13 октября 2012

Олег Гуцуляк: Нація як консорція Афіни Демократії: до питання про середземноморську українську ідентичність

В сучасній ситуації роздвоєності (розтроєності, почвертування) українського національного духу порятунком може стати, як на нас, наприклад, «болгарський феномен», коли, натужно відкараскуючись від свого потурнацтва [1], цей південнослов’янський народ стрімко увірвався, проте, не у «словянофільський» світ (з абсолютною домінацією російської культури), а у «франкофонний» (при тому, що і закликали на царський престол «варяга» — представника германської династії, а не російської).
Можливо, українцям, в цьому сенсі, усвідомлюючи свою європейську ідентичність і рятуючись від домінантного пресу «старшого брата / північного сусіда», слід, проте, не так прагнути в напрямку західного всенівілюючого моноцентричного світу (з абсолютним домінуванням англо-саксонської цивілізації), а спрямовувати свій прорив у «Середземноморський світ» (з осмиленням ідеї Юрія Липи Української ПриПонтиди як «затоки» цього світу)?
Для Середземноморського світу є вимушеним співіснування різних культур, а отже, і виключенна будь-яка уніфікація, — це не просто modus vivendi, а світовідчуття.
Саме Середземномор’я перше створило дійсно демократичне співтовариство етносів «від Кордови до Києва» (Готфрід Бенн). Пізніше, щоправда, в цей світ була занесена «уніфікаційна» інфекція, наслідком чого й постав пізньокласичний імперський Рим (і його нащадки-покручі — Другий і Третій Рим).
Проте в своїй «здоровій» основі Рим Середземноморський, велич якого оспівували Віргілій («Четверта еклога»), Данте і Петрарка («Африка»), — в тому, що він поєднав європейську, африканську і азіатську кров, плекаючи в народних душах цього регіону спогад про заповітний «Золотий вік» Урана-Сатурна, в якому був повною мірою дієвим духовно-герметичний принцип блаженного життя «внизу (на землі), як на верху (на небі)». Саме великі європейці Гете, Гельдерлін, Ніцше і Камю заразили людство своєю тугою за «середземноморським небом», що невіддільне від землі (телурократія) і моря (таласократія), але що стоїть вище них (уранократія) і, тому, неділиме.
А отже, доступне для всіх, хто так чи інакше причетний до цього зачаровуючого дух і душу культурного світу.

Владний істеблішмент («Система») в сучасній кризово-перехідній ситуації України намагається знайти офірного «цапа-відбувайла» у самій політичній системі (формі). Дехто знаходить інших «хлопчиків для биття» – москалів, євреїв, масонів, МВФ, Сороса, нашу власну ментальність, геополітичне розташування («ні вашим, ні нашим») тощо.
Нас намагаються розрадити концепцією типу Збігнєва Бжезінського, де Україні відводиться не остання роль в колективній безпеці Європи та навіть Євразії [1].
Також Генеральний секретар НАТО лорд Дж. Робертсон сказав, перебуваючи у Києві, що територія та «вирішальна роль» роблять Україну ключовою для гарантування тривалої стабільності у Європі» [2].
Без сумніву, такий тренд є вигідним для таласократичної Великої Британії, яку представляє вищезгаданий лорд, бо Велика Британська імперія після другої світової війни змінила форму імперської морської влади (таласократії) венеціанської фінансово-мондіалістської олігархії і надала їй вигляду англо-американської «нової Римської імперії» під формальним керівництвом маріонеткового «німого велетня» Сполучених Штатів, котрий у часи обох Бушів, Клінтона та Обами виступає в ролі впертого, тупого лакея Британської імперії [3].
Слід також мати на увазі, що фундаменталістський іслам – це ударний загін англо-саксонського імперіалізму від Косово до Мінданао. На це парадоксальне зауваження нам запропонують згадати 11 вересня. Так, атака ісламістів на США відбулася. Але для чого була ця атака? Щоб розбудити сплячого та лінькуватого, самозакоханого велетня-телепня. Так, як колись давня семітська богиня Ханнаханна надіслала осу вжалити сплячого бога хеттів Телепінуса (давньо-грецького Телефа, пораненого списом Ахілла; він же – прообраз Короля-Рибалки з епічного рицарського циклу про Грааль), бо тільки він міг перемогти гордого арійського бога вод Аруну.
Насправді ж «велетень» виявився в полоні, рабом-големом, який забув свою справжню сутність: США власне є продовженням і еманацією телурократичного Риму, який протистоїть таласократичному Карфагенові, а Рим, у свою чергу, є еманацією телурократичного євразійського проекту Александра Великого. Виникає питання: хто ж тоді є еманацією таласократичного Карфагену? Природно, Арабський халіфат (як неправедний заперечується шиїтською традицією в якості легітимного утворення, тому не слід ототожнювати його з Ісламським світом!), від часів торгівельних кораблів в Індійському океані до «кораблів пустелі», від якого й перейняла естафету Англо-Саксонська імперія.
