Олег Гуцуляк: Параллели революций и их будущего

Важно рассмотреть вопрос об опыте ассимиляции Системой радикальных движений. 

Например, говорят, что украинским националистам (ВО «Свобода», «Правый сектор», Социал-Национальная Ассамблея, УНА-УНСО и проч.)  – не место в Европейском Союзе, потому, что либерально-демократические принципы ЕС противоречат «неонацизму, расизму и ксенофобии».

Посмотрим на этот вопрос с позиции «мир-системного анализа» И. Валлерстайна. Если брать мир-системный анализ, то революции «достоинства (лета) народов» – в странах-ассоциированных / недоассоциированных с ЕС (Тунис, Ливия, Египет, Украина) и членов ЕС (Исландия, Греция, Венгрия, Словакия) – тождественны революциям «свободы (весны) народов» (1848 г.).

Если вначале революций 1848 г. консерваторы и либералы Священного Союза, забыв прежние разногласия, сообща выступили против главных врагов – радикалов, то затем последовал период послабления ограничений и вступления на путь продуманных уступок с целью кооптирования радикалов во власть (в результате чего в островной Англии континентальной «весны народов» не произошло).

Антисистемные идеологии (марксизм, анархизм, национал-этатизм, национал-автономизм) дальше пол столетия развивались в дискуссии об отношении к государству: следует ли его захватывать и использовать или же развиваться параллельно.

Это же мы наблюдаем и сейчас – отход от абсолютного неприятия демолиберальными и просионистскими властями ЕС праворадикалов до все продолжающейся кооптации праворадикальных идей, а затем и политических сил с властной системой ЕС.

И, без сомнения, идеологическая арена в ЕС неприменно изменится, но, по существу, умеренные консерваторы, либералы и правые радикалы будут выражать одну и ту же идеологию – «идентаристский центризм».

Антисистемные идеологии будут развиваться дальше в дискуссии об отношении к транснациональным корпорациям (ТНК): захватывать их и использовать или же развиваться параллельно, в "горизонтали" (по примеру неосапатистов).

Олег Гуцуляк: Езотерична історіософія України як метаініціація геокультури: між тотемами і табу

У статті визначено феномени історіософської, інтроісторичної та геокультурної реальності України, проаналізовано провідні тенденції еволюції українського національного культурного духу, розглянуто версії нереалізованих проектів розвитку національної самосвідомості в контексті європейської цивілізаційної традиції та можливості їх «нового прочитання».

Ключові слова: ініціація, історіософія, національна культура, європейська цивілізація, Європа, Україна, Тарас Шевченко, Іван Франко, нові гуманітарні праві.
В статье определены феномены историософской, интроисторической и геокультурной реальности Украины, проанализированы основные тенденции эволюции украинского национального культурного духа, рассмотрены версии нереализованных проектов развития национального самосознания в контексте европейской цивилизационной традиции и возможности их «нового прочтения».
Ключевые слова: инициация, историософия, национальная культура, европейская цивилизация, Европа, Украина, Тарас Шевченко, Иван Франко, новые гуманитарные правые.
In the article defines the phenomena historiosofic, introhistory and geo-cultural reality of Ukraine, analyzes the main trends in the evolution of the Ukrainian national cultural spirit, reviewed version of unrealized projects of national identity in the context of the European civilizational traditions and possibilities of their “new interpretation”.
Keywords: initiation, historical philosophy, national culture, European civilization, Europe, Ukraine, Taras Shevchenko, Ivan Franko, a new humanitarian right.
Один з українських дослідників езотеричних знакових систем запропонував візію, згідно з якою українська нація на момент проголошення незалежності в 1991 р. виявилася в ситуації такого собі ченця, який так і не добув посвячення, а тому не зміг зрозуміти, за що ж його так сильно і болісно лупцювали такі «підпільні буддисти» як от Йосиф Вісаріонович з ГУЛАГом – аналогом бамбукової палички настоятеля Шаолінського монастиря Фаня, котрою він приводив до «саторі» неслухняних ченців [1].
Однак тепер ми можемо констатувати, що внаслідок десятирічного етапу – від «помаранчевої революції» (2004 р.) до підписання асоціації з Європейским Союзом (2013 р.) – українська макрогрупа, яка знаходилася в статусі «нації як конвіксії» (convictio «переконаність (у наявності спорідненості, спільності)»), пройшла, нарешті, ініціацію (посвячення) та набула легітимний статус «нації як консорції» (consortium «співучасть, співтовариство»), проявивши всі три основні якості ініціанта – хитрість, відвагу і витримку. У відповідності з класифікацією ініціатичних «ритуалів переходу», запропонованою А. ван Геннепом (A.van Gennep, 1909) незалежність України може відповідати «ритуалу відокремлення» (rite of separation), «помаранчева» громадянська революція – «ритуалу передавання» (transition rite), а асоціація з ЄС (надалі – вступ до ЄС та НАТО) – «ритуалу інкорпорації» (rite of incorporation), «священного шлюбу» («гієрогамії»).Як зауважує етнолог Колін Тернбул, саме ініціація (посвячення), що тісно пов’язана з системою вікових груп, дає людині якісно інше відчуття індивідуальності, відмінне від того, що людина отримує в системі спорідненості, базованій на звичаєвому праві (опозиція «комітат, comitatus, кмети» – «рід, Sippe, жупа», за Ф. Кардіні [2]). Ініціація створює «спільність духа», значною мірою сприяє збереженню загального соціального стану речей і породжує упевненість в майбутньому – і в цьому житті, і за її межами. Вона вилучає амбівалентність, що постає в процесі старіння, бо чітко визначає роль людини у відповідності з її соціальним віком, а соціальний вік кожного визначається періодичними громадськими «церемоніями». За такої системи кожний відчуває себе приналежним до «єдиного цілого», його активно діючою частиною.

