Олег Гуцуляк: О новом революционном классе пролетариев и его миссии

1.

Нынешние марксисты соглашаются с тем, что рабочий класс на протяжении ХХ века претерпел трансформацию.

Если предшествующая революционная теория отмечала, что рабочий класс является самым передовым и революционным классом, призванным ликвидировать господство капитала и всякий эксплуататорский строй, осуществить социализм и коммунизм, и определила его как руководящий класс, как главную силу революции, то ныне все значительно изменилось: и социальная обстановка, и классовые отношения, и положение рабочего класса.

Во второй половине ХХ века по мере взлета научно-технического прогресса и наступления эпохи информационных технологий изменялись жизненные основы рабочего класса, ускорялся процесс технизации и интеллектуализации труда. С начала XXI в. резко возрастает число трудящихся, занятых в сферах технического, интеллектуального и умственного труда, по сравнению с людьми физического труда. происходит переход от фордизма к тоётизму, тупые исполнители-функции больше никому не нужны, нужен бакалавр по своей специальности, нужно владеть азами програмирования, английского, быть рационализатором. Это уже совершенно иной рабочий, в том числе обычно такой и принадлежит к среднему классу и отождествляет себя с ним, так называемый «обуржуазившийся пролетариат». По своему классовому составу рабочие превращаются в интеллигентов. Вместе с этим капиталистическая идейная культура оказывает пагубное сковывающее влияние на рост классового сознания рабочего класса, повышение его сознательности и революционности. Это показывает, что отнюдь нельзя отождествлять рабочий класс современности с рабочим классом периода промышленного капитализма или пролетарской революции.

Олег Гуцуляк: Чому вірші?

Вважається, що досі популярність серед українства поезії (з виконанням нею комунікаційної та естетичної функцій, а також з претензією на реалізацію «триєдності свободи» – свободи творчості, свободи особистості і свободи народу) означає відсутність «релігії вищого чину», вказує на те, що поезія – лише її сурогат, або, якщо хочете, нижча, «матріархальна» форма релігії (пригадаймо слова Г. Гердера: «… Поезія була материнською мовою людського роду»). Тобто український етнос досі залишається у полоні інфантилізму, а спроба Івана Драча запропонувати «Закон про українську поезію» за своєю суттю виявляється атакою аборигенів з мотикою на колонізаторські мортири.

Щоправда, є ще одна нація в світі, яка звеличила поезію в канон – «… культ поезії в Китаї завжди далеко переважає звичайне для інших націй читацьке смакування і любування: читати обожнюваного поета із запаленим запашним ладаном і потім повільно його переписувати багато разів …, а головне, вчити його напам’ять у безмежній кількості – явище найзвичайнісіньке і скоріш правило, ніж виняток» [1].

Саме поезія, як вказував Т.С. Еліот, втілює функцію «нового витлумачення вже знайомого досвіду», «новим (пере-) прочитанням» збагачувати духовний світ і витончувати здатність сприйняття довколишнього [2]. Поезія є істинне, досконале знання, виговорювання головних смислів буття, вона зберігає ці головні смисли і захищає їх у всій їхній первісності. І якщо М. Хайдеггер, доказуючи це, опирається на досвід Г. Гельдерліна, Р.-М. Рільке і Г. Тракля, то у нас є цілий всесвіт осягнення суті реальності в поетичному слові – Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Микола Зеров, Євген Маланюк, Олег Ольжич, Василь Стус і тисяч інших подвижників поетичного слова. «… Якщо читати всю національну поезію як єдину книгу [виділено нами, – О.Г.], то в ній можна виокремити стійкі мотиви, которі … належать поетичній свідомості всього народу, характеризуют його цілісне сприйняття»