Так, Україна є підсонням Міжмор’я (Мезоталасії), і без сумніву, слід було б «для більшого щастя» розрадитися саме таким баченням своєї місії.
Ну і що з того! Автор «Міфу ХХ століття» Альфред Розенберг пропонував створити на неозорих просторах від Карпат до Волги союзну Тисячолітньому Рейхові могутню та незалежну Україну. Реальна політика нацизму не передбачала нічого подібного.
Обманюватися знову – після «совіцької» та «німецької» спокус – чи буде доцільним?
Але не слід також погоджуватися на наступне категоричне твердження представника ідеології геополітичного тоталітаризму:
«… Україна як держава не має жодного геополітичного смислу. У неї немає ні особливої культурної вісті  універсального значення (sic! – О.Г.), ні географічної унікальності (??? – О.Г.), ні етнічної винятковості (??? – О.Г.). Історичний смисл України відбитий у самій її назві – «україна», тобто «окраїна», «погранична територія»(sic! – О.Г.). В епоху Київської Русі території нинішньої України були центром державності східних слов’ян, для яких в той час Володимир (пізніше Москва) був східною окраїною («україною»), а Новгород – північною. Але у міру перетворення Русі із слов’янської держави на євразійську імперію геополітичні функції найбільших центрів радикально поміняли своє значення. Столицею імперії стала Москва, а Київ перетворився на другорядний центр, де перетиналися євразійський і середньоєвропейський впливи. Про жодний синтез культур не могло бути й мови (??? – О.Г.). Вірогідно архаїчніші, суто російські православні пласти були піддані дійовому впливу з боку динамічної і «модерністичнішої» Західної Європи… Безумовно, українська мова і культура своєрідні і унікальні (! – О.Г.), але якогось універсального значення (??? – О.Г.) вони позбавлені… Все це прирікає Україну на маріонеткове існування і геополітичну службу таласократичній («морській», тобто англо-саксонській, – О.Г.) стратегії в Європі» [4].
Отже, з вищенаведеної цитати виходить, що в України відсутні «особлива культурна вісь універсального значення», «етнічна винятковість», її самоназва (а отже, і самоусвідомлення) означає «окраїнність», «периферійність», «маргінеси»… Не те, що Росія, яка і «мега-», і «гіпер-», і «супер-». Принаймні, начебто, Росія виконує місію «врівноваження» полюсу романо-германського Заходу полюсом слов’яно-тюркської Євразії (and the rest), a Україна – це лише такий собі «доважок», epitheton omans.
Нехай і так. Не будемо, як це у нас полюбляють, тішитися над цитатою з Ф. Рігера («… В Європі існує народ, забутий істориками… Цей народ існує, маєсвою історію, відмінну від історії Польщі й ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської й польскої, має виразну індивідуальність, за яку бореться. Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ … звався руським… В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі вміли відрізняти Русь від Московії» [5]).
Знаємо, що «Камінь, який відкинули будівничі, став главою кута» (Пс. 117 : 22; пор.: Пс. 18:3; 1-ше Послання Петра, 2:5). Те, що було, те було. Воно відбулося, не переграти інакше.
Але цього не можна сказати про можливості еволюції (розвитку), про те, що могло статися. Доки процес не завершився, зазначає британський творець «філософії процесу» А.Н. Уайтхед, доки його результат не отримано, наявні різні можливості розвитку цього процесу, існують альтернативи, історія закономірна, але не фатальна, вона не є напередвизначена у способах своєї реалізації, завдяки чому на основі здійсненого історичного вибору та його результатів і наслідків відбувається переоцінка вартостей. Прогрес, нагадаємо О. Дугіну слова слов’янофіла М. Данилевського, полягає не в тому, щоб постійно йти в одному лінеарному напрямку, а в тому, щоб «обійти» все «поле» у всіх його напрямках [6].
У цьому аспекті нагальною є потреба визначення вектора орієнтації зусиль українського етносу. Швидше за все, ним є «стрижень цінностей (Істина, Віра, Краса, Благо, Добро, Справедливість)», на який накручуються спіралі історії, перетворюючи сучасність на всечасність метаісторії [7], а саме, як пише російський мислитель М.О. Лосський, верхня частина спіралі містить процеси, паралельні і подібні процесам, що відбуваються в нижчій її частині, але – внаслідок впливу попереднього розквіту – більш досконаліші [8].
Але ситуація прогресу (вибору того чи іншого «вектору»), спонтанної самоорганізації та розвитку можлива тільки за нявноссті особливого стану нелінійної системи – «нестійкості» (стан системи поблизу точки біфуркації, за І. Пригожиним), коли навіть випадковий незначний вплив (наприклад, «деміургійна нарація», що так вдатно описана у проекті «Тльон-Укбар» Х.Л. Борхесом) може привести до нового принципово іншого стану (синергетика настоюэ на тому, що навіть якщо можна знати початкові умови, то майбутнє залишається принципово непередбачуваним» [18]), обумовити те, що зі спектра можливих (віртуальних) відносно стійких структур виникає в даний момент [9].
