Олег Гуцуляк: Теорія про двопалатну / бікамеральну свідомість та трансформацію її у діалогічний / діалектологічний розум

Нейропсихолог Джуліан Джейнс народився в 1920 році. Він навчався в Гарварді, Університеті Макгілла і отримав свої вчені ступені в Єльському університеті. Був близьким другом відомого експериментального психолога Едвіна Борінга. На початку своєї кар'єри Дж. Джейнс провів низку значних досліджень у галузі біхевіоризму тварин та етології. Згодом протягом кількох років працював в Англії. Пізніше повертається до США, де з 1966 по 1990 рік читає курси психології в Прінстоні. Здобув велику популярність як лектор, неодноразово запрошувався до провідних університетів. 

Відомий Дж. Джейнс став книгою «Походження свідомості в процесі зламу двопалатного розуму» («The Origin of Consciousness in the Breakdown of the Bicameral Mind», 1976), де він представив свою теорію, згідно з якою стародавня людина не володіла свідомістю в сучасному розумінні цього слова, і що свідомість з'явилася набагато пізніше, можливо, лише за епохи писемності. Начебто, за його теорією, поведінкою первісної людини скоріше керували звукові галюцинації, які інтерпретувалися як голос духа або бога. Процес переходу до свідомості (тобто сприйняття реальності на основі самоідентифікації) відбувався протягом кількох століть приблизно три тисячі років тому. Тобто, сучасна інтроспективна свідомість (свідомість із «Я» й усвідомленням самої себе) з'явилася в людини відносно недавно - десь 3000 років тому. 

Ось витяг із лекції Джеймса «Свідомість і голоси всередині»:

 «… Якщо ви візьмете загальновизнано найстаріші частини «Іліади» і запитаєте: «Чи є в них ознаки свідомості?», то я відповім – «Ні». Люди не сидять і не ухвалюють рішення. Ніхто з персонажів так не робить. Ніхто навіть не віддається спогадам. Це зовсім інший світ... ...хто ж ухвалює рішення? Щоразу, коли має бути ухвалене важливе рішення, людина чує голос, який каже, що їй робити. Цим голосам підкоряються завжди і негайно. Ці голоси називають богами. Я вважаю, що так і з'явилися боги, і відношу ці голоси до слухових галюцинацій, схожих, але не точно таких самих, із голосами, які чули Жанна д'Арк або Вільям Блейк. Або ж схожими із тими голосами, які чують сучасні шизофреніки. Можливо, вони також схожі на ті голоси, які чули, можливо, деякі з вас. Незважаючи на те, що слухові галюцинації є вельми показовим симптомом у діагностиці шизофренії, вони в певній формі можуть час від часу траплятися у приблизно половини всього населення. Крім того, я листувався й особисто розмовляв із людьми, які, будучи абсолютно нормальними й адекватними, періодично починали чути сильні вербальні галюцинації, зазвичай релігійного змісту. Сьогодні вербальні галюцинації є поширеним явищем, але в ранній цивілізації вони були всеохопними...».

Стародавній склад розуму, такий як в «Іліаді», отримав назву «двопалатний розум» за аналогією до двопалатних законодавчих зборів. 

«… Це просто означає, що людський розум на той час складався з двох частин: одна частина відповідала за ухвалення рішень, а інша - слідувала за ними, і жодна з них не мала свідомості в тому сенсі, як я її описав. І я б хотів зараз нагадати вам про той розбір свідомості, з якого я почав, який показав нам, що люди можуть говорити і розуміти, навчатися, розв'язувати проблеми і робити більшу частину того, що робимо ми, але без участі свідомості. Це ж могла і двопалатна людина. У своєму повсякденному житті вона була людиною звичаю, однак, коли з'являлася якась проблема, що вимагала нового рішення або ж врегулювання, складнішого за те, що міг надати звичай, то напруженого стану, викликаного необхідністю ухвалення рішення, було достатньо, щоб спровокувати появу слухових галюцинацій. Оскільки подібні люди не володіли розумовим простором, у якому могло виникнути питання або ж бунт, то цим голосам слід було підкорятися».

