Саме великі європейці Гете, Гельдерлін, Ніцше і Камю заразили людство своєю тугою за «середземноморським небом», що невіддільне від землі (телурократія) і моря (таласократія), але що стоїть вище них (уранократія) і, тому, неділиме.
А отже, доступне для всіх, хто так чи інакше причетний до цього зачаровуючого дух і душу культурного світу.
Владний істеблішмент («Система») в сучасній кризово-перехідній ситуації України намагається знайти офірного «цапа-відбувайла» у самій політичній системі (формі). Дехто знаходить інших «хлопчиків для биття» – москалів, євреїв, масонів, МВФ, Сороса, нашу власну ментальність, геополітичне розташування («ні вашим, ні нашим») тощо.
Нас намагаються розрадити концепцією типу Збігнєва Бжезінського, де Україні відводиться не остання роль в колективній безпеці Європи та навіть Євразії [1].
Також Генеральний секретар НАТО лорд Дж. Робертсон сказав, перебуваючи у Києві, що територія та «вирішальна роль» роблять Україну ключовою для гарантування тривалої стабільності у Європі» [2].
Без сумніву, такий тренд є вигідним для таласократичної Великої Британії, яку представляє вищезгаданий лорд, бо Велика Британська імперія після другої світової війни змінила форму імперської морської влади (таласократії) венеціанської фінансово-мондіалістської олігархії і надала їй вигляду англо-американської «нової Римської імперії» під формальним керівництвом маріонеткового «німого велетня» Сполучених Штатів, котрий у часи обох Бушів, Клінтона та Обами виступає в ролі впертого, тупого лакея Британської імперії [3].
Слід також мати на увазі, що фундаменталістський іслам – це ударний загін англо-саксонського імперіалізму від Косово до Мінданао. На це парадоксальне зауваження нам запропонують згадати 11 вересня. Так, атака ісламістів на США відбулася. Але для чого була ця атака? Щоб розбудити сплячого та лінькуватого, самозакоханого велетня-телепня. Так, як колись давня семітська богиня Ханнаханна надіслала осу вжалити сплячого бога хеттів Телепінуса (давньо-грецького Телефа, пораненого списом Ахілла; він же – прообраз Короля-Рибалки з епічного рицарського циклу про Грааль), бо тільки він міг перемогти гордого арійського бога вод Аруну.
Насправді ж «велетень» виявився в полоні, рабом-големом, який забув свою справжню сутність: США власне є продовженням і еманацією телурократичного Риму, який протистоїть таласократичному Карфагенові, а Рим, у свою чергу, є еманацією телурократичного євразійського проекту Александра Великого. Виникає питання: хто ж тоді є еманацією таласократичного Карфагену? Природно, Арабський халіфат (як неправедний заперечується шиїтською традицією в якості легітимного утворення, тому не слід ототожнювати його з Ісламським світом!), від часів торгівельних кораблів в Індійському океані до «кораблів пустелі», від якого й перейняла естафету Англо-Саксонська імперія.
Так, Україна є підсонням Міжмор’я (Мезоталасії), і без сумніву, слід було б «для більшого щастя» розрадитися саме таким баченням своєї місії.
Ну і що з того! Автор «Міфу ХХ століття» Альфред Розенберг пропонував фюрерові створити на неозорих просторах від Карпат до Волги союзну Тисячолітньому Рейхові могутню та незалежну Україну. Реальна політика нацизму не передбачала нічого подібного.
Обманюватися знову – після «совіцької» та «німецької» спокус – чи буде доцільним?
Але не слід також погоджуватися на наступне категоричне твердження представника ідеології геополітичного тоталітаризму:
«… Україна як держава не має жодного геополітичного смислу. У неї немає ні особливої культурної вісті універсального значення (sic! – О.Г.), ні географічної унікальності (??? – О.Г.), ні етнічної винятковості (??? – О.Г.). Історичний смисл України відбитий у самій її назві – «україна», тобто «окраїна», «погранична територія»(sic! – О.Г.). В епоху Київської Русі території нинішньої України були центром державності східних слов’ян, для яких в той час Володимир (пізніше Москва) був східною окраїною («україною»), а Новгород – північною. Але у міру перетворення Русі із слов’янської держави на євразійську імперію геополітичні функції найбільших центрів радикально поміняли своє значення. Столицею імперії стала Москва, а Київ перетворився на другорядний центр, де перетиналися євразійський і середньоєвропейський впливи. Про жодний синтез культур не могло бути й мови (??? – О.Г.). Вірогідно архаїчніші, суто російські православні пласти були піддані дійовому впливу з боку динамічної і «модерністичнішої» Західної Європи… Безумовно, українська мова і культура своєрідні і унікальні (! – О.Г.), але якогось універсального значення (??? – О.Г.) вони позбавлені… Все це прирікає Україну на маріонеткове існування і геополітичну службу таласократичній («морській», тобто англо-саксонській, – О.Г.) стратегії в Європі» [4].
