… із кумедних валунів
обізвався дикий пращур.
Іван Андрусяк
У сьогочасній українській літературі постало таке цікаве явище, як метаархеологічний твір (роман, повість, есей, вірш). Він пов’язаний не стільки з темою археології як такої або вивчення викопного минулого, але є спробою розкодування систем традиційних символів етносу, внаслідок чого прояснюється: людина є рівноправною частинкою Всесвіту і здатна звеличитися до першооснов світу, уподібнитися йому.
Одним із цікавих метаархеологічних творів є роман закарпатського журналіста Ярослава Ороса «Чотирикутна зірка». Автор – чільний репрезентант українського національного комплексу «гієрогамії» – «прагнення до священного шлюбу», жадання узаконитися у якійсь системі «відпочаткових Знаків» Буття. Проявом цього «комплексу» є пошук українськості у найрізноманітніших традиціях: тризубах загиблої Атлантиди, чубах-оселедцях на головах воїнів з фресок єгипетських пірамід, у ідіомах санскриту чи «арійських» символах українських вишивок, «буддійський» позах козакак Мамая тощо.
Вже у бібліографічній ремарці до книги Ярослава Ороса зазначено, що у романі мова йтиме про «арійський простір» буття та про те, як позбутися «немочі роздвоєння». Щодо «арійського простору», то тут автор не є оригінальним, бо на час виходу з друку «Чотирикутної зірки» т.зв. «арійська тема» в паранаукових публікаціях доволі набила оскомину поряд із солідними науковим введенням української території в коло побутування аріїв (книги М. Гімбутас, І. Дьяконова, Н. Гусєвої, О. Трубачова, Ю. Шилова, Ю. Павленка та ін.).
У основному розділі роману – «Заповіді Білих Горватів» – йдеться про людність «довегетаріанської доби», коли «горвати» харчувалися лише «горами»: «молоком і сиром» з Молочного Каменю. Потім, начебто, люди «знайшли сутність рослин», далі – «суть тварин», чим все більше «споганювали» свою власну суть. Вкусивши забороненого плоду, люди втратили уміння брати космічну енергію просто з каменю. Цікаво, що звернення до образу каменя як життєдайного первинного джерела наявне й у ліричному циклі Сергія Жадана «Каменофілія».
Згідно з Ярославом Оросом, коли людина стала вегетаріанцем – то був початок «шляху до забуття». Начебто, що людина їла – тим вона ставала.
Цілком за Людвігом Фейєрбахом: «Людина – це те, що вона їсть». Як конкретизував Антоніо Грамші. «… матеріально людина поступово стає тим, що вона їсть. Інакше говорячи, їжаа здійснює безпосередній визначальний вплив на спосіб думки» [1]. Тобто концепція Ярослава Ороса – це така собі «туга за втраченим раєм», за «справжнім буттям», яке, як підмітив Карл Ясперс, і сам автор «Так сказав Заратустра» вбачав у неорганічній природі: «… її безмежне становлення не знає омани, – тому для цілковитої реалізації людини їй треба злитися з цією природою в одне» [2].
Єдини спогадом про довегетаріанство для горватів стає Храм, що з кожним поколінням відбудовується. І будівельним матеріалом для нього є … колір. Біла барва каменю, що годує. Білий колір смерті. І білий колір самих аріїв …
І винуватцями злої долі горватів є семіти (!) – подружжя Тот і Тота. Не дивно, що з часом Я. Орос був головним редактором скандальних газет «Персонал плюс», «Українська газета плюс», директором журналу «Книжковий клуб плюс»…
Зрештою, виявляємо, хоча в тексті роману прямо й не говориться, остаточну деградацію білих горватів і перетворення їх на «арідників» – звичайнісіньких чортів карпатської демонології. Саме від особи арідника ведеться оповідь роману, в якій є і заздрість до тепер існуючого людства, і передання в середовищі арідників про те, що саме вони, арідники, були «першими людьми», а отже, – «право маючими» досі на цей земний світ, і погляд на всю подальшу історію людства мовби з позиції паралельної людству цивілізації…
Мимоволі згадується дивовижний світ паралельних цивілізацій, задовго до появи роману Я. Ороса створений талантом англійського вченого і письменника Дж. Р.Р. Толкієна (Толкіна) у пенталогії «Володар кілець» та «Сільмарілліоні». Тут ми теж зустрічаємо першу расу на землі – ельфів (ельдарів) та наступну за ними расу людей (аданів). Деякі паралелі між творами Я. Ороса й Дж. Толкієна змушують розчаруватися у «деміургії» автора «Чотирикутної зірки». Наприклад, якщо англійський автор подає словник мов рас «Серединної землі», які розроблені ним як лінгвістом настільки, що їх можна вивчати насправді і користуватися ними в реалі, то у Я. Ороса те ж спеціально укладений словник білих горватів, який не те що вивчати можна, а є живою розмовною говіркою певного регіону Закарпаття.