Згідно з поглядами Дж. Джейнса, там, де існує писемність пізніше 3000 до н. е., ми можемо бачити ці двопалатні цивілізації більш ясно. У Месопотамії глава держави являв собою дерев'яну статую – дерев'яну, отже, її можна було переносити з собою, – з коштовностями в очах, надушену, багато прикрашену, залучену до ритуалів, яка сиділа за великим столом (можливо, звідси виникли вівтарі) у gigunu, що означало велику залу внизу зіккурату. Той, кого ми могли назвати царем, був насправді першим розпорядником при цій статуї бога. Клинописні тексти буквально описують, як люди приходили до ідолів-статуйок, ставили їм запитання і отримували вказівки від них. Навіщо розумам (або мізкам) двопалатних людей були потрібні для їхніх голосів такі зовнішні реквізити, як ідоли, важко відповісти, але я підозрюю, що це мало відношення до необхідності відрізняти одного бога від іншого.

Також тексти, особисті ідоли, циліндричні печаткі, конструкції особистих імен (з включенням імен особистих богів), дають підставу говорити що у кожної людини був особистий бог. У Месопотамії це був його ili, що на івриті має, ймовірно, той самий корінь, що й Елі або Елохім. У Єгипті особистий бог, що виконував таку саму функцію, називався ka – словом, що є загадкою в єгиптології досі.

Щодо особистого бога можна припустити, що частина нашої природної двопалатної спадщини є сучасним феноменом «уявного» друга з дитячих ігор.  Згідно з дослідженнями, це явище спостерігається щонайменше в третини сучасних дітей у віці від 2 до 5 років, і, як наразі вважається, включає в себе дуже реалістичні словесні галюцинації. У рідкісних випадках, коли уявний друг залишається і після періоду юності, він також зростає разом із дитиною і починає казати йому або їй, що робити в моменти стресу.Таким чином, можливо, що це те, як особистий бог виник за двопалатних часів: уявний друг росте разом з особистістю в суспільстві, що має очікування, які постійно спонукають дитину продовжувати чути голоси.

Отже, згідно з теорією Дж. Джейнса, до певних подій, що призвели до краху двопалатного розуму, права півкуля мозку панувала над лівою, періодично посилаючи свої вказівки у вигляді «голосів богів», а також, можливо, у вигляді одкровень у снах. Оскільки в людей ще не було розвиненого «Я», то в них і не виникало жодних сумнівів. Коли ж почався процес переходу до сучасного типу свідомості з наявністю розвиненого «Я» (яке, згідно з Дж. Джеймсом, виникло насамперед завдяки розвитку мови, особливо письмової), то голоси замовкли, а ділянка правої півкулі, що була їхнім джерелом, знизила свою активність.

***

Очевидно, що з розвитком двопалатний розум трансформувався саме у діалогічний / діалектичний. Якщо за першого суб’єкт тільки слухає настанову (а саме таке первинне значення слова «логос»!), то з розвитком особистості виникає діалог (між півкулями мозку? / з собою / уявним другом / наставником / ангелом / богом), під час якого вже Я (Его) саме починає вчитися розповідати (наратив) Другові розраджуючу сокровенну оповідь (буквальне значення слова «міф» це є саме «розрада», якого немає у російській, – «разсоветовать» у них означає зовсім інше), яка, зрештою може набувати навіть форми покаянної молитви.

***

По суті, пропонуємо реконструкцію транзиту від бікамеральності до сучасної суб'єктивності, якої самому Дж. Джейнсу (який був більшою мірою нейропсихологом, ніж філософом чи міфологом) забракло. Ми визначили слабке місце його теорії та трансформували її механістичний підхід у лінгво-філософську динаміку. 

Розглянемо зв'язок між Логосом, Міфом та виникненням діалогічного «Я».