Отже, з вищенаведеної цитати виходить, що в України відсутні «особлива культурна вісь універсального значення», «етнічна винятковість», її самоназва (а отже, і самоусвідомлення) означає «окраїнність», «периферійність», «маргінеси»… Не те, що Росія, яка і «мега-», і «гіпер-», і «супер-». Принаймні, начебто, Росія виконує місію «врівноваження» полюсу романо-германського Заходу полюсом слов’яно-тюркської Євразії (and the rest), a Україна – це лише такий собі «доважок», epitheton omans.
Нехай і так. Те, що було, те було. Воно відбулося, не переграти інакше.
Проте знаємо, що «Камінь, який відкинули будівничі, став главою кута» (Пс. 117 : 22; пор.: Пс. 18:3; 1-ше Послання Петра, 2:5). К. Деламар, французький політик, сенатор і близький друг імператора Наполеона ІІІ писав у своїй книзі «15-ти мільйонний європейський народ, забутий в історії»: «… В Європі існує народ, забутий істориками… Цей народ існує, має свою історію, відмінну від історії Польщі й ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської й польскої, має виразну індивідуальність, за яку бореться. Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ, який ми сьогодні називаємо рутенами, звався руським, або русинами і його земля звалася Руссю або Рутенією, а той народ, який ми нині звемо руським, називався москвинами, а їх земля – Московією. В кінці минулого століття (XVIII, – О.Г.) всі у Франції і в Європі вміли відрізняти Русь від Московії» (K. Delamare Un peuple europeen de quinze millions ouhlie devant l’histoire. – Paris, 1869) [5]).
Завжди актуальною залишається можливість еволюції (розвитку), те, що може статися. Доки процес не завершився, зазначає британський творець «філософії процесу» А.Н. Уайтхед, доки його результат не отримано, наявні різні можливості розвитку цього процесу, існують альтернативи, історія закономірна, але не фатальна, вона не є напередвизначена у способах своєї реалізації, завдяки чому на основі здійсненого історичного вибору та його результатів і наслідків відбувається переоцінка вартостей. Прогрес, нагадаємо О. Дугіну слова слов’янофіла М. Данилевського, полягає не в тому, щоб постійно йти в одному лінеарному напрямку, а в тому, щоб «обійти» все «поле» у всіх його напрямках [6].
У цьому аспекті нагальною є потреба визначення вектора орієнтації зусиль українського етносу. Швидше за все, ним є «стрижень цінностей (Істина, Віра, Краса, Благо, Добро, Справедливість)», на який накручуються спіралі історії, перетворюючи сучасність на всечасність метаісторії [7], а саме, як пише російський мислитель М.О. Лосський, верхня частина спіралі містить процеси, паралельні і подібні процесам, що відбуваються в нижчій її частині, але – внаслідок впливу попереднього розквіту – більш досконаліші [8]. Цей «стрижень цінностей» і є «…те вічне, якому шляхетна людина довіряє свою власну вічність і вічність своєї діяльності, вічний лад речей,… бо тільки він визволює в ній силу, завдяки якій її коротке життя в цьому світі продовжується і стає тривалим» [20]. Цей вічний стрижень є сутністю, тобто основним, головним, що характеризується тим, що набуто та збережено. Саме німці, зазначав Г. Фіхте, володіють такою постійністю, такою сутністю, не дивлячись на багаточисельні різновиди та стадії, що переходять одна в одну, свого довгого розвитку. Саме завдяки цій сутності всі вони мають щось спільне, єдність думки та почуттів та внутрішній зв’язок.
Але ситуація прогресу (вибору того чи іншого «вектору»), спонтанної самоорганізації та розвитку можлива тільки за наявності особливого стану нелінійної системи – «нестійкості» (стан системи поблизу точки біфуркації, за І. Пригожиним), коли навіть випадковий незначний вплив (наприклад, «деміургійна нарація», що так вдатно описана у проекті «Тльон-Укбар» Х.Л. Борхесом) може привести до нового принципово іншого стану (синергетика настоює на тому, що навіть якщо можна знати початкові умови, то майбутнє залишається принципово непередбачуваним» [18]), обумовити те, що зі спектра можливих (віртуальних) відносно стійких структур виникає в даний момент [9].