У обох романах наявний і мотив пошуку заповітних речей-інсигній (майже однакових): якщо толкієнівський хоббіт Фродо має стосунок до магічного кільця (персня) Саурона, єднаючого інші кільця володарів-уларів (назгулів), а предки Фродо пов’язані зі Світоносними деревами та їх сяйвом, вміщений до чарівного каменю («сільмарілл»), то у Я. Ороса горват-арієць Уд (Ун) шукає дерево як для обельця (обруча) на хаос, так і прообраз життєдайного камею – «яйце-райце», в якому вміщені мощі … Сонця. Також романі «Чотирикутна зірка» наявний хрест з «віражними» краями (тобто свастика), що й дала назву роману, а у Дж. Толкієна теж є зірка Карніл, щоправда, п’ятикутна [3].
Всі ці паралелі вже самі відносять роман Я. Ороса у ранг вторинності, другорядності, аж до нецікавості. Автор не зумів здійснити «параболічного розширення значущості конкретного» [4], продемонструвати, що життя сильніше за долю, що людина більша за свій страх, як це зумів показати Дж. Толкієн, вивівши безсмертних, але підвладних долі, ельфів та смертних людей, але доля яких – у їх власних руках.
У романі Я. Ороса перемагає Доля. У-Часть, Арійський бог (і тут автор роману у притчах знову програє, але вже в порівнянні з деміургією роману Р. Желязни «Бог Світла»). Цю «іронію долі» Володимир Цибулько визначає, після спостереження над творами, аналогічними роману Я. Ороса, як «посттоталітарне поганство», «тарганячі гони творчого его» [5]. У «Чотирикутній зірці» відпочатково замешкав один із поганських духів на ім’я Яжбо(г) – «твердокам’яний здоровий глузд». Навіть глава розділу «До себе по своє: Арійські помисли» називається «Корекція здорового глузду».
В семантичне поле «здоров’я» вкладається й сексуальна спроможність, звідси – така величезна кількість в романі епатуючих еротичних епізодів, а уривок з нього красується на шпальтах журналу «Лель». Герой роману проповідує засуджену ідеологом інтегрального націоналізму «… любов … до самого себе, до свого тіла і його розперезаних інстинктів насамперед» [6]. У ньому ми бачимо тип людини, яка майже повністю розчинила своє «я» у довколишньому середовищі – Оранії, хоча спочатку цього не помічає. Навпаки, героєві здається, що поставлена мета є благородною, а якщо так, то і засоби реалізації можуть бути якими завгодно.
«Лірично-політичний» автор-герой «Чотирикутної зірки» зі своєю ідеєю розмноження націоналістів-арійців-яжбів у сотах стає врівень з творцями «чудового нового світу» з антиутопічного роману Олдоса Хакслі. Генератором діянь оросового героя – Особи-Людини «з галузками жіночих та чоловічих псевдо» (Станіслав Вишенський) – є власне заздрість (ресентиман), що може бути звернена на зовнішній об’єкт – Германа Гессе, Міхая Емінеску, Ціцерона, Цезаря, Фрідріха Ніцше, австро-Угорщину, Румунію… Але заздрість може бути й внутрішньою, тобто зверненою на друге «я» роздвоєної особистості героя. Таким другим «я» у романі виступають святий Володимир, «Вічний Студент, що пробивається крізь «ведійську ніч», Остромисл… Саме цей конфлікт у середині роздвоєної особистості становить стержень кожного розділу «Чотирикутної зірки». Персонажі Я. Ороса, будучи споріднені з героями драм Володимира Винниченка, теж «… заздрять другій, сильнішій половині, боротьба ведеться на внутрішньому рівні, перемогу святкує егоїстичне «Я хочу»…» [7], тверде і вивірене розсудком («здоровим глуздом») до найменших дрібниць. Біля неї – «хороше походили». Так, погодьмося зі словами Ст. Вишенського, що внаслідок такого ретельного плекання Я. Орос (який у образі арія-пана за допомогою отриманої від опришки Пинті-капітана «бартки»-сокири очищує «арійський простір – чотирикутну зірку» від образів-символів другої половини своєї душі) виростив своє власне демонічне дерево. Але і воно виявилося обопільним – з двох стовбурів, «обопільних метаморфоз» (Я і Друге Я), протиборство яких «… зводиться до того, щоб отримати якомога більше світла під сонцем», затінивши таким чином свого суперникаа. Але чиєю б перемогою не закінчувалося подібне протиставлення, результат буде завжди однаковий: після п’янкого цвітіння проголошуваних ідей вродяться гіркі плоди розбитого людського життя» [8].
