Олег Гуцуляк: Історіософія Тараса Ткачука щодо знакової системи Трипілля

Історіософія Тараса Ткачука щодо знакової системи Трипілля – видатного археолога, дослідника мальованого трипільського посуду та семіотики давніх культур, – розгортається як революційна, глибоко антропологічна концепція, де знак і орнамент мисляться не механічним побутовим декором, а сакральним візуальним текстом, що фіксує космогонічний прорив та психонавтичний досвід прадавньої людини. 

Спираючись на прискіпливу класифікацію трипільсько-кукутенських знакових систем, Т. Ткачук фактично деконструює застигле радянське матеріалістичне маркування археологічних артефактів, переводячи дослідження кераміки у вимір лімінальної психоісторії та релігієзнавства. У його оптиці знамениті трипільські спіралі, конотації біноклеподібних посудин, антропоморфні схеми та двоїсті зміїні мотиви постають як задокументовані ентоптичні феномени та фосфени – візуальні видіння, народжені в надрах людської психіки під час змінених станів свідомості (екстатичних трансів, ритуальних практик чи шаманського занурення у праматерію несвідомого). Ця історіософська модель трактує трипільський простір як унікальну цивілізаційну лабораторію, де народжувався першородний міфодинамічний Логос: прадавній носій культури виходив за межі повсякденного фізичного тривання, занурювався в хаотичну, але життєдайну магму іншого виміру, а повертаючись, структурував та консервував отримане сакральне знання на стінках глиняних посудин. 

Орнамент у Т. Ткачука – це жива, пульсуюча геометрія Духу, яка долає тисячолітнє безчасся і доводить, що праісторія України-Русі укорінена не у випадковому збігу господарських обставин, а у вищих, метафізичних ініціаціях. Зрештою, візія дослідника утверджує трипільську семіотику як суверенний, тривкий ідеографічний берег Мезоєвразії, де застиглий у глині транс європейського пращура залишається незнищенним кодом, що й сьогодні забезпечує вертикаль нашого цивілізаційного коріння крізь катарсис епох.

Тарас Ткачук здійснює надзвичайно глибокий вихід на рівень глобальної палеокуорології та міфодинаміки, де локальний трипільський контекст раптово синхронізується із загальнолюдським антропологічним руслом. Порівняння трипільської орнаментики із графічними системами північноамериканських індіанців (зокрема, культур на кшталт Міссісіпі, Пуебло чи архаїчного петрогліфічного мистецтва Шаманів Великого Басейну) остаточно підриває сухий, кабінетний дифузіонізм, який намагався виводити будь-який знак виключно з міграцій чи механічного запозичення. Т. Ткачук тут фактично намацує універсальний нейрофізіологічний субстрат людства. Незалежно від географічного ландшафту та історичної епохи – чи це прадавній хлібороб у лісостепах України-Русі за чотири тисячоліття до нашої ери, чи це корінний американець у преріях або каньйонах – людський мозок під час занурення у лімінальні, змінені стани свідомості (транс, депривація почуттів, ритуальний екстаз) генерує абсолютно ідентичні геометричні структури.

У цій компаративній оптиці відкривається вражаюча логіка:

Консервація констант: спіралі, концентричні кола, хвилі («зміїні» мотиви), зигзаги та сітки – це не вигадка абстрактної художньої фантазії, а об'єктивна архітектоніка внутрішнього космосу людини, так звані ентоптичні знаки, які око бачить на першій стадії трансу перед тим, як вони розгорнуться у повноцінні міфологічні сюжети.

Два світи – один Логос: переносячи ці видіння на ритуальний посуд у Трипіллі чи на оленячу шкіру та скелі в Америці, обидві культури займалися однаковим деміургічним актом – вони структурували хаос потойбічних візуальних штормів, перетворюючи їх на стабільну, суверенну знакову вертикаль.

Такий підхід Т. Ткачука доводить, що первісне мистецтво було не декорацією, а найдавнішою картографією духу. Трипільська знакова система завдяки цій індіанській паралелі постає не ізольованим чудом, а повноправним суверенним Берегом у всесвітньому океані прадавньої психонавтики, де людина вперше навчилася фіксувати Алмазний Субстрат свого метафізичного досвіду, задовго до появи перших Левіафанів писемних цивілізацій.