Свого часу А.Н. Уайтхед визначав, що нація може вичерпати потенції якоїсь форми цивілізації (так, наприклад, на ХІХ ст. українська цивілізація «вичерпала» «візантійську» форму; в ХVІІ – ХVІІІ ст. вже паралельно з наявною відбувалося становлення, потім безжально перерване, «барокової» форми), але не вичерпати своїх творчих сил. У цьому випадку можливий певний «перехідний період», іноді супроводжений стражданнями та горем: «… Такі … переходи до нових типів цивілізації можливі тільки тоді, коли думка випереджує реалізацію. Енергія націй спрямовується вперед до нових пригод уяви… Виникає світ мрії, з тим, щоб у відповідний момент дати поштовх до дії… Перш ніж рушити в Америку, Колумб міркував про далекий Схід, про кулястість землі, про безмежний океан. Пригоди рідко досягають задуманої цілі. Колумб не доплив до Китаю. Але він відкрив Америку»[10].
Без сумніву, такою «мрією Колумба» для російських правих є «некласичне неоєвразійство» (термін В. Костєва), що «… будується на загально методологічному принципі мультилінійності соціально-історичного процесу, паралельному співіснуванні й розвитку різних культурно-історичних систем цивілізаційного типу, кожна з яких має свою логіку розвитку, свою культурну домінанту, власні цінності, цілі й пріоритети… Незважаючи на варіативність євразійських ідей у різні періоди, загальним для них залишається: 1) мультилінійний підхід до оцінки історичного процесу, заперечення можливості існування єдиної для всього світу лінії соціально-історичного розвитку; 2) сприйняття Євразії як особливої географічної, соціально-історичної й соціокультурної суперструктури; 3) визнання життєздатною для Євразії самостійної еволюції як самоорганізованого цивіліогенезу (підкреслення наше, – О.Г.), що спирається на багатоманітність національно-культурних традицій, норм, цінностей і досвід тисячоліть толерантного («компліментарного», за Л. Гумільовим, – О.Г.) співіснування народів» [11]. За суттю, неоєвразійська «колумбова мрія» залишається «каботажним плаванням» (вздовж «берега Євразії», тобто традиційного і нестрашного), в той час як сам Колумб «пустився берега», кинувся у вир океану — і став адміралом Океану та віце-королем Нової Іспанії .
Вторить А.Н. Уайтхеду швейцарський геополітик Д. де Ружмон : «… цей творчий поступ Європи я вже бачу насамперед у стародавній легенді про те, як Зевс викрав Європу. Саме стрибком на Захід, до моря і до пригод розпочинається легендарна Європа (підкреслення наше, – О.Г.)» [16]. Те ж саме говорить член Римського Клубу, академік Б. Гаврилишин: «… В цей історичний для України момент у нас мають бути майже неосяжні мрії… згодом вони повинні трансформуватися в мобілізуючі видіння, а потім треба багато працювати, щоб перетворити їх у реальність. Це і є наш виклик» [17].
В цьому сенсі українцям пропонується у якості «відгуку» на «євразійський виклик» сформувати власний «концепт-проект» (disign force), виходячи з потенційних можливостей, в тому числі й не реалізованих у минулому. За словами Ю. Вассияна, «…Ми ж маємо перед собою власну майбутність і тому минуле досліджуємо не з уваги на нього самого, але головно з уваги на спосіб вияву своєї волі в будові дальших ланок історії» [19].
Вектор пошуку запропонував німецький філософ («Німець каже…») Й.Г. Гердер (1744-1803) у «Деннику моєї подорожі в 1769 році»: «…Україна стане колись новою Грецією; прекрасне підсоння цього краю, весела вдача народу, його музичний хист, родюча земля колись прокинуться; з тільки малих племен, якими також були греки, постане велика, культурна нація і її межі простягнуться до Чорного моря, а звідтіля ген у далекий світ» [12].
Але що зробило Грецію, що зробило греків нацією? Це й же Гердер чітко дає відповідь: «… обопільна родова та національна ненависть» [13]. Тобто образ ворога (hostis), того, з ким (чим) «нам» «некомпліментарно». Північноамериканські піонери такий стан відчували поряд з індіанцями, іспанці часів Колумба та німці минулого століття – з євреями, росіяни – з «особами кавказької національності» («чорними»; яка іронія, адже терміном «кавказець» Ку-Клус-Клан визначає приналежність до білої раси). Греки буквально проголосили : «ми» (елліни) і «вони» (варвари).