Олег Гуцуляк: Обряд "священной весны", готская Сикамбрия, карпатские гуцулы и нартский Кавказ (мифо-эпические параллели)

Легендарное бегство Энея с горящей Трои — это осуществление обряда «священной весны» (ver sacrum) в честь богини Афродиты Урании, когда из этноса выделялось юношество, которое на правах отдельного этноса (клана) двигалось на колонизацию новых земель.Именно так, по Геродоту [1], скифы отделили («у-краяли») от себя молодых скифов, которые в плавнях Меотиды (Азовского моря) нашли племя амазонок, прибывших из Малой Мидии (Атропатены) к Танаису-Дону, и в браке с ними создали новый народ — сармат (др.-иран. saoromant «опоясаный мечом»), славой и происхождением от которых гордился в своих универсалах самодержец Руси, генеральный капитан (гетман) христианской милиции Запорожья  Зеновий (Богдан) Хмельницкий. Сарматские всадники (аланы) дошли к крайнему Западу, переправились в Ирландию («племена богини Дану») и через Гибралтар. Они стали родоначальниками европейского рыцарства с его культом Грааля, которому прислуживают воинственные девы. Сарматки славились среди современников своей воинственностью и верховой ездой на  ряду с мужчинами.

Однако наиболее интересным является еще одна этногенетическая легенда. Готский историк Иордан в своих «Деяниях готов» сообщает, что готы изгнали из своей среды воинственных женщин-ведьм (haliurunnae) и те, выйдя из болот Меотиды в леса (Цезарий Гейстербахский указывает, что изгнанные ведьмы блуждали именно в лесах), от "лесных духов" (quos Faunos Ficarios vocant) родили народ гуннов [2].
Таким образом, приазовские амазонки Геродота, родившие от молодых скифов сармат, — это готки-ведьмы Иордана, пришедшие в Приазовье с берегов Балтики. А Адам Бременский сохранил предание о  том, что живущие на берегу Балтийского моря амазонки рождают детей от чудовищ с собачьими головами – «кинокефалов» [3].  Так на Солийской карте («Карте Генриха Майнцского») конца ХІІ – нач. XIII вв., где река Танаис-Дон непосредственно соединяет северный океан с Черным морем, кинокефалы помещены в Северном Причерноморье («Здесь живут мерзкие люди Грифа, кинокефалы»). Эбстфорская карта помещает их согласно более старой традиции в Индии и песьеглавец вооружен луком и стрелой, рядом значится легенда: «… Кинокефалы зовутся так, потому что у них песьи головы и личина; одеждой им служат звериные шкуры, а голос их — собачий лай».   Херефордская карта следует обеим традициям и помещает кинокефалов и в Индии, и в Причерноморье возле Меотийского озера (Азовское море). В русской традиции известен Полкан – былинный богатырь, обладающий песьей головой (враг / побратим Бовы-Королевича).

