Перед тобою, читачу, книжка постмодерністська. А може, й пост-пост-пост- … модерністська. Так тобі скажуть критики або бібліотекарі. А вони ж бо знають у книжках сенс. Бо мають з них «хосен».
Книжка есеїв. Книжка образів. Книжка натяків. Книжка розмов автора зі світом та із самим собою…
Так вже сталося, що популярним на багато віків залишається жанр «сповіді» – зазирнути у душу автора щоденників або листів, підслухати покаяння чи взнати велику істину, яка сколихне або вщент спалить світ… Напевно, це йде ще з часів сивої давнини з причини природної цікавості первісної людини: «А що там ховається в густих хащах заросляка? Здобич чи небезпека?». Для цього їй треба було володіти гострим зором, аналітичним розумом та вміти за частинами плям у грі світлотіні реконструювати ціле… Наші предки, отже, не були вже такими неосвіченими – вміли читати Книгу Природи. Її сторінки приносили до сховку, в далеку печеру і там, де посередині палало Вогнище Роду-Пемені, прочитували-звітували-сповідались … Якщо у відповідь чувся схвальний гул, то «дошивали» її як чергову сторінку у Книгу Роду. Якщо ж ні, то кидали її на поживу Вогнищу Смислів і рушали наступного ранку на пошуки нових Плетив-Текстів… Та, одночасно, кожен з них писав Книгу власного Буття, і ховав її у найтаємніших закутках печери: вони могли мати вигляд наскельного малюнку або вирізаної чуринги, але, найчастіше, комбінації невидимих звуків, сказаних пошепки у вириту ямку і в ній же захованих. «Але нема нічого таємного, щоб не стало явним!». З ямки потім виріс очерет, з якого хлопчик зробив сопілку і вона повідала світові таємницю («У царя Мідаса ослячі вуха!», «Мене вбила зла свекруха!»). Тому потім великі таємниці (і коханих) ховали у камяних «баштах Мовчання» або «цитаделях Смутку», сподіваючись, що «камінь все стерпить», все заховає. Принаймні, до того часу, коли розкриття таємниці не буде загрожувати її авторові…
Тепер такою Цитаделлю – Сховком-для-Вогнища-Смислів – стала сама матеріалізована Книга. Книга Романа Бончука «ЦЦ». Цитадель цитат. Її прочитання вимагає мистецтва асоціації – вміння впізнавати, мов у «плямах Роршаха», певні слова, образи чи ідеї. Або цитати…
Цитата свідчить, що її застосуванець небезпечний для усталеного стану речей, бо сприймає світ інакше. Не по-обивательськи, не по-простацьки. Герметично, містеріально. Його розум веде крізь світ текстів бог Гермес, мов крізь трансцендентні світи Вергілій веде пристрасного Данте. І той, і другий відкривають прочанинові приховане, роз’яснюють, попереджають… Але провівши до порогу раю, Вергілій поступається місцем Беатріче. Суть цієї алегорії така: людину від пристрастей рятує розум, а божественна благодать-«беатріче» веде до вічного блаженства…
Роман Бончук зводить свою Цитадель Цитат. Може, це нова Вавілонська Вежа, новий замок Монсегюр, чи нова Башта зі Слонової Кістки? Але, на відміну від них, він не прагне «створити собі ім’я», «зберегти Грааль» чи «усамітнися перед каміном»… Цитадель Цитат відкрита для всіх охочих. Для всіх, хто відчув своє «спільнототатство» у цьому нестабільному світі, часопросторі хитань між Смислами та Парадигмами, і хоче… Зокрема, хоче власного вибору. Хай навіть неправильного, помножуючого страждання, але свого… Того, що веде від екзистенції до онтології, від банального (про-)існування «тут-і-зараз» у Фатумі Сьогочасся до звитяжного (за-)буття «зачудовано-і-захоплено» перед Таємницею Прийдешнього.
Олег Гуцуляк,
кандидат філософських наук, доцент,
член Асоціації українських письменників (АУП)