Російські неоєвразійці зі шпальт офіційних українських видань відкрито розпалюють ворожнечу між народами (подаємо мовою оригіналу): «… борьба двух цивилизаций – индивидуалистской европейско-атлантической и коллективистской православно-славянской продолжается на новом витке истории. Особенность этого вселенского противостояния в новом тысячелетии заключается в том, что к колективистским цивилизациям относятся китайско-конфуцианская и исламская (sic! – О.Г.). Составлят ли они коалицию или союз цивилизаций – коллективистов в этом вселенском противостоянии Добра (Мы) со Злом (Я)? Каждый из нас является вольным или невольным участником этого исторического противоборства… Народ Украины терпеливо ждет своего нового мессию, нового Тараса Бульбу, который суровою дланью вразумит «славних пращурів правнуків поганих», где же, в какой цивилизации на самом деле место Украины и права какого человека нам надо защищать» [93].
Агітатори невдало маніпулюють тут поняттями та термінами, подаючи, наприклад, православне (ортодоксальне) поняття «соборність» (спільність, що базована на об’єктивних, загальновизнаних моральних цінностях – істині, любові красі та здатна збудити людей пожертвувати частиною егоїстичних інтересів, піти на розумний компроміс в ім’я утвердження цивілізованого суспільства [див.: 94, с.24]) як синонім (!) західного «колективізм» (влада цілого нормує та обмежує свободу окремих членів і єдність досягається у формі зовнішнього порядку, розмежування компетенцій, прав та обов’язків окремих частин).
Говорити про «колективізм» як Далекого Сходу, так і Близького Сходу взагалі не випадає, оскільки як у конфуціансько-буддиській, так і ісламській системі мова йде про індивідуальне (егоцентриське) спасіння особистості, в котрому, на відміну як від західного (католицького та протестантського), так і від православного (ортодоксального), людина прагне позбутись душі як джерела страждання шляхом ілюзорного, з власної сваволі розчинення у абсолюті (нірвані). Тобто панівною в колективізмі є тенденція заперечення (душі, світу, себе) на кількох онтологічно значимих рівнях. Свого часу повстанням проти цих світоглядних позицій були китайський даосизм, неоведичне вчення Шанкари, месопотамо-арійської генези суфізм.
Невже лише цей вибір («ми» як «наша країна» і «всі решту») неминучий для України як Нової Еллади? Саме таким шляхом пішли євреї Ізраїлю: «…нація – це група людей спільного історичного минулого, об’єднана наявністю спільного ворога» — писав Теодор Герцль [14].
Дійсно, коли після зруйнування північного Ізраїльського царства десять колін змішалося із сусідніми народами, у південному іудейському Ієрусалимі зрозуміли, що зробити народ «святим», тобто відокремленим від решти, можливо тільки за допомогою ідеї про ворожнечу всього оточуючого світу і про те, що хоча Яхве карає свій народ за непослух, але гарантує його «обраність».
Не дивно, що ситуація перманентного протистояння палестинцям зумовлює перебування ізраїльтян у ситуації «гарячої нації» – життєтворчої та імперської. Зрештою, танками у Чечні Росія повернулася на цей же тракт історії.
Нам скажуть, що ні, Гердер не це мав на увазі, а красу мови та ландшафту, вдатності та здібності етносу. Але що зробило греками греків? Спів Гомера чи прославлене Гомером ахейське піратство?
Хіба не зробили з українців націю «корсари Степу і Чорного моря» – козаки та гайдамаки, прославлені Котляревським, Шевченком та Гребінкою?.. Це добре розумів «неістовий великан» В. Бєлінський.
Тому приречена на невдачу орієнтація наших просвітян (тестаментарних рустикалів) виключно на мову та пісню. Але й козацьке «шароварництво» чекає те ж саме. Як і різні «скоки та пляси» довкола неоязичницьких ідолів… Все наше «просвітянство» є несправжнім буттям української людини – сурогатом втечі від «жаху історії» у сакральний світ архетипів та конструювання сучасних міфів як єдиної можливості вижити в часі.