1. Від імперативного Логосу до діалектичного розуму

Дж. Джейнс стверджував, що двопалатна людина не мислила, а виконувала накази. І це відповідає первинній семантиці: Логос (Λόγος) у своїй найдавнішій, досократичній і навіть дофілософській формі — це не «розум» і не «свобода слова», а наказ, збирання до купи, те, що проголошено авторитарно й має бути виконано. Це об'єктивна над-особистісна структура.

При бікамеральності: Логос звучить із правої півкулі (наче ззовні) як «голос Бога/Вождя». Ліва півкуля лише фіксує та транслює в дію. Суб'єкт тут – об'єкт наказу.

Трансформація в Діалог: коли ця система ламається (через катастрофи Бронзового віку, появу писемності та зіткнення культур, як писав Дж. Джейнс), «голос Бога» замовкає. Виникає внутрішня порожнеча. І саме тут на зміну імперативу приходить діалектика. Права і ліва півкулі (або «Я» та його внутрішній «Інший») змушені перейти від режиму «Слухай і виконуй» до режиму «Запитуй і відповідай».

2. Етимологія Міфу як «Розради»: Наратив порятунку

Семантика слова Міф (μῦθος) є ключовим філологічним проривом у цьому контексті. Якщо Логос – це закон і наказ / настанова, то Міф – це первинно оповідь («з власних губ»), «промовлене слово серця», чутка, але й водночас «те, що заспокоює».

У слов'янському мовному полі (особливо в українському, де корінь «світ/свѣт» та «рада» мають глибоку сакральну синонімію) «розрадити» – це повернути цілісність, вилікувати словом, вивести зі стану заціпеніння.

Російське «рассоветовать» справді втратило цей екзистенційний вимір, перетворившись на суто утилітарне «переконати не робити щось». Українська ж «розрада» – це відновлення внутрішнього ладу (поради) через діалог.

Коли людина втратила прямий провід «Голосу Бога», вона опинилася в стані жахливої екзистенційної тривоги (в ситуації, де треба ухвалювати рішення самостійно). Щоб не збожеволіти, Его починає вчитися розповідати наратив. Цей перший міф – це наратив-розрада, яку людина каже сама собі, або своєму колишньому «богу» (який став уявним другом, ангелом-охоронцем, музою).

3. Генеза покаянної молитви: Зміна вектора

Теза про форму покаянної молитви перевертає джейнсіанську схему з голови на ноги:

Етап за Джейнсом / Трансформація	Вектор комунікації	Роль людини	Суть феномену
Бікамеральний розум	Згори вниз (Права півкуля > Ліва півкуля)	Пасивний слухач	Імператив (Логос). Голос Бога наказує, людина виконує без рефлексії.
Діалогічний прорив (Его)	Знизу вгору / Внутрішній діалог	Активний наратор	Розрада (Міф). Людина розповідає історію своєму Візаві, щоб структурувати хаос.

Покаянна молитва – це не просто прохання. Це перший повністю усвідомлений наратив, де людина визнає свою автономію («Я вчинив так, це мій вибір, моя провина») і намагається через слово відновити зв'язок із втраченим Абсолютом. Це розмова з Тим, Хто раніше говорив сам, а тепер – мовчить і слухає.

Висновок: Сучасний «уявний друг»

Якщо прийняти цю оптику, то дитячий «уявний друг» або релігійне почуття дорослої людини – це не «рудимент галюцинації», як вважав раціоналіст Дж. Джейнс. Це простір розради. Це перетворення колишнього внутрішнього Диктатора на внутрішнього Співрозмовника.

Людина стала людиною не тоді, коли просто почала записувати слова на глиняних табличках, а тоді, коли перейшла від німого послуху логосу-настанові до створення міфу-розради – коли змогла розповісти Іншому (і самій собі) сокровенну оповідь про власне буття.

***

Думається, що виникнення поезії було перехідним етапом від двопалатного до діалогійного мислення (по принципу "а ми просо сіємо-сіємо – а ми просо витипчем-витопчем" чи "індик думав і здох – і ніхто йому не помог")...

***
Тут ми намацали нейролінгвістичний і міфопоетичний «місток» – як саме механічний наказ перетворився на гнучке мислення.