Олег Гуцуляк: Гільгамеш як «архітектор буття»: Спроба прояснення сутності епічного образу

Гуцуляк О. Б. Гільгамеш як «архітектор буття»: Спроба прояснення сутності епічного образу // Зарубіжна література в навчальних закладах. — 2001. — № 6. — С.42-45. — ISSN 74220. 

1.

П’ятим історичним правителем І-ї династії шумерського міста Унуг (аккадський Урук, біблійного Ерех, грецьке Орхоя, сучасне Варка) був герой месопотамського епосу Гільгамеш (кін. XXVII — поч. ХХVI ст..), який прожив, начебто, 126 років. Він був сином царя-„демона” Лугальбанди та внуком бога сонця Уту, який зображався у вигляді тільця. Матір’ю Гільгамеша називають богиню Нінсун („Буйволиця загорожі”). Отже,  герой належав до „сонячної династії” правителів, і, на думку дослідників, дана генеалогія свідчить про те, що батьки правителя — цар і жриця храму — представляли у тодішньому світобаченні месопотамців „священний шлюб” (гієрогамію) бога сонця Уту і богині Нінсун [1]. Як визначає український етнолог М. Чмихав, „(...) народжуване внаслідок священного шлюбу дитя символізувало вже новий світ. А тому було запорукою кінця цього світу (...) Божества одружується на зламі епох (...) священний шлюб — це символ утвердження прогресу через черговий глобальний катаклізм”[2].
До нашого часу збереглося декілька шумерських клинописних табличок із записами про подвиги Гільгамеша, а сааме:
1)  про боротьбу Гільгамеша  з Агою (Анкою), правителем (лугалем) міста Кіш і федерації північних шумерських міст-держав;
2)  про похід Гільгамеша на чолі загону «молодих неодружених» у гори за кедром, боротьба там з демоном Хувавою;
3) про перемогу Гільгамешем небесного бика;
4) про подорож Гільгамеша у потойбіччя;
5) про дарунок Гільгамешем володарці потойбіччя дарів.

Олег Гуцуляк: Проблема взаимоинициации и самоинициации: предварительные заметки

Доклад на Четвертую ежегодную конференцию "Эзотеризм, мистицизм и магия в современной России", которая состоится в Москве 23 июня 2013 e.v. в рамках Ассамблеи российского отделения О.Т.О. (Ordo Templi Orientis). Юлиус Эвола в заметке «Лук и булава» предостерегал: «… на современном Западе инициатических организаций, способных обеспечить действительную преемственность или нет вообще, или они пребывают в состоянии упадка, а те немногие центры, которые еще остались за пределами Европы, становятся все менее доступными, тогда как множаться различные фальсификации и мистификации... тот кто сегодня выбирает инициатический путь... не должен особо рассчитывать на возможность «регулярной» инициации, предполагающей «горизонтальный» контакт с живой и действующей цепью. Почти единственной перспективой является независимый «вертикальный» контакт, возможность которого зависит исключительно от индивидуальной подготовленности...». Находясь в поиске выхода из этой ситуации, Юлиус Эвола приводит слова Жана-Мари Гюйо: «… Авторитарные метафизики и религии – это детские помочи; настало время научиться ходить самостоятельно… Мы должны найти откровение в нас самих. Христа больше нет –  пусть каждый из нас станет Христом для себя самого, пусть он обращается к Богу как захочет и как сумеет, или пускай даже отрицает Бога». Т.е. кроме собственно инициации от Учителя к Ученику, от организации к Адепту, возможна также и ВзаимоИнициация, и СамоИнициация.

Олег Гуцуляк: "Шам Бала" - "Слава Ваала": великая конспирологическая тайна финикийских жрецов

Когда в следствии катаклизмов цивилизация Атлантиды погибла, тогда семитоязычные Карфаген и другие финикийские города-государства заблокировали Гибралтар, установили своё доминирование в Средиземном море и прервали традицию, хотя и незначительных, контактов между Старым и Новым мирами. Только хамитоязычному Египту в борьбе за сферы влияния и рынка удалось отстоять определенную независимость от Финикии и удовлетвориться выходом к Аденскому заливу и Аравийскому морю. Финикийцы сумели убедить египян, что сказочнная страна Пунт (она же "страна богов", Та-Нутер), к которой плавали раньше их предки, — это страна Офир (теперь — Афар в Джибути) на месте тектонического провала на восток от Эфиопского нагорья и что путь к ней египтян вдоль берега Красного моря значительно меньший, чем путь к ней для финикийцев — минуя столпы Мелькарта (Гибралтар) вокруг всей Ливии (Африки). Известный поход якобы "нанятых" египтянами финикийцев в VІІ в. до хр.е. и должен был это доказать египетскому фараону Нехо ІІ. По нашему мнению, миф о борьбе между Гором-Тотом и Сетом-Баалом — это символическое отражение борьбы Египта с семитами-финикийцами (Сет — бог востока и пустыни). Последние отобрали у египтян торговый путь на запад — "глаз Гора", т.е. систему маяков, построеных вдоль всего западного каботажного пути во "Внешнее море" (океан) к Канарским островам (Пунт), куда, в свою очередь, прибывали торговцы из Америки. Бог Гор назван в египетских гимнах "священной утренней звездой, восходящей на запад от страны Пунт" и он же тождественен богу Ашу, покровителю западной части мира вообще и символом которого, как и Гора, был сокол.