Свого часу А.Н. Уайтхед визначав, що нація може вичерпати потенції якоїсь форми цивілізації (так, наприклад, на ХІХ ст. українська цивілізація «вичерпала» «візантійську» форму; в ХVІІ – ХVІІІ ст. вже паралельно з наявною відбувалося становлення, потім безжально перерване, «барокової» форми), але не вичерпати своїх творчих сил. У цьому випадку можливий певний «перехідний період», іноді супроводжений стражданнями та горем: «… Такі … переходи до нових типів цивілізації можливі тільки тоді, коли думка випереджує реалізацію. Енергія націй спрямовується вперед до нових пригод уяви… Виникає світ мрії, з тим, щоб у відповідний момент дати поштовх до дії… Перш ніж рушити в Америку, Колумб міркував про далекий Схід, про кулястість землі, про безмежний океан. Пригоди рідко досягають задуманої цілі. Колумб не доплив до Китаю. Але він відкрив Америку»[10].
Без сумніву, такою «мрією Колумба» для російських націоналістів є «некласичне неоєвразійство» (термін В. Костєва), що «… будується на загально методологічному принципі мультилінійності соціально-історичного процесу, паралельному співіснуванні й розвитку різних культурно-історичних систем цивілізаційного типу, кожна з яких має свою логіку розвитку, свою культурну домінанту, власні цінності, цілі й пріоритети… Незважаючи на варіативність євразійських ідей у різні періоди, загальним для них залишається: 1) мультилінійний підхід до оцінки історичного процесу, заперечення можливості існування єдиної для всього світу лінії соціально-історичного розвитку; 2) сприйняття Євразії як особливої географічної , соціально-історичної й соціокультурної суперструктури; 3) визнання життєздатною для Євразії самостійної еволюції як самоорганізованого цивіліогенезу (підкреслення наше, – О.Г.), що спирається на багатоманітність національно-культурних традицій, норм, цінностей і досвід тисячоліть толерантного («компліментарного», за Л. Гумільовим, – О.Г.) співіснування народів» [11]. За суттю, неоєвразійська «колумбова мрія» залишається «каботажним плаванням» (вздовж «берега Євразії», тобто традиційного і нестрашного), в той час як сам Колумб «пустився берега», кинувся у вир океану — і став адміралом Океану та віце-королем Нової Іспанії .
Вторить А.Н. Уайтхеду швейцарський геополітик Д. де Ружмон : «… цей творчий поступ Європи я вже бачу насамперед у стародавній легенді про те, як Зевс викрав Європу. Саме стрибком на Захід, до моря і до пригод розпочинається легендарна Європа (підкреслення наше, – О.Г.)» [16]. Те ж саме говорить член Римського Клубу, академік Б. Гаврилишин: «… В цей історичний для України момент у нас мають бути майже неосяжні мрії… згодом вони повинні трансформуватися в мобілізуючі видіння, а потім треба багато працювати, щоб перетворити їх у реальність. Це і є наш виклик» [17].
В цьому сенсі українцям пропонується у якості «відгуку» на «євразійський виклик» сформувати власний «концепт-проект» (disign force), виходячи з потенційних можливостей.
Вектор пошуку запропонував німецький філософ («Німець каже…») Й.Г. Гердер (1744-1803) у «Деннику моєї подорожі в 1769 році»: «…Україна стане колись новою Грецією; прекрасне підсоння цього краю, весела вдача народу, його музичний хист, родюча земля колись прокинуться; з тільки малих племен, якими також були греки, постане велика, культурна нація і її межі простягнуться до Чорного моря, а звідтіля ген у далекий світ» [12].
Але що зробило Грецію, що зробило греків нацією? Це й же Гердер чітко дає відповідь: «… обопільна родова та національна ненависть» [13]. Тобто образ ворога (hostis), того, з ким (чим) «нам» «некомпліментарно». Північноамериканські піонери такий стан відчували поряд з індіанцями, іспанці часів Колумба та німці минулого століття – з євреями, росіяни – з «особами кавказької національності» («чорними»; яка іронія, адже терміном «кавказець» Ку-Клус-Клан визначає приналежність до білої раси). Греки буквально проголосили : «ми» (елліни) і «вони» (варвари).
Російські неоєвразійці зі шпальт офіційних українських видань відкрито розпалюють ворожнечу між народами (подаємо мовою оригіналу): «… борьба двух цивилизаций – индивидуалистской европейско-атлантической и коллективистской православно-славянской продолжается на новом витке истории. Особенность этого вселенского противостояния в новом тысячелетии заключается в том, что к колективистским цивилизациям относятся китайско-конфуцианская и исламская (sic! – О.Г.). Составлят ли они коалицию или союз цивилизаций – коллективистов в этом вселенском противостоянии Добра (Мы) со Злом (Я)? Каждый из нас является вольным или невольным участником этого исторического противоборства… Народ Украины терпеливо ждет своего нового мессию, нового Тараса Бульбу, который суровою дланью вразумит «славних пращурів правнуків поганих», где же, в какой цивилизации на самом деле место Украины и права какого человека нам надо защищать» [93].