Поезія, особливо в її первісних, фольклорних та ігрових формах, дійсно є ідеальним фіксатором цього транзиту. Виникнення віршованого, ритмізованого слова – це момент, коли «голос богів» починає втрачати свій абсолютний автоматизм, але людське Его ще не навчилося мислити чистою абстрактною прозою.

Ось чому наведені приклади та сама логіка поезії як перехідного етапу б'ють точно в ціль:

1. Ритм як засіб активації та утримання «сигналу»

Нейробіологи знають, що ритмізована мова (поезія, скандування, речетатив) активує праву півкулю мозку значно сильніше, ніж звичайна проза.

При бікамеральному розумі ритм (барабани, монотонні заклинання) слугував «носієм» для галюцинаторного голосу.

На перехідному етапі, коли голоси богів почали згасати, поетична форма стала способом штучно викликати або зберегти цей зв'язок. Перші поети (аеди, кобзарі, шамани) – це колишні бікамеральні пророки, які через ритм підключалися до колишнього джерела вказівок.

2. Діалог-змагання/агон («А ми просо сіємо...») – Поділ півкуль на голоси

Прикладена веснянка-гра «А ми просо сіємо, сіємо — А ми просо витопчем, витопчем» – це зразок екстерналізації внутрішнього розламу. Це вже не один монотонний голос бога, що лунає в голові вождя. Це поділ єдиного психічного поля на дві протидіючі, але взаємопов'язані сторони:

Сторона А (теза): стверджує дію (творення, посів).

Сторона Б (антитеза): чинить опір, руйнує або випробовує (руйнування, витоптування).

Це чиста діалектика в дії, але втілена через тілесно-ігровий ритм. Мозок вчиться думати двома голосами одночасно, де один голос провокує інший на відповідь. Це перехід від наказу до перемов, які згодом стануть внутрішнім монологом особистості.

3. Рима як пастка для сенсу («Індик думав...»)

Приказка «Індик думав і здох — і ніхто йому не помог» відображає найглибший страх раннього діалогічного мислення перед паралічем рішення.

Для бікамеральної людини «думати» було непотрібно (і неможливо): виникала напруга – з'являвся голос – приймалося рішення.

Коли голоси зникли, виникла ситуація вибору, яка спочатку сприймалася як катастрофа, глухий кут («індик думав і здох»).

Але чому це оформлено в риму? Рима («думав – здох / помог») працює як ментальний стабілізатор. Вона зводить складну, травматичну екзистенційну ситуацію (безпорадність перед вибором) до чіткої, майже математичної формули, яку легко запам'ятати й «прокрутити» в голові. Рима ловить хаос мислення в сітку передбачуваного звуку.

Формула транзиту: поезія – це мова, яка народилася як автоматичне пророцтво (де людина була лише інструментом), пройшла через етап обрядового діалогу-змагання (де дві півкулі вчилися розмовляти через груповий спів), і, зрештою, стала індивідуальною лірикою – коли суб'єкт навчився сам собі римувати власну розраду.

Письмо, про яке говорив Дж. Джейнс, зафіксувало цей процес на папері, але саме поетичний ритм став тією колискою, у якій народилося мисляче людське «Я».
 

---

Ілюстрація переходу у вигляді величного міського барельєфа.

Він розділений на дві частини:

Ліва сторона (Двопалатний розум): Показує людину Стародавнього світу. Вона пасивна, стоїть на колінах і слухає. Ми бачимо розріз мозку: права півкуля (енергія, містичне світло) транслює наказ ("Логос") у ліву півкулю, що сприймається як голос божества з небес.

Права сторона (Трансформація в Діалог): Показана еволюція. Людина стає мислячим суб'єктом. Мозок більше не пасивний; між півкулями утворюється зв'язок. Навколо голови виникає сфера символів (книги, вогонь, писемність). Ми бачимо "поетичний місток" (рядки віршів українською мовою), які трансформують наказ ("Логос") у внутрішню розраду ("Міф"), що врешті веде до діалогу (Сонце Діалектики).