Зустріч з відомим сходознавцем, фахівцем з шумеро-вавилонської писемності Анатолієм Кифішином

У Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника відбулась зустріч з відомим сходознавцем, шумерологом, фахівцем з шумеро-вавилонської писемності Кифішином Анатолієм Георгійовичем, в ході якої пройде вручення йому диплому “Почесний доктор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника” та презентація його книги “Стародавнє святилище Кам’яна Могила”. Науковий доробок Кифішина А. Г. має високий рейтинг у наукових колах. Він є автором понад 60 наукових та науково-популярних праць, з них 6 монографій. Багато років дослідник працював в Інституті сходознавства, Інституті філософії та Інституті етнографії АН СРСР.

Варто наголосити, що А. Г. Кифішин створив власний  міфо-ритуальний науковий напрям з вивчення шумерології. Також значну увагу у своїй діяльності науковець приділяє питанням етногенезу українців, давньої історії України.

Свідченням цього є праця “Стародавнє святищие Кам’яна Могила”, яка являє собою перший у світовій науці – і поки що єдиний – досвід прочитання найдавніших протошумерських текстів. Автор детально розглядає наскельні надписи із 62 гротів і печер Кам’яної Могили – величезного святища-архіву, що функціонувало від епохи палеоліту до середніх віків. А. Г. Кифішин на основі грунтовного осмислення та вивчення наукових здобутків своїх попередників у сфері шумерології виходить на якісно новий рівень аналізу стародавньої писемності, яка є культурною спадщиною невідомої досі сучасній науці палеолітичної етнокультури.

Останнім часом А.Г.Кифішин, поряд з Кам’яною Могилою, звернув увагу на дослідження Карпатського регіону, який, на його думку, є ареалом скупчення стародавніх культових пам’яток. У зв’язку з цим, відбувається інтенсивна співпраця відомого дослідника з Інститутом історії, етнології і археології Карпат в особі його директора,  професора М.В.Кугутяка.

Олег Гуцуляк: "Советский социализм" как государственно-монополистичский капитализм

Как известно, К. Маркс и Ф. Энгельс  и их последователи утверждали, что необходимо, прежде чем делать социалистическую революцию, подождать, пока капитализм разовьется до нужного состояния (вплоть во всем мире, а не только в отсталой России), чтобы потом обобществить все производство. «… В настоящее время, – писал в 1890 г. Ф. Энгельс, – капитал и наемный труд неразрывно связаны друг с другом. Чем сильнее капитал, тем сильнее класс наемных рабочих, тем ближе, следовательно, конец господства капиталистов. Нашим немцам, а к ним я причисляю и венцев, я желаю поэтому поистине бурного развития капиталистического хозяйства и вовсе не желаю, чтобы оно коснело в состоянии застоя» [Ф. Энгельс. // Маркс К. и Энгельс Ф. Соч. – Т. 39.].

Разница между социализмом и капитализмом видится только в том, что капитализм — это накопление капитала ради производства товаров и получения прибыли, а социализм — то же самое накопление капитала, но ради иных целей (максимализация свободного времени, расширение занятости, совершенствование человека, стремление к красоте и гармонии). Таким образом, сущность социализма состоит в демократическом способе выбирать те потребности, которые должны будут удовлетворяться соответствующим распределением ресурсов [Przeworsky A. Capitalism and Social Democracy. — Cambridge: The Cambridge Univ.Press, 1985. — P.238].
Поэтому социалистами отрицается любая попытка даже ставить вопрос о ликвидации господствующей капиталистической системы (со всеми её региональными и фазисными инвариантами).