Я. Орос намагається перенести душевні переживання і психічний стан своїх героїв у «змістову сферу» реального світу і з характерною семіотивацією дійсності, як це було притаманно символістам [9] і що взяла на озброєння т.зв. «Лос-Анжелеська школа» (К. Кастанеда, К. Наранхо, т. Абеляр, Х Аргуельєс та ін.). Карпати, Гори, в яких діють персонажі роману, те ж не реальні, не об’єктивовані, а символічні, суб’єктивовані. Образи гір, долин, дерев, вогню (попри намагання героя-арідника їх «осакральнити») з причини флюктуативного ставлення героя до самого себе постають символами обмеженості людського пізнання і духу. Будучи занурені у дійсність, вони «… несуть потужне сугестивне навантаження: впливаючи на емоції читача, творять у його уяві відчуття обмеженності, тлінності жертовного людського поступу» [9]. У цьому герой Я. Ороса повторив похибку своїх попередників, удатно проаналізовану Р. Пархомиком. Вони не усвідомили, що головним є не негайне втілення ідеалу у життя, а якраз пошук, процес пізнання, рух до мети, навіть якщо шлях видається не маючим мети, а просто «тропує», як кожна пожежа, лісом. Бо після «втілення свого внутрішнього ідеалу», а у романі це ще й здійснено буквально – «істота» (сутність) Баби-Яги стає джерелом малини – індивід не отримує жаданого спокою, а навпаки, становище його стає вкрай нестабільним, хитким, душевні муки посилюються, а це призводить до озлоблення, в кращому випадку лишень на самого себе. «Прометея поглине вогонь», – констатує заголовком передмови до роману Ст. Вишенський слідом за Гераклітом, – тобто героя-арідника поглинула власне «природа мистецтва – підступного слуги лібідо», «невигойний комплекс неповноцінності».
У цьому контексті цікаво поглянути на інший метаархеологісний роман – «Брама Безсмертя» Юрія Шилова [10]. Тут герой – археолог Станіслав Хребтов простежує, вивчає ряд катастрофічних епох минулого і, зрештою, усвідомлює те, що десятками тисячоліть з моменту загибелі народжувалися нові світи і нові суспільства, що людська історія рухається тільки таким чином. І це приводить героя-археолога, українця-східняка до переконання, що у майбутньому (за «брамою безсмертя») після катастрофічної ситуації сьогодення з’явиться справжнє життя. Такий собі аналог народної соціальної утопії про священний топос – «чудове місце», Україну. Даний постколоніальний та посттоталітарний феномен у свідомості українців та інших східних європейців отримав визначення «втеча-переліт від антиутопії в утопію», «орнітологічна революція». Як підмітила літературознавець-компаративіст В. Нарівська, здатність творити утопію, вбачати в ній наснагу для духовного відродження – це передусім показник життєспроможності суспільства, найвищий вияв його можливості [11].
Так, здавалося б, дух Яжбо(г) з роману Я. Ороса проголошує негайне втілення утопії в життя «тут і зараз». Але герой-археолог роману Ю. Шилова (як і автобіографічний герой його наступних книг), герої творів Юрія Андруховича, Юрка Іздрика, Тараса Прохаська, Олега Ущенка, Тимофія Гавриліва, Ірини Карпа, Ірен Роздобудько, Любко Дашвара, Василя Кожелянка, Степана Процюка, Володимира Єшкілєва лише перебувають в очікуванні пришестя Утопії (іноді надривному, іноді «рослинному», іноді іронічному) – носії «утопічно-есхатологічного типу свідомості» як якісно нового витка розвитку національного характеру у порівнянні з нижчим від нього власне «утопічно-реалізаторським типом свідомості».
Чому Яжбо(г) залишається на рівні будівничого утопічного Храму? Він смертельно боїться порожнечі життя, прагне заповнити її підручними сурогатами та симулякрами. У Яжбо(г)а відсутні сумніви критичного духу, муки рефлексії, він – «скелетар», усвідомлення відсутності внутрішньої свободи, «індивідуального комплексу». Тільки у свободі людина може залишатися людиною, повстаючи проти цинічної влади Долі, Необхідності, «сонного буття».
1. Грамши А. Формирование человека (записки о педагогике) / Пер. с итал. – М. : Педагогика, 1983. – С.63.
2. Ясперс К. Ніцше. Підхід до осягнення (фрагменти) // Всесвіт. – 1997. – №7. – С.137.
3. Толкин Дж. Р.Р. Сильмариллион / Пер. с англ. – СПб. : Северо-Запад, 1993. – С.362.
4. Золотуский И. Война и свобода // Литературная газета. – 1998. – 8 июня.
5. Цибулько В. Новолітаизм або «Нових словес толковааніє» // Українські проблеми. – 1995. – №2. – С.38-39.
6. Донцов Дм. Дві літератури нашої доби. – Львів. 1991. – С.265.
7. Дрозд О.В. Характер і конфлікт у драматургії В. Винниченка // Українське літературознавство : Міжвідомч. наук. зб. – Львів : Світ, 1994. – Вип.59. – С.111.
8. Дрозд О.В. Характер і конфлікт у драматургії В. Винниченка // Українське літературознавство : Міжвідомч. наук. зб. – Львів : Світ, 1994. – Вип.59. – С.113.
9. Пархомик Р. Спроба літературного аналізу драматичної поеми Олександра леся «По дорозі в казку» // Українське літературознавство : Міжвідомч. наук. зб. – Львів : Світ, 1994. – Вип.59. – С.92.
10. Шилов Ю. Брама безсмертя. – К. : Українеський світ, 1994. – 384 с.
11. Нарівська В. Національний характер як художньо-естетичний феномен української та російської прози 50-70-х років ХХ століття : автореф. дис. … докт. філол. наук. – К. : Вид-во КНУ, 1995. – С.25.
Комментариев нет:
Отправить комментарий