Агітатори невдало маніпулюють тут поняттями та термінами, подаючи, наприклад, православне (ортодоксальне) поняття «соборність» (спільність, що базована на об’єктивних, загальновизнаних моральних цінностях – істині, любові красі та здатна збудити людей пожертвувати частиною егоїстичних інтересів, піти на розумний компроміс в ім’я утвердження цивілізованого суспільства [див.: 94, с.24]) як синонім (!) західного «колективізм» (влада цілого нормує та обмежує свободу окремих членів і єдність досягається у формі зовнішнього порядку, розмежування компетенцій, прав та обов’язків окремих частин). Говорити про «колективізм» як Далекого Сходу, так і Близького Сходу взагалі не випадає, оскільки як у конфуціансько-буддиській, так і ісламській системі мова йде про індивідуальне (егоцентриське) спасіння особистості, в котрому, на відміну як від західного (католицького та протестантського), так і від православного (ортодоксального), людина прагне позбутись душі як джерела страждання шляхом ілюзорного, з власної сваволі розчинення у абсолюті (нірвані). Тобто панівною в колективізмі є тенденція заперечення (душі, світу, себе) на кількох онтологічно значимих рівнях. Свого часу повстанням проти цих світоглядних позицій були китайський даосизм, неоведичне вчення Шанкари, ірано-арійської генези суфізм.
Зрештою, можемо констатувати, що в українців основним архетипом є «особливе місце» (locus amoenus), «НАШ периметр простору» (Україна), в якому відчувається у своїй приватності єдність цілого (наприклад, міжетнічне «ми – козаки»), а у цілому – своя приватність (неповторні «я» – спершу як русич, литвин, басараб, черкес, абазин, татарин та ін., потім – як наділений певною характерною ознакою, що відображає «сміхованське» прізвисько). Знаменним вже видається те, що в рік зруйнування Запорізької Січі (1775) в іншому кінці європейського цивілізаційного простору і в затоці великого Середземноморського проекту народжується держава – США – на цій же ідеї співіснування («братолюбія», «філадельфії») егоцентричних «я» в рамцях досконалого Закону (Конституції), що поважає егоїзм та обмежує свободу тільки в крайніх випадках його загрози егоїзмові  рівноправних “я” та корпоративно-державному.
Постає питання: невже лише цей вибір («ми» як «наша країна» і «всі решту») неминучий для України як Нової Еллади?
Саме таким шляхом пішли євреї Ізраїлю: «…нація – це група людей спільного історичного минулого, об’єднана наявністю спільного ворога» — писав Теодор Герцль [14]. «Кадош» означає «святе» і «відняте», «відокремлене». «Ви будете у Мене … народом святим» (Вихід 19:6); далі йдуть багаторазові повтори: «Я – Господь, освячуючий вас» (Вихід 31:13; Лев. 20:8; 22:32) і «Народ святий ти у Господа» (Втор. 7:6; 14:2, 21; 26:19).  «Кадеш, кадеш, кадеш» – лунає у Ісайї. «Свят, свят, свят наш Господь». Він святий у просторі – отже відокремлений від простору, святий у часі – отже відокремлений від часу. Святий – означає відокремлювати, і навпаки, все відокремлене – святе [23]. Як пише С. Аверінцев, «… Характерно, що Ягве знову і знову вимагає від своїх обранців, щоб вони, вступивши у спілкування з Ним, передусім «виходили» б кудись у невідомість з того місця, де вони були закорінені до цього часу… Стан “виходу” явно має в системі давньоєврейської літератури вагомість символу: людина чи народ повинні «вийти» із інертності свого існування, щоб стати десь у просторі перед Ягве, як воля проти волі» [24].
Не дивно, що ситуація перманентного протистояння палестинцям зумовлює перебування ізраїльтян у ситуації «гарячої нації» – життєтворчої та імперської. Зрештою, танками у Чечні Росія повернулася на цей же тракт історії.
Нам скажуть, що ні, Гердер не це мав на увазі, а красу мови та ландшафту, вдатності та здібності етносу. Але що зробило греками греків? Спів Гомера чи прославлене Гомером ахейське піратство?
Хіба не зробили з українців націю «корсари Степу і Чорного моря» – козаки та гайдамаки, прославлені Котляревським, Шевченком та Гребінкою?.. Це добре розумів «неістовий великан» В. Бєлінський.