Слід щонайперше, наголошує Дм. Донцов, «…відважити (усунути, – О.Г.) чужу волю, на її місце поставити свою. Цього не було ні в Драгоманова, ні в Винниченка, ні в Тичини, але це було в більшовиків, в Росії» [15]. Слід розбудувати на фундаменті власних культурних принципів та цінностей не державу, а волю, чи пак, СВОБОДУ ВОЛІ. Стати ПАНАМИ ДОЛІ своєї власної та всієї нації вцілому.
1. Бжезинський З. Вирішальна роль України на пострадянському просторі / З англ. // Політика і час. – 1997. – №9. – С.24-28; див. також: Пайфер С., Паскуаль К. Заявка України на вирішальне місце в історії / З англ. // Універсум. – 2002. – №1-2. – С.4-12; Тедстрем Д. Порятунок Євразії / З англ. // Самостійна Україна. – 2001. – №10, 9-26 березня. – С.4
2. Новини НАТО. – 2001. – Осінь. – С.6.
3. Ларуш Л.Х. Стратегия Вернадского // Завтра. – Москва, 2002. – №1 (424). – С.6.
4. Дугин А.Г. Основы геополитики: Геополитическое будущее России. – М.: Арктогея, 1997. – С. 377, 379; Див. також: Кір’янов П.О., Лускалова К.Є., Литвиненко В.І. Україна в російських геополітичних концепціях // Стратегічна панорама. – 1998. – №3-4. – С.51 – 59.
5. Цит.за: Кононенко П.П. Українознавство. – К.: Заповіт, 1994. – С.57.
6. Данилевский Н.Я. Россия и Европа / Сост., послесл., коммент. С.А. Вайгачева. – М.: Книга, 1991. – С.335.
7. Кримський С.Б. Архетип української культури // Вісник НАНУ. – 1998. – №7-8. – С.75.
8. Лосский Н.О. История русской философии. – М.: Высш.шк., 1991. – С.519.
9. Жидкова О.О. Особливості синергетичного світорозуміння у ставленні сучасної концепції розвитку // Вісник Київ. нац. Ун-ту. – 2001. – Вип. 35. Філософія. Політологія. – С.23.
10. Уайтхед А.Н. Избранные работы по философии / Перев. с англ. Общ. ред. и вступ. Ст. М.А. Кисселя. – М.: Прогресс, 1990. – С.684.
11. Костєв В.М. Некласичне неоєвразійство на порозі нового тисячоліття // Вісник Київ. нац. ун-ту. Філософія. Політологія. – К.: ВПЦ «Київ. ун-т», 2001. – Вип. 36. – С.63-64; див.також: Від «третього шляху» до «євразійських пріоритетів» (Від редакції) // Політична думка. – 1995. – №2-3. – С.71-73; Скуратівський В.Л. Євразійський синдром // Політична думка. – 1995. – №2-3. – С.81-83.
12. HERDERS Werke : In 5 Bd. – Berlin; Weimar, 1969. – Bd. 1. – S. 135.
13. Гердер Й.Г. Мова і національна індивідуальність // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К.: Смолоскип, 2000. – С. 39.
14. Цит.за: Бродский Р.М., Красивский О.Я. Истинное лицо сионизма. – Львов: Каменяр, 1983. – С.6.
15. Донцов Д. Націоналізм. – Лондон – Торонто: Укр. Видавнич. Спілка; Ліга визволення України, 1966. – С.306.
16. Ружмон Д. де. Європа у грі. Шанс Європи. Відкритий лист до Європейців. Європа і Європейці / Перекл. З фр. та англ. – Львів: Літопис; ЦГД ЛДУ, 1998. – С.82.
17. Гаврилишин Б. Украина между Востоком и Западом, Севером и Югом // Зеркало недели. – Київ, 2000. – №38, 30 сент.
18. Пригожин И. Философия нестабильности // Вопросы философии. – 1991. – №7. – С.32; Щоправда, існує погляд, за яким концепція «непередбачуваного майбутнього» створена ініціативою тих, хто вірить у його наукове передбачення – в історичні гарантії прогресу [Панарин О. Искушение глобализмом. – М.: Русский Национальный Фонд, 2000].
19. Вассиян Ю. Простір між Москвою і Візантією // Ю. Вассиян. Твори. – Торонто : Євшан-зілля, 1972. – Т. 1 : Степовий сфінкс. – С.102.
20. Фіхте Й. Г. Що таке народ у вищому розумінні цього слова і що таке любов до батьківщини // Націоналізм : Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К. : Смолоскип, 2000. – С. 49.
Комментариев нет:
Отправить комментарий