Носії культури ямних могил (названа так через практику поховання шанованих померлих у глибоких ямах, а над могилами еліти споруджували ще й кургани, тому іноді її називають «ямно-курганною культурою»; традиційно її представники визначаються як «Ямна культурно-історична спільність / область» з територіально-локальними культурами ямно-курганного типу з причин різного етно-культурного субстрату) бл. 3000 рр. до н. е. постали як кочові скотарі з груп культур мезо-неолітичних понто-каспійських популяцій (з генетичною домішкою землеробів Ірану та мисливців і збирачів Кавказу), що залишили після себе могильники Маріупольського типу та прабатьківщиною яких була Репинська археологічна культура (3800-3300 рр. до н. е.) Заволжжя і Зауралля [Іванова, Нікітін, 2020, с. 18, 21, 23] – землеробів глибоких річкових долин (вирощуючи зерно та домашню худобу).
Вони залишли важку працю рільників та невдячне добування їжі у холодних сибірських лісах, тобто стали першими, хто покинув землеробство на користь виключно скотарства (спочатку тваринництва як розведення дрібної худоби – овець, кіз, коней, а вже пізніше – крупної). Худоба стала для них основним джерелом їжі (мясні та молочні продукти), одежі, транспорту (суто кочове господарство, щоб повноцінно харчуватися приплодом та у своїй кількість худоби не спадало, повинно мати на 1 людину щонайменше 10 баранів/кіз і 5 коней/корів). Вони перші винайшли вози, в яких запрягалися воли, що дозволяло переміщувати своє майно по степу. Володіли вони мідними та бронзовими знаряддями. Зрештою, великі стада волів (кастрованих биків), що покірно і повільно просувалися степовими дорогами, забезпечували власників їжею (м’ясом) та засобами (роги, шкура). «... Великі стада худоби швидко поїдали і витоптували траву, а тому вимагали постійної зміни пасовиськ. Це зумовлювало перманентні конфлікти з сусідами за місця випасу худоби. До того ж кочове господарство настільки ефективна галузь господарства, що один чабан випасав стадо, яке могло прогодувати кілька сімей (наприклад, аж жо кінця другої світової війни у регіоні Українських Карпат горяни-гуцули, які в основному випасали на полонинах овець, завжди були значно багатшими у порівнянні з «долинянами» – мешкаючими у Низинному Прикарпатті покутянами-рільниками, – О.Г.). Надлишок чоловіків при постійній загрозі військових сутичок перетворювався у фахових воїнів (а за мирних часів – в учасників обрядово-театралізованих дійств, – О.Г.). Продуктивна скотарська економіка давала змогу суспільствам кочовиків утримувати численні збройні сили (та ритуально-шаманські колективи-союзи, – О.Г.)» [Залізняк, 1996, с. 186].