Тому приречена на невдачу орієнтація наших просвітян (тестаментарних рустикалів) виключно на мову. Але й козацьке «шароварництво» чекає те ж саме. Як і різні «скоки та пляси» довкола неоязичницьких ідолів…
Слід щонайперше, наголошує Дм. Донцов, «…відважити (усунути, – О.Г.) чужу волю, на її місце поставити свою. Цього не було ні в Драгоманова, ні в Винниченка, ні в Тичини, але це було в більшовиків, в Росії» [15]. Слід розбудувати не державу, а волю, чи пак, СВОБОДУ ВОЛІ. Стати ПАНАМИ ДОЛІ [2] своєї власної та всієї нації вцілому. Розбудувати на фундаменті власних культурних принципів та цінностей (у соціології така програма визначається як «постмодернізація», на відміну від «модернізації», «доганяючої модернізації» як програм виключно «вестернізаційних»).
Володимир Єшкілєв запропонував візію, згідно з якою українська нація на момент проголошення незалежності в 1991 р. виявилася в ситуації такого собі ченця, який так і не добув посвячення, а тому не зміг зрозуміти, за що ж його так сильно і болісно лупцювали такі «підпільні буддисти» як от Йосиф Вісаріонович з ГУЛАГом – аналогом бамбукової палички настоятеля Шаолінського монастиря Фаня, котрою він приводив до «саторі» неслухняних ченців [19].
Однак тепер ми можемо констатувати, що внаслідок «помаранчевої революції» 2004 р.  українська макрогрупа пройшла, нарешті, ініціацію (посвячення) – набула легітимний статус консорції, проявивши всі три основні якості ініціанта – хитрість, відвагу і витримку. У відповідності з класифікацією ініціатичних «ритуалів переходу», запропонованою А. ван Геннепом (A.van Gennep, 1909) незалежність України може відповідати «ритуалу відокремлення» (rite of separation), «помаранчева» громадянська революція – «ритуалу передавання» (transition rite), а вступ до НАТО і ЄС – «ритуалу інкорпорації» (rite of incorporation), «священного шлюбу» («гієрогамії»).
Україна перейшла від «повнотільного жіночого начала» до «… активізації чоловічого начала, до набуття суб’єктивності – політичної, онтологічної і психологічної» [20], до чого, не бачачи шляхів реалізації, лише декларативно закликають автори видань типу «Переходу-IV» (росіяни ж просто інкорпорували у своє тіло «малий народ» – німців та ін. – як еліту). Іншими словами, Україна з кінця 2004 р. перестала бути «проблемою» для себе самої і стала країною, яка стоїть перед багатьма проблемами – звичайною державною політикою у питаннях соціального забезпечення, правосуддя, економіки, транзиту, інформаційно-технологічного прогресу, міжнародних стосунків.
В ініціатичних практиках як правило завершення посвячення відбувається як  вихід з ініціатичної печери «назустріч Сонцю», як ось «сини сонця» Інки вийшли з печери Пакарітампу або предок франкських королів Меровей – з печери у країні Хуг.
Сам ініціатичний вихід символізується «воротами» і зображається як «помаранчеве (оранжеве) коло», що, ймовірно, йде ще з часів палеоліту, коли світло осяювало людей виходом з печери: «Так виглядала відпочаткова блага вість» [21]. Також в езотеричних традиціях ці «ворота» називалися «втулкою сонця», «космічним оком», а в людському тілі співвідноситься з Брахмарандхрою і з тім’ям. Наприклад, початок посвячення Сірано де Бержерака в таємницю держав та імперій Місяця розпочинається з споглядання (медитації) помаранчевого диску Місяця [22]. Помаранчевий колір стимулює емоційну сферу, створює відчуття добробуту і веселощів, очищує від неприємних відчуттів, допомагає змиритися з негативними подіями життя (наприклад, розрив стосунків або втрата близької людини). допомагає пробачити людину, відпустити нерозв’язану ситуацію. Він стимулює насолоду, свято, благородство. Помаранчевий колір в алхімії відповідає Меркурію.
Також біля воріт «сонячного царства-раю» стоїть архангел Михаїл (патрон Києва) з вогненим мечем, що зображається на іконах помаранчевим кольором. Аналогічно «ворота виходу» співвідносяться із зимовим сонцестоянням, і саме на західне Різдво (грудень, 2004 р.) відбулося переголосування другого туру (т.з. «третій тур») виборів Президента України, в той час як перший і другий тури співпали, відповідно, зі святами Хелоуїн і святом архістратига Михаїла.
Помаранчевий (оранжевий) колір в великій індоіранській Ямній спільноті, котра простягалася від Уралу до Дунаю в 3600-2400 рр. до н.е., символізував надію на майбутнє воскресіння: покійників посипали вохрою. Тобто, в результаті, під час Великої Помаранчевої громадянської революції було взято на озброєння стародавній символізм великої культури, яка не чужа для України (за суттю, «оранжанд» був «кочовою революцією» з палатками-кибитками).
Вища точка ініціації – зимове сонцестояння – співвідноситься з наступними символами:
1)                          людина без голови – доля вибрала на її роль людину, чиїм патроном за ім’ям (Георгій Гонгадзе) і назвою рідної країни є так само обезголовлений святий Георгій з власною головою в руках;
2)                          жінкою-жрицею, втілюючою власне поворотну містерію зими, хранительку священного знання, – її роль доля приготувала особистості з іменем річного колообігу, Юлії, чиє прізвище для українця неначе представляє реалізацію того, що історично не відбулося внаслідок смерті хороброго і войовничого Тимоша Хмельницького, чоловіка молдавської принцеси – отримання гетьманської булави;
3)                          ініціастичному «спускові в потойбіччя» ідентичне тимчасове президентство Віктора Януковича, хвороба Віктора Ющенка, легітимне президентство Віктора Януковича, ув’язнення Юлії Тимошенко і Юрія Луценка;
4)                          Чудовисько-Цар Лісу, яке зустрічає ініціанта на виході з печери, випускає переображеного ініціанта, іноді з жахливим для профанів обличчям, тільки після відповіді на питання «Хто ти?» – «Я – це Ти», чому ідентична в соціальному плані наступна колаборація Ющенко з кучміським оточенням – призначення на прем’єрство Єханурова і Януковича, конфронтація з прем’єр-міністром Юлією Тимошенко тощо, та колаборація депутатів-«тушок» з оточенням Януковича).
Україна набула тепер власне статус «консорції», «дружинної групи» (Gefolgschaft) зі своєю «богинею-покровителькою»: Майдан (іран. «коло») як Новий Акрополь (де «поліс» – «місто», «держава», «територія»; «акро» – «верхній», «крайній»), а її богиня – Афіна Демократія як «співучасть народу у своїй власній долі» (Артур Мюллер ван дер Брук).
Щоправда, в умовах «демократії, що перемогла» обиватель пересичується сварками і чварами політиків, бізнесменів, артистів, топ-моделей і топ-менеджерів, роздратований до крайнощів сенсаційними Вибухами Компромісів осіб та западла…
В Алжирі, де революція перемогла військовим шляхом, через рік президентський палац Бен Белли танками протаранили ветерани-«моджахеди»…
А після революції в Україні, що перемогла мирним чином (але явно не без допомоги мобільних операторів), роль тарана (інверсійного вибуху) виконує підсвідоме бажання бути свобідним, що реалізує себе через стиль і технології особливих «способів вираження» (наприклад, в лютому 2012 р. вибух обурення з приводу закриття інтернет-файлообмінника «Ex.ua», який призвів до автономної організації користувачами контенту dDOS-атак на владні і провладні сайти, внаслідок чого вони «впали» тощо).

Боротьба з тиранією і корумпованою Системою стає не тільки правом, але й обов’язком кожного українця (адже коли пережив досвід страждання від зла, отримуєш духовне право на опір), а ті, котрі приймають цей принцип, – утворюють своєрідну консорцію – «націю», і надалі вона починає оцінюватися як самопожертва («історичний суб’єкт») в ім’я своєї національної гідності і держави – місця (lieu), пам’яті (memoire) та імені (honneur).
Література.

  1. Бжезинський З. Вирішальна роль України на пострадянському просторі / З англ. // Політика і час. – 1997. – №9. – С.24-28; див. також: Пайфер С., Паскуаль К. Заявка України на вирішальне місце в історії / З англ. // Універсум. – 2002. – №1-2. – С.4-12; Тедстрем Д. Порятунок Євразії / З англ. // Самостійна Україна. – 2001. – №10, 9-26 березня. – С.4
  2. Новини НАТО. – 2001. – Осінь. – С.6.
  3. Ларуш Л.Х. Стратегия Вернадского // Завтра. – Москва, 2002. – №1 (424). – С.6.
  4. Дугин А.Г. Основы геополитики: Геополитическое будущее России. – М.: Арктогея, 1997. – С. 377, 379; Див. також: Кір’янов П.О., Лускалова К.Є., Литвиненко В.І. Україна в російських геополітичних концепціях //  Стратегічна панорама. – 1998. – №3-4. – С.51 – 59.
  5. Цит.за: Кононенко П.П. Українознавство. – К.: Заповіт, 1994. – С.57.
  6. Данилевский Н.Я. Россия и Европа / Сост., послесл., коммент. С.А. Вайгачева. – М.: Книга, 1991. – С.335.
  7. Кримський С.Б. Архетип української культури // Вісник НАНУ. – 1998. – №7-8. – С.75.
  8. Лосский Н.О. История русской философии. – М.: Высш.шк., 1991. – С.519.
  9. Жидкова О.О. Особливості синергетичного світорозуміння у ставленні сучасної концепції розвитку // Вісник Київ. нац. Ун-ту. – 2001. – Вип. 35. Філософія. Політологія. – С.23.
  10. Уайтхед А.Н. Избранные работы по философии / Перев. с англ. Общ. ред. и вступ. Ст. М.А. Кисселя. – М.: Прогресс, 1990.  – С.684.
  11. Костєв В.М. Некласичне неоєвразійство на порозі нового тисячоліття // Вісник Київ. нац. ун-ту. Філософія. Політологія. – К.: ВПЦ «Київ. ун-т», 2001. – Вип. 36. – С.63-64; див.також: Від «третього шляху» до «євразійських пріоритетів» (Від редакції) // Політична думка. – 1995. – №2-3. – С.71-73; Скуратівський В.Л. Євразійський синдром // Політична думка. – 1995. – №2-3. – С.81-83.
  12. HERDERS  Werke : In 5 Bd. – Berlin; Weimar, 1969. – Bd. 1. – S. 135.
  13. Гердер Й.Г. Мова і національна індивідуальність // Націоналізм: Антологія /  Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К.: Смолоскип, 2000. – С. 39.
  14. Цит.за: Бродский Р.М., Красивский О.Я. Истинное лицо сионизма. – Львов: Каменяр, 1983. – С.6.
  15. Донцов Д. Націоналізм. – Лондон – Торонто: Укр. Видавнич. Спілка; Ліга визволення України, 1966. – С.306.
  16. Ружмон Д. де. Європа у грі. Шанс Європи. Відкритий лист до Європейців. Європа і Європейці / Перекл. З фр. та англ. – Львів: Літопис; ЦГД ЛДУ, 1998. – С.82.
  17. Гаврилишин Б. Украина между Востоком и Западом, Севером и Югом // Зеркало недели. – Київ, 2000. – №38, 30 сент.
  18. Пригожин И. Философия нестабильности // Вопросы философии. – 1991. – №7. – С.32; Щоправда, існує погляд, за яким концепція «непередбачуваного майбутнього» створена ініціативою тих, хто вірить у його наукове передбачення – в історичні гарантії прогресу [Панарин О. Искушение глобализмом. – М.: Русский Национальный Фонд, 2000].
  19. Єшкілєв В. Топос Поразки // Ї. – Львів, 2002. — №26. – С.2-3; www.ji-magazine.lviv.ua
  20. Окара А. Безхребетная Украина: Матриархат украинской политики // http://www.evrazia.info/modules.php?name=News&file=article&sid=1645
  21. Шевченко В.В. Человек Кампанеллы // Человек. – М., 2004. – №5. – С.49.
  22. Бержерак С. де. Государства и Империи Луны : Роман, стихотворения, письма / Пер. с фр. – СПб. : Азбука-классика, 2005. – С.31.
  23. Эпштейн М.Н. Учение Якова Абрамова в изложении его учеников // Логос (СПб). – 1991. – №1. – С.214.
  24. Аверинцев С. Древнееврейская литература // История всемирной литературы: в 9-ти томах. – М.: Наука, 1983. – Т.1. – С.276.

 Oleg Gutsulyak (Ivano-Frankivsk)
The Nation as the Consortium of Athena Democrathia:
the Question of the Mediterranean Ukrainian Identity
 In the article analyzes of the phenomenon of Ukrainian geoculture and defined its continuity to the Mediterranean variant of Western civilization. Also, the main components of the evolutionary development of the Ukrainian nation in the context of initial components of the national culture.
Keywords: Ukraine, geoculture, civilization, the Mediterranean, initiation, social alchemy, democracy, nation, identity.


1. Як офіційно проголошувалося Оттоманською Портою, тюркські племена булгар були, начебто, підступно навернені греками-візантійцями у мову рабів-слов’ян, і лише на початку ХІХ ст. українець із Закарпаття, професор Московського університету Юрій Гуца-Венелін відкрив болгарам, що вони є слов’янами етногенетично.
2. Тут явно вчувається кельтський спадок (пор. з ірландським «фіанна файл» – «солдати долі»). Цілком можливо, що в початковому часі державотворення у слов’ян певні стани мали кастово-етнічне походження : «пани» – «фіанна» («солдати», тобто ті, хто вступали у князівську дружину зі своїм озброєнням), «бояри» – boaire («власники стад великої рогатої худоби»).

Комментариев нет:

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...
"... Надо обновить идею эллинизма, так как мы пользуемся ложными общими данными... Я наконец понял, что говорил Шопенгауэр об университетской философии. В этой среде неприемлема никакая радикальная истина, в ней не может зародиться никакая революционная мысль. Мы сбросим с себя это иго...Мы образуем тогда новую греческую академию... Мы будем там учителями друг друга... Будем работать и услаждать друг другу жизнь и только таким образом мы сможем создать общество... Разве мы не в силах создать новую форму Академии?.. Надо окутать музыку духом Средиземного моря, а также и наши вкусы, наши желания..." (Фридрих Ницше; цит. за: Галеви Д. "Жизнь Фридриха Ницше", Рига, 1991, с.57-58, 65, 71-72, 228).

Ярлыки

"Слово о полку" (1) Азия (9) Албания (1) албанцы (1) алхимия (2) анархизм (1) Анатолия (4) антикапитализм (1) антисоветизм (1) античность (4) Античный мир (10) антропософия (2) арии (4) арийцы (1) аристократизм (1) архетипы (5) Атлантида (4) афоризмы (1) Африка (1) Балканы (5) Балтика (2) Балты (2) бахаи (1) Ближний Восток (6) Болгария (1) Бонапартизм (3) Британия (1) Буддизм (4) булгары (1) былины (1) Ваал (1) варварство (1) варяги (3) Венгрия (1) Византия (1) Власть (1) Гайдамаки (2) Галисия (1) Галиция (6) Галич (3) Галичина (13) Гендер (2) Генеалогия (9) Генон (1) геокультура (1) геополитика (10) германцы (2) герои (1) Гильгамеш (1) гностицизм (1) Готы (16) Грааль (1) Греция (1) Грузия (1) гунны (1) Гуцулы (8) Гуцуляк (12) Даосизм (1) демократия (1) детофобия (1) диаспора (1) Дионис (1) доклады (2) Древний Египет (3) Дугин (2) духовность (2) Евразийство (24) Евразия (3) евреи (1) Ефремов (2) женщины (1) знаки (2) Иван Франко (2) Индия (5) индо-европейцы (5) индуизм (3) инициация (3) Интервью (10) интертрад (1) Ислам (3) историософия (2) исторический материализм (1) история (4) иудаизм (1) йезиды (1) Кавказ (6) казаки (3) капитализм (4) Карпати (2) Карпаты (11) Карфаген (2) католичество (1) Кельты (11) Киев (1) Киевская Русь (25) Китай (2) классы (2) книга (3) книги (2) козаки (2) Козацтво (4) Коліївщина (1) коммунизм (2) конспирология (2) конференции (1) Конфуцианство (1) Корея (1) Косово (1) крестоносцы (1) Криптополитика (7) Культура (57) Латинская Америка (1) Левое движение (4) левые (1) Леся Украинка (1) Лингвистика (16) Литература (20) личности (17) манифесты (2) марксизм (1) масоны (1) менталитет (1) ментальность (1) метафизика (1) Мифология (66) Монархизм (8) мораль (1) Мория (1) Москва (1) музыка (5) Налимов (1) наркотики (1) наука (1) Национализм (20) нация (5) неосарматизм (1) Неоязычество (7) Ницше (3) Ницще (1) Новости (5) Новые правые (26) норманны (1) Общество (22) Оккультизм (4) Олег Гуцуляк (8) Орден (3) Ордены (1) осетины (2) Осетыны (2) отзывы (1) патриотизм (1) пикты (1) писанка (1) письмо (2) плейкаст (1) Плейкасты (1) Подолье (1) Поезія (3) Полесье (1) политика (44) Политика (1) постмодернизм (1) потмодернизм (1) поэзия (1) презентации (1) примордиализм (6) Примордиальная Философия (19) прометеизм (1) пророчество (1) психология (1) Революция (20) Религия (13) Республиканство (1) Рецензии (4) рим (4) родовод (1) Росія (2) Россия (24) Русь (7) рыцарств (1) Рыцарство (5) Сарматы (11) сатанизм (2) свобода (1) семантика (2) Сербия (1) символы (2) скифы (8) славяне (45) События (1) социализм (2) социальная философия (1) социология (5) Спарта (1) Средиземноморье (2) СССР (1) Сталин (1) сталинизм (1) статьи (3) стихи (2) Султанов (2) суфизм (1) США (1) Танцы (3) Творчество (6) Тибет (1) Тойнби (1) топонимия (1) традиционализм (7) традиция (6) Триполье (1) Тюрки (6) убийство (1) Угро-финны (4) Угры (1) Укаина (1) Украина (81) Україна (4) утопия (1) фантастика (11) фашизм (1) Филология (11) Философия (45) филосфия (1) ФКК (1) Франция (1) футурология (7) Хайдеггер (2) Христианство (20) царственность (4) царство (1) Цивилизация (58) цитаты (1) человек (5) человечество (2) ченнелинг (1) черкесы (1) Шамбала (1) Шевченко (1) шовинизм (2) Шотландия (1) шумеры (1) эзотерика (8) экономика (1) элита (2) Эпиграфы (1) эпос (4) эстетика (1) этнология (36) этруски (1) язык (1) языки (2) язычество (3) Япония (1)

Гильдии

Гильдия авторов и правообладателей
Официальный сайт и торговая площадка компании ООО НПО "Солярис-Сервис" для реализации и распространения е-товаров.
http://e-galo.ru/



Конкурс «Оккультное просвещение — 2013», посвящённый 75-летию со дня рождения Евгения Всеволодовича Головина
http://vk.com/op2013